Савчук Б. Українська етнологія

Подождите немного. Документ загружается.

ких учених стоїть на позиції, що празько-склавинське населен-

ня асимілювало залишки носіїв антсько-пеньківської культури

і на цій основі у VIII—IX ст. виникли три нові етно-археологічні

утворення: луко-райковецька, волинцівська, роменська культу-

ри, які існували майже синхронно, фактично переростаючи одна

в одну.

У VIII ст. відбулася природна трансформація склавино-празь-

кої культури в луко-райковецьку, яка до початку X ст. існувала

на більшості території України — від Дніпра до Закарпаття.

З району Подніпров'я вона поступово перейшла на Лівобереж-

жя, де раніше проживали антсько-пеньківські племена. Таким

чином, у результаті інтеграції правобережного населення та

спільнот, що входили до складу Хозарського каганату, на ліво-

му боці Дніпра сформувалися волинцівська (VII—VIII ст.) та ро-

менська (VIII—IX ст.) культури.

В літературі широко дискутується проблема ідентифікації цих

трьох культур із відповідними літописними союзами племен.

Найприйнятніша, імовірно, позиція, згідно з якою деревляни,

дуліби (бужани, волиняни), хорвати, тиверці й уличі проживали

в межах луко-райковецької і частково волинцівсько-роменської

культур, а в ареалі останньої також мешкали сіверяни та

більшість полян.

Дуліби. Одним з найдавніших племінних об'єднань, яке ста-

новило ядро склавинів, були дуліби. Перші літописні згадки про

них відносяться до часу правління візантійського імператора Ірак-

лія (610—641 pp.), коли у війні зі слов'янами авари «примучили

дулібів». Учені й досі ламають списи над визначенням території

дулібів, яку не можна окреслити лише на основі топонімів, бо

їхнє поширення не завжди відповідає даним археології. Голов-

ною територією розселення дулібів було верхів'я Південного

і Західного Бугу, але їхні топонімічні назви виходять далеко за її

межі. Отже, цілком вірогідно, що вони також проживали на

Західній Волині та в межиріччі Середнього Дніпра і Західного Бугу,

де існує багато гідронімів і топонімів, що походять від назви «ду-

ліби». Це дозволяє сучасним дослідникам стверджувати, що ду-

ліби становили ядро склавинської, а не антської спільноти, як

160

вважалося раніше. Ра-

зом з тим не відповіда-

ють етноісторичним ре-

аліям тенденційні інси-

нуації польських дос-

лідників (Р. Якимович,

Ф. Персовський та

інші), які намагаються

взагалі викреслити

дулібів з історії східних

слов'ян та Волині зок-

рема. Натомість вони

висувають штучний

термін «бужанські племена», яких включають до складу ленд-

зянської спільноти, що жила над Верхньою і Середньою Віслою.

Багато поколінь дослідників услід за В. Ключевським поділяє

думку, що дуліби виступили першим великим територіально-

політичним об'єднанням, яке заклало основи східнослов'янсь-

кої державності. Його першим центром стало Зимненське горо-

дище (біля сучасного Володимира-Волинського), яке зруйнува-

ли авари в кінці VII ст, а далі таку роль могли виконувати міста

Волинь, Бузькта Луцьк. Водночас не слід перебільшувати рівень

внутрішньої інтегрованості дулібської «конфедерації», до якої

входили етнічно близькі слов'янські племена, взаємини між яки-

ми будувалися на родоплемінних зв'язках.

Дулібське племінне об'єднання виявилося нетривалим і роз-

палося у другій половині VII ст. Крім того, частина дулібів вли-

лася у процес великого слов'янського розселення, тому пи-

семні джерела фіксують племена під такою назвою на Поду-

нав'ї і Балканах. Зважаючи на літописне повідомлення: «і при-

мучиша дулебьі, сущая словеньї, и насилье творяху женамь

дулебскимь», — серед учених поширена думка, що дулібсь-

кий союз племен розпався через напад аварів (обрів). Проте

частина дослідників вважає, що ця згадка стосується не во-

линських, а паннонських дулібів, тому, спираючись на свідчен-

ня арабського географа X ст. Аль-Масуді, вона доводить, що

161

причиною розпаду союзу місцевих (волинських) дулібів став

внутрішній розбрат.

Етнонім «дуліби», ймовірно, був самоназвою, від якої похо-

дить багато гідронімів і топонімів. Услід за Л. Нідерле та Б. Тре-

ковим серед учених утвердився погляд, що дуліби поділилися

на дві групи — волинян та бужан, отже, всі ці три назви означа-

ють одне й те ж плем'я. Така позиція обґрунтовується літопис-

ним рядком, що «дуліби живяху, где нині вельїняни». Проте слід

мати на увазі, що, зважаючи на однорідність старожитностей

луко-райковецької культури, крім волинян і бужан, до нащадків

історичних дулібів також можна віднести деревлян, полян та

деякою мірою дреговичів.

Походження етнонімів «бужани» і «волиняни» частково ви-

водиться з писемних джерел, але здебільшого пов'язується

з топонімами та гідронімами. Ще за часів існування дулібського

племінного союзу західна частина цього населення називала-

ся «бужанами». Говорячи про них як про слов'янське населен-

ня, що «живяху по Богу», київський літописець зафіксував те

сприйняття, що існувало раніше і закріпилося у відповідній назві.

Походження назви «волиняни» чимало сучасних дослідників

пов'язує з «країною волинок», що існувала в перших століттях

після H. X. на території, де згодом проживало черняхівське на-

селення. Вони вважають, що ця самоназва була запозичена

германцями, які в II—IV ст. передали її ґотам (для них «велинь»

означало те саме, що германське слово «дулеба»). За такою

логікою у часи Київської Русі, коли назва «бужани» стала недо-

статньою для окреслення території колишнього племінного

об'єднання, відродилася традиційна — «волиняни». Ця версія

з численними варіантами потребує подальшого дослідження,

яке б підтвердило факт відновлення етноніма «волиняни» чи

його появи десь у VII ст, бо, наприклад, ще в 873 p. у нотатках

невідомого баварського географа вживалася назва «бужани».

Деревляни. До великого волинського об'єднання входило

населення, відоме під назвою «дерева», а край, де воно жило,

називався «Дерева» — «край лісів». Про це засвідчує Літопис,

переповідаючи події 945 року, пов'язані з походом київського

162

князя Ігоря за даниною: «Йде в Дерева в дань» та ін. У процесі

розпаду родо-племінних й утворення територіально-політичних

союзів із волинського об'єднання виокремилася Деревлянська

земля («а в Деревехь своє княжение»), що простягалася на

схід від волинян, у Східній Волині (від Прип'яті на півночі до

Тетерева на півдні, від Случі на заході до Дніпра на сході). її

мешканці називалися «деревлянами», бо «седоша а лесахь».

Вони мали розвинену державно-племінну організацію зі своїм

князем, знаттю та військовою дружиною.

Дреговичі. Спочатку найближче до волинян і деревлян про-

живали дреговичі, назва яких походить від слова «дрегва» —

болото. У VI ст. їхні пращури заселяли невелику смугу прип'ятсь-

кого Полісся між нижніми течіями Стиру та Горині. Вчені звер-

тають увагу на одну важливу особливість східнослов'янського

етногенезу, що виявилася на території південно-західної Украї-

ни. Населяючи тривалий час правобережну частину прип'ятсь-

кого басейну, слов'яни ніколи не переходили його північної межі

на територію, де мешкали аборигенні балтські племена. Лише

у VIII ст. дреговичі просунулися в північному напрямі і, як зазна-

чає Літопис, «сіли межи Прип'яттю і Двіною», тобто опанували

частину сучасної Білорусі. Асимілювавши протягом двох прий-

дешніх століть місцеве балтське населення, вони набули спе-

цифічних етнографічних рис, а також створили власну етно-

племінну організацію з центром у Турові.

Поляни. Особливе місце в етнічній історії України належить

племені полян. їхню назву переважно виводять від слова «поле»,

яке тлумачать у прямому значенні — рівнина, степ. Версії, що по-

в'язують походження цього етноніма від слова «полювати», та інші

не мають реального підґрунтя. Літопис подає досить абстрактні

дані про місце їхнього проживання: «сіли по Дніпру і називалися

полянами», в «поле середяху» та ін. Це породило тривалу диску-

сію щодо локалізації полян, яких розміщували на правому чи ліво-

му берегах Дніпра або ж навіть відсували на схід від Києва, де

знаходився Хозарський каганат (О. Пріцак). М. Грушевський свого

часу вказував, що територія проживання слов'ян не велика. Уточ-

нюючи цю позицію, сучасні вчені (В. Баран, інші) так визначають

163

реґіон їхнього проживання: на заході пограничними містами були

Білгород і Вишгорсд, на півдні — гирло Росі, на сході — смуга

лівого берега Дніпра. Отже, це був терен, де в VI ст. жили анти —

носії пеньківської культури, а у два наступні століття — склавини

— носії празької і луко-райковецької культур.

Автор Літопису з особливою прихильністю ставився до по-

лян, підкреслюючи, що це

були «мужи мудри й смисле-

ни». Він протиставляє їх іншим

східнослов'янським племе-

нам, які мали «свої обичаї,

і закони предків своїх, і запо-

віти, кожне — свій норов». Так,

поляни мали звичай «тихий

і лагідний, і поштивість до не-

вісток своїх, і до сестер, і до

матерів своїх, а невістки до

свекрів своїх і до діверів вели-

ку пошану мали. І весільний

звичай мали вони: не ходив

жених по молоду, а приводи-

ли [її] ввечері; а назавтра при-

носили [для її родини те], що

за неї дадуть». На відміну від

Нестор-літописець

них деревляни «жили подібно до звірів, жили по-скотськи:

і вбивали один одного, [і] їли все нечисте і весіль у них не

було, а умикали вони дівчат коло води», а радимичі, в'ятичі,

сіверяни «жили в лісі, як ото всякий звір, їли всяке нечисте,

і срамослів'я [було] в них і всякі бісівські пісні».

Якщо в VII—VIII ст. південну групу східних слов'ян очолюва-

ли дулібські князі, то в прийдешньому столітті ця провідна роль

перейшла до полян. У районі їхнього проживання знайдено ве-

лику кількість скарбів, більшість з яких відносяться до т. зв. євро-

пейської дружинної культури. Це свідчить про концентрацію

у полянській землі (Київщина) заможної верстви князів, дружин-

ників і купців, які відігравали провідну роль у процесах етнопо-

164

літичної та державної консолідації. Багато сучасних українських

учених схиляється до думки, що поляни були не стільки полі-

тично-територіальним, скільки соціальним об'єднанням

дніпровських слов'ян. Згідно з Літописом полянська верхівка

проявляла велику зовнішньополітичну активність, особливо

у зносинах із хозарами і норманами. Поляни спричинилися до

розбудови Києва, де сходилися племінні території антів і скла-

винів, а також сіверян, деревлян, волинян, уличів. Із полян ви-

йшли і перші київські князі — Кий, Щек, Хорив.

Спираючись на літописну фразу: «поляни еже ньіни зовомая

русь», в наукових колах тривалий час побутувала думка, що етно-

німові поляни відповідає синонімічна назва «русь». Проте сучасні

дослідження не виявили існування до другої половини IX ст. на те-

риторії Середнього Подніпров'я племінного утворення, яке б погли-

нуло всі інші, згадані Літописом, слов'янські племена, на основі яких

могла сформуватися східнослов'янська етнічна спільність. Отже,

середньодніпровські поляни отримали назву русів лише в період

виникнення Київської Русі, про що мова піде згодом.

Уличі, тиверці, хорвати. Від антсько-пеньківської спільно-

ти походять племінні об'єднання уличів, тиверців і хорватів. Полі-

етнічний характер реґіонів їхнього розташування ускладнює

проблему ідентифікації слов'янських та іншоетнічних угрупо-

вань.

За уличами визнається слов'янська основа, хоча писемні чи ар-

хеологічні дані не дозволяють чітко локалізувати основний район

їхнього розселення. Зважаючи на це, заслуговує на увагу спроба

А. Пономарьова простежити шлях просування цього угруповання

на основі трансформації етноніма «уличі» в часі та просторі, що

зафіксовано в різних джерелах. Так, на ранній стадії етимологія

«оуличі, «улучі» пов'язується з термінами «лука» або «закрут», «за-

тока», що мало вказувати на їхнє проживання біля помор'я чи на

заломі річок. Подальша зміна назв «уличі» на «угличі» прив'язує

їхнє розселення до географічного поняття «угол (кут)». Таким при-

кладом є місцевість Буджак, що з тюркського перекладається як

«кут», утворений на перетині узбережжя Чорного моря і Дунаю.

Наступні літописні назви «суличі», «посуличі» вказують на зв'язок із

165

лишалася в цьому регіоні та асимілювалася слов'янською

більшістю. Саме тому етнографічні та антропологічні особли-

вості уличів, особливо тиверців, помітно вирізняє тюркський ком-

понент.

Предків хорватів, ще однієї племінної групи, що виокремила-

ся з антської спільноти, одні вчені шукають серед згадуваного

Птолемеєм племені карпінів (carpi), інші вважають, що їхніми пра-

щурами були носії культури карпатських курганів. Під тиском

аварів у 560-х роках велике хорватське об'єднання розпалося,

в результаті чого одна його частина переселилася на Балкани та

до Середньої Європи, а друга, залишившись на Прикарпатті, зго-

дом опанувала Північну Буковину і Закарпаття. У VII—IX ст. внас-

лідок зближення з північними сусідами — волинянами та дерев-

ляними хорвати зазнали потужної асиміляції, втративши свої ет-

нографічні особливості.

Сіверяни. На межі VII—VIII ст. від великої антської спільно-

ти Правобережжя відкололося плем'я сіверян, яке осіло на

схід від полян, опанувавши значну частину дніпровського

Лівобережжя. їхня локалізація у Літописі («седоша по Десне

и по Сейми, по Суле») відповідає археологічним старожит-

ностям роменської культури. Пояснення назви «сіверяни»

часто подається як зразок поширеного в період Середньові-

ччя походження етнонімів від різних частин світу. Через те,

що вони населяли північну частину України, їх згідно з дав-

ньоруською лексикою «нарекошася северь», тобто назвали

сіверянами. У їхньому формуванні брали участь правобережні

племена, що несли ранньополянські (слов'янські) елементи,

а також алани.

Радимичі. Новітні дослідження не підтверджують літопис-

ної версії походження радимичів як таких, що прийшли «от

ляхов». Сформувавшись у Верхньому Подністров'ї у VIII ст,

вони переселилися в басейн Дніпра і Сожі, тому поряд зі сло-

в'янським тут був дуже виражений балтський елемент. По-

ходження цього етноніма виводять від родового імені Радим

(Радимир). Порівняно з вищеназваними слов'янськими об'єд-

наннями племен радимичі відіграли значно меншу роль

167

в україногенезі, головним чином вплинувши на формування

балтських племен.

Сім вищеназваних племінних об'єднань — дуліби (волиня-

ни, бужани), деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і дея-

кою мірою радимичі у VIII—IX ст. проживали на території Украї-

ни. Ця південна група східнослов'янського етнічного масиву

найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка

відіграла визначальну роль в україногенезі. Крім названих пле-

мен, у Літописі згадуються північна та північно-східна групи

східнослов'янських племен, куди входили радимичі, в'ятичі, кри-

вичі, ільменські слов'яни, частина дреговичів. їхнє становлен-

ня відбувалося в процесі тривалого поширення на угро-фінській

та балтській територіях, де, таким чином, перемішувалося сло-

в'янське та місцеве населення. Важливо підкреслити, що вже

в цей час ці три названі слов'янські групи становили окремі ет-

нокультурні масиви, які згодом стали основою утворення Ки-

ївської (Давньоруської) держави, а після її розпаду сформува-

лися у три окремі східнослов'янські народи.

У процесах формування слов'янських племінних об'єднань,

що протікали на території України в V—VII та VIII—IX ст, важко

провести чітку розмежувальну лінію. Але саме на основі посту-

пального характеру етнокультурного процесу у VIII—IX ст. ви-

кристалізувалися такі основоположні та специфічні риси україн-

ського народу, які стали підґрунтям для збереження та поглиб-

лення його етнічної самобутності в прийдешні часи.

Україна в процесах євразійської етнічної пертурбації

Протягом І—IX ст. українська етнічна територія залишалася

ареною масштабних етнічних пертурбацій. Головними струме-

нями цього процесу, з одного боку, стало велике слов'янське

переселення на Балкани та інші терени, що дало основу для

зародження нових слов'янських народів. З другого боку, Украї-

на, особливо її причорноморські степи, стала свого роду «кори-

дором», через який зі сходу та півночі в Європу (і навпаки, із

заходу в Україну) безперервним потоком тятися кочові та інші

168

різноетнічні спільноти, кожна з яких залишала свій слід в «ет-

ногенетичному стовбурі» українського етносу.

Велике розселення слов'ян

У результаті демографічного вибуху та під натиском кочо-

виків у середині І тис. розпочинається новий динамічний період

етнічної історії Євразійського континенту, головний зміст якого

відображає явище, відоме під назвою «Велике переселення

народів». Невід'ємною важливою складовою цього процесу ста-

ло велике розселення слов'ян. Характер його раннього етапу

був зумовлений зовнішніми чинниками. Він припадає на І—II ст,

коли під тиском ґото-гепідів із північного сходу та зустрічного

потоку сарматів з південного сходу частина зарубинецького

населення переміщується з Середнього Дніпра у верхів'я Дес-

ни, а з Волині — у верхів'я Дністра. У наступному столітті

один зі струменів вехньодністровського населення відходить

на Лівобережжя, де розміщується посмужно з носіями київ-

ської культури, а другий струмінь спрямовується на терито-

рію Молдови.

Основний етап великого розселення слов'ян припадає на

V—VII ст, коли вони перебували на завершальній стадії етніч-

ного самоутвердження. Одним із головних теренів, звідки роз-

гортався цей процес, було дніпрово-дністрянське межиріччя.

У цьому регіоні, що становив порубіжну зону між лісостеповою

і степовою частинами Європи, відбувалася інтенсивна сло-

в'янська інтеграція. Отже, закономірно, що активну участь у пе-

реселенських рухах передусім взяло празько-склавинське,

а також пеньківсько-антське населення, об'єднане у великі ет-

ноплемінні союзи. їхнє переміщення розгорталося у двох го-

ловних напрямах: південно-східному — на Балкани та північному

і північно-східному — на балтійське узбережжя й одеро-ельбське

межиріччя.

Найпотужніший потік переселення слов'ян спрямовував-

ся у південному напрямі, на Подунав'є, до кордонів Візан-

тійської імперії. Вони просувалися під тиском гунів шляхом,

169

який дещо повторював маршрут ґотів. Склавини Прикарпат-

тя та анти Північного Бугу і Середнього Дніпра, спускаю-

чись уздовж Пруту і Серету, займали Подунав'я. Питання

щодо періодизації цього процесу залишається дискусійним,

хоча Йордан та Прокопій Кесарійський зафіксували, що анти

і склавини вже у 520—60-х роках перебували в Північному

Подунав'ї, звідки робили набіги на Візантійську імперію. її

правителі не змогли стримати нашестя слов'ян, тому доз-

волили їм селитися на Балканах, а згодом вони з'явилися

і в Малій Азії. їхнє розселення в цьому реґіоні було трива-

лим та супроводжувалося як військовими сутичками, так

і мирною інфільтрацією. Античні автори залишили про це

різні відомості. Зокрема Йордан (VI ст.) відзначав: «Зараз

через гріхи наші вони [склавини, анти] бушують повсюдно».

А візантійський імператор Костянтин писав, що «зіслов'я-

нилася земля наша і стала варварською».

Антська і склавинська групи просувалися в балканському на-

прямі кожна окремо, а з Подунав'я вони пішли в різні сторони:

антське населення — вглиб балканського півострова, а склавинсь-

ке, піднімаючись угору Дунаєм, з'явилося на території Моравії та

Словаччини. Потім, можливо, через сутички з аварами склавини

повернули на захід й опинилися у верхів'ях Ельби, де вони зустрі-

лися з іншим слов'янським потоком — носіями дзєдзіцької культу-

ри, що рухалися з території Польщі. На цій основі під впливом

германського населення у Південно-Східній Європі починають фор-

муватися нові слов'янські угруповання, в яких виразно збереглися

склавино-празькі етнокультурні риси.

Внаслідок розселення слов'ян на Балканському півострові ви-

никали етнокультурні ареали, які являли різні комбінації синтезу

слов'янських і місцевих традицій, що відображає перемішуван-

ня прийшлого і тубільного населення. Так, у Придунайській до-

лині досліджено старожитності, які ввібрали елементи празько-

склавинської, гето-дакійської та візантійської культур. Зумовлені

цими переселенськими процесами взаємозв'язки слов'ян із фра-

кійськими і східнороманськими народами, які тоді жили на тери-

торії сучасної Молдови і Східної Румунії, знайшли прояв як

170

у мовних діалектах карпатських українців, так і в румунській мові

й топоніміці.

Цей процес мав надзвичайно важливе значення для україно-

генезу, оскільки саме тоді зароджується український етнос.

З явищем великого розселення слов'ян більшість сучасних дослід-

ників пов'язує остаточний розпад слов'янського суперетнічного

масиву (який ніколи не був монолітним) та виникнення на цій ос-

нові окремих слов'янських народів. Перемістившись у VI—VII ст.

з українського Лісостепу на Балкани й Подунав'я та в ельбсько-

одерське межиріччя, склавини й анти започаткували процеси ста-

новлення в цьому реґіоні південної і західної гілок слов'янського

світу. Міграційний рух слов'янських груп у VIII ст. в північному та

північно-східному напрямах, у басейн Оки, де проживали балтські

та угро-фінські племена, згодом став основою формування ро-

сійського етносу, яке розпочалося на кілька століть пізніше.

Шляхи великого слов'янського переселення визначаються на

основі античних писемних джерел і результатів археологічних до-

сліджень, тому, крім уточнення і конкретизації окремих аспектів

цієї проблеми,

вона фактично

вже не може

піддаватися до-

корінному пере-

гляду. Реконст-

рукція цього про-

цесу засвідчує

безпідставність

згадуваної Ду-

найської концеп-

ції про те, що сло-

в'яни нібито були

вигнані волохами

зі своєї прабать-

ківщини — Придунав'я. Важливо зауважити, що більшість насе-

лення празької, особливо пеньківської та колочинської культур,

залишилася на старих місцях, де внаслідок внутрішнього пере-

171

групування розпочався новий етап слов'яногенезу, який полягав

у формуванні вже відомих з Літопису союзів племен.

Таким чином, територія України, де проходила найінтенсив-

ніша інтеграція слов'ян, стала основним регіоном, звідки роз-

почалося їхнє велике розселення. Цей процес прискорив етніч-

ну диференціацію слов'янства на східну, західну і південну гру-

пи. Зокрема празько-склавинська людність стала етнічною ос-

новою для формування не лише українців, але й словаків, мо-

равів, чехів та українсько-польського населення Верхньої Вісли.

Антсько-склавинське населення стало предками лівобережних

українців, а та його частина, що опинилася на Балканах, взяла

участь в етногенезі південних слов'янських груп (болгар, сербів,

хорватів та ін.). Верхньодніпровське населення (київська і ко-

лочинська культури), займаючи області, де проживали балтські

та угро-фінські племена, внаслідок змішування з ними взяло

участь в етногенезі білорусів і росіян.

Внаслідок великого розселення слов'ян на території Півден-

ної, Центральної та Східної Європи у VIII—X ст. також відбули-

ся процеси зародження і формування нових слов'янських етніч-

них спільнот. Окреслені явища дозволяють спростувати одну

парадоксальну історичну несправедливість, яка вже багато

століть фатально тяжіє над українським етносом. Факт етнічної

окремішності та самостійного розвитку різних слов'янських на-

родів, що формувалися у повіслянському та південно-карпатсь-

кому регіонах, не піддається сумнівам у наукових чи суспільних

колах. Натомість всупереч літописним свідченням та незважа-

ючи на результати науково-історичних й археологічних дослід-

жень, не припиняються намагання «злучити» численні східно-

слов'янські племінні союзи в єдину, причому доволі монолітну

етнічну суспільність. Такі шовіністичні підходи переважали

в офіційній великодержавній думці як в Російській імперії, так

і в Радянському Союзі до кінця 1980-х років.

У 1990-х роках через повільну відмову від цих стереотипів

почало формуватися розуміння, що як усе слов'янство, так і його

східна гілка ніколи не були єдиним монолітом. Від самих початків

зародження і протягом подальшого становлення східнослов'янсь-

172

кий масив не був цілісним. Хоча, як побачимо далі, процес ви-

никнення українського, білоруського та російського етносів мав

деяку спільну етногенетичну основу, але їхнє зародження та фор-

мування відбувалося десинхронно і на різних територіях.

Іноетнічні впливи у слов'яногенезі

Свого роду «зустрічним потоком» великого переселення сло-

в'ян із заходу, півночі та сходу в Україну почергово були спільно-

ти, які «розмивали» та етнічно збагачували слов'янський масив

своїми впливами. Всі вони залишили той чи інший помітний слід

у формуванні українського етносу.

Кельти. Одним із перших іноетнічних елементів, що впли-

нув на ранній етап слов'яногенезу, стали племена кельтів, які

на межі VI—V ст. до Н. X. мешкали у верхів'ях Дунаю і Рейну.

Сформований тоді на основі синтезу кельтського та місцевого

субстратів латенський культурний тип (назва походить від

поселення Ла-Тен у Швейцарії) завдяки військовій експансії

кельтів розповсюдився від Британії до Карпат. Дослідники ще

не дійшли одностайності в питанні, наскільки глибоко кельти

безпосередньо проникли на територію України, бо поширення

тут латенського стилю виходило далеко за межі їхнього прожи-

вання. Загалом роль кельтів в етнокультурному розвитку євро-

пейських спільнот можна порівняти лише з впливом на них ан-

тичного світу. Існує думка, що вони просунулися від Карпат до

Середнього Подніпров'я. Хоча кельтських старожитностей тут

знайдено небагато, елементи латенського стилю присутні в ре-

місничих виробах деяких місцевих культур. Виразніше просте-

жується присутність кельтів на українському Закарпатті.

Ґоти. Важливий вплив на етнічний розвиток України відігра-

ла міграція ґотів. Вона стала частиною широкомасштабної екс-

пансії германських народів, які з Центральної Європи, з її про-

холодним кліматом і піщаними ґрунтами, в пошуку кращих еко-

логічних ніш просувалися в південному (на Балкани), південно-

східному та південно-західному (до Італії) напрямах. Серед чис-

ленних гіпотез щодо етнічної належності ґотів дотримуємося

173

традиційної для сучасної науки точки зору, що вони були гер-

манським народом, який прийшов з північного заходу, з пониз-

зя Вісли. Імовірно, що прабатьківщиною Готів була Скандина-

вія, зокрема легендарний острів Скандза в південній Швеції.

Це відобразилося в поширеній тут топоніміці: острів Ґотланд;

міста Ґотеборґ і Хотем, ріка Ґотемс, озеро Ґотен та ін. Звідси

Готи розселилися на балтійському узбережжі, де, змішавшись

у І—II ст. з гепідами (тому часто вживається назва «ґото-гепі-

ди»), посунули до гирла Вісли.

Основним писемним джерелом з історії Готів є праця «Про

походження і діяння Готів». її автор Йордан, будучи придвор-

ним історіографом Готських королів, наповнив цей твір не лише

реальними подіями, але й домислами та містифікаціями. Ого-

лосивши сучасних Готських правителів наступниками держави

Германаріха, він ідеалізував ті часи, зображаючи Готів як висо-

коорганізований, войовничий народ із сильною централізова-

ною владою.

Об'єднавши різні германські племена (вандалів, гепідів, бур-

ґундів), в останній чверті II ст. Готи рушили на землі України, що

стала лівим флангом експансії германських племен. Пройшов-

ши вздовж Прип'яті через Волинь, Готи наблизилися до Дніпра,

де виник центр Готського міжплемінного державного союзу, що

складався з остґотів (племена грейтунґів, терувінґів та ін.) та

вестґотів (тайфали, ін.). Досягнувши Північного Причорно-

мор'я, Приазов'я та Криму, Готи змішалися зі скіфо-сарматсь-

кими племенами.

Нашестя Готів поклало кінець венедсько-зарубинецькому ета-

пові розвитку раннього слов'янства. Внаслідок військового про-

тистояння, що тривало півтора століття, в IV ст. венеди були підко-

рені. Порівняно з більш мобільними скіфо-сарматськими кочо-

виками просування осілих Готських племен, які рухалися пішки

чи на кибитках з усім майном, відбувалося повільніше. Готська

навала, як відзначалося, перервала процеси етнічної інтеграції

ранньослов'янського масиву, розколовши його приблизно по лінії

Південного Бугу на дві частини, що стали розвиватися відносно

самостійно. У східній частині — Подніпров'ї на зміну київській

174

прийшла пеньківська культура антів, у західній — на Подністров'ї

черняхівська змінилася празькою культурою склавинів.

Існує широкий спектр часто діаметрально протилежних ду-

мок щодо оцінки Готів в етнічній історії України. Серед українсь-

ких дослідників зустрічаються твердження, нібито вони не

відіграли «ніякої ролі» в україногенезі. З другого боку, обстоюю-

чи так звану ґотську теорію, німецькі дослідники намагаються

довести, що вже черняхівська культура була за своєю суттю

«Готською». Ключ до з'ясування цієї проблеми дає аналіз вель-

барської (германської) культури, основний ареал якої охоплю-

вав Північно-Східну Польщу. її головними носіями були гер-

манські племена, передусім ґото-гепіди. На території України

найбільш компактний масив вельбарських старожитностей ви-

явлено на Волині та в Південному Побужжі, де в кінці II ст. Готи

дещо потіснили слов'ян.

Археологічні дослідження спростовують дані античних ав-

торів (насамперед Йордана), які перебільшують Готські впливи

на розвиток Східної Європи і України зокрема. Хоча черняхів-

ська і вельбарська культури існували паралельно у часі, вони є

окремими самобутніми явищами. їхнє взаємопроникнення го-

ловно обмежується Волинню, межиріччям Південного Бугу

і Дніпра та подальшою південною смугою, куди Готи привнесли

свою культуру, просуваючись у

II—III

ст. до Північного Причор-

номор'я. Це простежується в появі на території України таких

вельбарських старожитностей, як дво- або трикамерні глино-

битні житла, низький мископодібний посуд тощо. Загалом Готські

елементи в матеріальній культурі черняхівського населення були

незначні, домінуючими в цій сфері залишалися впливи антич-

ної цивілізації, що привносилися скіфо-сарматськими і фра-

кійськими племенами. Змішування Готів із місцевим населен-

ням впливало на етнополітичну ситуацію, що, зокрема, прояв-

лялося у формуванні нових племінних союзів. Готи очолювали

військово-політичні союзи черняхівських племен, що виникали

в ході т. зв. скіфських воєн з Римською імперією. Отже, можемо

говорити не про якусь заміну черняхівської культури вельбарсь-

кою, а лише про вкраплення окремих елементів другої в першу.

175

Готських впливів фактично не зазнало Верхнє Подністро-

в'я, а в масиві слов'янських культур Середнього Подністро-

в'я відомо лише кілька пам'яток вельбарського типу. Проце-

си активного змішування Готів із місцевими дакійськими та

скіфо-сарматськими племенами відбувалися в межиріччі

Дністра і Пруту.

В процесі свого просування ґоти більшою мірою самі зазна-

вали асиміляції з боку аборигенного населення, аніж впливали

на етнічну ситуацію теренів, через які пролягав маршрут їхньої

міграції. Відірвавшись від основного масиву германських пле-

мен, вони проходили територіями, де проживала більш-менш

компактна й однорідна маса місцевих литовських і слов'янсь-

ких племен. Асимілюючись з місцевою людністю, ґоти часто

одружувалися, втрачаючи своє етнічне обличчя. Таку тенден-

цію засвідчують як дані археології, так і античні автори, які чим-

далі частіше називали Готів то «гетами», то «скіфами» або

й просто «варварами», тобто вже не вирізняли їх серед маси

інших слов'янських племен.

Поширене в історичній та етнологічній літературі тверд-

ження про витіснення в 375 р. Готів гунами слід сприймати

умовно, бо це є спрощенням складних етногенетичних про-

цесів та перебільшенням ролі ґотів в українській історії. Ґоти

вже давно перестали бути суто германськими племенами,

ввібравши в себе різноетнічні елементи. Швидке зникнення

ґотів з етнополітичної мапи Східної Європи, зокрема й Украї-

ни, означало, що одна їхня частина розчинилася в масі місце-

вої людності, а друга під тиском гунів із кінця IV ст. до першої

третини V ст. покинула ці терени. Нечисленні групи ґотів за-

лишилися лише в Криму, де сліди їхньої мови були зафіксо-

вані ще в XVI ст.

Гуни. Нові масштабні зрушення в Європі були спричинені

нашестям гунів. Походження цих тюркомовних племен губить-

ся на безкраїх далекосхідних просторах. Згідно з найпошире-

нішою версією родовід гунів виводиться від кочових племен хун-

ну, які протягом трьох століть перед Н. X. вели постійні грабіж-

ницькі війни у Китаї. Зазнавши внутрішнього розколу в сере-

176

дині І ст. після Н. X., південна частина хунну витіснила північне

угруповання своїх кровних братів на захід. У два наступні сто-

ліття вони пройшли через Середню Азію, Нижню Волгу, Дон та

опанували північнопричорноморські степи і Крим. Багато дос-

лідників вважає, що власне та спільнота, яка під іменем «гунів»

у другій половині IV ст. кардинально змінила етнічну ситуацію

східноєвропейської степової зони, виникла в результаті змішан-

ня тюркомовних племен хунну з угорськими племенами При-

уралля та Поволжя.

На шляху свого просування гуни прилучали до себе племе-

на остґотів, аланів, роксоланів, герулів, гепідів і, ймовірно, сло-

в'янських антів. Дійшовши до кордонів Римської імперії, ця ба-

гатоетнічна маса зупинилася між Тисою і Дунаєм. Тут виникло

могутнє державне утворення Хунгарія, яке досягло найвищого

розквіту за правління вождя (короля) Аттіли (443—453 рр.).

Звідси гуни, названі європейськими хроністами «бичем Божем»,

здійснювали постійні нищівні походи в західному напрямі. Вони

ледве не здобули Риму, але «зварваризували» Європу, завдав-

ши остаточного удару античній цивілізації. Проте в 469 р. гуни

зазнали поразки від Візантії, хоча окремі їхні племена — акка-

тири і кидарити продовжували кочувати південо-західними при-

чорноморськими степами. У IV ст. гуни зникають з античних

джерел. Відійшовши на північ, залишки гунської спільноти взя-

ли участь у формуванні чувашів.

Визначення ролі гунів, як і ґотів, в українському етногенезі

є доволі складною проблемою. При її вирішенні слід відмови-

тися і від полярно протилежних поглядів. З одного боку, вони

проявляються у намаганні ототожнити гунів зі слов'янами, най-

виразнішим виявом чого є спроби видати гунського короля Ат-

тілу за «слов'яно-українського вождя Гатиллу». З другого боку,

має місце невиправдане применшення або повне заперечення

впливу гунів на етнічну історію України.

Протягом другої половини IV ст. — першої половини V ст.

гуни панували в українському Надчорномор'ї. Старожитності,

що відносяться до того періоду, свідчать про присутність у гунсь-

кому середовищі різноетнічних елементів. Найяскравішою оз-

177

накою гунської культури, що поширилася не лише в Україні, але

й у Європі, є поліхромний стиль виготовлення прикрас, зброї

і навіть побутових речей. Серед них неповторною своєрідністю

відзначалися діадеми, прикрашені геометричними фігурами із

зображенням чоловічого обличчя. Мали місце контакти між гу-

нами та слов'янами в ареалі розташування антсько-пеньківсь-

кої культури, де знаходили кочові юртоподібні житла та поясні

аксесуари. Але, крім цих окремих проявів, важко віднайти інші

вагоміші гунські впливи в україногенезі. Отже, немає жодних

реальних підстав для якихось прямих паралелей, а тим більше

для ототожнення гунів зі «слов'янами-праукраїнцями». Інша

справа, що зникнення гунської загрози створило нову етнополі-

тичну ситуацію, яка відкрила шлях уже відомому великому сло-

в'янському переселенню.

Болгари і хозари. Розпад Тюркського каганату зняв пере-

шкоду для проникнення тюркомовних кочовиків, у тому числі

й належних до каганату етнічно близьких до них болгар і хозар,

у Східну Європу. Перейшовши Дон у кінці V ст, болгари опану-

вали Приазов'я, звідки разом зі слов'янами здійснювали бал-

канські походи. Проте в VI—VII ст. авари та хозари витіснили

звідси частину болгар на Середню Волгу, де виникла Волзька

Булгарія. Інша частина болгар переселилася на правий берег

Дунаю, у Добруджу, а також у межиріччя Нижнього Дністра

і Дунаю.

У середині VII ст. виникло перше державно-політичне

об'єднання Східної Європи — Хозарський каганат, який поши-

рив свою владу на величезну територію Азово-Каспійських і При-

чорноморських степів, до Дніпра. Це надзвичайно строкате ет-

нічне утворення залишило численні варіанти поширеної

у Південно-Східній Європі у VIII—X ст. салтівської культури.

До складу каганату, крім хозарів, входили також чорні болгари,

алани, угорські та інші племена, які по-різному вплинули на ет-

нокультурний розвиток слов'янства. Перебування аланів

у дніпровському Надпоріжжі сприяло розвитку там гончарної

справи. Про відносно стале проживання угорців на теренах су-

часних Дніпропетровщини та Кіровоградщини свідчать відкриті

178

там поховання, що належали окремим сім'ям. У VIII ст. у за-

лежність від хозар потрапили сіверяни і поляни, які платили їм

данину. Подальший етап хозарсько-слов'янських стосунків по-

в'язаний із виникненням Київської Русі.

Гето-дакійці. Невід'ємною складовою етногенетичних про-

цесів, що відбувалися в Україні у перших століттях після Н. X.,

стали гето-дакійці — племена фракійського походження (їх та-

кож назвають «гето-фракійцями»). У другій половині І тис. до

Н. X. вони населяли Балканський півострів та межиріччя Ду-

наю і Дністра, де зазнали відчутного впливу грецької, скіфської,

кельтської цивілізацій. На рубежі старої і нової ер через Північне

Причорномор'я окремі гето-дакійські племена дісталися до Ниж-

нього Подніпров'я, де розчинилися серед місцевого населен-

ня, залишивши реальний слід у його етнокультурному розвит-

ку.

Під впливом переселень гето-фракійців у частині Верхнього

Подністров'я виникла унікальна липецька культура, яка існу-

вала в І — на початку III ст. Спроби довести її слов'янське по-

ходження не поділяє більшість сучасних учених. Своєрідність

липецьких старожитностей проявляється у характері відкритих

поселень, дуже заглиблених напівземлянках прямокутної чи

овальної форм, а особливо в могильниках (ямні трупопокла-

дення з нечисленним інвентарем та зброєю) та в гончарній ке*

раміці (кружки із великими ручками, що мають багато аналогів

на території Румунії та Закарпаття). Внаслідок активних етно-

інтеґраційних процесів, що охопили все Верхнє Подністров'я,

слов'янські племена пшеворської та зарубинецької культур по-

ступово асимілювали локальну липецько-дакійську групу, яка

опинилася відірваною від основного фракійського етнічного ма-

сиву.

Скіфо-сармати. Не припинялися контакти праслов'ян

з іраномовними племенами сарматів та пізніх скіфів, які про-

тягом першої половини І тис. залишалися основною масою

населення південної України. У І—ПІ ст. вони просунулися на

північ, у степове Подніпров'я, а окремі скіфо-сарматські ро-

дини навіть переселилися на Середнє та Нижнє Подніпро-

179