Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн (укр. мова)

Подождите немного. Документ загружается.

їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень.

Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і

зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну

повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких

серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати

відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску

парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати

один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання

конституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а

парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той

самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спрощено.

Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи,

звертається до парламенту з посланням або доручає своїм

прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для

розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект

передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого

процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі

прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з

Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний

термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпису.

До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави

відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація

складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини

(у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж

законопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи

сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжуючи

відповідним обгрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект

залишається в "кишені" у президента, тобто йдеться про так зване

"кишенькове вето".

Вето — дійова зброя в руках президента. Практика свідчить, що

уникнути "відкладального вето" складно, а "кишенькового" —

практично неможливо. Відсутність парламентської відповідальності

президента не означає, що його не можна усунути з посади і

притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президента з

посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним

судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент — особлива судова процедура, яка порушується і

здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому

числі і президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо

притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою

представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься

виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у

дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на

президентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим

займає становище, яке уможливлює його вплив на громадську думку і тим

самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент наділений і судовою владою. До повноважень, наданих

президентові конституцією, належить призначення важливих посадових

осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має

бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме право, яким

наділений президент, — це право повного або умовного помилування

будь-якої особи, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за

виключенням випадків імпічменту). Право помилування охоплює право

зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою

особою, яка несе головну відповідальність за взаємовідносини США із

зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів,

кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає

іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом з Державним

секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з

іноземними урядами. Президент може особисто брати участь у

зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх

консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон

очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці

першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав участь у

конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в

Азії та Африці під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен,

Дуайт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Нік-сон,

Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон — зустрічалися з

державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання

щодо послаблення міжнародної напруженості та скорочення гонки

озброєнь. Перше місце у США

120

Глава 9

серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це

не означає, що він є його найближчим соратником і помічником.

Іноді цей пост посідає один із суперників президента в боротьбі

всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє

згуртованості партійних лав. У цілому віце-президент може

відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо

сам президент залишив посаду до закінчення терміну повноважень.

Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974

р. (Д. Форд).

У багатьох президентських республіках Латинської Америки

застосовується система прямих виборів президента. Обрання глави

держави прямим голосуванням часто використовується як доказ на

користь установлення сильної президентської влади, тому що у

цьому разі свій мандат він одержує "прямо від народу". Внаслідок

цього багато президентських республік у Латинській Америці часто

називають "суперпрезидентськими", тим самим підкреслюючи їх

відмінності від класичної форми правління у США.

Але історична практика свідчить про те, що пост глави держави у

таких країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті

державних переворотів. За 150 років незалежного існування

латиноамериканських республік у них відбулося 535 державних

переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незважаючи на їх

зовнішній демократизм, створюють інколи певні передумови для

появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади.

Президент, який вважається обраним безпосередньо населенням,

може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його у

ряді випадків у залежне від себе становище. Цьому значною мірою

сприяє велике коло прерогатив, які має президент.

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду,

вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило,

є також головнокомандуючим Збройними Силами республіки, що у

сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або

осадне становище перетворює його, власне, на "суддю останньої

інстанції, на верховного арбітра у державі". Широкі повноваження у

сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів

і органів місцевого управління від глави виконавчої влади — усе це

сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента. Часто він

очолює і саму впливову партію у державі.

Президент має право відкривати й закривати чергові сесії Конгресу,

скликати Конгрес на надзвичайні сесії, припиняти чергові сесії, коли

палати не доходять загальної згоди. Крім того, глава держави наділений

широкими законодавчими повноваженнями. Так, президенту належить

виключне право внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з

питань судової системи, державної служби та ін., а також право

видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких

регулюються найважливіші сфери соціально-економічного та

політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969 р.).

Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше

права вето президента США, оскільки президенти в цих країнах

уповноважені відхиляти законопроекти як у цілому, так і в будь-яких їх

частинах. Останнє, тобто вибіркове вето, Конституцією США не

передбачено. Шляхом одного або навіть двох повернень законопроекту

Конгресу президент може домогтися внесення у текст вигідних для

нього змін.

Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компетенції

Конгресу. Цьому значною мірою сприяє поширена практика

делегованого законодавства. Контролювати практику президентського

делегованого законодавства складно, тому що глава держави часто

поступається своїм правом іншим, нижчим органам виконавчої влади. У

результаті такої субделегації нормотворчістю займаються члени уряду,

глави міністерств, керівники різних відомств. їхня діяльність, навіть

формально, не підпадає під контроль Конгресу.

Втілюючи у життя закони, прийняті парламентом відповідної країни,

президент повинен забезпечити "їх точне виконання" (ст. 80 п. І

Конституції Мексики 1917 p.). З цією метою він видає різні акти, які

на практиці не тільки "сприяють" реалізації законів, а й нерідко

змінюють сенс і значення окремих положень діючих законів.

Наведені положення свідчать про те, що сильна президентська

влада, досить широкі повноваження глави держави у галузі

законодавства деякою мірою обмежують функції загальнонаціональної

представницької установи навіть за умов режиму демократії. У той

самий час не слід вважати, що парламенти повністю втратили своє

значення нормотворчого органу. Дарма що президент має широкі

повноваження,

122

Глава 9

йому в цілому ряді випадків доводиться зважати на позицію

парламенту.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі

держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за

умови, що він має підтримку, тобто довіру нижньої палати

парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління

з'явилася у Франції у 70-ті роки XIX ст. Розбіжності у

Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного

будівництва у той період призвели до появи "тимчасової" республіки,

побудованої на зразок конституційної монархії. "Тимчасова"

парламентарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася

досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була

встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така

форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словака',

Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді, Тобаго та

деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є

проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким

уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади

прем'єр-міністра. Звідси "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її

на безвідповідального главу держави та відповідальний перед

парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу

парламенту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який

призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом

визнається право на достроковий розпуск нижньої палати

парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд формується

парламентарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на

парламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті.

Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний

характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначається

результатом парламентських виборів. Тому правління у

парламентарній республіці носить партійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обиратися

різними способами, найчастіше — парламентським шляхом. Так, у

Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині —

Федеральними зборами у складі всіх членів бундестагу і такої ж

кількості делегатів ландта-

гів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається

безпосередньо виборцями за мажоритарною системою абсолютної

більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає потрібної більшості у

першому турі, то на другий тур допускаються кандидати тільки двох

партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому

найхарактернішою ознакою парламентарної республіки є політична

відповідальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене

конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних республік. З

огляду на те, що міністри несуть солідарну відповідальність, дії

окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду.

Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як прояв

вотуму недовіри всьому уряду.

Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних

держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює

принципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами

парламенту (ст. 94 Конституції 1947 p.). Кожна палата виказує довіру

або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо

резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді,

коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з

моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.

У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед бундестагом,

тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН

визначає, що виказати недовіру федеральному канцлеру можна лише за

умови, що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 р.

(зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути

виказаний на підставі резолюції осуду уряду. Резолюція підписується не

менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається

не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається

абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має

складати не менш як дві п'яті облікового складу депутатів (ст. 84).

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної

політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не

наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати

нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на

процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У

більшості парламентарних рес-

124 Глава 9

публік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента

набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з

відомства якого він видається, або прем'єр-міністром. Президент

може висловлювати свою думку щодо виданого акта, проте

вирішального голосу не має. Ця обставина певною мірою пояснює

принцип політичної безвідповідальності глави держави, якого можна

притягнути до кримінальної відповідальності тільки у разі вчинення

тяжкого злочину.

§ 4. Змішані форми правління

В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці

сучасного державного будівництва зустрічаються такі форми

правління, які сполучають у собі елементи як президентських, так і

парламентарних республік. У низці країн Східної Європи та

Латинської Америки періодично виникали подібні форми правління.

Цьому варіанту змішаної форми правління притаманні дві основні

ознаки. По-перше, існування поста глави уряду поряд з посадою

президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності Ради

Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р.

аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми

правління у певних країнах проявлялися по-різному.

Відповідно до Конституції Перу 1933 р. поряд з президентом у

структурі виконавчої влади існував і такий орган, як голова Ради

Міністрів. Він призначався президентом після консультації з

лідерами політичних партій, які мали більше місць у парламенті.

Глава уряду мав певні повноваження, які у країнах Латинської

Америки зосереджені в руках президента або, як у США,

здійснюються главою держави за згодою з Сенатом. Так, призначати

і звільняти членів уряду президент міг лише за згодою з головою

Ради Міністрів. Сформувавши Раду Міністрів, президент не міг у

подальшому здійснювати будь-які зміни в її складі, без згоди на це з

главою уряду. Рада Міністрів, а не президент, призначала на вищі

посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні сесії,

розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо.

Характерною рисою форми правління Перу було подвійне становище

уряду стосовно глави держави і Конгресу. Рада Міністрів несла

політичну відповідальність як перед

президентом, так і перед парламентом. Отже, посада президента у цій

країні була не настільки значною, як в інших країнах.

Ще один приклад з історії державного будівництва країн

Американського континенту. У Панамі за Конституцією 1972 р.

існувала змішана форма правління, властивістю якої було особливе

становище уряду в системі державних органів. Основною фігурою в

державному механізмі був не президент, а глава уряду. Він мав великі

повноваження відповідно до ст. 227 Конституції 1972 р.

Найважливішим було право командувати Збройними Силами,

призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних

родів військ, присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з

урядом судців Верховного Суду, Генерального прокурора, укладати

міжнародні договори тощо. Особливістю форми правління в Перу була

наявність двох державних органів, які здійснювали законодавчі функції.

За конституцією нор-мотворчість належала до компетенції парламенту і

національної законодавчої ради у складі глави уряду, президента, віце-

президента, голови Національних зборів, міністрів і членів законодавчої

комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів

державної влади Перу.

Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, існуючої за

сучасних умов, є Франція за Конституцією 1958 р. Центральною

фігурою в системі вищих органів державної влади є президент. Він

наділений дуже великими повноваженнями і обирається з 1962 р.

шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед

ним політичну відповідальність. Парламент фактично позбавлений

можливості контролювати уряд. Це положення закріплене у ст. 23

Конституції 1958 p.: "Функції члена уряду несумісні з парламентським

мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва

загальнонаціонального характеру, з будь-якою державною службою...".

Президент головує у Раді Міністрів, а прем'єр-міністр, який виконує

підготовчу роботу — у Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями,

властивими главі президентської республіки, президент наділений і

правами президента парламентської держави. Так, президент має

право розпуску парламенту і фактично перевершує главу держави у

президентській республіці. Наведені положення дозволяють зробити

висновок про деякі найхарактерніші

126 Глава 9

ознаки президентської республіки. Для напівпрезидентської

республіки типовим є обрання президента загальним голосуванням;

наділення глави держави власними прерогативами; незалежність

президента від уряду; наявність відповідального перед парламентом

уряду на чолі з прем'єр-міністром.

В Європі існують держави, які можуть бути віднесені до

парламентарних республік досить умовно. Так, в Австрії, Ісландії,

Ірландії на практиці глави держав не виконують багатьох своїх

повноважень, наданих їм конституціями. У Португалії і Фінляндії

урядова влада в реальній дійсності зосереджена в руках як

президента, так і прем'єр-міністра. Аналогічне положення існує в

Болгарії, Польщі, Румунії.

Досить своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції

глави держави тут здійснює колегіальний орган — Федеральна рада.

До її складу входить сім членів, які обираються терміном на чотири

роки Федеральними зборами (парламентом) і виконують одночасно

функції глави держави та уряду. Керує роботою Федеральної ради

президент, який обирається на один рік Федеральними зборами з-

поміж членів Федеральної ради. Отже, функції глави держави

виконує Федеральна рада на чолі з президентом.

Виникнення змішаних форм правління часто пов'язують з

прагненням послабити сильну президентську владу, перешкодити

встановленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на

спроби відмовитися від президентської форми правління і здійснити

перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна

погодитися з наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання

до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням

правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як

президентської, так і парламентської форми правління.

Історичний досвід свідчить про поступову трансформацію

змішаних форм правління в одну з чітко встановлених державних

форм.

Глава 10. Парламент

§ 1. Поняття парламенту та парламентаризму

Парламент є представницькою установою даної країни.

Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами

діяльності він являє собою різноманітні групові, партійні та національні

інтереси.

Виборці делегують повноваження депутатам через вибори. Тому у

світлі сказаного, "палати парламенту, що створюються шляхом

призначення, не є представницькими установами (наприклад, палата

лордів Великобританії, члени якої призначаються монархом; Сенат

Канади, що призначається генерал-губернатором).

Представницькі установи наділені безпосередніми повноваженнями,

обсяг і зміст компетенції представницької установи визначаються

конституцією. Вони можуть функціонувати лише за умов

демократичного режиму.

Отже, парламент — це виборний колегіальний орган держави,

наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними

повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.

Парламентаризм у широкому розумінні слова — це система

формування та діяльності верховного представницького органу,

держави, а також політико-дер-жавних відносин та інститутів,

прямо чи непрямо пов'язаних з ним за умови існування у суспільстві

демократичного режиму. У країнах, де нормально функціонують

парламенти та існує політичний режим, створюються сприятливі умови

для формування системи парламентаризму.

Парламент і парламентаризм є показниками рівня стану

демократизму в суспільстві. У країнах, де відсутня демократія, а

парламент функціонує лише формально, не виконуючи належним чином

своїх функцій, не формується система парламентаризму.

Парламентаризм — це цілісна політико-державна система, що

складається з ряду демократичних і бюрократичних

128

Глава 10

елементів і зв'язків, що взаємодіють між собою. Вони містяться у

державній структурі, закріплюються конституціями та іншими

правовими актами. У той самий час структура парламентаризму

розгалужується. До неї включаються елементи та взаємовідносини,

що не входять до державної системи, до яких належить, наприклад,

участь політичних партій у формуванні парламенту і т. ін.

Парламентаризм є установою, що являє собою важливу частину

політичної системи суспільства. Парламентаризм — це форма

державного керівництва суспільством, якій притаманні керівна роль

представницького органу в системі органів держави, контроль

парламенту за виконавчою владою, поділ діяльності законодавчої та

виконавчої, привілейоване становище депутатів та їх юридична

незалежність від виборців.

Принцип "поділу влади" на законодавчу, виконавчу та судову є

характерним для парламентаризму.

Згідно з теорією поділу влади, що закріплюється багатьма

конституціями зарубіжних країн (виключення складають, наприклад,

конституції КНР, СРВ, КНДР, Республіки Куба), парламент — носій

верховної законодавчої влади.

Найменування, структура, формування і термін повноважень

парламенту. Конституції зарубіжних країн по-різному називають

вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США);

Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених

Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії);

парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); зборами

(Федеральні збори Російської Федерації, Федеральні збори Австрії,

Всекитайські збори народних представників, Верховні народні збори

Корейської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори

Республіки Болгарії, Великі національні збори Республіки Румунії);

асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії,

Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною

(Союзна Республіка Югославія); Рігсдагом (Швеція).

Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка

Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат:

бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна

"парламент", хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що

скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду,

наприклад, питання про

прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно''-'

та двопалатними (бікамеральними).

■ '' ■■

- Двопалатна Структура парламенту властива як унітар* ним, так і

федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати

федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною державою, що має

у своєму складі верхню •«вмиту. ■

Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному:

палата представників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.),

палата депутатів (Італія, Мексика), На

-ціональна рада (Австрія),

Державна Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм

(Польща), палата громад (Великобританія, Канада), Віче республік

(Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) і т. ін.

Найбільш поширені назви верхньої палати парламенту — Сенат

(Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща^ Руму^ нія, Франція та

ін.); палата сенаторів (Мексика); палата радників (Японія); Рада штатів

(Індія); палата лордів (Великобританія); Федеральна рада (Австрія);

Віче громадян (Союзна Республіка Югославія); Рада Федерації

(Російська Федерація).

Однопалатна система парламенту є характерною для

мононаціональної держави, що займає, як правило, невелику територію.

Джерела її виникнення різноманітніше одних країнах однопалатна

структура парламенту була встановлена разом з утворенням

незалежної держави. Так, у Болгарії після закінчення болгаро^турецької

війни була прийнята Тир* новська Конституція 1879 p., яка

передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура парламенту

закріплювалася конституціями (1947, 1971 pp.) та нині діючою (1991

p.).

Після другої світової війни від двопалатної структури парламенту

відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина, Єгипет,

Нова Зеландія, Еквадор та інші країни. Однопалатній структурі

парламенту надала перевагу Об'єднана Республіка Танзанія.

На думку деяких політологів і державознавців, однопалатний

парламент більше відповідає демократичному устрою та

однонаціональному складу населення. Він простіший та ефективніший,

законодавча процедура не настільки складна,

130 Глава 10

як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних

парламентів і однопалатні парламенти формуються, як правило,

шляхом прямих виборів. Всекитайські збори народних представників

утворюються багатоступеневими виборами. Вони складаються з

представників, обраних від провінцій, автономних областей, міст

центрального підпорядкування та Збройних Сил (ст. 59 Конституції

КНР).

Верхня палата формується по-різному. Сенати у Польщі, Румунії,

США, Бразилії, палата радників в Японії обираються прямими

виборами.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із

47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення

воєводства — по три сенатори; Сенат США обирається

безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату

по два сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори

в Австралії, але норма представництва від кожного штату збільшена

до десяти сенаторів. У такому самому порядку обираються сенатори

мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від

федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються

безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів —

кантональним парламентом.

В Австрії верхня палата — Федеральна рада — обирається

ландтагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з

найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша

земля — таку частину від цього числа, яка пропорційна відношенню

чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисельності,

причому остача, що кількісно перевищує половину квоти,

вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три

представники (ст. 34 Федерального конституційного закону від 20

листопада 1920 p.).

В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодавчими

зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком її формування є бундесрат

Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та

управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх

призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома

голосами, землі з населенням понад два мільйони мають чотири, а з

населенням понад п'ять мільйонів — п'ять голосів.

Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням депутатами

Національних зборів, депутатами Генеральних рад департаментів і

делегатами муніципальних рад.

В окремих країнах верхня палата не обирається, а формується за

принципом спадкування чи за призначенням усього складу або

частини його главою держави. До таких палат належить англійська

палата лордів, яка продовжує функціонувати та збільшується,

незважаючи на те, що понад 80 років тому парламент прийняв

рішення про її заміну. У даний час палата лордів кількісно перевищує

1200 осіб, серед яких спадкові пери, довічні пери, пери по апеляції,

духовні пери. Палата лордів являє собою конституційний анахронізм,

пережиток феодалізму, один із самих недемократичних інститутів в

англійській системі демократії.

Сенатори в Канаді призначаються генерал-губернатором, а в

Йорданії — королем.

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для

обрання нижньої та верхньої палат. Так, депутатами до нижньої палати

італійського парламенту — палати депутатів — може бути обраний

будь-який виборець, якому на день виборів виповнилося 25 років, а до

верхньої палати — після досягнення 40 років; депутатом палати

представників США і сенаторами можуть бути обрані громадяни після

досягнення відповідно 25 та ЗО років; до Національних зборів Франції —

після досягнення 23 років, а сенаторами — 35 років.

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або

п'ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту

(Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень палат збігається. У деяких

двопалатних парламентах строк функціонування нижньої та верхньої

палат різний. Так, палата представників США обирається на 2 роки.

Сенат — на 6, палата депутатів Мексики — на 3, а палата сенаторів —

на 6, Національні збори Франції — на 5, Сенат — на 9 років, в Японії

палата представників — на 4, а палата радників — на 6 років і т. д.

Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а

поновлюється по частинах: Сенат США, Рада штатів Індії — кожних

два роки на одну третину; Сенат Франції — кожних три роки на одну

третину; палата радників Японії — на половину кожних три роки.

Частковим онов-

132

Глава 10

ленням складу верхньої палати під час чергових виборів зберігається

принцип наступності в її діяльності.

Кількісний склад парламенту визначається безпосеред

ньо конституціями або іншими законодавчими актами. Кон

ституція, наприклад, Італії закріпила у кількісному складі

;

па

лати депутатів 650 чоловік, а сенаторів-—315.

. Сейм Польщі складається із .460 депутатів, а Сенат — ІЗ:

100 сенаторів. .

Конституції Греції, Іспанії встановлюють нижчу та вищу межі

кількісного складу парламенту. Кількість членів палати депутатів

Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51

Конституції), Конгрес Іспанії нараховує мінімально 300 і

максимально 400 депутатів (ст. 68 Конституції).

Закон про вибори до Всекитайських зборів народних

представників і місцеві збори народних представників різних ступенів

1986 р. визначає верхню межу депутатів ВЗНП: вона не повинна

перевищувати 3 тисячі чоловік (ст. 13).

Кількість членів парламенту Японії та Франції визначається не

Конституцією, а законом.

Конституції зарубіжних країн закріплюють термін повноважень

парламенту, протягом якого він виконує покладені на нього

функції. Цей термін залишається незмінним або може

продовжуватися, скорочуватися за власним рішенням або

рішенням глави держави чи уряду.

Так, за конституціями, наприклад США, Мексиканських

Сполучених Штатів, КНР, Республіки Куба, не існує інституту

дострокового розпуску парламенту; не може бути розпущена

достроково и Національна рада Швейцарії. Дострокові вибори

Національної ради можливі тільки за повної зміни федеральної

конституції, прийнятої лише загальнонаціональним референдумом.

Конституція Австрії надала Національній раді права приймати

рішення про свій розпуск (ст. 29 п. 2) до закінчення строку своїх

повноважень на основі звичайного закону.

Таке саме право надає Сейму конституційний закон про

відносини між законодавчою та виконавчою владами Респубг ліки

Польща, а також про місцеве самоврядування ("Мала Конституція"

1992 p.): "Сейм може бути розпущений власною постановою,

прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу

депутатів" (ст. 4 п. 3).

Палата депутатів Греції розпускається у випадку необ-рання

Президента навіть у третьому турі (ст. 32 п. 4 Конституції).

Право розпуску парламенту в цілому чи нижньої його палати

належить главі держави або уряду у виключних випадках. Так,

Президент Італії може розпустити палату представників і Сенат або одну

з цих палат, заслухавши думку голів палат (ст. 88 Конституції);

Президент Республіки Польща може розпустити Сейм після

заслуховування Маршала Сейму та Маршала Сенату; одночасно з

розпуском Сейму припиняється термін повноважень Сенату (ст. 4, п. 4

Конституції).

Право розпуску нижньої палати належить, Наприклад, президентам

Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії розпускається

імператором за пропозицією та схвалення Кабінету; англійська палата

громад розпускається королевою за пропозицією Кабінету і т. ін.

У ряді країн, наприклад у Франції, Японії та ін., верхні палати

розпуску не підлягають. Не підлягають також розпуску Рада штатів Індії,

Федеральна рада Австрії, які формуються законодавчими органами

суб'єктів федерації. Це положення стосується також своєрідної палати

Німеччини — бундесрату, — утвореної урядами земель; не підлягають

розпуску й палати, члени яких не обираються (палата лордів, Сенат

Канади).

.Конституції окремих країн можуть приймати рішення про

продовження терміну своїх повноважень за наявності своєрідних умов.

Такими умовами були в одних країнах війна (Італія), надзвичайний

стан (КНР, Індія), війна, військовий або інший надзвичайний стан

(Болгарія).

Якщо вибори парламенту збіглися з настанням надзвичайного

стану, то вибори відкладаються на строк дії цих умов, а розпущений

парламент скликається знову.

У конституціях деяких країн указані підстави для розпуску

парламенту.

Шведський Ригсдаг розпускається главою держави, якщо він чотири

рази відхилив пропозицію тальмана (голови) Ригсдагу про обрання

прем'єр-міністра (розд. 6 §3 Конституції). Генеральні кортеси Іспанії

розпускаються королем, якщо протягом двох місяців після першого

голосування жоден з кандидатів на посаду глави уряду не дістав довіри

Конгресу.

134

Глава 10

Підставою для розпуску президентом Народних зборів Болгарії є

неможливість сформувати Раду Міністрів як представника третьої

парламентської групи. У цьому разі президент призначає службовий

уряд, розпускає Народні збори та призначає нові вибори. Під час дії

Конституції Республіки Болгарія 1991 р. президент двічі розпускав

Народні збори та призначав нові вибори.

Президент Республіки Польща може розпустити Сейм, якщо той

протягом трьох місяців не прийняв закон про бюджет (ст. 21 "Малої

Конституції"). Сейм може виявити недовіру Раді Міністрів і обрати

нового голову Ради Міністрів і запропонований ним склад уряду.

Якщо Сейм виявив недовіру Раді Міністрів і не обрав її голову, то

президент має праг во прийняти відставку уряду або розпустити

Сейм (ст. 57— 62 "Малої Конституції"). Так, у 1993 р. президент

розпустив Сейм і призначив нові вибори.

Президент Німеччини може розпустити бундестаг у випадку

необрання федерального канцлера.

Конституції окремих країн закріплюють умови, що виключають

право глави держави приймати рішення про розпуск парламенту в

цілому чи його нижньої палати.

Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори

протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата;

Президент Італії — протягом шести останніх місяців своїх

повноважень (ст. 99 п. 7 Конституції); Президент Франції не може

розпустити Національні збори під час здійснення ними надзвичайних

повноважень (ст. 16 Конституції) та протягом року після обрання

Національних зборів у ході дострокових виборів (ст. 12

Конституції).

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспанії,

Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а

Сейм Польщі — особою, яка тимчасово заміщує посаду президента.

Основні закони Австрії, Угорщини, Греції обмежують право

президента розпускати парламент.

Федеральний Президент Австрії може розпустити Національну

раду, а Президент Греції — палату депутатів з однієї підстави лише

один раз. Президент Угорщини протягом терміну своїх повноважень

може скористатися наданим йому правом розпуску Державних

зборів не більш як двічі.

Цілі, що мають за мету достроковий розпуск парламенту,

різноманітні: подолання кризи у діяльності парламенту, намагання

однопартійного чи коаліційного уряду використати політичну

обстановку, що склалася, для зміцнення своєї позиції у майбутньому

парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів.

Термін повноважень парламенту — це встановлений конституцією

даної держави період часу, протягом якого орган державної влади

здійснює свої конституційні функції складом депутатів, обраних під час

проведення виборів. Це визначення притаманне як однопалатному, так і

двопалатному парламенту, верхня палата кожного з яких обирається на

один і той самий термін, що й нижня палата і розпускається разом з

нею.

§ 2. Компетенція парламенту

Конституція та інші нормативні акти закріплюють за державними

органами права й обов'язки та сферу їхньої діяльності. Найбільш

широкою компетенцією наділяються парламенти. Компетенція

парламенту — основний фактор, що визначає його правове становище,

роль в юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими

державними органами.

Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності,

прийняття закону про бюджет, формування вищих органів держави,

контроль за діяльністю уряду та здійснення зовнішньополітичних

функцій.

Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним

завданням парламенту, основним його призначенням як

загальнодержавної представницької установи./

Існують такі види законів: Конституція (Основний Закон),

конституційний закон, органічний закрн, звичайний закон.

Законодавство США та Англії розрізняє закони (біллі) публічні та

приватні. Поширення набуло делеговане законодавство, що

розглядається, наприклад, Асамблеєю Республіки Португалія як

законодавча діяльність парламенту.

Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми

правління, форми політико-територіального устрою, розстановки

політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій.

Конституції різними спо-