Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн (укр. мова)

Подождите немного. Документ загружается.

Глава 7

нальностей і регіонів, їх складових частин, а також відносини

солідарності між ними.

Право клопотання про утворення автономії належить Зборам

представників провінції або кожного з островів. Вони мають

розробляти статути. Статус автономії затверджується Генеральним

парламентом. Регіональні об'єднання мають свої органи

самоврядування: законодавчу асамблею, яка обирається загальними

виборами та урядову раду, яка здійснює виконавчі й адміністративні

функції. Голова, що її очолює, призначається королем за поданням

законодавчої асамблеї. Статут регулює питання про компетенцію

автономного утворення.

КНР — багатонаціональна держава. Крім основної нації — китайців

(хань) — у країні проживає близько 60 національних меншостей,

серед яких найбільш чисельними є чжуани (14 млн), уйгури (6 млн),

дунгани, тибетці, монголи (по 4 млн кожна меншість), мяо (близько

5 млн), корейці (2 млн) та ін. Загальна кількість некитайських

народів перевищує 120 млн чоловік, або 10 відсотків всього

населення країни. Національні меншості розселені переважно на

околицях, на великій площі, що складає 60 відсотків усієї території

країни.

Конституція КНР проголошує рівноправність усіх

національностей, гарантує їм законні права та свободи, охороняє їхні

права, забороняє дискримінацію, пригноблення будь-якої

національності та дії, що спрямовані на підрив єдності між

національностями та їх розбрат.

У регіонах компактного проживання національних меншостей

здійснюється національна автономія, створюються органи

самоврядування.

Залежно від чисельності населення національної меншості та

площі території, яку вона займає, ступеню громадсько-політичного,

економічного та культурного розвитку створено 159 автономних

одиниць різного рівня. Серед них п'ять найбільших автономних

районів (Тибет, Внутрішня Монголія, Сидзян-Уйгурський тощо),

кілька десятків автономних округів та автономних повітів.

Національні автономні райони існують як невід'ємна складова

частина КНР. Конституція КНР (розділ 6) та закон про національну

районну автономію 1984 р. закріплюють правове становище

автономних одиниць. Органами самоврядування у районах

національної ав-

тономії є збори народних представників і народний уряд. Вони

виконують повноваження місцевих органів влади, а також

користуються правом на самоврядування у межах компетенції,

встановленої конституцією, законом про національну районну

автономію та іншими законами. Організація та порядок діяльності

органів самоврядування у районах національної автономії зафіксовані

Положенням про автономію.

Органи самоврядування у районах національної автономії мають

право розпоряджатися фінансами на місцях, планувати господарське

будівництво місцевого значення, керують справами освіти, науки,

культури, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, охороняють

пам'ятники культури, мають право формувати (з санкції уряду

республіки) загони громадської безпеки для охорони порядку. У межах

своєї компетенції органи самоврядування приймають постанови.

Вибори і референдум у/зарубіжних країнах

Глава 8. Вибори і референдум у

зарубіжних країнах

§ 1. Вибори: поняття, соціальне

призначення та політична роль.

Конституційно-правове регулювання

Одним з елементів демократії є вибори до різного роду

центральних і місцевих представницьких установ. Ці установи

створюються правоздатними громадянами шляхом голосування за

кандидатів, яких висувають відповідно до встановлених законом

правил. У зарубіжних країнах існують й інші органи, що також

обираються або населенням країни, або населенням суб'єктів

федерації чи адміністративно-територіальних одиниць. У всіх цих

випадках проводяться загальні, федеральні, місцеві та інші вибори, які

являють собою масові політичні кампанії.

Вибори — це процедура обрання представників влади, коли

певна група людей (виборців) висуває зі свого оточення одного або

кількох членів для виконання будь-яких громадських функцій.

Питома вага і значення виборів у політичному житті різних країн

неоднакові. Так, у Великій Британії обираються тільки нижня палата

парламенту (палата громад) й місцеві органи (ради адміністративних

графств, міст-графств, муніципальних і немуніципальних міст і

парафій). У Франції коло виборних органів дещо ширше. Там

обираються глава держави, дві палати парламенту і органи місцевого

самоврядування. У Болгарії шляхом всенародного голосування

обираються президент, Великі Народні збори (спеціальний

установчий орган), Народні збори (парламент), а також органи

самоврядування (ради громад) і органи виконавчої влади у громадах

(кмети). Значна кількість органів і посадових осіб обираються у

СІЛА.

Проте вирішальне значення має не кількість виборчих кампаній, а

сутність виборів. Вибори певною мірою відбивають перебіг політичної

боротьби між різними спільностями людей у конкретній країні,

виразниками інтересів яких є політичні партії, суспільні рухи,

національні політичні асоціації тощо. У ході виборів вони мають змогу

виступати з власними лозунгами й боротися за свої політичні цілі.

Найбільш гострою і послідовною є виборча боротьба, в якій беруть

участь сильні та впливові партії з досить високою свідомістю народних

мас. При цьому у виборців з'являється справжня альтернатива вибору:

голосувати за партії, які з різними модифікаціями виступають за

збереження економічного й політичного статус-кво, або за реформістські

(революційні) партії, що вимагають докорінних змін існуючого ладу.

Революційна боротьба партій у ході виборів велася, наприклад, в Індії,

Угорщині, Португалії, Польщі, Болгарії, Чехословаччині (у недавньому

минулому і в інших країнах). Там, де згадані умови відсутні, вибори

перетвррюються на фікцію (Куба, КНДР, В'єтнам, КНР, ОАЕ та ін.).

Вибори у переважній більшості сучасних зарубіжних держав

відбивають складні процеси у політичній системі суспільства.

Вибори державних органів і посадових осіб громадянами (підданими)

—найбільш поширена форма безпосередньої демократії. Хоча:

остаточно вони знаходять вияв в акті голосування, зміст.даного

інституту, як і його безпосередньо демократична сутність, цим не

вичерпуються. Вибори охоплюють цілий процес, який називається

виборчою кампанією, що починається від призначення дати виборів і

включає всі стадії підготовки до них: утворення виборчих округів,

дільниць для голосування, складання або перевірка списків виборців,

формування виборних органів, голосування та визначення його

результатів. Порядок виборів, тобто система політичних суспільних

відносин, пов'язаних з виборами, називається виборчою системою, а

система правових норм, якими регулюються вибори, — виборчим

правом. Поряд з цим значенням термін "виборче Право" має й інше, а

саме: право громадянина (підданого) обирати (право голосу, активне

виборче право) і право бути обраним до державних органів, посадовою

особою (пасивне виборче право).

Глава 8

Основні принципи виборчої системи і виборчого права (в обох

значеннях) закріплюються у конституціях, а докладно виборча

кампанія регулюється чинним законодавством (виборчими

законами, законами про вибори тощо).

Ступінь урегульованості виборчої системи і виборчого права

чинним законодавством і кількість виборчих законів у різних країнах

неоднакові. Наприклад, у Швеції діє один акт — "Закон про вибори"

1972 p., який детально врегулював весь виборчий процес у країні. У

КНР прийнято кілька актів, які регулюють порядок проведення

виборів до вищих і місцевих представницьких установ. Це Закон про

вибори до Всекитай-ських зборів народних представників (до

парламенту) і місцеві представницькі органи, Закон про організацію

Всекитай-ських зборів народних представників, Постанова про

порядок проведення виборів депутатів від армії до вищих і місцевих

представницьких установ та ін. Усі згадані акти були прийняті 1982

року.

§ 2. Виборче право та його основні принципи

В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" — це

сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній

країні (право одержання голосу участі у виборах, оскарження

результатів і порушень на виборах).

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з активного і

пасивного. Активне виборче право (право голосу) — це право

громадянина (підданого) стати активним учасником державно-

правових відносин, які виникають при проведенні виборів,

референдумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих

країнах, де відкликання передбачено. Це означає, що право голосу

використовується під час голосування на виборах державних

самоврядувальних органів, посадових осіб, на референдумах і

публічних зборах. Пасивне виборче право, право бути обраним,

обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на

виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру

чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути

зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду,

агітацію, працювати у виборчих округах.

Принципи виборчого права. Піц, принципами виборчого права

слід розуміти основоположні ідеї, які концентрують у

собі соціально-політичні умови виборів і виступають як

загальнообов'язкові безперечні нормативні вимоги. Принципи виборчого

права закладені у природі суспільного устрою тієї чи іншої держави і

виконують функцію загальнонормативно-го орієнтира. Офіційно вони

закріплюються, як правило, у конституціях відповідних держав і

виборчих законах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його

застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні

принципи виборчого права проголошуються загальність виборів,

рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні

представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне

голосування. Наприклад, ст. 10 Конституції Болгарії 1991 р.

проголошує, що "вибори, загальнонаціональні та місцеві референдуми

провадяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права при

таємному голосуванні". Такі самі принципи закріплені також у

Конституції Франції. Стаття 3 ч. 2 говорить, що голосування може бути

прямим або непрямим відповідно до умов, передбачених

законодавством, і що воно (голосування) завжди є загальним, рівним і

таємним.

У тексті Конституції Португалії виділяється спеціальна ст. 116 за

назвою "Загальні принципи виборчого права". У ній закріплюються

такі загальні нормативні установлення; посадові особи органів верховної

влади, органів влади автономних областей і місцевих органів

призначаються в результаті виборів, які провадяться періодично, на

основі прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Принцип загальності суб'єктивного виборчого права в багатьох

зарубіжних країнах обмежується цензами — установленими

конституцією чи виборчим законом вимоги, яким повинна відповідати

фізична особа, щоб мати активне й пасивне виборче право.

Найпоширенішими серед них є віковий ценз і ценз осілості.

Надання пасивного виборчого права пов'язано з цілою низкою більш

жорстких обмежень. Для кандидатів на виборні посади майже повсюдно

встановлюється більш високий віковий ценз (23—25 років — у нижню

палату, ЗО—40 — у верхню). Для кандидатів на пост глави держави у

США — 35 років (ст. II розд. 1), у Болгарії — 40 років (ст. 93 п. 2

Конституції). У Китаї для кандидата на посаду глави КНР віковий ценз

установлено Конституцією — 45 років. Щоб на-

Глава 8

дати пасивного виборчого права, набагато частіше застосовується

ценз осілості, який має звичайно більш жорсткий характер. До

кандидатів висуваються додаткові вимоги: забороняється обіймати

визначені посаді, кандидати повинні сповідувати певну релігію та ін.

Наприклад, у ст. 56 Конституції Греції зазначено, що особи, які

займають оплачувані посади у державних органах, Збройних Силах,

в органах безпеки, а також службовці місцевих органів управління та

ін. "не можуть висуватися кандидатами і бути обраними депутатами,

якщо вони не підуть у відставку до свого висунення. Відставка

вважається дійсною, коли вона викладена на письмі".

Крім того, до кандидатів інколи ставляться підвищені вимоги

щодо їх моральних якостей.

З принципом загальності виборчого права пов'язана проблема

абсентеїзму — ухилення від участі в голосуванні. Вона досить гостра

як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах. Наприклад, у

США та в Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50 відсотків

чисельності зареєстрованих виборців. Абсентеїзм майже відсутній в

Італії, де запроваджено обов'язкове голосування (ст. 48 Конституції),

в Австралії та Австрії, де встановлені відповідно адміністративна та

кримінальна відповідальність за абсентеїзм. Абсентеїзм практично

відсутній у країнах тоталітарного політичного режиму з відомих

причин (КНДР, Куба, В'єтнам, КНР, Лаос і т. ін.).

Абсентеїзм як форму політичної поведінки виборців не можна не

враховувати, оцінюючи підсумки голосування. Цілком справедливо

зазначає В. В. Маклаков, що показник пасивного ставлення до

голосування як до масової політичної кампанії не може оцінюватися

тільки негативно. Безперечно, високий рівень абсентеїзму

призводить до обрання представницьких установ меншою частиною

виборного корпусу, в той час, як обрані органи, висловлюючи волю

меншості, поширюватимуть свою владу на всіх виборців. Водночас

можливий і позитивний абсентеїзм, коли неучасть у виборах є

формою виявлення протесту або ставлення до запропонованих

реформ чи до осіб, які обираються.

Принцип виборчого права випливає також з демократичної

сутності суспільного ладу, тому що є одним із конкретних проявів

більш загального принципу рівноправності громадян. Рівність

виборчого права означає для громадян однакову можливість

впливати на результати виборів. Вона дося-

гається, по-перше, наданням кожному виборцю одного голосу і, по-

друге, вимогою організації виборчих округів, однакових за кількістю

жителів, щодо виборів до кожного представницького органу (палати).

Перша вимога рівності на цей час реально забезпечується в усіх

зарубіжних країнах. На практиці в деяких із них відбувається порушення

принципу рівності виборчого права, його другої складової частини, яке

передбачається виборчим законодавством. Так, у Китаї норми

представництва при обранні депутатів до Всекитайських зборів

народних представників (до парламенту) повинні встановлюватися так,

щоб "кількість сільських жителів, яка припадає на одного депутата, була

у вісім разів більша за кількість міських жителів, висунутих одним

депутатом" (Закон про вибори до Всекитайських зборів народних

представників 1982 р., ст. 14). Аналогічний принцип формування

виборчих округів застосовується у В'єтнамі.

У виборчому процесі зарубіжних країн досить часто порушується

рівність виборчого права навмисним створенням виборчих округів, які

надають переваги будь-якій політичній партії ("виборча геометрія").

Здійснення виборчого права може бути прямим (прямі вибори) і

непрямим. Прямі вибори передбачають те, що виборець безпосередньо

віддає свій голос за конкретного кандидата чи за список кандидатів.

Виборці самі обирають своїх представників або партійний список. За

сучасного періоду у більшості зарубіжних країн однопалатні

парламенти і нижні палати двопалатних парламентів обираються

прямим способом. Непрямі вибори поділяються на посередні та

багатоступеневі.

Під час посередніх виборів воля виборця опосередковується

спеціальною виборчою колегією (колегія виборщи-ків), яка створюється

тільки з цією метою. Наприклад, посереднім способом обираються

президенти США і Фінляндії. Колегія виборщиків обирається прямим

способом виборцями тільки для обрання президента, після чого

розпускається.

При багатоступеневих виборах воля виборців опосередковується не

особливою, тільки для даного випадку створюваною колегією, а постійно

діючою представницькою устано

вою, для якої обрання іншого органу

чи посадової особи є лише одним із повноважень, що входять в його

компетенцію.

Глава 8

Якщо воля виборців опосередковується двічі, то вибори будуть

триступеневими, тричі — чотириступеневими і т. ін.

За умов демократії прямі вибори є демократичнішими, ніж

посередні та багатоступеневі, оскільки при останніх склад

представницьких органів не відображає дійсного співвідношення

сил між партіями, які борються.

Принцип таємного голосування покликаний забезпечити

виборцеві повну свободу волевиявлення на виборах. Тому

конституції всіх без виключення зарубіжних країн проголошують

цей принцип.

§ 3. Виборчий процес, його основні стадії. Гарантії

законності виборчих дій

Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який

починається з призначення дати виборів, включає всі стадії

підготовки до них, голосування та визначення його результатів.

За характером органу, який обирається, вибори поділяються на

президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з

причин, що їх обумовлюють) вибори бувають чергові, які

проводяться після закінчення терміну повноважень виборного

органу, позачергові, що проводяться в результаті дострокового

припинення виборним органом своєї діяльності (достроковий

розпуск парламенту, смерть чи вихід у відставку президента

країни), і додаткові, що проводяться для поповнення

представницької установи (через вибуття з неї одного або кількох

членів).

Час проведення виборів до органів державної влади є дуже

важливим питанням. Він установлюється конституцією країни

(вибори до парламенту) та виборчими законами (обрання інших

представництв). У країнах, де відсутній інститут парламентської

відповідальності (президентські республіки), глава держави

звичайно не має права розпуску парламенту. Тому парламентські

вибори в них проводяться у чітко встановлені терміни або проміжки

часу. Наприклад, у США в перший вівторок після першого

понеділка листопада кожного парного року переобирається повністю

весь склад палати представників і третина Сенату.

У парламентарних республіках і парламентарних монархіях

проводяться позачергові вибори. У таких країнах, як, наприклад,

Англія, Японія, Франція, Італія, Болгарія, Польща, Росія, терміни

проведення парламентських виборів можуть змінюватися залежно від

політичної ситуації.

Вибори президентів та інших виборних посад проводяться також у

зазначені терміни, а позачергові вибори їх проводяться у разі

звільнення з посади, відставки чи смерті.

Звичайно вибори оголошуються актом (указом) глави держави.

Наприклад, у Бельгії — указом короля, в Італії та Болгарії — указом

президента. В окремих країнах цю функцію виконує уряд (Франція).

Конкретний термін проведення виборів або встановлюється

конституцією, або зазначається в акті. Цей момент у країні вважається

початком виборчої кампанії.

Вибори проводять по виборчих округах. Саме на території округу

розгортається виборча кампанія, висуваються кандидати, діють

політичні партії та органи по виборах, визначаються результати

голосування.

Створюються виборчі округи звичайно на основі закону, інколи — за

рішенням органів виконавчої влади. Наприклад, у Швеції під час

виборів до Ригсдагу (парламенту) 28 виборчих округів та їх назви

встановлюються Законом про вибори 1972 р. (у редакції 1975 і 1977

pp.). Поділ на виборчі округи і визначення їхніх меж здійснюються

Зборами провінції (Ландстинг лена). "Рішення Ландстингу оскарженню

не підлягає" (§ 7 Закону). У Франції поділ на виборчі округи

визначається міністерством внутрішніх справ і затверджується

парламентом. Відповідно до ст. 87 Конституції КНДР всі питання,

пов'язані з організацією виборів до парламенту країни (Верховні

народні збори), у тому числі й утворення виборчих округів, вирішує

Постійна рада парламенту. Якщо від округу обирається один депутат, то

такий округ називається однойменним (одномандатним,

уніномінальним), кілька депутатів — багатойменним (багатомандатним,

поліномі-нальним). В окремих випадках під час виборів до парламенту

вся країна перетворюється на єдиний виборчий округ. Такий порядок,

наприклад, застосовується під час обрання однопалатного парламенту

(кнесету) Ізраїлю.

Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимоги,

створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова

Глава 8

кількість виборців або населення на округ, щоб округ знаходився у

визначених адміністративних межах та ін. Наприклад, виборчий

закон Німеччини містить такі вимоги: а) повинні зберігатися межі

земель; б) розбіжність між середньою кількістю населення, яка

передбачається по одному округу, та його реальною чисельністю

не повинна перевищувати 33 відсотки; в) за можливості необхідно

дотримувати межі місцевого територіального поділу. У виборчому

законі Куби (ст. 34) зазначено, що "виборчі округи повинні бути по

можливості однаковими".

Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільниці —

територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунктом для

голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість

створення на території округу дільниць, а й приблизну кількість

виборців, які обслуговуються однією дільницею. Наприклад,

виборчий закон Швеції (§ 3) передбачає, що кожний виборчий

округ "повинен створювати одну або декілька виборчих дільниць.

Виборчій дільниці належить охоплювати 1200—1500 громадян, які

мають право голосу. Лише у виключних випадках виборча дільниця

може охоплювати понад 1800 або менше 300 громадян, що мають

право голосу".

Практична організація і проведення виборів у зарубіжних

країнах покладаються на виборні органи у центрі та на місцях.

Система і структура цих органів у різних країнах "Неоднакові.

Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстрація

виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб

занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах

має державний характер. Вона запроваджується у Німеччині,

Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де

ведеться облік переміщення населення і в розпорядженні державних

органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях.

Наприклад, відповідно до ст. 37 виборчого закону Куби у 15-денний

термін після опублікування акта про призначення виборів

паспортисти Складають побудований за одиницями первинного

паспортного контролю список жителів, які мешкають на даній

територіальній одиниці та мають право голосу. Паспортисти

подають списки до муніципальних виборчих комітетів для

ознайомлення. У Швеції список складається щорічно для кожної

Вибори і референдум у зарубіжних країнах________________101_

виборчої дільниці місцевим податковим управлінням (ст. 1 Закону про

вибори). В установлені законом терміни списки подаються виборцям

для ознайомлення. Така система складання списків і реєстрації

виборців називається періодичною. У багатьох країнах ці стадії

виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи

виборець, який зареєструвався один раз, більше не повинен з'являтися

для реєстрації. Виправлення у списках трапляються у разі смерті, зміни

прізвища або місця проживання за заявою самих виборців чи їхніх

родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців

округу, а також перекручення результатів виборів. Така практика

складання списків і реєстрації виборців застосовується у США.

Виборчий список є одним з важливих документів, оскільки визначає

коло активних учасників виборчого процесу — громадян країни, які

мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо

складання списків виборців: періодичність складання, реквізити,

терміни їх подання виборцям для ознайомлення, коло суб'єктів,

відповідальних за

ці дії.

Висування кандидатів у депутати та на посади, що обираються,

здійснюється різними способами: 1) висунення виборцями; 2)

самовисунення з підтримкою виборців, при цьому кількість підписів

виборців округу в заяві кандидата може бути різною (від трьох у Китаї,

п'яти в Англії до п'ятисот у Данії); 3) самовисунення, яке не потребує

підтримки виборців (особисте висунення), наприклад, під час виборів

до Національних зборів Франції, Державної Думи Росії;

4) висунення, що здійснюється політичними партіями (наприклад, при

виборах до парламенту в Австрії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Італії,

Фінляндії, Росії, Японії тощо);

5) висунення кандидатів громадськими організаціями і трудовими

колективами (здійснюється у Китаї, В'єтнамі, Росії, на Кубі); 6)

висунення кандидатів за особливою процедурою "праймериз", що

проводиться у такому самому порядку, як і самі вибори (ця процедура

відома як "первинні вибори" і застосовується у США та деяких інших

країнах).

За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного

порядку, кандидати у зарубіжних країнах висуваються найчастіше

політичними партіями (центральними або місцевими їх

організаціями). Це зумовлено й деякими

100

Глава 8

особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій висувати

кандидатів за списком. Партія встановлює й черговість кандидатів у

списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за

пропорційною виборчою системою.

У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів

необхідно віддавати у заставу певну суму грошей перед реєстрацією

кандидатів політичними партіями. У деяких країнах застава не

повертається, якщо кандидат не набрав в окрузі встановлену

законом необхідну кількість голосів (у Франції, наприклад, — 5%,

в Австралії — 4%). Аналогічна практика існує в Бельгії, Японії та

інших країнах.

Завершальною стадією виборчого процесу є голосування — вільне

волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних країн голосування

є таємним.

Виборче законодавство має спеціальні розділи про загальні

положення щодо голосування, в яких визначено процедури

голосування на виборчій дільниці, можливості голосування поштою,

за домовленістю, у представництві за кордоном, на судні тощо.

Важливим є питання щодо фінансування виборчих кампаній, які

не всюди і не повністю проводяться за рахунок держави. Партії і

кандидати витрачають свої кошти для проведення мітингів, зборів,

видання плакатів, листівок, оплачують роботу журналістів тощо.

Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій.

Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й

закріплені в нормах права умови та засоби, які забезпечують його

ефективність. За суб'єктами виборчого процесу всі гарантії можна

класифікувати так: а) гарантії виборців; б) гарантії посадових осіб

виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні

посади.

§ 4. Виборчі системи

Залежно від способу визначення результатів голосування

виборчі системи поділяють на мажоритарні та пропорційні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голосування

яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. За

правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому

округу вважається той кандидат (чи

Вибори і референдум у зарубіжних країнах_______________103

список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів.

Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи:

абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для

обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу

голосів (50% +1). Наприклад, в окрузі балотуються чотири кандидати

(А, Б, В, Г) до парламенту; 16000 поданих за них голосів

розподілилися так: А — 4000, Б — 3000, В — 8100, Г — 900 голосів.

Обраним буде кандидат В, який набрав 8100 голосів, тобто абсолютну

більшість.

Мажоритарна виборча система має ряд недоліків. Перший полягає

у тому, що голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки,

пропадають. У наведеному прикладі кандидат В після обрання

представлятиме 8100 виборців, що проголосували за нього. Голоси, які

були подані за кандидатів А, Б і Г (7900 голосів), стають недійсними, і

виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у

парламенті не матимуть. Другий недолік цієї системи полягає у тому,

що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік — у тому, що

вона нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної

більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість,

то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб

уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних

способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які

раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них,

що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься

кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів.

Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва

набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання

вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат,

старший за віком.

Інколи проводять другий, третій і т. д. тури голосування,

допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки

результати виборів не визначаться. У деяких країнах у другому турі

результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості.

Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії,

Польщі, а також під час ви-

102