Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918

Подождите немного. Документ загружается.

на середні та дрібні підприємства. Склалася багатогалузева структура

концернів, яка дає можливість маневрувати капіталами, робочою силою

залежно від потреб ринку. Держава сприяла формуванню нових

економічних відносин. При кабінеті міністрів створений Комітет

економічного планування. Він вивчає кон'юнктуру внутрішнього і

зовнішнього ринку, надає оперативну інформацію уряду і приватним

компаніям, регулює державні капіталовкладення, фінансує науково-

дослідні роботи в нових галузях. Свою роль відіграла законодавча

діяльність. Були розроблені екологічні стандарти, система

природоохоронних заходів, прийняті закони, які передбачали суворі

покарання за шкоду, завдану довкіллю.

Японія Широко запозичила досвід інших країн, впроваджувала у

виробництво їх винаходи, купувала ліцензії. В 70-х роках почався

інтенсивний розвиток власної науково-технічної бази. Створювалися

автоматизовані виробництва, безвідходні технології. Велика увага

надавалася «людському фактору»: системі відбору і підготовки кадрів,

підвищенню кваліфікації, оплаті праці, умовам відпочинку' найманого

персоналу.

В 60-70-х роках Японія вступила в боротьбу за провідні місця на

світовому ринку. Її концерни розгорнули активну діяльність у США,

країнах Західної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Різко

збільшився вивіз капіталу. Почалося масове будівництво підприємств,

особливо Шкідливих, в країнах, що розвиваються. Японська економіка

працює на експорт. Її слабкими сторонами є залежність від привізної

сировини і стабільності світового ринку.

Швидкий розвиток перетворив Японію в один з провідних центрів

світового господарства. На початку 90-х років її золотий запас

оцінювався^ у

в4,9 млрд. дол., вона стала найбільшим світовим

кредитором. В міжнародному поділі праці Японія спеціалізується на

випуску наукової високотехнічної продукції (складні інтегральні

схеми,'мікропроцесори, верстати з числовим програмним управлінням,

промислові роботи, факсимільна апаратура). Вона продає на світовому

ринку 30% вантажівок, ЗОУотелевізорів, 60% велосйа^ДіА, Мотоциклів,

70% суден, 80-90% годинників, фотоапаратури, відеоімйґнітйфонів.

Основним торговим партнером Японії є СЇПА. '

Суспільно-полцтйчйв життя

В суспільному житті утвердились біиґатопартійна система. Всього

зареєстровано близько 35 партій, реальний вплив на політичне життя

мають шість. До останнього часу правлячою і найбільш могутньою

партією була Ліберально-демократична. Під її керівництвом Японія

перетворилася в сучасну передову державу. Але

в 70-80-х роках її лідери забруднили свою репутацію участі^ в

політичних скандалах, використанням свого становища для особистого

збагачення, хабарництвом в особливо великих розмірах, спекуляціями

акціями тощо. ЛДП втратила авторитет, багато виборців перестало їй

довіряти. Головною опозиційною партією є Соціалістична партія Японії.

У своїй діяльності вона спирається на частину найманих робітників і

середні верстви населення. Члени партії дотримуються досить широкого

спектра ідеологічних установок - від марксизму-ленінізму до помірного

реформізму. Через це політика партії визначається шляхом компромісу,

її підтримує 16-20% виборців. Центристські позиції займають Партія

демократичного соціалізму, Соціал-демократичний союз, Партія чистої

політики. При вирішенні конкретних завдань партії створюють блоки,

коаліційні уряди, причому їх програмні положення можуть бути прямо

протилежними. Для політичного життя Японії характерне існування

великої кількості громадських організацій і рухів. Від них при будь-яких

акціях вимагається дотримання законності і конституційного порядку.

В 60-ті роки в Японії виник і швидко набрав розмаху антивоєнний,

антиядерний рух. Під його впливом парламент прийняв резолюцію про

«три неядерні принципи»: не мати, не виробляти, не розміщувати на

своїй території ядерної зброї. Громадськість домоглася повернення

Японії о. Окінава, який перебував під опікою США. В країні

розпочалися кампанії збору підписів за роззброєння і заборону ядерної

зброї. На початок 80-х ррв^в було зібрано 82,5 млн. підписів, які були

передані спеціальній сесії 00Н з роззброєння.

Широкого поширення набув рух за прийняття місцевими органами

самоуправління рішень, які проголошували їх території неядерними

зонами. Кількість таких адміністративних

одиниць перевищила 1000.

В 70-х роках відбулась масова дискусія про «сили самооборони».

Опозиція домоглася в парламенті резолюції, за якою військові

витрати .Японії не повинні були перевищувати 1%

валового національного продукту.

У 80-х роках активізувалися сили, які прагнули переглянути

наслідки Другої світової війни. Лідер ЛДП Я. Накасоне виступив із

закликами позбутися нарешті «комплексу поразки» і відмовитися від

юридичних, політичних і психологічних бар'єрів, які заважають Японії

бути державою могутньою не лише економічно, але й у військовому

аспекті. Він вимагав переглянути статтю 9 конституції, збільшити

військові витрати, вніс на розгляд парламенту проект закону про

державну таємницю, спрямований проти демократичних свобод. Лінія

Я. Накасоне не знайшла масової підтримки в суспільстві і провалилася.

Зовнішня політика

\ Основою зовнішньої політики Японії залишається орієнтацій на

всебічне співробітництво із США. Зараз на японській території

знаходиться 105 американських військових об'єктів, де розміщено 47

тис. військовослужбовців. Висунута ідея «тихоокеанського

співробітництва», в якому повинні взяти участь держави азіатсвко-

тихоокеанського регіону. Двосторонні відносини ускладнюються

економічними суперечностями, експансією японських їоварів на

американський ринок. Японська громадськість постійно проводить акції

з вимогами анулювати договір 1960 р. і вивести американські війська за

межі країни.

Велике значення мала нормалізація стосунків Японії з КНР, які

багато років залишалися неврегульованими через тісні контакти з

Тайванем. У 1972 р. були встановлені дипломатичні відносини між

обома країнами, в 1978 р. вони підписали договір про мир і дружбу. В

1983 р. Японія і КНР опублікували спільне комюніке, в якому сказаво,

що надалі вони будуть керуватись чотирма принципами двосторонніх

відносин: мир і дружба, рівність і взаємна вигода, взаємна довіра,

довгострокова стабільність.

Програмні установки стосунків Японії з державами Азії викладені в

доктрині Т. Фукуда (1977), яка декларує прагнення не перетворюватися

у військову державу, зміцнювати довіру між країнами регіону, сприяти

миру і безпеці в Азії. Практична діяльність японської дипломати була

спрямована на розширення різнобічних зв'язків із Сінгапуром,

Малайзією, Таїландом, Гонконгом, Індонезією, іншими країнами

АСЕАН з метою захисту економічних інтересів.

16. КИТАЙСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА

Становище Китаю після Другої світової війни

Після закінчення Другої світової війни в Китаї розгорнулася гостра

політична боротьба з питання щодо перспектив розвитку, яка

періодично переростала у відкриті збройні сутички. Народні маси

вимагали від Гоміндану і КПК встановлення внутрішнього миру і

демократизації країни. Склалося ^ва державних об'єднання: територія,

що контролювалася Гомінданом, і визволені райони КПК. В Китаї

перебували іноземні війська. Радянська армія в Маньчжурії розгромила і

примусила капітулювати японську Кван-тунську армію. Війська США

висадилися вздовж китайського узбережжя, де вони роззброювали

японські частини.

До того часу, поки великі держави СРСР і США поводили себе як

союзники по антигітлерівській коаліції, ворогуючі сторони

в Китаї були схильні до компромісу. З серпня 1945 по березень 1947

рр. тривали переговори між Гомінданом і КПК, роль посередника

виконувала американська дипломатія (спочатку посіЬл

СІЛА в Китаї Харлі, потім Маршалл).

;

У грудні 1945 р. Московська нарада міністрів Закордонних

справ СРСР, СЩА і Великобританії прийняла рішення про не-

обхідність мирного об'єднання Китаю і запобігання громадянській

війні. Три держави зобов'язувалися не втручатися у внутрішні справи

Китаю. Була досягнута угода про виведення

звідти радянських і американських військ.

10 січня :1946 р. в Чунціні відкрилась політична консультативна

конференція представників Гоміндану, КПК, інших політичних партій і

організацій. Вона вирішила створити коаліційний уряд Китаю і зберегти

самоуправління провінцій. Намічалось проводити економічну політику

відповідно до принципу Сунь Ятсеиа про народне благоденство: земля -

селянам, робота - робітникам, свобода ділової активності - підприємцям,

більш високий життєвий рівень - усьому народу. Почалась підготовка до

скликання Національних зборів, у яких комуністам виділялось 25%

місць. Рішення конференції відображали реальне співвідношення сил і

буяй компромісними. Вони створювали основу для мирного об'єднання і

реформування Китаю. Гоміндан добровільно відмовлявся від монополії

на владу на користь КПК.

Друга громадянська війна (1946-1949). Створення КНР

У лютому 1946 р. СІЛА проголосили курс на «холодну війну».

Одразу ж загострилася ситуація в усіх країнах і регіонах, де існували

проамериканські і прорадянські сили. Саме наддержави СРСР і СІЛА

спровокували другу громадянську війну в Китаї, тоді як вони мали

реальну можливість їй запобігти.

СРСР створив на території Північно-Східного Китаю так звану

Маньчжурську революційну базу. Він не дозволив уряду Гоміндану

направити сюди своїх чиновників і війська. Радянське командування

передішо китайським комуністам озброєння

Квантунської армії. ,

Велися поставки в .Маньчжурію автомашин, палива, ліків,

стратегічних матеріалів. У комуністичні озброєні загони були

призначені радянські військові радники. На кінець 1945 р. КПК

мала армію чисельністю ЗЙО тис. чол.

Уряд Чан Кайші спирався на СПІА. В 1945-1948 рр. американська

сторона надала йому військову й економічну допомогу на суму 6 млрд.

дол. До літа 1946 р. американські офіцери переозброїли і

переформували 45 дивізій Гоміндану чисельністю 150 тис. чол.

В 1946 р. уряд Чан Кайші підписав із СПІА договір про дружбу,

торгівлю і мореплавство. Протягом 1946-1948 рр. було укладено ще 15

угод. Американці дістали право без перешкод торгувати з Китаєм,

орендувати землю, одержувати концесії на розробку природних багатств

тощо. Американські радники діяли в армії, розвідці, фінансах, зовнішній

торгівлі. Американське засилля викликало незадоволення у різних верств

населення, особливо в національної буржуазії.

Влітку 1946 р. почалися бойові дії між ворогуючими сторонами. На

цей час в армії Гоміндану налічувалося 4,3 млн. чол., в армії КПК - 1,2

млн. чол. Перевага була на боці Гоміндану. В 1947 р. в ході війни стався

перелом, армія КПК перейшла в наступ. Друга громадянська війна

закінчилася перемогою комуністів. Залишки військ Чан Кайші втекли на

о. Тайвань. 1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна

Республіка, в якій встановився комуністичний режим. 2 жовтня 1949 р.

нову державу визнав СРСР'. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір

про дружбу, союз і взаємну допомогу терміном на ЗО років. Радянська

сторона надала Китаю пільговий кредит у розмірі 300 млн. дол. для

оплати поставок технічного обладнання і матеріалів. Договір

доповнювався секретними додатками. СРСР одержував «особливі права»

в Маньчжурії і Сіньцзяні. Китай мав оплачувати частину радянських

поставок валютою, яку переказували для своїх рідних зарубіжні китайці.

Радянський Союз отримував для своїх потреб стратегічну сировину

(уран, руди кольорових металів).

Перехід керівництва КНР до будівництва «соціалізму з китайською

специфікою». Соціально-економічні експерименти кінця 50-х -

пояатксу 60-х років XX ст.

На початку 50-х років КПК почала будівництво «основ соціалізму»

за радянською схемою » сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК так

сформулював свою генеральну лінію: «Протягом досить тривалого часу

поступово Здійснити соціалістичну індустріалізацію Країни і

поступово'провести соціалістичні перетворення сільського господарства;

кустарної промисловості і капіталістичної промисловості і торгіЙіЯі». На

вирішення цих завдань відводилось 15 років.

Важливим кроком у здійсненні генеральної лінії стало виконання

першого 5-річного плану (1953-1957 рр.). Його метою була підготовка

умов для індустріалізації. Ставка робилася на розвиток або створення

галузей важкої промисловості -металургії, електроенергетики,

автомобілебудування, на розвиток транспорту і розвідку корисних

копалин. Успіхи КНР у першій п'ятирічці були досить вагомими. Всього

було збудовано

694 великих підприємства. СРСР виділив Китаю нові позики, надав

допомогу в будівництві і реконструкції 250 промислових об'єктів. В

КНР було направлено 11 тис. кваліфікованих радянських спе-

ціалістів. В СРСР одержали підготовку понад 20 тис. китайських

робітників, інженерів, представників інших спеціальностей.

В 1956 р. китайське керівництво провело суцільну

колективізацію. Тоді ж розпочався наступ на національну

буржуазію і торговців. Приватні підприємства переходили під кон-

троль держави. Їх власникам виплачувалось 5% від капіталу

протягом 7 років. Ці заходи супроводжувались масовими реп-

ресіями проти незадоволених, а також тих членів КПК, які сум-

нівалися в правильності обраного курсу.

Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішили різко при-

скорити темпи будівництва «соціалізму», щоб обігнати СРСР і

зайняти його місце у світовому комуністичному русі. Генеральна

лінія партії тепер звучала так: «Напружуючи всі сили, прагнучи

вперед, будувати соціалізм за принципом більше, швидше, краще,

економніше». Новий курс здійснювався під гаслами «трьох

червоних знамен». Це генеральна лінія в новому формулюванні,

«великий стрибок», народнікомуни.

Темпи розвитку китайської економіки оголошувалися занадто

повільними. Планувалось збільшити випуск промислової продукції

в 6,5 разів, сільськогосподарської - в 2,5 рази.

Протягом кількох мїряців у 1958 р. 720 тис. сільськогосподарських

кооперативів були об'єднані в 26 тис. комун. В них

усуспільнювались не лише праця і основні засоби виробництва.

Комунам передавались присадибні ділянки і вся особиста

власність селян. Ліквідувався принцип матеріальної зацікавле-

ності. За роботу члени комуни одержували безплатно миску рису.

Праця і побут воєнізувались. Нелюдські умови в комунах при-

звели до масових втеч і селянських заворушень. В кінці 1958 р. і в

1959 р. через дезорганізацію сільськогосподарського виробництва

в Китаї почався голод.

Оголошувалася «всенародна битва за сталь» для того, щоб одним

стрибком вивести Китай в число передових держав. У верхах було

вирішено різко збільшити виплавку сталі - з 5,4 млн. т до 100 млн. т на

рік. По всій країні - в міських кварталах, дворах установ, вузів, шкіл,

лікарень, театрів - споруджувались сотні тисяч примітивних плавильних

печей, які діяли цілодобово. Було витрачено 40 млн. т залізної руди, 80

млн. т вугілля і працю 100 тис. чол. В результаті одержаний метал

виявився непридатним для використання. Матеріальні ресурси і трудова

енергія народу пропали даремно.

«Великий стрибок» знайшов свій прояв і у сфері культури, науки,

освіти. Надходили повідомлення, що студенти вузів, «зламавши сліпу

віру В авторитети», за кілька днів, а іноді навіть за одну ніч, писали

підручники та іншу наукову літературу, які раніше не вдавалось

підготувати і за десятиріччя.

На пленумі ЦК КПК Ї959 р. з критикою політики «трьох червоних

знамен» виступив один з ветеранів комуністичного руху, герой двох

громадянських воєн, міністр оборони КНР Пен Деху-ай, який назвав

маоцзедунівські методи побудови «соціалізму» дрібнобуржуазним

фанатизмом. Його оголосили правим опортуністом, позбавили посади і

вислали в глуху місцевість. У роки «великого стрибка» Обсяги

сільськогосподарського виробництва щорічно скорочувались на 10%.

Від голоду померло близько 10 млн. чол. Ця політика завдала КНР

збитків на 70 млрд. дол., що складало третину ВНП країни.

В 1961 р. керівництво КПК мусило визнати провал «великого

стрибка» і взяло напрямок на «врегулювання темпів розвитку». В першу

чергу він включав перебудову комун за попереднім зразком. Селянам

поверталися городи, особисте майно, дозволялося займатися

промислами. 20 млн. громадян з міст насильно були переселені в

сільську місцевість. Ціною неймовірних зусиль найбільш катастрофічні

наслідки «великого стрибка» вдалося ліквідувати.

В країні розпочалася дискусія, в ході якої постало питання про те, як

стали можливими такі жахливі соціально-економічні експерименти і хто

повинен за них відповісти. При цьому не ставилась під сумнів сама ідея

побудови соціалізму. Керівництво КПК звинувачувалось у

некомпетентності, методи його діяльності засуджувались. Мао Цзедун'-і

його оточення опинилися перед реальною загрозою втрати влади.

«•Культурна революція» (1966-1976)

Провал «великого стрибка» спричинив зростання суперечностей

серед партійно-державної еліти. Лідером опозиції курсу Мао Цзедуна

був Голова КНР Лю ПІаопи. Своє бачення перспектив

розвитку Китаю, відмінне від маоїстського, висловили Генеральний

секретар ЦК КПК Ден Сяопін, провідний спеціаліст з економічних

питань у керівництві КПК Чень Юнь, маршал Чжу Де, голова

Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників

Пень Чжень та ін.

У травні 19615 р. в Китаї почалася так звана «культурна

революція» - кампанія розгрому партійних, державних і Громадських

організацій. Була створена група в справах «культурної революції», яку

очолили дружина Мао Цзедуна Цзян Цін і його колишній секретар

Чень Бода. Опорою маоїстів стала учнівська і студентська молодь.

Організовувались спеціальні загони хунвейбінів («червоних

охоронців»), які розпочали терор проти інтелігенції. Партійних і

громадських діячів. Їх виводили на «суд мас» нібито за ревізіонізм, а

насправді - за самостійність мислення і реальну оцінку становища та

комуністичних експериментів. Після тривалих знущань озвірілої

молоді їх направляли

в спеціальні табори на «перевиховання».

Були розгромлені органи влади, парткоми, профспілки. В

кінці 1966 р. наряду з хунвейбінами стали створюватись загони

цзаофанів («бунтівників») з некваліфікованих молодих робітників і

дрібних службовців, які мали нести ідеї «культурної революції» на

підприємства і в установи. В країні запанували хаос і безвладдя.

Розпочалися криваві сутички між різними угрупованнями хунвейбінів і

цзаофанів. Проти них було кинуто армію. Влітку 1967 р. в Китаї

встановився військовий контроль. Молодь виконала свою руйнівну

роль, вона стала не потрібна керівництву КПК. Сотні тисяч хунвейбінів і

цзаофанів були заарештовані і вислані на «перевиховання» в безлюдні

віддалені райони внутрішнього Китаю.

Лю Шаоци, «особа № 1, що йде капіталістичним шляхом», в

постанові Пленуму ЦК КЦК був названий «зрадником, провокатором,

цепним собакою імперіалізму і гомінданівської реакції», який 40 років

вів контрреволюційну діяльність. Глава держави помер у Кайфинеьвдй

в'язниці від запалення легенів, бо йому відмовили в елементарній

медичній допомозі. «Особою № 2, що йшла капіталістичним,

шляхом», було визнано Ден Сяопіна. В 1967-1972 рр. він

«перевиховувався» на Цзіньцзянському тракторному заводі, у досить

поважному віці працюючи слюсарем. Маршал Пен Дехуай, що жив у

засланні в провінції Сичуань після того, як він наважився критикувати

«великий стрибок», був заарештований спеціальним хунвейбінівським

«полком по затримці» і кинутий у тюрму в Пекіні. В антипартійній

діяльності і «буржуазній військовій лінії» звинувачувався начальник

Генерального штабу НВАК Хуан Кечен. У 1971 р. при загадкових

обставинах над територією Монголії загинув міністр

оборони КНР Лінь Бяо, якого підозрювали в організації змови проти Мао

Цзедуна. В ході розслідування «справи Лінь Бяо» було усунуто близько

34 тис. військових, в т.ч. начальника Генерального штабу НВАК Хуан

Юншена, командувача ВПС У Фасяня.

В 1972 р. було реабілітовано

Ден Сяопіна. Він знову почав

відігравати помітну рольь у

вищому керівництві КНР, займав

посади заступника голови уряду,

начальника Генерального штабу

НВАК, став членом Політбюро

ЦК КПК і заступником Голови

КПК. 4 квітня 1976 р. в день Д

Сяопін (праворуч) «поминання

померлих» на центральній площі

Пекіна

відбулися заворушення, учасники яких закликали до припинення

політики репресій і притягнення до відповідальності їх організаторів.

Ден Сяопіна було звинувачено в організації цих «контрреволюційних

подій», знову знято з усіх постів, але залишено в партії, щоб він мав

«можливість виправитись». Не чекаючи відправки на «перевиховання»,

він виїхав у Гуанчжоу, де його взяв під свій захист генерал Сюй Шию,

командувач гуанчжоусь-кого військового округу.

За час «культурної революції» були затримані і знаходились під

слідством 4 млн. 200 тис. чол. В різних збройних сутичках було вбито

понад 237 тис. чол., а 730 тис. стало інвалідами. В 1966-1976 рр. репресій

і переслідувань зазнали більше 21 млн. чол., постраждали в тій чи іншій

формі 123 млн. чол.

Період «культурної революції» (1966-1976) - це режим особистої

влади Мао Цзедуна, військово-бюрократична диктатура, яка спиралася

на армію і партійний апарат. На з'їздах і пленумах КПК точилася

боротьба за владу між трьома основними угрупованнями верхів. Це старі

партійні кадри, група діячів, що зробила кар'єру на «культурній

революції», і вищі військові. Одні з них займали високі посади, інші

звинувачувались в антипартійній діяльності і були репресовані.

Безперервно здійснювались чистки. Реальна влада на місцях знаходилась

у руках армії. «Культурна революція» дорого обійшлась китайському

народу. Вона дезорганізувала господарство, поставила його на

межу краху, значно погіршила і без того низький рівень життя, позбавила

громадян будь-яких прав.

«Політика реформ і зовнішньої відкритості»

9 вересня 1976 р. на 83-му року життя помер Мао Цзедун. 6 жовтня

1976 р.були заарештовані чотири організатори «культурної революції»

на чолі з Цзян Цін (так звана «банда чотирьох»), Ці подаЗ вважаються

кінцем десятиріччя «культурної

революції»» ,^^^

Китайсь^ дверівництво почало негласно переглядати маоїстські

устайіі^ій і вносити необхідні корективи. На пост неформального

да^^а.КіЇК висунувся Ден Сяопін. Він сформулював програм'у''з^іій^ій,

відому під назвою «чотирьох модернізацій» (в сільськ<Яі||А^(^дарстві,

промисловості, науці й культурі, обороні). їх годоай^^іііййетою

проголошувалася побудова «соціалізму з ки-тайеїДїоіжіїі^йцйфікою».

Передбачались масштабні ринкові пере-

тврреі|||»"^(і>и йезмінній монополії КПК на владу.

В грудні 1978 р. пленум ЦК КПК прийняв рішення про проведення

аграрної реформи. Сільськогосподарські комуни розпускались.

Вводилась підрядна система землекористування. Її основною формою

став сімейний підряд. Сім'я на тривалий термін одержувала ділянку

землі, розмір якої визначався за кількістю працюючих. Укладався

контракт на виробництво певних видів сільськогосподарської продукції.

Відповідно до його умов сім'я продавала державі за твердими цінами

40% урожаю, 3% вартості урожаю виплачувала як податок на землю і

7% урожаю грошима або натурою вносила у громадський фонд села для

проведення гідромеліоративних і будівельних робіт, утримання

соціальної сфери. 50% урожаю залишалось у розпорядженні сім'ї і вона

мала право реалізувати його на ринку за вільними цінами. Значно підви-

щувалась матеріальна зацікавленість селянства в результатах своєї праці.

Щоб стимулювати розвиток аграрного сектора, держава підняла

закупівельні •ціни на 18 видів продукції. Селянам дозволялося купувати

різноманітну техніку. Всі ті заходи дали вагомі наслідки.

Середньорічне'виробництво зерна досягло 380-400 млн. т. Країна в

основному забезпечила себе продовольством.

Нові методи стала впроваджуватись у промисловості, де

здійснювались пошуки (оптимального співвідношення ринкового і

планового начал. Вводилось так зване спрямовуюче планування, за

якого державне замовлення складало 10-60% продукції підприємств, а

решту виробник міг реалізувати на власний роз-суд. Запроваджувалась

система постачання сировини і матеріалів через відповідні центри і

оптові ринки. В таких умовах виявилось, що багато державних

підприємств нерентабельні, випускають товари низької якості, які не

знаходять збуту.

Сергійчук І. Новітня історія країн Азії та Африки (1918 - кінець XX ст.)

Подождите немного. Документ загружается.