Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн (укр. мова)

Подождите немного. Документ загружается.

456

Глава 24

Рішення палат, як правило, приймаються простою більшістю

голосів. В Японії застосовують три форми голосувань ня:

вставанням, таємним голосуванням і незапереченням.

Прийнятий закон підписується міністром, який відповідає за

його виконання, контрасигнується Прем'єр-міністром і

направляється Імператору для промульгації. Закон повинен бути

опублікований протягом ЗО днів і вступає в силу через 20 днів після

публікації.

Парламент також відтворює і контрольні функції за діяльністю

уряду. Як нам відомо, Кабінет міністрів Японії повинен

користуватися підтримкою Парламенту з питань політики, яку він

здійснює. Гарантією цього є інститут парламентської

відповідальності Кабінету, який складається з таких елементів: по-

перше, кандидатура на посаду Прем'єр-міністра формально

обирається палатами Парламенту (фактично це лідер партії

парламентської більшості), по-друге, нижня палата може прийняти

більшістю голосів резолюцію про недовіру Кабінету. Основною

формою контролю є інтерпеляція, подати яку може будь-який

депутат Палати представників через головуючого палати, а відмову

головуючого депутат може оскаржити на пленарному засіданні

палати. Відповідь на інтерпеляцію депутат повинен отримати

протягом шести днів в усній чи письмовій формі. У Конституції

Японії закріплено право кожної палати проводити розслідування з

питань державного управління (ст.62 Конституції). До форм

контролю належить також і загальна дискусія з питань політики, яку

проводить уряд на початку кожної сесії, коли в Парламенті

виступають Прем'єр-міністр, міністр фінансів і міністр закордонних

справ.

Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією Японії, Кабінет

міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять

Прем'єр-міністр та інші державні міністри. Конституція визначає

також принцип громадянського кабінету (ст. 66). Під терміном

"громадянська особа" розуміється особа, яка не перебуває на

військовій службі, не була професійним військовим і не пропагує

мілітаристську ідеологію.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парламентської

більшості (ст.67). Якщо між палатами з цього питання виникають

непорозуміння або на випадок неприйняття Палатою радників

рішення протягом десяти днів після рішення Палати представників

(час перерви в роботі Парла-

менту не враховується), рішення Палати представників стає рішенням

Парламенту, Обраний кандидат призначається Імператором на посаду

Прем'єр-міністра.

Відповідно до Закону про Кабінет міністрів 1947 року, Прем'єр-

міністр призначає не більш як 20 державних міністрів (ст. 2 Закону про

Кабінет міністрів), причому більшість міністрів повинна бути обрана з

членів Парламенту (ст. 68). Фактично всі члени Кабінету —

парламентарі. Усі члени Кабінету затверджуються наказом Імператора.

Міністерства і функції окремих міністрів викладені в Законі про

структуру державних виконавчих органів 1948 року. Дванадцять

міністрів очолюють міністерства юстиції, закордонних справ, фінансів,

освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, сільського, лісного

та рибного господарств, зовнішньої торгівлі та промисловості,

транспорту, зв'язку, праці, будівництва, місцевого самоврядування. Крім

того, один міністр Кабінету є генеральним секретарем, інші 8 міністрів

стають міністрами без портфелів, вони фактично виконують обов'язки

радників прем'єр-міністра і за традицією керують окремими

підрозділами канцелярії прем'єр-міністра. У Кабінеті міністрів Японії

відсутні посади військового та військово-морського міністрів, а також

міністра внутрішніх справ (силами самооборони керує міністр без

портфеля—начальник управління національної оборони, а також деякі

функції виконує міністерство місцевого самоврядування).

У період, коли міністр виконує свої обов'язки, він не може бути

притягнутий до судової відповідальності без згоди на це Прем'єр-

міністра (ст. 75 Конституції). Прем'єр-міністр може на певний час

звільнити міністра від посади (ст. 68). Кабінет несе колективну

відповідальність перед Парламентом (ст. 66 ). Якщо палата

представників приймає вотум недовіри або відмовляється голосувати

за довіру Уряду, Кабінет міністрів має піти у відставку, якщо Палата

представників не буде розпущена Кабінетом протягом десяти днів

(ст. 69). Кабінет також повинен піти у відставку, якщо посада прем'єр-

міністра стає вакантною або якщо скликається перша сесія Парламенту

після виборів у Палату представників (ст. 70).

458

Глава 24

Стаття 73 японської Конституції визначає функції уряду таким

чином: "Кабінет виконую поряд з іншими загальними функціями

такі обов'язки:

• сумлінне проведення в життя законів, ведення державних

справ;

• керівництво зовнішньою політикою;

• укладення договорів. При цьому необхідно отримати в

наступному схвалення Парламентом;

• організація і керівництво громадянською службою у

відповідності до норм, встановлених законом;

• складання бюджету і внесення його на розгляд Парламенту;

• видання урядових наказів з метою проведення в життя

положень сучасної Конституції і законів. При цьому в урядові накази

не можуть потрапити статті, що передбачають кримінальне покарання,

інакше, як з дозволу відповідного закону;

• прийняття рішень про загальні та приватні амністії, пом'якшення та

відстрочення покарання і відновлення у правах".

Більш детально діяльність Кабінету міністрів регламентована в

Законі про Кабінет міністрів, де визначені структура й функції

Кабінету, компетенція Прем'єр-міністра та інших міністрів,

взаємовідношення з іншими державними органами.

Процедура засідання Кабінету та прийняття рішень регулюється

згідно із звичаєм. Засідання Кабінету є закритими, проводяться двічі

на тиждень у період парламентської сесії, рішення приймаються

одностайно або на основі консенсусу.

До повноважень Прем'єр-міністра як голови Комітету слід

віднести загальну координацію діяльності Кабінету, призначення і

звільнення від посад державних міністрів, внесення на розгляд

Парламенту законопроектів, доповіді Парламенту про загальний

стан державних справ і зовнішньої політики, підписання законів і

наказів одноосібно (як відповідний міністр), контрасигнацію

підписів уповноваженого міністра, участь у проведенні переговорів і

підписанні міжнародних договорів, керівництво підготовкою й

укладення міжурядових угод. Прем'єр-міністр має канцелярію.

Кожний міністр має двох заступників: парламентського (ст. 17

Закону про структуру державних виконавчих органів) й

адміністративного (ст. 17 п. 2 того самого закону). Міністри фінансів,

сільського, лісного та рибного господарства, зовнішньої торгівлі та

промисловості мають по два парла-

ментських заступники. Японські міністри не є спеціалістами, тому

реальним керівником міністерства має бути адміністративний заступник

— професійний чиновник із спеціальною освітою. В Японії часто

застосовується практика міністерської ротації (наприклад, Рютаро

Хасімото з 1978 року займав в уряді посади міністра охорони здоров'я і

соціального забезпечення, транспорту, фінансів, зовнішньої торгівлі та

промисловості).

Безпосередньо при Кабінеті міністрів діє секретаріат, який очолює

генеральний секретар Кабінету, законодавче бюро, рада у справах

персоналу та рада національної оборони. При законодавчому бюро

інколи створюються тимчасові комісії та ради.

У канцелярії прем'єр-міністра і міністерствах існує велика кількість

комітетів і управлінь. Так, при канцелярії прем'єр-міністра діє комісія з

урегулювання екологічних конфліктів, комітет у справах державної

безпеки (йому підпорядковане управління поліції

), комітет у справах

справедливої торгівлі, управління у справах державних земель,

управління імператорського двору, управління у справах

навколишнього середовища.

Незалежні органи. Це органи, незалежні від уряду. До них слід

віднести насамперед Ревізійну раду і Раду державних установ.

Ревізійна рада повинна контролювати державний бюджет і

державні витрати. Згідно зі ст. 90 Конституції, заключний звіт про

державні доходи та витрати щорічно перевіряється Ревізійною радою.

Цей звіт являє собою доповідь разом з доповіддю Кабінету міністрів

протягом фінансового року.

Рада державних установ відає питаннями служби державних

чиновників і слідкує за тим, щоб при зайнятті державних посад не

дістала переваги жодна з партій, а призначення проходили виключно на

основі професійної кваліфікації і досвіду претендентів.

§ 4. Судова система

Ієрархія судових органів в Японії має чотириступеневу структуру:

Верховний суд, вісім вищих апеляційних судів, 50 місцевих судів (у

кожній префектурі по одному і чотири місцевих

460

Глава24

суди на острові Хоккайдо), 50 сімейних судів і приблизно 450

первинних судів (місцеві та сімейні суди мають однаковий статус).

Створення спеціальних судів Конституцією заборонено (ст. 76).

Правовою основою судоустрою в Японії є Конституція і Закон про

суди 1947 року.

Верховний суд, вищі, місцеві та первинні суди розглядають

цивільні та кримінальні справи. Компетенція Верховного суду

поширюється на всю територію країни і умовно може бути

розподілена на три основні сфери: розгляд цивільних, кримінальних і

адміністративних справ; судове управління; конституційний нагляд.

Вищим судовим органом є Верховний суд, до складу якого

входить головний суддя, призначений Імператором, і 14 суддів,

призначених Кабінетом. Призначення суддів Верховного суду

затверджується всенародним референдумом під час найближчих

виборів у Палату представників; потім такі референдуми

повторюються кожні десять років (ст. 79 Конституції).

Верховний суд виконує свою роботу в повному складі (кворум —

9 членів) або в складі відділень (ст. 9 Закону про суди). До складу

Верховного суду входять три відділення по п'ять суддів у кожному.

Щоб відділення було правомочно прийняти рішення, на його

засіданні мають бути присутніми не менш як три судді. Закон про

суди передбачає, що питання, які стосуються розгляду законів і

підзаконних актів на предмет відповідності Конституції повинен

розглядатися Верховним судом у повному складі (ст. 10 Закону про

суди). Рішення з цього питання приймається Верховним судом, якщо

за нього проголосувало не менш як вісім членів суду (на Практиці це

буває рідко).

Основною функцією Верховного суду є конституційний контроль,

а крім того, він виступає судом останньої інстанції при розгляді будь-

яких справ. Він розглядає у другій інстанції справи про злочини проти

держави, і в третій — інші кримінальні та цивільні справи. Верховний

суд виконує також повноваження судового управління. Він

узагальнює судову практику, видає обов'язкові керівні матеріали для

судів нижчої інстанції, положення про прокуратуру при Верховному

суді, про внутрішню дисципліну та управління судовими органами,

встановлює правила процедури.судочинства, роботи

адвокатів, внутрішнього розпорядку в судах (ст. 77 Конституції).

Вищі суди (усього вісім, мають шість відділень ) є судами першої

інстанції по справах про державну зраду та інші злочини проти держави,

а також апеляційною інстанцією з цивільних і кримінальних справу що

розглядаються в судах нижчої інстанції. Справи розглядаються

колегією з трьох суддів, а колегія з п'яти суддів розглядає справи про

деякі державні злочини.

Окружні суди (усього 50, мають 242 відділення) розглядають

основну масу цивільних і кримінальних справ, а також є апеляційною

інстанцією з рішень, що виносяться дисциплінарними судами. Вони є в

кожній із 47 префектур. Справи розглядаються зазвичай одним суддею

або колегією з трьох суддів, якщо справа стосується звинувачення у

злочині, що карається позбавленням волі понад один рік. Кордони

судових округів побудовані так, щоб не збігалися з кордонами

територіальних одиниць місцевого самоврядування.

Суди по сімейних справах мають таку саму структуру, як і

окружні, і діють при окружних судах і в їх відділеннях. Вони виконують

примирливу функцію і виносять рішення по справах, зв'язаних із

сімейним правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли

неповнолітні (до 20 років).

Як допоміжні органи при сімейних судах існують примирливі

комісії, до кожної з яких входять суддя і представник від населення. У

штатах сімейних судів для підготовки до розгляду справ неповнолітніх

діють так звані дослідники (тьосакан), в обов'язки яких входить

вивчення на науковій основі особистості неповнолітнього, соціального

середовища, в якому він живе, умов, в яких він скоїв злочин.

Ефективність сімейних судів досить висока, проте їхня

перевантаженість заважає індивідуалізації підходу до неповнолітніх.

Дисциплінарні суди (усього 575) розглядають незначні цивільні

справи з ціною позову не більш як 900 тис. ієн і незначні кримінальні

справи. Вони розглядаються одним суддею, котрий не обов'язково

повинен мати юридичну освіту.

Прокуратура діє на основі Закону про прокуратуру 1947 року.

Певне протиріччя між принципом незалежності прокуратури з

субординаційними відношеннями з міністерством юстиції формально

дозволяється тими обставинами, що відносно конкретних справ

міністр може дати вказівки

462

Глава 24

лише Генеральному прокуророві. Прокуратура повинна

дотримуватися правил, встановлених Верховним судом.

Сьогодні існують комісії з контролю за діяльністю

прокуратури. Вони створюються з представників населення і

мають обмежену компетенцію: прокурор "враховує" думку комісії,

котра, однак, для нього не є обов'язковою.

Правову основу для організації і діяльності японської поліції

складає Закон про поліцію 1954 року. Згідно з цим Законом, поліція

існує як самостійна державно-муніципальна одиниця. Державну

частину поліцейської системи складає головне поліцейське

управління, а також структури, що входять до його складу (штаб

дворової поліції, поліцейська академія, НДІ поліції) та його

периферійні органи. Периферійні органи представляють управління

поліцейських округів. При цьому кожний округ охоплює територію

кількох префектур.

Адвокати ведуть свою професійну діяльність на основі Закону

про адвокатів 1949 року. Згідно з його положеннями, вони проводять

захист сторін у судових процесах, а також консультують з юридичних

питань. Крім того, щоб професійно займатися адвокатською

практикою, необхідно зареєструватися в Японській федерації

адвокатів. Тільки після такої реєстрації адвокати постійно

працюють у колегії адвокатів, що створюються у відділеннях

окружних судів і мають статус юридичної особи.

§ 5. Місцеве самоврядування і управління

Японія є унітарною державою, і в той самий час в ній дістали

широкого розвитку муніципальні інститути. Ієрархічна система

адміністративно-територіального поділу має дві складові: верхня —

створює префектури (їх в Японії 47), своєю чергою, включає в себе

чотири категорії: "то" (Токіо), "до" (Хоккайдо), "фу" (Осака і Кіото) і

„кен" (43 префектури), правове положення префектур різних

категорій однакове; нижня — створює міста ("сі"), селища ("мати") і

сільські общини ("мура"). Столиця країни м. Токіо в

адміністративному відношенні являє собою 23 спеціальних райони,

які прирівнюються містам.

Поряд з префектурами та муніципалітетами, що являють собою

звичайні органи місцевого самоврядування, в Японії можуть

створюватися особливі органи місцевого самовряду-

вання — особливі столичні райони, корпорації регіонального

розвитку, асоціація органів місцевого самоврядування, фінансово-

промислові округи, які створювали спеціально для вирішення

конкретних завдань.

Принцип місцевої автономії відображається в Конституції (гл. 8) та

в Законі про місцеві автономії 1947 року. Поряд з цими джерелами діє

кілька десятків інших нормативних актів — законів і підзаконних актів.

Серед них Закон про місцевих комунальних службовців 1950 року,

Закон про сільськогосподарські комітети 1951 року, ряд інших законів,

що визначають механізм фінансування органів місцевого

самоврядування.

Японські правознавці розрізняють принцип місцевої автономії,

автономію місцевої общини й автономію жителів. Принцип місцевої

автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від

держави. Автономія місцевої общини пов'язана із внутрішньою

організацією та формами діяльності адміністративно-територіальних

одиниць і передбачає управління общини громадянами, які

проживають на її території. Автономія жителів визначається

процедурою проведення місцевого референдуму, що закріплена в

Законі про місцеве самоврядування. Це забезпечує можливість подання

певною частиною населення петиції про прийняття, зміни або відміну

місцевих постанов відносно проведення інспекції діяльності місцевих

зборів, відкликання їх депутатів, зняття з посади глав місцевих органів і

інших посадових осіб. Крім того, Парламент може прийняти закон,

який стосується будь-якої конкретної муніципії, тільки із згодою

абсолютної більшості її жителів.

Функції, що їх виконують органи місцевого самоврядування,

бувають трьох видів:

власне місцеві функції;

"адміністративні повноваження" (мають місцевий характер, однак мають

більшу частину участі держави в цих справах); функції, що делегуються

центральними установами.

Стаття 94 Конституції закріплює за муніціпіями право управляти

своїм майном, вести справи і управляти у своїх кордонах. Важливе

значення має наділення муніціпій (муніципальних зборів) правом

приймати обов'язкові постанови, тобто нормативні акти місцевого

значення. Загальний перелік функцій міститься в Законі про місцеве

самоврядування

464

Гпава 24

(п. 3 ст. 2). Він містить 22 напрямки діяльності, до яких належать:

підтримання суспільного порядку на своїй території; забезпечення

безпеки, здоров'я та благополуччя населення; управління парками,

площами та дорогами; ведення комунального господарства; управління

лікарнями, школами і т. ін.

Місцевим законодавчим органом в муніціпії є муніципальні

збори, які очолює голова. Склад зборів залежить від чисельності

населення: крупні префектуральні збори налічують до 120 членів,

самі маленькі сільські — близько 12. Закон про місцеве

самоврядування передбачає можливість заміни місцевих зборів у

селищах загальними зборами жителів (ст. 91 Закону про місцеве

самоврядування), проте на практиці це зустрічається вкрай рідко.

Місцеві збори збираються чотири рази на рік на сесії (п. 2 ст. 102

Закону про місцеве самоврядування).

Керівництво виконавчою владою в муніціпії виконує її голова

губернатор у префектурах, мер у містах і старости в селищах (ст. 139

Закону про місцеве самоврядування). Голова місцевої адміністрації

має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень,

встановлювати місцеві податки, накладати вето на рішення зборів

(воно може бути прийнято більшістю в 2/3 голосів вдруге),

достроково розпускати збори. Збори, своєю чергою, можуть

звільнити голову адміністрації від посади більшістю в 3/4 голосів.

Виконавчими повноваженнями користуються також постійні комісії

місцевих зборів: з освіти, праці, справ персоналу, суспільної безпеки

і т. ін. ( п. 5 ст. 80 Закону про суди, який передбачає 11 по^ стійних

комісій).

На рівні муніципальних органів (більше, ніж на

загальнонаціональному) розвинуті інститути безпосередньої

демократії. Так, шляхом прямих виборів обираються не тільки

депутати муніципальних зборів, а й губернатори, мери та старости.

Муніципальні збори й голови муніципій обираються жителями, які

зареєструвалися у відповідному районі, терміном на чотири роки (ст.

93 Закону про місцеве самоврядування). Населення може вимагати

відклику депутатів, розпуску муніципальних зборів (ці питання

вирішуються комісією з контролю, за виборами абсолютною

більшістю голосів за вимогами не менш як 1/3 складу комісії),

прийняття зборами тієї чи іншої обов'язкової постанови (що не

стосується податків і фінансів, за вимогами не менш як 1/15

виборців да-

ного муніципалітету), проведення ревізії фінансово-бюджетної

діяльності муніципальних органів.

В Японії накопичений достатній досвід вирішення проблем, які

вимагають загальну діяльність на територіях, що виходять за кордони

однієї префектури. Така взаємодія стала можливою завдяки

формуванню "рад по зв'язках місцевих адміністрацій" відповідно до

положень спеціального Закону 1965 року. Такі ради створюються у

складі префектур і деякої кількості міст. З 1969 року застосовується

також введений міністерством у справах самоврядування порядок

об'єднання зусиль сусідніх муніципій у вирішенні справ, котрі

торкаються обслуговування жителів. У цих випадках створюються

кооперативи або консультативні ради. Нині практично 90% первинних

органів місцевого самоврядування Японії беруть участь у такому

співробітництві.

Незважаючи на розвинену систему органів місцевого

самоврядування, в Японії існує жорсткий прямий контроль центральних

установ за діяльністю органів місцевого самоврядування. Між

центральними та місцевими органами влади інколи виникають

напружені відношення, що пов'язано з бажанням центру обмежити

самостійність муніціпій, У першу чергу це стосується фінансового

контролю, оскільки в Японії понад 70% податків потрапляє до

державного бюджету і лише 30% — до місцевих. До того ж, є такі

установи, які контролюються центральними міністерствами та

управліннями.

З кінця 1970-х років в Японії обговорюється необхідність проведення

адміністративної реформи, у тому числі підвищення ролі регіонів. У

1980-х роках, під час проведення адміністративної реформи, був

скорочений перелік робіт, що виконувалися органами місцевого

самоврядування за дорученням урядових установ, спрощені і

вдосконалені структура й апарат місцевої адміністрації. З липня 1992

року діє система "пілотних органів місцевого самоврядування", яка

полягає у розширенні прав міст з населенням понад 200 тисяч. У червні

1993 року обидві палати Парламенту прийняли резолюцію про

розширення повноважень місцевої влади, вимагаючи від уряду

конкретних заходів, спрямованих на розробку відповідних законів. У

рамках роботи над проведенням адміністративної реформи Комітет з

вивчення системи місце-

466 Глава 24

вої влади запропонував п'ятирічну схему процесу децентралізації.

На початку 1994 року був створений Комітет просування реформи

(який складався із семи членів, призначених Прем'єр-міністром, і був

погоджений з Парламентом із числа авторитетних осіб), котрий був

наділений правом надавати рекомендації та інспектувати роботи з

децентралізації, а в грудні 1994 року уряд затвердив "основні

напрямки реформи місцевого самоврядування". У лютому 1995

року уряд вніс на розгляд Парламенту Закон про децентралізацію і в

травні 1995 р. цей Закон був прийнятий. Визначаючи необхідність

розширення прав органів місцевого самоврядування, Закон, разом з

тим, розпливчасто трактував деякі важливі положення. Так, в

компетенцію центру входять "справи, що мають відношення до

існування держави", і "справи, які підлягають вирішенню в

національному масштабі, "а органам місцевого самоврядування

відводиться широка роль у самостійному і комплексному відтворенні

політики на місцях". Згідно із Законом, робота з децентралізації має

бути завершена протягом п'яти років, у першу чергу шляхом внесення

змін в існуючи закони, які стосуються питань місцевого

самоврядування.

Глава 25 Основи конституційного права Бразилії

Специфіка латиноамериканського конституційного права

визначається певними факторами соціально-економічного та

політичного характеру, в основу яких покладено особливості

становлення і розвитку цих незалежних держав, а отже, їх основних

законів — конституцій.

Країни Латинської Америки, які довгий час перебували у

колоніальній залежності від Іспанії та Португалії, офіційно стали

незалежними ще на початку XIX ст., і це відбилося на становленні й

розвитку їхніх державно-правових інститутів. Сам факт їх довгочасного

історичного розвитку як юридично незалежних держав відрізняє країни

Латинської Америки від афро-азіатських країн, що дістали незалежність

тільки після другої світової війни і вимушені були вирішувати такі

питання державного будівництва, які в Латинській Америці були вже

давно вирішені (зокрема, будівництво системи державних органів,

створення політичних партій, принципи побудови конституцій і т. ін.).

Визначним фактором, який вплинув на конституційне право

латиноамериканських країн, є неоднорідність і неоформленість

соціальної структури латиноамериканського суспільства. Континент

являє собою строкату палітру соціальних структур: від крупної

буржуазії Бразилії, Аргентини, Чилі, Колумбії, Венесуели до відверто

феодальних елементів Гаїті, Парагваю, Гондурасу, від найвищого

відсотка промислових робітників в загальній кількості населення

Мексики, Бразилії, Чилі до практично повної їх відсутності у багатьох

слаборозвинутих країнах регіону. Певний вплив на державне і

суспільно-політичне життя латиноамериканських країн чинить їх пряма

залежність від іноземного капіталу, і в першу чергу американського.

Серйозним фактором, який прямо впливає на конституційний

розвиток латиноамериканських країн, слід вважати армію. Концепція, за

якою армію розглядають як носія націо-

468

Глава 25

нальних ідеалів і загальних інтересів, пов'язана з

латиноамериканською традицією мілітаризму та каудилізму

(одноосібний правитель — каудильйо).

На конституційне право країн Латинської Америки впливає також

і католицька церква. При цьому певне значення мають конституційні

принципи взаємовідношення церкви і держави. Проте єдиної системи

взаємовідносин церкви і держави в країнах Латинської Америки не

існує. Разом з тим, постійні зміни політичних режимів в

латиноамериканських країнах суттєво впливають на правовий і

фактичний статус католицької церкви, а також на норми

конституційного права.

Латиноамериканські конституції мають свою специфіку й

особливості, спричинені нестабільністю соціально-економічних і

політичних систем. Однією з характерних рис їх конституційного

розвитку є часта зміна конституцій, перманентне оновлення

конституційного законодавства і як наслідок цього — нестабільність

Основного закону. Така зміна пояснюється частими державними

переворотами, різкими змінами державних режимів, змінами

правлячих угруповань.

У нові латиноамериканські конституції увійшли радикальні

соціально-економічні програми, які, своєю чергою, привели до

необхідності вдосконалення нового національного законодавства. В

Основних законах країн Латинської Америки були закріплені такі

конституційні принципи, як принцип суверенітету, верховенство

конституції, рівність громадян перед судом і законом. Зазначені та

інші конституційні принципи, які були покладені в основні закони ще

на початку століття, і сьогодні складають основу

латиноамериканського конституціоналізму.

§ 1. Конституція

Бразилія ( Федеративна Республіка Бразилія) — одна з

найбільших держав Латинської Америки. Вона займає п'яте місце у

світі за розмірами території (після Росії, Канади, Китаю та США ),

шосте — за чисельністю населення (близько 67 млн у 1999 р. ),

дев'яте — за обсягом ВВП, 53-тє — ВВП на душу населення. Однак

Бразилію відносять до країн, що розвиваються. Великі промислові

міста (населення Сан-Паулу близько 20 млн), найкрупніші у світі

поміщицькі латифундії поєднуються з напівфеодальними

пережитками, викорис-

тання штучних супутників Землі та існування корінного населення

країни з патріархальними порядками — такі контрасти сучасної

Бразилії.

Діюча Конституція Бразилії — восьма в історії країни. Вона була

прийнята 1988 року після довгого правління військових і складного

перехідного періоду. Розробка проекту Конституції розпочалася ще

1985 року. 18 липня 1985 року Президент країни підписав декрет про

створення Тимчасової конституційної комісії, до складу якої увійшли 49

най-видатніших юристів Бразилії. Перший проект мав серйозні

зауваження з боку лівих і правих партій. Тому розробку тексту

Конституції доручили восьми тематичним комісіям Установчих зборів.

Проект, підготовлений Установчими зборами, був опублікований і 9

липня 1987 року винесений на всенародне обговорення, яке було дуже

жвавим. У результаті застосування народної ініціативи до проекту

внесли 122 поправки. Самі члени Установчих зборів запропонували 60

тисяч поправок. Заключне голосування відбулося 22 вересня 1988 року.

"За" було подано 474 голоси, „проти" — 15, утрималися 6 членів Зборів.

Конституція набрала чинності 5 жовтня 1988 року.

Бразильська Конституція нараховує 42 тис. слів і за розмірами у

шість разів перевищує Конституцію США, а за обсягом поступається

лише Конституції Індії. Основний Закон поклав початок новому періоду

в історії країни — періоду "Нової республіки".

Конституція 1988 року побудована відповідно до конституційних

традицій Бразилії, а в ширшому розумінні були враховані й

латиноамериканські традиції, які практично завжди орієнтувалися на

державно-правову систему США. Вплив правової системи США

вельми помітний, навіть розпочинається Конституція країни з

повторення знаменитої фрази із Конституції США 1787 року. Тільки

тут читаємо: "Ми, представники бразильського народу..." Мета

створення нової бразильської держави значно ширша, ніж та, що

вказана в Основному Законі США (преамбула). Основними цілями

держави є: створення демократичної держави, яка повинна

"забезпечити існування соціальних та індивідуальних прав, свободу,

безпеку, добробут, розвиток, рівність і справедливість як найвищі

цінності суспільства, плюралістичного і без забобон, заснованого на

соціальній гармонії, на