Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

здобула переконливу перемогу на виборах 1995 р. Від коаліції з

ісламістами для створення уряду відмовились усі світські партії, до

влади вона не прийшла, а пізніше була заборонена як некон-

ституційна. Але тепер турецькі політики у своїй діяльності мусять

враховувати мусульманський фактор. Найбільш впливовими

буржуазними партіями є Партія вірного шляху (лідер Тансу Чіллер) і

Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз).

Зовнішня політика Туреччини визначається союзом із США і

участю у військовому блоці НАТО. Вона дотримується, як правило,

проамериканської орієнтації, на її території знаходяться десятки

військових баз НАТО і США. Туреччина розширяє добросусідські

відносини з державами регіону. Вона вступила в усі ісламські

економічні і політичні організації, добивається створення

«ісламського спільного ринку», де могла б зайняти домінуючі позиції.

ЗО. ІЗРАЇЛЬ

Виникнення і розбудова держави

Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції 00Н № 181 від

29 листопада 1947 р. на частині території Палестини. Єврейські

політичні угруповання заздалегідь готувались до цієї важливої події. У

жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка

прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве

самоврядування, виробила пропозиції щодо проекту конституції і

кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою

діяльність тимчасова державна рада із представників 12 політичних

партій та організацій. До проголошення незалежності були створені

армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята Декларація незалежності.

держави Ізраїль і сформований Її тимчасовий уряд, який очолив лідер

Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських

держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він вийшов переможцем. У

ході Палестинської війни 1948-І949 рр. Ізраїль захопив більшу

частину території, на якій мала створюватись арабська держава.

Арабське населення з окупованих земель втекло в сусідні країни.

Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво

вплинули на подальшу розбудову єврейської держави.

У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчі збори.

які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прийняли

«перехідний закон», що визначав республіканську форму

правління, функції парламенту, президента та уряду. Конституція

прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти

офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського

населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних

законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них е

закон про повернення (1950), відповідно до якого ізраїльське

громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка

побажає приїхати в країну. Це положвииязакріплене в законі про

громадянство (1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щоб надати

притулок євреям усього світу». Одночасно він визнав громадянами

країни лише тих арабів, які н«а8 листопада 1952 р. знаходились у тому

місці, де<жилиз моменту народження. Що автоматично'йозбавило гро-

мадянства всіх біженців. ;

Важлива роя^ в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській

релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і

свят. По'суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи

іудейської релігії викладались у школах. Вводилась релігійна

цензура.

Справи, пов'язані з особистим статусом "громадян,

почали розглядатися

судами рабинату, які виносили рішення на підставі галахи ^стародайніх

законів Талмуду'! Тори. Неевреї і жінки не мали права сві'.дчйти в цих

судах.' ;Р!яд законодавчих актів стосувався анексії захоплених у

1948'Ї949 рр. територій і перерозподілу власності 'арабського населення:

закон про покинуті райони (1948), закон про власність відсутніх

господарів (1950), закон про придбання землі (19*53). Вони передавали в

руки держави або приватних' оЬіб майно і землі арабів, змушених

покинути свою власність і рятуватись від бойових дій і насильства.

Відповідно до закону про термін давності (1958) арабські 'селяни мали

пред'явити документи 20-річної давності, часів англійського мандату, які

б підтвердили їх право на землю. Ділянки тих," хто не зміг довести свої

права, конфісковувались і передавались-єврейськім колоністам. Резуль-

татом «євреїзації» арабської власності в цей період скористалася третина

громадян Гз'раїЛю. Їм перейшло 25% усіх будівель у країні, 57,5 тис.

квартир у містах, 10,7 тис. крамниць і майстерень. На землях, втрачених

арабами, в 1948-1953 рр. було засновано 350 єврейських поселень.

Держава і суспільство

Ізраїль — парламентська республіка. Вищим законодавчим органом

країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120 чол., який

обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, таємних виборів-

Голосування здійснюється за списками вартій

і партійних блоків, висування окремих позапартійних кандидатів не

передбачене. До парламенту проходили ті списки, за які подавалось не

менше 1% голосів виборців. Закони в кнесеті приймаються простою

більшістю голосів і набирають чинності після того, як їх підпише

прем'єр-міністр і міністр, відповідальний за їх виконання, а потім

санкціонує президент. Глава уряду фактично є головною посадовою

особою в державі, від якої залежить вироблення всіх важливих рішень.

Президент обирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністр обирається

всенародним голосуванням.

В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, в рамках якої

функціонує кілька десятків партій різної політичної спрямованості. Всі

вони з позицій націоналізму виступали за побудову «чистого»

єврейського суспільства. Однак у підході до ряду конкретних проблем

(права неєврейського населення, анексія арабських територій, роль

іудаїзму, економічна і соціальна політика

тощо) існували значні розбіжності.

V 50-х - середині 70-х років в ізраїльському суспільстві переважали ліві

настрої. Найбільш впливовою була Робітнича партія, що ставила своєю

метою побудову «єврейського соціалізму», її програма передбачала

створення соціальне орієнтованої держави, яка захищає інтереси всіх

громадян, пом'якшує або зовсім усуває соціальні конфлікти і робить

Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р. партію було

реорганізовано, вона змінила назву і відтоді називається Партія праці, її

лідерами в різні періоди були Д. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І.

Рабин. Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єднувалась у

коаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди Ізраїлю, 1948-1977

рр. У цей час була створена сучасна політична та економічна система

країни, закладені основи її внутрішньої і зовнішньої політики.

Група партій правоцентристського спрямування виступала

за проведення широких ринкових перетворень, обмеження соціальних

функцій держави, іудеїзацію суспільства, врегулювання

близькосхідного конфлікту шляхом жорсткого тиску на арабські

країни. На початку 70-х років вони сформували блок

Лікуд (Згуртованість),.

Ультраправі партії висували лозунг створення «великого Ізраїлю

від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд

змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльське

суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом

переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось

питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм е

людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийняла іудаїзм.

Крім того, право на ізраїльську національну належність

292

мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох

поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв у Палестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки, Ефіопії, країн Східної

Європи, СРСР і СНД та ін. На кінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6

млн. чоловік, його чисельність зросла порівняно з 1948 р. у 7,4 рази. З

1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що

збільшило його населення на 12%. Нині там проживає 860'тис. вихідців з

СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис.-

- з Польщі і Румунії, по

180 тис.

- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне з головних завдань держави

— інтеграція переселенців у суспільство. Для цього ство-'рене спеціальне

Міністерство абсорбції емігрантів. Розроблені програми адаптації, які

передбачають організацію переїзду, розселення, виплату допомог;

працевлаштування, освоєння нових професій, вивчення івриту, історії,

законодавства Ізраїлю тощо. В той же час кожна община яовйх громадян

певною мірою зберігає свою специфічну культуру, звичаї, манеру

вдягатися.

Чисельність арабського населення Ізраїлю коливалась у зв'язку з

війнами і приєднанням нових територій. На кінець XX ст. там проживало

886 тис. арабів-мусульман (14,8% від загальної кількості населення) і 98

тис. друзів (1,6%). Арабське населення обмежувалось у правах. Хоча

ніяких офіційних документів із цього приводу не існує, на практиці

склалася система дискримінації арабів. Територіальні надбання 1948-

1949рр. анексовані,загарбання 1967 р. оголошені окупованими

територіями і активно колонізуються. Досить довго громадянський статус

арабів не був визначеним. У 1966 р. вони дістали право брати участь у

виборах і висувати свої партійні списки. В прикордонних районах і місцях

компактного проживання арабів військові власті і спецслужби під гаслом

боротьби з тероризмом мають право вводити надзвичайний стан,

комендантську годину, обмежувати пересування, заарештовувати і

висилати людей без пред'явлення звинувачення,'обшукувати будинки.

Існували негласні заборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках араби

складали близько 20% кваліфікованих робітників і 33% -

некваліфікованйх. їм був закритий доступ у ряд галузей виробництва.

Прагнучи підірвати єдність арабського населення, ізраїльський уряд надав

особливий статус друзам. Лише вони серед арабів проходять обов'язкову

військову службу і мають належні за це пільї^и. ' '

На початку 90-х рр. в Ізраїлі склалося нове співвідношення

суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населення, які

раніше з різних причйя вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих

партійних блоків. Нині вони створюють нові

193

партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх

специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення

російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію

Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 р., всього через п'ять років після

виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени

увійшли в уряд. Перед парламентськими виборами 1999 р. з'явились ще

три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті,

партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали

проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський»,

«хасидський» таін.

Соціально-економічний розвиток

Основою господарської моделі Ізраїлю е змішана економіка, що

складається з державного, приватного і профспілково-кооперативного

сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціалізацію. Держава

централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення

і працевлаштування іммігрантів, розвитку інфраструктури. Державні

компанії зайняли провідне становище у військовій, гірничовидобувній,

хімічній промисловості, електро- і водопостачанні, на транспорті.

Державі належить значна частина земельного фонду країни.

Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича економіка»,

функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю.

Керівництво профспілковими виробничими структурами здійснює

Товариство робітників - головний холдинг, розпорядник акцій. Всі

працюючі вважаються колективними власниками підприємств і

одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює

металообробку, електронну, металургійну промисловість. Профспілки

володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і. 1/6

будівельного бізнесу. До цього сектора належать сільські кооперативи -

кібуци і мошави, які беруть землю в колективну оренду в держави і

виробляють 4/5 сільськогосподарської продукції Ізраїлю. Рівень

прибутків зайнятих у профспілково-кооперативному секторі помітно

вищий, ніж в інших сферах економіки.

Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної

конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних

сіоністських організацій. Поряд із сучасним великим виробництвом

створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з

кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько

80% усіх підприємств. Широко практикувався «сімейний бізнес». Така

політика відповідала офіційній доктрині «соціальної держави», сприяла

зайнятості населення, створювала умови для подальшої лібералізації

економіки.

194

Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господарство

Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання товарів і послуг

значно переважало Вад їх виробництвом. Розрив між ними

компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону.

Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озброєнь, внаслідок

якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність.

Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну

перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правопентристські

партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на

значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію

господарства. Була прове-» дена девальвація шекеля на 92% і введений

його плаваючий курс. Послаблювався контроль над валютними

операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експррт,,

відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи

викликали в Ізраїлі економічний хаос. Почалось неконтрольбване

зростання пін. Інфляція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний

дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули

такого розмаху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983).

Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалбю. Знову

стало необхідним державне регулювання.

Протягом семи років політична інаукова еліта країни аналізувала

допущені помилки і розробляла" йОву концепцію реформ. У 1985 р.

урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв

масштабну програЗйу оздоровлення економіки на ринкових засадах,

яка почалаусїЙщно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося

економічне віднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію

радянських євреїв, що сприяло розширенню споживання, збільшенню

будівництва, зростанню обсягів виробництва в легкій і харчовій

промисловості. Приїзд великої кількості освічених фахівїцв дав

поштовх розвитку на-укоємних і високотбхнологічнйх галузей. Іншим

стимулом прогресу стали позитивні зрушення у врегулюванні

близькосхідного конфлікту. Ізраїль також успішно включався у

завоювання нових зовнішніх ринків "у Країнах Далекого Сходу,

Латинської Америки, Центральної АзЙ, Східної Європи.

Держава виступай-гарантом соціального захисту населення.

Введені в дію кілька проеКтів. Програма національного страхування

передбачає виплати? по старості, інвалідності, безробіттю, а також

допомоги працівникам підприємств, що збанкрутували, солдатам

запасу під час' щорічних зборів, сім'ям з дітьми. Програми

страхування за умовами трудових угод здійснюються профспілками, а

кошти на них формуються з внесків роботодавців і працюючих.

Бюджетні урядові асигнування йдуть на виплату пенсій державним

службовцям, інвалідам ізраїльської армії,

195

особам, що постраждали в результаті сутичок у прикордонній смузі,

жертвам нацизму. Програми соціальної допомоги адресовані людям, які

не можуть забезпечити собі прожитковий мінімум і не мають джерел для

існування. На соціальний захист в Ізраїлі в окремі періоди направлялось

25-28% видатків державного бюджету. Значна увага приділяється також

медичному обслуговуванню населення. Середня тривалість життя

громадян Ізраїлю на даний період складає для жінок 79,9 року, для

чоловіків -76,3 року. Середньостатистична сім'я після сплати податків

має місячний прибуток у сумі 8 000 шек. (близько 2,5 тис. дол.). 70%

сімей володіють житлом, де на кожного члена припадає одна й більше

кімнат.

Зовнішня політика

У момент створення держави Ізраїль основним принципом її

зовнішньої політики проголошувався принцип «неідентифі-кації», тобто

відмови від підтримки курсу будь-якої з великих держав. На початку б0-

х років успішно закінчились складні переговори із Західною

Німеччиною, яка визнала свою відповідальність за політику геноциду

(голокосту) проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угода про

виплату репарацій державі Ізраїль і реституцій окремим громадянам як

компенсацію за переслідування гітлерівськім режимом. З 1952 по 1984

рр. Ізраїль отримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у вигляді грошових

виплат і товарних поставок.

Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю є конфронтація з

арабськім світом, яка включає військове протистояння, необхідність

повернення арабам окупованих територій, створення незалежної

Палестинської держави. Ізраїль несе свою частину відповідальності за

затяжний близькосхідний конфлікт, що триває понад 50 років. З

середини 50 х рр. у зовнішній політиці Ізраїль почав орієнтуватися на

країни Заходу, в першу чергу на СПІА. Розгорнулась його політична,

економічна, військова інтеграція із західними партнерами. На початку

60-х років адміністрація президента Д. Кеннеді офіційно заявила про

«особливі стосунки» з Ізраїлем, прагнучи використати співпрацю для

вирішення своїх геополітичних поривань на Близькому Сході, За 1948-

1984 рр., тобто в той час, коли відбулося 5 арабо-ізраїльсь-ких воєн,

США надали Ізраїлю допомогу на 28,5 млрд. дол., 70% якої

призначалося на закупку зброї. Одночасно США намагалися знайти

політичні шляхи розблокування близькосхідної кризи. Вони виступали

посередниками у двосторонньому врегулюванні між Ізраїлем і Єгиптом

і підписанні Кемп-Девідських угод. У нових міжнародних умовах кінця

80-х - початку 90-х рр.

196

розпочалися мирні переговори між Ізраїлем і ОВП, на яких підписано кілька

угод про поетапне створення незалежної арабської Палестинської держави.

31. АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які

поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Мавританія,

Туніс, Лівія, Судан), східнооередаемноморську (Єгипет, Си-рія, Дівай,

Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія,

Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де

проживає значна кількість арабського населення, іноді деякі з цих країн

також відкосять до арабських.

Суспільно-політичні

орієнтири

Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес

завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В

ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили

антинаціональну політику і дупускали західне втручання у свої

внутрішні справи на основі укладених нерівноправних договорів,

особливих прав,, При визначенні подальших шляхів розвитку провідні

політи^рі сили керувались теоріями арабського націоналізму і

арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом

консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на

основі власних цінностей за створення сильних незалежних, держав.

Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну

справедливість, провідну роль держави в^ економіці, пристосованих до

конкретних умов кожної країни. )?(:1.94 7 р. Мішель Афляк і Салях Би-

тар створили Партію ара^еькргр соціалістичного відродження -ПАСВ

(арабською БААС)- В рснову баасистської ідеології була покладена

тріада: єдність - рвобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів

«Арабська надія єдина, її місія безсмертна». Свою мету партія вбачала в,

подоланні розробленості арабів у національних державах і сдчврренні

єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала преддячою в Сирії

та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувадас^і почала трактуватись

як тісне співробітництво між окремими країнами.

У 60-70-х роках добудову арабського соціалізму як головну мету

проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і

внутрішніх факторів, і міжнародних змін правляча еліта поступово

знімала соціалістичні лозунги і переорієнтовувалась на національний

капіталізм. Особливим шляхом

797

соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в

арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який

передбачає побудову держави і суспільства за канонами мусульманської

релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій

основі формувались монархії Аравійського півострова.

Економічні перетворення

Арабські країни значно різняться між собою за територією,

кількістю населення, економічним потенціалом, політичним устроєм. Та

незалежно від цього в них проявляються спільйі-тенденції розвитку і

розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в

цілому несприятливі умови для сільськогосподарського виробництва,

гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах

можливе лише оазисне землеробство. В ОАЕ оброблялося 12%

території, в Катарі - 10%, в Бахрейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як

правило, належала поміщикам, родовій знаті, в ряді країн -

колонізаторам, європейським переселенцям. Панували відсталі

докапіталістичні Виробничі відносини. Існувала соціальна

напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча

проблема.

В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обме-

жувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і

іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні

господарства. Зберігалась дрібна селянська власність.

;

Селяни на

пільгових умовах отримували землю. В результаті аграрних реформ

створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві,

започатковувались ринкові перетворення, підвищувалась товарність,

покращувались умови життя сільського населення. Для модернізації

сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому

найбільших успіхів у цій сфері досягай нафтовидобувні монархії

Аравійського півострова, а найменших - Мавританія, Судан, Ємен. На

закупку продовольства в 1995-2000 рр. арабські країни планували

виділити 35,5 млрд. дол.

Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було

реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент

здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії

існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі,

Іраку — об'єкти нафтовидобування і гірничорудної промисловості, що

належали, як правило, іноземним власникам. У Мавританії, Лівії,

Судані, країнах Аравійського півострова промислових підприємств

практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації

відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих

місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось

дрібне і середнє

198

приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисловості,

особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєння нафтових

багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове

господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в

СІЛА - 28 дол., в Північному морі -55 дол.). На початку 70-х років

західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за

рахунок арабської нафти в середньому на 60%, СІЛА - на 25%. Здобутий

таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів,

включився у світову фінансову систему.

У результаті перетворень 60-70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії

провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йорданії,

Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного

капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Саудівській Аравії, Ємені,

Мавританії, Омані капіталістичні відносини активно впроваджувалися»

у господарське життя, але співіснували з феодальними і,

патріархальними. На поч. 80-х років позитивна роль всеосяжвррр,

контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були

проведені ринкові перетворення і почалось обмеження ролі держави.

Основними напрямками реформ стали: скорочення або повне зняття

державних дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін,

ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс

національних валют, приватизація державної власності, відкриття

приватних банків, залучення іноземних; інвестицій.

У ході реформ у суспільствівідбулися політичні зміни. Руйнувались

докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен

бедуїнів, зростали, середні міські верстви: службовці, офіцерство,

студентствої.інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки

перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості

кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду,

•племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика;

увага в арабських державах приділяється підготовні кадрів» освіті,

охороні здоров'я.

Міжарабські відносини

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релігією,

культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних державах, вважають

себе єдиною нацією. Арабські країни будують відносини між собою і в

міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 194$ р.

виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван,

Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія

(1953), Судан (1956), Марокко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир

(1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973),

Сомалі (1974), Палестина

199

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.