Савчук Б. Українська етнологія

Подождите немного. Документ загружается.

яльності. Вірогідно такий же сакральний зміст мали поховальні

обряди: щоб покійник зміг знайти спокій після смерті, його кла-

ли в домовину у вигляді глиняної камери. З язичницьких часів

важливе обрядово-ритуальне значення мало додавання до гли-

ни різних органічних домішок (вовни, зерна, соломи), що через

стіни помешкання або через посуд мало сприяти збереженню

добробуту та посиленню родючості. Щоб захиститися від злих

духів, зцілитися та зміцнитися, був поширений звичай намазу-

вати глиною тіло людини.

Народження і смерть знаходили символічне втілення у гли-

няному посуді, що, з одного боку, уособлювався з материнсь-

ким лоном, а, з другого, — з магічною оболонкою, куди згідно

з поширеним серед землеробських народів обрядом трупоспа-

лення ховали покійників. Таким шляхом, за архаїчними уявлен-

нями, протікав процес безперервного розвитку й оновлення

світобудови: людина була зроблена з глини та ставала нею після

смерті.

Сакральна символіка посуду має багато спільних рис з інши-

ми видами матеріальної культури. Як і українська хата, він має

тричленний поділ (шийна горловина, тулуб, низ), що водночас

викликає відповідні антропоморфні аналогії: голова й шия, ту-

луб, ноги. Це своєю чергою позначилося на розписуванні посу-

ду, в якому знаходимо прямі асоціації з традиційними канонами

орнаментування одягу. Будучи певною знаковою системою, ор-

намент глечика, як і сорочки, відіграє роль оберега, захищаючи

найбільш уразливі частини «тіла».

Посуд відзначається багатою символічною функціональністю.

Незважаючи на постійне розширення асортименту та зміну

форми керамічних виробів, протягом тисячоліття зберігалися

самобутні правила поводження з ними, а також символічно-сак-

ральна роль посуду в ритуальній обрядовості. В українців, як

і в інших народів, під назвою «посуд» розумілися не тільки ке-

рамічні, але й скляні, дерев'яні та металеві вироби. Проте лише

в українській традиції існує родова назва глиняного посуду —

«горщик», що є символічним втіленням усього керамічного ком-

плексу. Крім того, він також ідентифікується і за статевим прин-

400

ципом: горщик відображає чоловічу, а горщиця — жіночу

сутність, яка пов'язується не лише з приготуванням страв, але

й дітородженням.

Символічно-сакральним осмисленням була просякнута вся

система розташування і зберігання посуду. Кожен предмет сто-

лового інвентарю мав своє, закріплене звичаєвою практикою

призначення, тому в інших цілях не використовувався. Зокре-

ма традиційний етикет забороняв їсти страву з посудини, в якій

вона готувалася, не допускав того, щоб миски і горщики пос-

тійно були на столі, засуджував господиню, яка залишала їх на

ніч непомитими тощо. Остерігалися ставити посуд відкритим,

щоб через отвір не проникли лихі демонічні сили, тому їжу

в миски накладали лише для трапези, а якщо її залишали на

довший час, то зверху накривали другою мискою. У внутрішньо-

му просторі хати посуд уявлявся як найбільш рухомий елемент,

але його переміщення (перевертання, підвішування) мало не

хаотичний, а чітко усталений характер. Навіть розвішування

горщиків і глечиків на встромлених у тин палицях (що, до речі, є

важливим доповненням до традиційно-символічного образу

«української хати») мало обереговий зміст, а також символізу-

вало акт запліднення, бо вважалося, що через палиці посуд

набирається від землі сили й достатку. Нехтування віками ус-

талених норм використання хатнього начиння та необережне

поводження з ним у народних уявленнях могло накликати на

оселю різні біди та нещастя.

Завдяки широкій утилітарній та символічно-сакральній функ-

ціональності посуд став важливим компонентом ритуальних дійств,

передусім пов'язаних з родинною обрядовістю та святами земле-

робського календарного циклу. Таким чином він виступав у ролі

медіатора (посередника), що забезпечував зв'язок живих з пред-

ками та надприродними явищами, які мали допомогти їм зберег-

ти здоров'я, набути достаток і добробут. Характерно, що у цій сфері,

як і в дійствах, пов'язаних із ворожінням та замовлянням, посуд

розглядався як самостійний носій магічної сили.

Насамкінець відзначмо, що утилітарна й символічно-сакраль-

на поліфункціональність глини та виробленого з неї посуду має

401

багато схожих рис, форм і проявів не лише серед східносло-

в'янських народів, але й серед представників різних давніх ци-

вілізацій. Про це виразно свідчать як антропоморфні міфи і ма-

гічно-ритуальна практика, так і етнографічні комплекси кераміч-

них старожитностей. Але поряд із цим українці виробили само-

бутню, пов'язану з феноменом глини і керамічних виробів, сис-

тему традиційно-виробничих технологій та світоглядних уяв-

лень, що яскраво засвідчує багатство й унікальність їх матері-

альної і духовної культури.

їжа

Людство завжди турбувалося про «хліб насущний», тому

проблему їжі в етнології слід розглядати як складову матері-

альної і такою ж мірою духовної культури. Споконвічна природ-

на турбота про їжу майже повсякчас присутня в свідомості осо-

би чи криється в її підсвідомості. Вивчаючи питання про поход-

ження їжі з позицій структурної антропології, Леві-Строс пока-

зав, що воно тісно пов'язане з розвитком усієї людської культу-

ри. Відправними аспектами аналізу проблеми є природно-гео-

графічне середовище, спосіб господарювання, міжетнічні кон-

такти та інші фактори, що головним чином й визначають особ-

ливості кулінарної традиції різних народів.

Проблема етнології їжі постає передусім у двох головних ас-

пектах. Перший пов'язаний зі складом і традиційними способа-

ми приготування їжі, а також з режимом, особливостями

й обмеженнями її приймання тощо. Другою складовою системи

харчування є сформовані на цій основі певні смакові стереоти-

пи та самобутні звичаї й обряди. Етнологічна типологізація їжі

здійснюється на різних рівнях: на природному визначається їжа

рослинного (хліб, каша, овочі тощо) та м'ясо-молочного поход-

ження; на соціальному вона поділяється на буденну, святкову,

престижну та ін.

Протягом п'яти—шести тисячоліть в ієрархічній системі хар-

чування людності України постійно зростала роль хліба, що став

її головним предметом-символом. На межі нової і старої ер ос-

402

новною їжею племен Лісостепу були каші та прісні коржики.

Важливі зрушення в їх харчовому раціоні відбулися у

II—III

ст.,

коли під впливом провінційно-римської культури Подунав'я

і Північного Причорномор'я на зміну старим глиняним дискам

(коржечникам) прийшли ручні млинки, які у три—чотири рази

ефективніше перемелювали зерно на борошно. Це істотно роз-

ширило обсяги споживання хліба (кислого, виготовленого на

заквасці). Внаслідок подальшого збільшення посівів пшениці

та жита вже за часів Київської Русі всі верстви населення могли

постійно вживати хлібопродукти. Писемні джерела свідчать про

великі державні багатства збіжжя, його значущість і доступність

засвідчує покарання, пов'язане з обмеженням в їжі, коли особу

утримували лише на хлібі та воді.

Якщо, наприклад, італійці вважаються неперевершеними

майстрами приготування піци, то українці по праву можуть пре-

тендувати на пальму першості у виготовленні хлібних виробів.

Така самобутність проявляється як в унікальних технологіях,

пов'язаних із додаванням до борошна різноманітних домішок

(висівки, картопля, буряки, жолуді, горох, товчена кора дуба,

сосни тощо), так і в широкому асортименті традиційних борош-

няних продуктів — хліб, коровай, калачі, паски та ін. Винайдені

тут технологічні прийоми перенесли на приготування страв

з картоплі (млинці, картопляники, деруни, галушки тощо), яка,

з'явившись у харчовому раціоні українців у XVIII ст., незабаром

здобула статус «другого хліба».

За два останні століття народна кухня українців та уявлення

про неї зазнали суттєвих змін, на основі чого почали формува-

тися нові стереотипи про «традиційні національні страви». Про-

тягом тисячоліття їх основу становили хліб, каша, борщ, що

доводить частота згадування про них у фольклорних матеріа-

лах. М'ясо споживали головно на свята, а якщо зважити на су-

воре дотримання тривалого посту, то стане зрозумілим, що за

салом статус «суто українського продукту» закріпився відносно

недавно. У XIX ст воно стало символом добробуту, про що

свідчить народна приказка: «Якби я був паном, то сало їв би

і салом закусував». У той же час «земляне яблуко» (картопля)

403

витіснила ріпу, що за часів Середньовіччя була головним ово-

чевим продуктом, а по всій Україні поширилися кукурудза, цук-

ровий буряк, розвинулося промислове садівництво. У XIV ст.

сюди з Європи потрапили томати (помідори) та багато інших

овочів і фруктів.

Асортимент продуктів, що

становить основу української

кухні, мало чим відрізняється

від європейського, тож само-

бутнього характеру їй надають

передусім технологічні прийо-

ми приготування їжі, що, влас-

не, й витворює феномен тра-

диційних народних страв. Ку-

лінарним смакам українців

відповідала триєдина функці-

ональність печі (випікання

хліба, приготування їжі, опа-

лення житла), тоді як у бага-

тьох слов'янських народів існу-

вала окрема двірна «хлібна

піч», а їжа готувалася на

відкритому вогнищі. Українсь-

Виготовлення хліба та варива.

3 Ніконівського літопису

ка піч за допомогою ферментації забезпечувала приготування най-

різноманітніших каш, а також юшок і кисилів тощо. Завдяки давнім

рецептом квашення статус «українських національних страв» здобу-

ли квашена капуста, капусняк, голубці, «ніжинські огірки» тощо. Але

перше місце серед них займає борщ, який готується з кількох де-

сятків компонентів. У кухнях народів світу етнічним символом з прик-

метником «український» визначають «український борщ», «українські

вареники», «українські галушки», «українські гречаники», «українську

горілку» тощо. Те саме можна сказати і про ковбасу, сальцесон, кро-

в'янку та інші м'ясні страви, що вироблялися на основі специфічних

прийомів обробки кишок свиней та копчення («вудження»).

Народні страви несуть різне символічно-сакральне наванта-

ження. Головне місце у звичаєво-обрядовій сфері українського

404

народу належить хлібові, який посідає чільне місце в системі

традиційних цінностей. Будучи ідеальним знаковим символом

достатку, він виступає як результат втіленої праці і як атрибут,

з яким пов'язують надії на майбутній добробут. В українській

ментальності хліб завжди ототожнювався з м'яким жіночим на-

чалом. Маючи пріоритетне право випікання хліба, жінка ніби

завершувала весь комплекс хліборобської праці.

Важливого ціннісно-символічного значення надавали і солі.

В структурі їжі людства Леві Строс визначив дві головні взає-

мопов'язані «опозиції»: «тверде і м'яке». Якщо йти за такою дум-

кою, то в українській культурній традиції це протиставлення ви-

ступає через єдність солі і хліба. В українців, як і в багатьох

інших народів, сіль є символом твердої субстанції, яка, прони-

каючи в людський організм, робить його «соленим», тобто «твер-

дим», «міцним». Новонароджена дитина «м'яка», тому для

зміцнення, «отвердіння» її купають у соленій воді. Хліб-сіль,

покриті рушником, були невід'ємним атрибутом традиційного

інтер'єру української хати. Хлібом-сіллю зустрічають весільну

пару та шанованих гостей. Розділити з кимось хліб-сіль означа-

ло подружитися, зблизитися. Сіль як архетип твердої їжі в різних,

навіть дуже віддалених етнічних культурах, наділялася магіч-

ними властивостями. В українців, як і в багатьох народів Східної

Європи, поширений звичай натирати немовлят соленим розчи-

ном, який захищає від наврочення; австралійські аборигени

вважали, що чаклунство не діє на білих прибульців, бо в їхньо-

му тілі багато солі.

Важливий аспект етнології їжі стосується системи харчових

обмежень і заборон, які, будучи самобутнім етнокультурним

явищем, відображають комплекс історично сформованих світо-

глядних уявлень українців. Первісне трактування багатьох по-

в'язаних з ними звичаїв вже забулося, тому сьогодні вони ма-

ють лише символічне значення.

Харчові заборони та обмеження передусім стосуються при-

готування і вживання страв. Так, «нечиста» або вагітна жінка

не мала права пекти хліб, особи «нечистих професій» (шкуро-

дери, ловці собак, кішок та ін.) не допускалися до спільної тра-

405

пези. Одна з найдавніших заборон стосувалася вживання в їжу

крові забитих тварин, так що вже згадувана кров'янка (натовче-

на у товсту кишку свині гречана каша з сирою чи вареною кро-

в'ю) стала однією з небагатьох страв, яка збереглася, незважа-

ючи на заборони християнської церкви. Харчові обмеження рег-

ламентувалися християнсько-церковним календарем у вигляді

посту (заборона споживати їжу тваринного походження), що

охоплював понад півроку. Визначний французький інженер

і картограф Ґійом Боплан був уражений тим, як українці ревно

постили: «Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності,

що переконують себе, ніби порятунок (їхньої душі) залежить

від зміни їжі».

Особливе місце в етнології їжі належить алкоголеві. Це зу-

мовлюється існуючими серед різних народів етнічними установ-

ками і стереотипами щодо споживання міцних трунків та їхнім

місцем у системі традиційної обрядовості. Спочатку алкоголь

мав культове значення та виконував важливі ритуальні й магічні

функції. Так, уважалося, що людина, яка прийняла міцний тру-

нок, стає захищеною від дій злих сил. Але поступово він пере-

творюється на буденний атрибут побуту та починає відігравати

помітну роль у способі життя багатьох спільнот.

Учені вважають, що до поширення та зміцнення традиції спо-

живання міцних трунків серед людності України значною мірою

спричинилися скіфи. Засвідчивши їхню пристрасть до вина, Ге-

родот відзначав, що вони пили його з великих казанів чашами,

зробленими з черепів убитих ворогів (звідси приказка: «Пити,

як скіф»; сам етнонім скіф, нагадаймо, походить від слова

«чаша»). З нагоди роковин загиблих вождів улаштовувалися

бенкети-тризни. При виконанні обряду побратимства два при-

ятелі вмочували зброю у великий горнець із вином, далі впус-

кали туди по краплі своєї крові після чого випивали. Цей зви-

чай існував і серед українського козацтва.

Першим міцним напоєм, що культивувався не лише серед

слов'ян, але й на всьому євразійському континенті, було вино.

У кінці першого — на початку другого тисячолітть нашої ери на

території України з'являються та швидко набирають статусу

406

«традиційних» такі алкогольні напої, як квас (вважався найміц-

нішим дурманним трунком через те, що вміщував багато си-

вушної олії); пиво (його варили всі члени громади один раз на

рік, тому зварити з кимось пиво означало порозумітися); мед —

найпоширеніший серед європейських народів міцний трунок,

поява якого сягає праіндоєвропейських часів.

Оскільки за часів Київської Русі межа між безалкогольними та

алкогольними напоями була досить умовною, бо перші легко пе-

реходили в другі, міцні трунки посіли чільне місце в укладі життя

народу. Про це свідчить поширений тоді вислів: «Руси єсть ве-

селіє пити і не можемо без того бити». У X—XIV ст. змінився ста-

тус міцних трунків: спочатку, зважаючи на традиції «давності», вони

розглядались як священні, але поступово розуміння сутності ал-

коголю стало наближатися до сучасного. Спершу його вважали

Божим даром, тому не пов'язували з меркантильними інтересами

держави та окремих станів. Проте з виникненням у Московії в другій

половині XIV — першій половині XV ст. винокуріння розпочалося

зростання обсягів виробництва горілки, що призвело до поширен-

ня пияцтва, яке наклало важкий відбиток на традиційно-побутову

культуру, ментальність та, врешті, генофонд українського народу.

Відтак у XX ст. перед ним, як і багатьма іншими європейськими

спільнотами, гостро постало питання щодо формування нових ет-

нічних установок споживання міцних трунків та переосмислення

їхньої ролі й місця в системі життєдіяльності.

їжа виступає важливою ознакою групової етнічної ідентифі-

кації, тому «чужа страва» може викликати страх і відразу. Внас-

лідок поширення за часів Київської Русі житнього хліба, слово

«жито» було перенесено на всю іншу їжу, так що воно стало

ототожнюватися з поняттям «жити». Але в уявленнях багатьох

тюркських народів споживання хліба рівнозначне смерті, тому,

наприклад, полонені під час Першої світової війни йєзиди волі-

ли піти з життя, аніж доторкнутися до нього. З другого боку, існує

чимало народів, у яких споживання падла є цілком нормаль-

ним явищем. У східних слов'ян це вважалося тяжким гріхом,

а споживання м'яса лелек, чапель, журавлів прирівнювалося

до людожерства. Окрім того, також заборонялося споживати

407

комах, слимаків, змій, що становлять значну частину раціону

багатьох східних етносів.

Такого роду відмінності зумовлюються різницями екологіч-

них й етноісторичних умов розвитку, проте їх не варто абсолю-

тизувати. У глибинах людської психіки вживання їжі усвідом-

люється не лише як підтримка життєдіяльності організму, але

й як зміна його сутності. Звідси утвердження серед українців та

багатьох інших народів світу установки і стереотипу, що багато

їсти — це добре, це значить додавти собі сили та здоров'я.

Сучасне розширення харчового асортименту визначається

двома головними тенденціями. Проникнення у харчовий, зде-

більшого святковий, раціон українського населення страв із ку-

хонь інших народів відбувається через їхнє пристосування до

традиційно усталених канонів. Наприклад, при приготуванні

шашлика, плову, харчо та інших страв кавказької кухні українські

господині обмежують використання гострих приправ, натомість

до них додають більше часнику та борошняних компонентів.

З другого боку, в щоденному меню сучасної української сім'ї

зменшується споживання страв із пшоняної, кукурудзяної, гре-

чаної круп, а також із бобових, сочевиці й інших продуктів, які

ще у XIX—XX ст. слугували важливим джерелом поповнення

енергетичних запасів і збереження здоров'я.

Отже, в системі традиційної матеріальної культури їжа по-

ряд з житлом і одягом становить найбільш стійкий у часовому

вимірі феномен, що наближє до осягнення широкого комплек-

су етнічних уявлень про місце і взаємозв'язок свого народу та

інших спільнот в етнічній картині світу. В традиційних стравах

знайшли глибоке втілення естетичні цінності та смакові вимо-

ги українців, тому більшість їхніх елементів зберігається в су-

часному харчовому раціоні. Комплекс таких ознак і характери-

стик, як домінування зернових і овочевих компонентів, пере-

вага свинини, пріоритет певних способів приготування їжі та

пов'язаних з цим сакральних символів, надають українській

кухні неповторної самобутності, яка займає своє важливе

й унікальне місце в етнокультурній системі власного етносу та

інших спільнот.

408

Культурно-господарський комплекс

Культурно-господарські системи життєзабезпечення людсь-

ких потреб завжди були об'єктом етнологічних досліджень, які

при цьому спиралися на дані палеоботаніки, палеозоології, ар-

хеології, етнолінгвістики, етнографії та інших наук. Ця сфера

матеріальної культури, виступаючи однією з найзагальніших

етноідентифікуючих ознак, розкриває широку палітру знань про

етногенетичний розвиток народів, засвідчуючи шляхи і спосо-

би передачі етнокультурної інформації. Господарсько-культур-

ний комплекс передбачає розрізнення етнічних спільнот за ти-

пом господарства (збиральництво, мисливство, рибальство,

землеробство), за способом життя (кочовий, напівкочовий, осі-

лий), а також за формами знарядь праці, на чому й закцентує-

мо головну увагу.

Господарські комплекси давніх спільнот, що населяли тери-

торію України, являли собою досить гармонійні системи, в яких

головні й допоміжні галузі економіки взаємоперепліталися, до-

повнюючи одна одну. За доби неоліту на території України ок-

реслилися окремі регіони, де людність переважно займалася

або рибальством й мисливством, або скотарством, або земле-

робством. На межі нової і старої ер землеробство перетворюєть-

ся на провідну галузь господарства, значною мірою починає

визначати все життєзабезпечення українського етносу. Вже

римські автори (Тацит та ін.) на початку першого тисячоліття

після Н. X. звертали увагу на те, що, займаючись землероб-

ством, венеди мають найглибше етнічне коріння на цих (отже,

й українських) землях; будучи осілими племенами, за спосо-

бом життя вони істотно відрізняються від кочовиків сарматів,

а наближаються до землеробських племен германців.

Використання слов'янами для землеробства різних ландшафт-

них зон зменшувало їхню залежність від екологічних катаклізмів,

а також урізноманітнювало форми землекористування й зна-

рядь праці. Протягом І тис. після Н. X. тривала землеробська

колонізація у вигляді підсіки (розчищення лісових масивів для

посівів), перелогу (повернення на ділянки, які засівалися рані-

409

ше, через що зазнали виснаження) та двопілля, яке у києворусь-

кий період змінилося трипіллям. Важливою специфічною рисою

українського хліборобства є те, що три названі системи землеко-

ристування продовжували паралельне існування до XIX ст.

Упродовж І тис. видовий склад рослин в асортименті сільсько-

господарських культур східнослов'янського регіону залишався

досить специфічним і незмінним та істотно відрізнявся від

сусідніх етнічних масивів. На території України в цей час пере-

важали злакові — пшениця (кілька сортів), жито, овес, ячмінь,

просо, хоча їх питома вага мала свою регіональну специфіку.

Зокрема черняхівці Лісостепу культивували ті ж зернові й технічні

культури, що і носії київської культури, але вони не вирощували

жита, гороху, льону. Серед фракійського населення Українсько-

го Прикапаття значного поширення набули овес і чумиза (іта-

лійське просо).

Завдяки розширенню міжетнічних зв'язків у давньоруський

період значно збільшився асортимент городніх культур (ріпа,

редька, горох, цибуля, часник та ін.), який не зазнавав суттєвих

змін аж до XVIII—XIX ст. Серед плодових дерев головне місце

займали завезені із Середземномор'я яблуні, груші, сливи,

вишні, ягідні кущі, причому завдяки «селекційній роботі» виво-

дилися їх місцеві сорти. Технічні культури були представлені

льоном і коноплями.

Тваринництво забезпечувало продуктами харчування, си-

ровиною (шкіра, вовна) і тягловою силою. Сформований ще

у слов'янський період тваринницький комплекс в основних ри-

сах зберігався до XIX ст. Головне місце у ньому займали вели-

ка рогата худоба (воли, корови), потім свині й дрібна рогата ху-

доба (вівці, кози). За умов осілого способу життя переважав

стійлово-відгінний тип утримання худоби, який поєднувався

з відгінним. В XI ст. відбувається бурхливе розведення коней,

які на території України раніше, ніж у Західній Європі, почина-

ють використовуватися як тяглова сила, з XII ст. вони застосо-

вуються у плужному землеробстві. Незмінною залишалася регі-

ональна специфіка розвитку тваринництва: у лісовій смузі його

рівень був значно нижчий, аніж у лісостеповій.

410

Розвиток сільськогосподарських знарядь праці також відбу-

вався шляхом запозичення іноетнічних моделей та їхнього вдос-

коналення й пристосування до місцевих умов. Впливи античної

агрокультури Північного Причорномор'я ще в IV—III ст. до Н. X.

виразно просте-

жуються серед

людності Ниж-

нього Подніпро-

в'я, де з'являєть-

ся елліністичний

тип чотирикутних

жорен, які згодом

змінюють круглі

жорна римського

типу. Від про-

Жінки на господарських роботах.

З Кенігсберзького літопису

вінційно-римської культури черняхівське населення запозичи-

ло залізні наральники, мотики, серпи, коси та ін. У VI—VII ст.

відбувається модернізація аграрних знарядь праці, які вже на-

бувають виразнішої етнонаціональної специфіки. Відома в Ук-

раїні з кінця І тис. до H. X. соха вдосконалюється в напрямі

глибшої оранки важких ґрунтів (залізні наральники з плечика-

ми). Серпи (знаходять ще серед скіфських старожитностей)

стають довші і, набуваючи відігнутої прямої ручки, вже в цей

час стають схожі на сучасні знаряддя.

Модифікація знарядь праці прискорюється в останній чверті

І тис, коли починає поширюватися інвентар з Подунав'я і Бал-

кан. Зокрема з'являється досконаліше рало (складалося з че-

ресла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та аси-

метричними плечиками), що вважається перехідним типом до

плуга. Тоді почав формуватися тип сохи, який згодом отримав

назву «української». Поширившись на Поліссі, подекуди й на

Лівобережжі, він відрізнявся від «російського» та «білорусько-

го» типів сохи тим, що мав дишель і колісний передок (соха-

рогач).

Справжню агрокультурну революцію знаменувало застосу-

вання плуга (примітивні його форми були відомі вже в другій

411

половині І тис), що зумовив перехід від техніки розпушування

до обертання і перемішування шарів ґрунту. В процесі подаль-

шої модернізації сформувався традиційний український («ма-

лоросійський», «степовий», «новоросійський») тип плуга, який

залишався домінуючим до середини XIX ст. Його специфічною

рисою стало існування поряд з робочою частиною (власне плу-

гом) тяглового двоколісного передка. Це доволі громіздке зна-

ряддя, яке тягнули одна—дві пари волів, забезпечувало розо-

рення дернистих степів Півдня України. Плужна оранка спри-

чинила глибокі зміни в усьому господарському комплексі: зас-

тосування органічних добрив (гною), перехід до трипілля, зрос-

тання посівів жита тощо.

Знаряддя і спо-

соби різних видів

промислу також

еволюціонізували

від інтеретнічних

—до «самобутньо

українських». Ба-

гатство фауни зу-

мовило застосу-

вання широкого

комплексу мис-

ливської зброї, де

Господарські знаряддя праці та хатнє начиння селян ДО РОЗрЯДУ «укра-

їнських винаходів»

можна віднести стріли зі спеціальними кістяними наконечника-

ми, які мінімально пошкоджували хутро, а також прищемлюючі

пастки («тризуби», «трійні»), багатопетельні сільця на птахів тощо.

В інших народів фактично не зустрічаємо аналога такому попу-

лярному видові полювання, як «боброві гони». У рибальстві по-

ряд із використанням поширених серед сусідніх спільнот кістя-

них, згодом металевих гачків й острогів суто давньослов'янсь-

ким винайденням вважаються поплавці з берести і кори.

Глибокі традиції на українських землях має бджільництво,

яке у давніх слов'ян існувало у вигляді природно-дуплового

412

бортництва, в києворуський період — стійлового бортництва,

а з середини XIV ст. розпочався етап «домашнього» розведен-

ня бджіл у вуликах. Завдяки нагромадженому впродовж віків

досвідові була виведена високопродуктивна «українська поро-

да» бджіл. В етнічних уявленнях українців вулик став одним із

символів умиротворення, спокою, а особа пасічника користу-

валася великою повагою в сільській громаді.

Самобутнім, поширеним у XVI — першій половині XIX ст,

етносоціальним явищем стало чумацтво (найвірогідніше по-

ходить від слова «чума» — хвороба, яку завозили з Криму

в Україну), яке також є одним із символів українського етнокуль-

турного комплексу. В традиційних уявленнях воно постає у виг-

ляді перевезення солі й риби (хоча доставляли й інший товар)

на спеціальних возах («мажах»), що рухаються «валками» (ка-

раваном) у супроводі обмазаних дьогтем (щоб захиститися від

пошесті) чумаків, які піснею пов'язують себе з важким і слав-

ним минулим:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві,

Послужи ще й у чумацтві.

Наявність ще у XIX ст. мало не в кожній селянській хаті руч-

ної прялки — веретена засвідчує глибокі традиції прядіння

й ткацтва в Україні, коріння яких сягає трипільської культури.

Внаслідок нагромадженого протягом століть досвіду усталився

традиційний цикл робіт, пов'язаний з обробкою волокна і вовни

та виготовленням тканини. Він супроводжувався численними

ритуальними дійствами, а також мав багато реґіональних

відмінностей. Цей промисел уважався суто жіночим заняттям,

тож від майстерності та кмітливості дівчини часто залежала пер-

спектива її одруження.

Зовнішньокультурні впливи та місцеві традиції тісно пере-

плелися в розвитку металургії, яка завдяки своїй технологічній

специфіці на межі старої та нової ер почала перша виокремлю-

ватися в самостійну галузь ремесла. Основу для аналізу її ево-

413

вати власні етнокультурні традиції, що проявилося у розширенні

асортименту продукції передусім завдяки ювелірним прикрасам,

торгівлі металевими напівфабрикатами, виникненні осередків

виготовлення та обробки металу. Особливості ковальства на

Лівобережжі зумовлювалися впливами алано-болгарських пле-

мен салтівської культури, що входили до Хозарського каганату.

Це засвідчили предмети, виготовлені сиродутним способом,

а також техніка цілісного тришарового зварювання леза —

в центрі смуга сталі, з боків — залізо.

Вагомі зрушення в металургійному виробництві у VIII—X ст. відбу-

лися вже фактично без зовнішніх запозичень, а на основі вдоскона-

лення власного досвіду. В цей час надалі зберігалися певні техно-

логічні відмінності металоливарництва між різними частинами Украї-

ни. На Правобережжі переважали кельтські, а на Лівобережжі —давні

алано-болгарські традиції, що дозволяло отримувати більш високо-

якісні сорти сталі в сиродутних горнах з подальшою термічною об-

робкою виробів. Проґрес у ковальській справі проявляється також

у стандартизації та збільшенні асортименту знарядь праці, який на-

раховував близько трьох десятків зразків. Металургійне виробницт-

во сприяло внутрішній консолідації східнослов'янського суперетніч-

ного регіону.

Паралельно з розвитком металоливарництва вдосконалю-

валася технологія обробки дерева та каменю. Під впливом ан-

тичної цивілізації на початку І тис. після Н. X. серед черняхівців

поширився «токарний верстат», який компенсовував нестачу

глиняного столового посуду. Найвищого рівня розвитку оброб-

ка каменю набула серед пізньоскіфської людності Причорно-

мор'я. В пізньоримський час у побут населення України ввійшли

спочатку вапнякові, потім туфові ручні жорна, які у другій поло-

вині І тис. замінили ручні ротаційні млини. Здобутки праукраїн-

ської кам'яної архітектури яскраво засвідчили зведені в Серед-

ньому Подніпров'ї монументи язичницьких богів.

Цікаву етнокультурну еволюцію пройшло ювелірне ремесло,

адже загальний обсяг прикрас збільшувався паралельно із роз-

ширенням їхнього асортименту. На межі старої і нової ер вони

переважно виготовлялися шляхом простого кування (фібули,

415

кільця, каблучки, підвіски та ін.), рідше відливання. Самобутнім

явищем стали т. зв. варварські (слов'янські. —Авт.) вироби гео-

метричної форми з виїмчастої емалі, які, починаючи з II ст, по-

ширювалися на східноєвропейському просторі від Прибалтики

до Прикам'я. Одним із головних центрів їхнього виробництва

стала Середня Наддніпрянщина. Яскравим елементом цього

ювелірного комплексу були пальчасті та зоо- й антропоморфні

фібули, виготовлення яких приписують майстрам київської куль-

тури. До нього входили прикрашені зерню і сканню (напаяний

на пластинку орнамент із дроту) браслети, кільця, сережки, ор-

наментовані поясні аксесуари тощо. В залізних виробах вираз-

но проявилися різноетнічні культурні впливи. Свідченням цього

є поширення на Русі S-подібних браслетів, фібул із латуні та

срібла, в яких переважають скандинавські впливи (за іншими

свідченнями, вони безпосередньо належали скандинавським

жінкам). Чернігівські ритони ввібрали елементи скандинавсь-

кого, угорського та середньоазійського мистецьких стилів. З ава-

ро-балканськими традиціями пов'язують появу у VIII—IX ст. тис-

нених зерню срібних речей на вбранні місцевої знаті. Елементи

металообробки ісламської культури, імовірно через Хозарію та

угорські й інші степові народи, знайшли відображення в одязі

та озброєнні дружинників. До речі, саме під впливом культури

ісламських країн серед києворуської знаті зростало прагнення

до розкоші та поширювалися звичаї дарувати жінкам дорогі

прикраси, тканини, посуд.

Підкреслімо, що руські майстри настільки глибоко переос-

мислювали іноетнічні прототипи, що, набираючи якісно інших

рис, вони перетворювалися на нові яскраво-самобутні куль-

турні явища. Так, шляхом удосконалення запозиченої з Візантії

техніки перегородчастої емалі, яка застосовувалася при ви-

робництві елітарних коштовних прикрас, була винайдена уні-

кальна т. зв. імітаційна технологія виготовлення прикрас. На-

зовні вони мало відрізнялися від золотих і срібних речей, тож

передусім розраховувалися на широкі верстви населення. Аку-

мулюючи в собі іноетнічні традиції та місцеві новації, асорти-

мент залізних виробів у давньоруський період розширився до

416

150 назв. Удосконалення прийомів металообробки досягло

своєї вершини у виготовленні руських мечів, які, за свідчен-

ням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, являли унікальні,

гідні подиву речі.

Порівняно з керамічними виробами, традиційним одягом,

житлом та їжею, символічно-знакові характеристики господарсь-

ко-культурного комплексу досліджені гірше. Але це не означає,

що йому властива менша сакральна функціональність. Зокре-

ма в українців був розвинутий культ Плуга, чого не зустрічаємо

в інших народів. На думку вченого В. Крисаченка, він став об'єд-

нуючим перснем головних стихій та сил Універсуму, засобом

переходу від хаосу до організованого світу природи і людини.

Сакралізація металургійної справи проявилася у встановленні

біля виробничих центрів кам'яних ідолів, що здебільша пояс-

нюється соціальним статусом слов'янського коваля як чаклуна

та жерця язичницького бога Сварога (П. Толочко та ін.).

Вплив еволюції господарського комплексу, передусім знарядь

праці, на культурний розвиток української, як і інших спільнот,

важко переоцінити. Внаслідок міжетнічних контактів здобутки

і винаходи в цій сфері ставали надбанням широкого кола на-

родів, які, вдосконалюючи та пристосовуючи предмети практич-

ної діяльності до своїх потреб, модернізували весь процес жит-

тєзабезпечення, що відповідним чином позначалося на їхньо-

му бутті.

417

Розділ VI.

Етнічна психологія

При вивченні проблем уфаїнської етнопсихології величезний інте-

рес і цінність являє творча спадщина визначних філософів, істо-

риків, письменників, мистецтвознавців, фольклористів. Із плеяди

української інтелектуальної еліти, що прагнула осмислити, розкри-

ти таємниці української психіки (душі), на особливу увагу заслугову-

ють ідеї Г Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, І. Нечуя-Левиць-

кого, М. Драгоманова, В. Гнатюка, М. Грушевського, В. Антоновича,

В. Липинського, Д. Чижевського, Ю. Липи, І. Мірчука, М. Шлемкеви-

ча, Л. Виготського, П. Юркевича, Є. Онацького, В. Яніва, О. Куль-

чицького, І. Лисяка-Рудницького. Глибоке розуміння цієї проблеми

також потребує ознайомлення із науково-теоретичною спадщиною

зарубіжних і сучасних українських учених, психологів, філософів,

етнологів — К. Юнґа, К. Ясперса, Ж. Люб'є, Р. Мандру, І. Кона,

Й. Гердера, а також А. Пономарьова, М. Гримич, П. Гнатенка,

В. Храмової, А. Бароніна, В. Жмира, Г. Лозко та багатьох інших.

Предмет, завдання і становлення етнопсихології

Психологічні прикмети — одна з найважливіших властивос-

тей етносу, що засвідчує його самобутність та відмінність від

інших народів. їхнім вивченням займається етнічна психологія,

в центрі уваги якої — проблеми, пов'язані з формуванням ет-

нічного (національного) характеру, свідомості та стереотипів по-

ведінки. Через вивчення особливостей психіки народу цей са-

мостійний науковий напрям підходить до висвітлення загаль-

них і специфічних рис його світосприйняття.

Становлення етнопсихології розгорталося безпосередньо під

впливом психології та різних наук про етноси. Спроби визначити

взаємозалежність між розвитком окремих народів та формуван-

ням їхньої психіки і поведінки знаходимо ще в працях античних

авторів. Наукове підґрунтя дослідження цих проблем заклали

просвітителі XVIII ст, а оформлення в 60-х роках XIX ст. етно-

418

психології («психології народів») як окремого наукового напряму

пов'язують з іменами німецьких учених — філософа Моріса Ла-

царуса і лінгвіста Геймана Штейнталя, що виступили з обґрунту-

ванням теорій «народного духу». Вони знайшли своїх послідов-

ників завдяки поширенню ідей про притаманність кожному наро-

дові певних духовних якостей, що згодом було використано для

виправдовування їхнього поділу на «панівні» та «підвладні».

Головні зрушення в розвитку етнопсихології відбулися

в першій половині XX ст. у США, де вона ототожнювалася

з фройдистськими (неофройдистськими) теоріями або ж із кон-

цепцією «базової особистості» — своєрідною моделлю, що ввібра-

ла в себе типові для кожного народу етнопсихологічні риси. Ет-

нопсихологічні школи в країнах Сходу відзначалися зміщенням ак-

центів на розгляд етнічних процесів під кутом їхньої залежності

від Природи та пануючими в суспільстві морально-етичними нор-

мами. З другого боку, в СРСР етнічна психологія в цей час була

оголошена «буржуазною лженаукою», а висунута тут доктрина

інтернаціоналізму всіляко обминала увагою властиві різним наро-

дам психічні особливості. Внаслідок цього намагання радянських

учених відновити дослідження в галузі етнопсихології у 70-х роках

наштовхнулися на труднощі, пов'язані з відсутністю прийнятли-

вих розробок понятійно-категоріального апарату, який би відобра-

жав взаємозв'язок між психологією, етносом і нацією.

Для розуміння феномену української психіки найбільшу цінність

являють здобутки вітчизняних дослідників, які, спираючись на ви-

роблену західною наукою методологію та понятійно-категоріальний

апарат, розробили власні оригінальні філософсько-психологічні

теорії та висунули чимало цінних ідей, що мають загальноєвропейсь-

ке значення. Зокрема такі визначні інтелектуали, як М. Драгоманов,

В. Гнатюк, М. Грушевський, М. Костомаров, В. Антонович, з'ясовую-

чи роль природно-географічного й історичного чинників у форму-

ванні особливостей національного характеру різних народів й ук-

раїнців зокрема, зробили важливий внесок у розвиток ідей соціаль-

ної етнопсихології. Один із провідників культурно-історичної школи

20-х років XX ст. Л. Виготський головним предметом етнопсихології

вважав міжкультурні та міжетнічні проблеми, а її основним методом

419