Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)
Подождите немного. Документ загружается.
трактувань, шкіл і сект. Між ними розпочалося протистояння, яке
періодично загострювалось і виливалось у криваві зіткнення і терор.
У зовнішній політиці правлячі кола орієнтувалися на СІЛА і
Великобританію. Країна стала членом військових блоків СЕНТО і
СЕАТО. Конфлікт з Індією через Кашмір втягнув Пакистан у
непосильну гонку озброєнь.
Військові режими, демократичні періоди, економічні реформи
На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Пакистані була
нестабільною. Цивільна влада не могла врегулювати численні суспільні
проблеми. Вихід вбачали у встановленні військової диктатури. Генерали
мали налагодити ефективне функціонування економіки, припинити
релігійні, етнічні, соціальні конфлікти, якщо потрібно, із застосуванням
сили. В 1958-1969 рр. влада перебувала в руках генерала М. Айюб Хана,
в 1969-1971 рр. його змінив військовий режим генерала А.М. Ях'я Хана.
В 60-ті роки в країні проводились економічні реформи, які значно
збагатили буржуазію Західного Пакистану за рахунок Східної Бенгалії.
В Панджабі і Сінді, які стали основними районами підприємницької
діяльності мухаджирської буржуазії та її західнопакистанських
партнерів, вкладалися у виробництво основні суми державних
інвестицій і іноземної допомоги. Східна Бенгалія розглядалась як
джерело сировини, валюти і ринок збуту промислових товарів, ціни на
які були для місцевого населення на 40% вищі від світових. У 1948-1961
рр. перекачування капіталів зі Східної Бенгалії в Західний Пакистан
перевищило 2,5 млрд. рупій. Одночасно здійснювалась дискримінація
східної провінції і в політичному плані. Партії Східної Бенгалії висунули
вимогу автономії і справедливого розподілу державних
капіталовкладень.
У грудні 1970 р. були проведені перші в історії Пакистану вільні
вибори. В Західному Пакистані перемогла Пакистанська народна партія,
в Східному - Народна ліга. Оскільки населення Східної Бенгалії було
більшим, до парламенту пройшло більше депутатів від цієї частини
держави, і вони могли впливати на прийняття рішень. Спроба військових
не допустити автономії Бенгалії призвела до збройного конфлікту в
провінції і війни з Індією, яка закінчилась поразкою Пакистану. Єдина
держава розпалась. На території Бенгалії утворилась незалежна Народна
Республіка Бангладеш (1971). Одночасно впав військовий режим А.М.
Ях'я Хана.
Демократичний уряд Зульфікара Алі Бхутто (1971-1977) провів
радикальні соціально^економічні перетворення в дусі
149
«ісламського соціалізму». Був створений сильний державний сектор
на основі націоналізації великих і середніх підприємств у 10-ти
галузях промисловості, а також банків і торгових фірм. Аграрна
реформа передбачала земельний максимум для поміщиків, викуп
землі і передачу її селянам, іригаційні заходи, розширення посівів
експортних культур (бавовна, рис). Діяльність уряду З.А. Бхутто
викликала незадоволення значної частини
власників і опір реформам.
В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-
уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхутто був
звинувачений у державних злочинах, засуджений до страти і повішений
(1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась
ісламізація різних сфер суспільства і економіки. Створений генералом
М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він
призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих
у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на
непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія
більшості статей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч
поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме
розслідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і
розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Генерал був
обраний президентом, але одночасно продовжував безпосередньо
командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне
підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при
збереженні державного контролю над пріоритетними галузями. В 1985
р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-
Хака. У 1988 р. він загинув в авіакатастрофі.
Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановленням
демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної
системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусульманська ліга (лідер
М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто)
- змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині
90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну
систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і
національної безпеки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра,
міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів,
командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради
означало офіційне визнання політичної ролі армії та її участі в
державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р.
переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у
вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система
була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада налея
150
жала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у парламенті і
мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених
розмірів. Щорічно з державного бюджету незаконно вилучалось до 2
млрд. дол.
Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х
років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10%
вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу освіту. Майже 40 млн. чол.
жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була
доступна чиста питна вода. Спостерігався демографічний вибух і
неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан
виділяв 30% державного бюджету на оборону, а 40% - на виплату
зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже
вдвічі більшими, ніж в Індії.
Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і
шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течіями. Найбільш
екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає
перетворення Пакистану в сунітську державу і визнання шиїтів
немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися
гоніння на шиїтський релігійний орден ахмадія, який виступає за
реформування ісламу. Активізувались праворадикальні релігійно-
общинні партії Ісламське товариство. Товариство мусульманських
богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-
фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей.
На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало
протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів.
Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під
назвою Об'єднаний національний рух. Були висунуті радикальні вимоги:
визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із
панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення
південної частини Сінду з м. Карачі в окрему провінцію; заборона для
панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл
на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У
загальнодержавному масштабі мухаджири борються проти занижених
квот представництва у владних структурах на федеральному і про-
вінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в суспільстві,
проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе
в еміграції в Лондоні.
Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були
напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни
(1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру.
Значні інтереси в країні мали СІЛА, здійснювалось економічне і
військове співробітництво. На території Пакистану
151
знаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджахедів і
руху талібів, які отримували постійну підтримку властей. В 1998 р.
Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були
введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і
міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала
близько 2 млрд. дол.
допомоги.
Військовий переворот 1999 р. Режим генерала П. Мушаррафа
Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активізація
екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування
широких верств населення в перевагах демократичної системи призвели
до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ
прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету
начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня
1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи за-
конодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Національна рада
безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом.
Спеціальне управління має викоріняти корупцію у владних структурах,
примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки,
ліквідувати мафіозні угруповання, що контролюють економічне життя в
містах. Під загрозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було
запропоновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хотіли
виплачувати, оголосивши себе банкрутами.
Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-
міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, тероризмі,
викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засуджений до
довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого .^
залишив країну.
П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних
угруповань, що армія не допустить використання ісламу в політиці. У
відповідь деякі з них організували серії вибухів у багатьох містах
країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Американський центр,
посольство СІЛА, будинки працівників 00Н.
Встановлення військового режиму західні країни, зокрема США,
зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх
інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей,
підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут
наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав
СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан
(2000), де обговорювалась можливість прокладення газопроводу з
Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була
підписана економічна угода
252
з КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації пакистанської
текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції
Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських
бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.
26. АФГАНІСТАН
Афганістан після Другої світової війни. Необхідність реформ
На початку 60-х років Афганістан належав до найвідсталіших і
найбі'дяіших країн світу. Національний дохід на душу населення
становив 162 дол. Країна не мала ні важкої промисловості, яі залізниць.
Головними секторами господарства були натуральний і дрібнотоварний.
Майже половина придатних для землеробс'ввй земель не оброблялась,
тоді як третина селян не мала землі, 2,5 млн. населення (з 16 млн.) вели
кочовий і напівкочовий спосіб життя. Стійкими залишались пережитки і
традиції общинної'і родоплемінної організації. Половину населення
складали неафганські народи (таджики, узбеки та ін.).
Афганістан був' конституційною монархією. За конституцією
королю 'належіалйверховні повноваження в законодавчій, виконавчій,
судовій'владі. 31983 р. на престолі знаходився Мухаммад Захір-шах.
Центральний уряд не контролював усієї- території країни. Реальна^^лада
на місцях належала етнічним 1 племінним вождям. Політйчйа ситуація
відзначалась нестабільністю.
В різних суспільійил' прошарках виникали угруповання, опозиційні
правлячс^^рЙжиму, куди входили дрібна'буржуазія, інтелігенція,
студент^йо, офїце-ри, чиновники, духівййаітво. Вони виступали за
гііи^бкУпЙ-' ретворення в різних сЙ»Йрах життя за кількома моделями.
В афганській армії підпільні" організації створили офіцери, що
навчалися за кордоном і МОРЛЙ порівняти рівень розвитку своєї
— країни та інших держав, у тому Мухйммад Захір-шах числі сусідніх. Їх
лідером став
153
принц Мохаммед Дауд, генерал, відомий політик. Вони виступали
за поступові буржуазні реформи.
В 1965 р. виникла Народно-демократична партія Афганістану, яка
ставила своєю метою проведення національно-демо-кратичної революції,
перехід на некапіталістичний шлях розвитку, побудову соціалізму за
радянською схемою. В партії існували дві фракції: Хальк («Народ»), яку
очолювали Н.М. Таракі і X. Амін, і Парчам («Прапор») під керівництвом
Б. Кармаля. Між діячами цих угруповань точилась постійна боротьба за
повний контроль над партією.
Започатковувався рух під лозунгами ісламу, за створення
шаріатської фундаменталістської держави. Найбільш вагомою серед
організацій цього напрямку була «Мусульманська молодь» в
Кабульському університеті, в якій розпочинали свою діяльність майбутні
керівники моджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар.
Державний переворот 1973 р. Режим М. Дауда
17 липня 1973 р. група офіцерів на чолі з М. Даудомзахопила владу
в країні. Була ліквідована монархія, Афганістан оголошувався
республікою. Новий режим підтримали військові гарнізони і населення
більшості великих міст. Король, який під час цих подій перебував за
кордоном, через місяць відрікся від престолу. Вищим органом влади
став Центральний комітет республіки, куди ввійшли офіцери -
керівники та активні учасники перевороту. Новий режим оголосив курс
на «істинну і розумну демократію», національний суверенітет і
створення такого республіканського Ладу, який відповідав би духу
ісламу. В зовнішній політиді головнями принципами оголошувались бо-
ротьба за мир, неприєднання, дружба з усіма народами. Уряд М. Дауда
орієнтувааівя на радянську допомогу. Спочатку він співробітничав з
ї1а.у»9дно-демократичною партією Афганістану, але незабаром мі^ ^№^
йочалися розходження. Намітились контакти з мусульмазайіькйми
державами Близького і Середнього Сходу, особливо з Іраном, що
викликало незадоволення радянськогокерівництва. Ісламісти були
обурені тим, що режим М. Дауда не шукав у них підтримки, і
організували проти нього кілька змов, які закінчилась невдачею. М.
Дауд не зміг повністю контролювати, армію. НДПА вела там активну
пропаганду і змогла створити опору для себе.
Режим Народно- демократичної партії Афганістану
27 квітня 1978 р. (7 саура 1351 р. за мусульманським календарем)
Народно-демократична партія Афганістану здійснила державний
переворот і скинула уряд М. Дауда. В цих подіях
154
брало участь лише кілька батальйонів кабульського гарнізону, але вони
дістали назву квітневої національно-демократичної революції. Була
проголошена Демократична Республіка Афганістан. Влада зосередилась у
руках Революційної ради на чолі з Н.М. Таракі.
НДПА приступила до здійснення в країні радикальних заходів за
радянським зразком, які не відповідали способу життя і традиціям
афганського народу. Були прийняті декрети про конфіскацію земель і
розподіл її серед селянства, про обмеження норм шаріату. Проводились
репресії проти духівництва, поміщиків, коафісковувались окремі
підприємства, землі, майно. Земельні реквізиції зачепили не лише
поміщиків, а й велику кількість дрібних і середніх землевласників із
числа офіцерів, чиновників, богословів.
Селяни не'були готові ні соціальне, ні психологічнодо одержання
землі, яку насильно відняли у законних власників, бо релігія і звичаї
виховали в них повагу до приватної власності. Навіть якщо селяни й
погоджувались отримати землю, нові закони забороняли її продавати,
закладати, здавати в оренду, ділити на частини ари успадкуванні,
застосовувати найману працю. Ліквідовувалось лихварство, але не
існувало іншої системи одержання позик для ведення господарства.
Селяни не могли ні обробляти землю, оскільки не мали насіння і води, ні
розпорядитися нею. Заборона на поділ землі при одержанні спадку
суперечила шаріату і традиціям. Ліквідація калиму і вікові обмеження
при вступі в шлюб розцінювались як втручання в сімейне життя. Навіть ті
групи населення, які спочатку підтримували НДПА, відійшли від неї, а
потім зайняли ворожу позицію щодо її політики. Вона втратила соціальну
базу і зробила ставку на зовнішню підтримку з боку Радянського Союзу.
В грудні 1978 р. був підписаний договір про дружбу, добро-сусідство
і співробітництво між СРСР і ДРА, який і став основою для радянського
втручання у внутрішні справи Афганістану. Всередині НДПА
продовжувались конфлікти між ії лідерами. X. Амін знищив'Н'іМ.лТаракі
і намагався звільнитися від контролю Радянського'Союзу. 25 грудня 19,79
р. в Афганістан були введені радянські війська. Вони захопили в Кабулі
президентську резиденцію. X. Амін був убитий. Вищі пости в партії і в
державі зайняв радянсабкийіставленик Б. Кармаль.
Введення військ в Афганідта&було грубою політичною помилкою
радянського керівництвіа. Щ дії викликали осуд світового
співтовариства, падіння міжнародного авторитету СРСР, різке
погіршення двосторонніх відносив з багатьма країнами. В січні 1980 р.
104 держави - члени 00Н проголосували за резолюцію, яка засуджувала
радянську військову присутність в Афганістані.
155
В країні виникла сильна збройна опозиція, яка боролася проти
кабульського режиму і радянської окупації під лозунгами ісламу. В 1981
р. в Пакистані був створений Ісламський союз , моджахедів
Афганістану, до якого ввійшло сім мусульманських партій і організацій.
Моджахеди сформували збройні сили, отримали значну матеріальну і
військову допомогу від СІЛА, Пакистану, Саудівської Аравії, Китаю та
інших країн. Розпочалися \
бойові дії проти урядових і радянських військ.
:
Кількість радянських військовослужбовців у Афганістані досягла
100 тис. чол., але вони так і не змогли взяти ситуацію під контроль. У цій
війні загинуло близько 15 тис. радянських воїнів, і у тому числі 3 220
громадян України. 37 тис. чол. було поране- | но. За рішеннями нового
радянського керівництва 15 лютого 1989 , р. радянські війська були
виведені з Афганістану. СРСР і США домовились з 2 січня 1992 р.
припинити допомогу ворогуючим
сторонам.
Єдиновладдя НДПА, неприйнятність інакомислення, зневажливе
ставлення до ісламських традицій, переслідування впливових релі-
гійних діячів, неефективна економічна політика викликали масове
незадоволення кабульським режимом. Польові командири Ахмад Шах
Масуд, Ісмаїл-хаи, Абдул Хак та інттл на контрольованих територіях
сформували органи влади з усіма її атрибутами.
Режим Наджибулли пішов на деяку лібералізацію суспільного
життя. В 1987 р. він оголосив введення багатопартійної системи. За
директивою зверху були створені Селянська партія справедливості та
Ісламська партія народу Афганістану. Кожна з них налічувала по кілька
сотень чоловік і діяла під постійним контролем. Було випущено з
тюрем ряд опозиційних лідерів. Держава стала називатись Республіка
Афганістан. У 1988 р. відновив роботу парламент (розпущений ще в
1973 р. М. Даудом), який виконував дорадчі функції. Новий уряд
очолив безпартійний діяч
даудівських часів X. Шарк.
Після виведення радянських військ зусилля режиму НДПА
спрямовувались на стримування натиску опозиції і моджахедів.
Весною 1992 р. був розроблений план 00Н з афганського врегу-
лювання, який передбачав відставку президента і уряду РА, фор-
мування нейтрального перехідного уряду, який мав провести вільні
вибори. Передбачався перехідний період для організації нових
владних структур. Пошуки компромісів виявились безрезультатними.
Наступ моджахедів тривав. У березні 1992 р. на їхній бік перейшов
генерал НДПА А. Дустом із 60-тисячною армією.
Режим моджахедів
У квітні 1992 р. загони польового командира А.Ш. Масуда, недавнього
генерала НДПА А. Дустома і лідера ісламських фунда-
менталістів Г. Хекматіара без бою зайняли Кабул. Були сформовані нові
органи влади - уряд, Керівна Рада із законодавчими функціями і Рада
джихаду, яка об'єднувала керівників усіх угруповань. Моджахеди
розпустили парламент, зобов'язали жінок надіти паранджу і звільнили їх
з роботи.
ЗО грудня 1992 р. повноважні збори народних представників
обрали президентом Ісламської Держави Афганістан терміном на два
роки одного з лідерів моджахедів Б. Раббані. В 1994 р. він добився
продовження своїх повноважень ще на шість місяців. Відповідно до
черговогОіДлану врегулювання, запропонованого 00Н, Б. Раббані 21
березня 1995 р. мав передати повноваження президента тимчасовій радіз
представників 25 різних політичних партій і рухів.
Одночасно утворились центри регіональної влади в провінціях, які
контролювались польовими командирами. Таджик Ахмад Шах Мацуд;
утримував північний схід країни, очолював Спостережну раду Півночі і
був губернатором провінції Тахар. Сферою діяльності узбека А. Дустома
були 4 північні провінції з урядом 9 Мааарі-Шарифі. П'ять західних
провінцій з центром у Гераті підкорялися губернатору Ісмаїл-хану. В
провінції Ваг-лан утвердився лідер ісмаїлітів С.М. Надірі. В інших
провінціях при владі перебували теж польові командири, які не підкоря-
лись центру. Вони очолювали створені органи джихаду і присвоювали
собі титули «валі» (губернатор) або «амір» (правитель).
Політика Ісламської Держави Афганістан офіційно базувалась на
нормах ісламу. В умовах суперництва між лідерами моджахедів і повнри
безконтрольності влади на місцях центральна адміністрація в Кабулі
немогла виробити єдину економічну політику, розробити заходи по
відбудові зруйнованого господарства, налагодити мирне життя.
Президент Б. Раббані зробив ряд різких антирадянських і антиросійських
заяв. Він стверджував, що саме ісламському Афганістану .належала
провідна роль у «розгромі наддержави і знищенні ракової пухлини
комунізму» - СРСР. Росія ж, на його думку, будучи правонаступницею
Радянського Союзу, результатом «мілітаристської -агресивної політики
якого були всі викликані війною;,, руйнування і людські жертви в
Афганістані» , має виплатитир^харації' В цей час у політичну боротьбу в
Афганістані вступила иева, сила - рух «Талібан».
Рух «Талібав». Режим талібів
Рух «Талібан» виник у.сетеДЗД
1
^Р"^ років XX ст. як воєнізоване
угруповання пуштунської мрлрді - випускників і учнів релігійних шкіл
(медресе) в ІЇакистані, зокрема в Белуджистані і Північно-Західній
прикордсодрай провінції. Пакистанські власті, спецслужби,
ультрарелігійніпартії та організації допомагали руху фінансами, зброєю,
зв'язками, людьми. Рух розгортався під
157