Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн (укр. мова)

Подождите немного. Документ загружается.

вання окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати

об'єднані комісії від обох палат.

Глава держави. Єлизавета II, Королева Англії, є також

офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі

гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада

канадської держави належить Суверену, 1867 року засновники

закону про Британську Північну Америку добровільно передали

офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало

створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний

У своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна

перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак

насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є

переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає

владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно. Тому,

якщо королева не перебуває у Канат ді, вся повнота королівської

влади лягає на представника Королеви — Генерал-губернатора, якому

Королёва делегує свої повноваження. Генерал-губернатор

призначається її Величністю за рекомендацією прем'єр-міністра

Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом

5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або

більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також

відсторонений від посади. За винятком надзвичайного стану він

наділяється всією повнотою влади з боку Кабінету, що отримав

підтримку більшості членів обраної народом', Палати громад.

Генерал-губернатор має бути обов'язково канадцем. Перший

канадець був призначений на цю посаду 1952 року, і відтоді ця

посада була передана канадським громадянам на майбутнє. З того

часу, за традицією, англомовний канадець змінює франкомовного на

цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності

Генерал-губернатора на посаді його обов'язки виконує Головг ний

суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністратор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні,

на провінційному — лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а

також закони більшості провінцій розпочинаються формулою: "її

Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати громад, наказує...".

Парламент (або провінційна законодавча установа) збирається лише

за королівським

викликом; палати парламенту (законодавчі установи) "не обладнані

автоматичним стартёром". Жоден з федеральних і провінційних

законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були

випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію

федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-

губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію

провінційних законів — лейтенант-губернатор або адміністратор.

Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у

своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або

застерігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються

на поради міністрів, хоча в окремих випадках поступають самостійно чи

навіть усупереч думці Кабінету міністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб

надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який

складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.

На практиці комітет Таємної Ради (відомий як Кабінет), до складу якого

входять сучасні міністри, є реальною виконавчою владою у Канаді.

Повноваження Прем'єр-міністра та міністрів грунтуються не на існуючій

Конституції, а на конвенції. Термін "Губернаторська Рада" означає

формальну виконавчу владу Генерал-губернатора, яка виконується за

порадою комітету Таємної Ради (Кабінету). Рішення, які Кабінет

приймає з окремих питань, що мають юридичну силу, називаються

розпорядженнями ради. Кажучи просто, Прем'єр-міністр і Кабінет

діють як радники Королеви. Однак насправді влада належить Кабінету, і

голова держави (Генерал-губернатор) діє за його порадами. Генерал-

губернатор зобов'язаний конвенцією офіційно схвалювати фактично

будь-яке рішення або законопроект, прийняті Парламентом. Деякі

функції виконує тільки Генерал-губернатор. Наприклад, він має

повноваження від Королеви "скликати, відкликати або розпускати

Парламент Канади". Одним із найважливіших повноважень є

призначення прем'єр-міністра. Коли є лідер будь-якої партії, який має

підтримку від безумовної більшості місць у Палаті громад, Генерал-

губернаторові не залишається нічого іншого, як обрати очевидну

кандидатуру.

Виконавчу владу в Канаді, яка належить Королеві в особі

Генерал-губернатора, здійснює уряд — Кабінет мініст-

326

Глава 19

рів. Ще Конституційним актом 1867 року проголошується

продовження діяльності виконавчого уряду Канади, який наділяється

Іменем Королеви владою та правами. Виконавча влада формально

належить Британській Королеві, але фактично здійснюється урядом,

який несе відповідальність перед парламентом. Уряд формує партія,

що отримує найбільшу кількість місць на загальних виборах. Друга

за величиною партія стає офіційною опозицією, а лідер займає загаль-

новизвольне становище лідера опозиції. Він отримує платню, таку

саму, як і міністр. Лідер партії, що утримує принаймні 12 місць,

одержує вищу платню, ніж звичайний член парламенту. Цим

партіям також виділяються громадські кошти для проведення

дослідницьких робіт.

Якщо під час виборів партія, що була в опозиції до діючого

Кабінету, здобуває переважну більшість місць у Палаті громад або

Законодавчих зборах, Кабінет подає у відставку, і Генерал-

губернатор чи лейтенант-губернатор запрошують голову партії, яка

отримала перемогу на виборах, зайняти посаду прем'єр-міністра і

сформувати новий Кабінет. Прем'єр-міністр робить заміни серед

міністрів, яких потім офіційно призначає на посади генерал-

губернатор, а у провінціях — лейтенант-губернатор. Якщо жодна з

партій не отримує явної більшості, Кабінет може або піти у

відставку (і в такому разі Генерал-губернатор і лейтенант-

губернатор запросять голову найбільш опозиційної партії сформувати

Кабінет, або ж, залишаючись при владі, негайно розпочати роботу з

новообраною Палатою. При зволіканні вирішення питання про те, чи

залишиться при владі уряд "меншості", чи його буде відправлено у

відставку, його буде розв'язано представниками народу в новообраній

Палаті. Якщо Кабінет отримує вотум недовіри у Палаті громад, він

має піти у відставку (і тоді Генерал-губернатор звернеться до лідера

опозиції з проханням сформувати новий Кабінет) або зажадати

розпуску парламенту та проведення нових виборів. Через складні

обставини Генерал-губернатор може відхилити питання перевиборів.

Наприклад, якщо на виборах жодна з партій не отримала явної

більшості і прем'єр-міністр зажадав проведення нових виборів, не

дозволяючи новому парламенту зібратися, Генерал-губернатор має

сказати "ні". Це випливає з того, що формула "парламентське

урядування" має реальний зміст, а відтак необхідно, щоб

новообраний парла-

мент мав змогу зібратися і визначитися, чи спроможний він вирішувати

питання державного управління. Буває й так, що Кабінет меншості

усувається на підставі вотуму недовіри відразу — на першій сесії нового

парламенту; тоді випадає нагода сформувати уряд іншої партії, який має

здобути підтримку з боку Палати громад. За таких обставин генерал-

губернатор може заблокувати прохання щодо нових виборів. Таким

самим чином діють і лейтенант-губернатори провінцій.

У Канаді кожен з новообраних чиновників на посаду, яка за рангом

вища від мера, не перебуває на ній обов'язково протягом визначеного

"терміну". Кабінет теж не має встановленого "терміну" щодо власних

повноважень. Початок діяльності Кабінету пов'язується з приведенням

прем'єр-міністра до присяги, а завершення — з виходом його у

відставку або смертю.

Якщо прем'єр-міністр умирає чи виходить у відставку, Кабінет

сходить з політичної арени. Якщо партія, до якої належав прем'єр-

міністр, все ще має більшість у Палаті громад або Законодавчих зборах,

Генерал-губернатор або лейтенант-губернатор мають одразу

призначити нового прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр, який іде у

відставку, не має права пропонувати Губернатору наступника на свою

посаду, хіба що його про це попросять. Навіть "в останньому випадку

його рекомендація не є обов'язковою для виконання. Якщо він виходить

у відставку через поразку на виборах, губернатор зобов'язаний

звернутися до лідера опозиції з проханням сформувати уряд. Якщо

прем'єр-міністр умирає або виходить у відставку добровільно,

губернатор радиться з провідними членами партії більшості на предмет

того, хто найбільш спроможний сформувати дійєвий уряд, що зміг би

вплинути на більшість у Палаті. Згодом Губернатор запрошує на посаду

людину, яка, на його думку, найбільше відповідає цій посаді. Звичайно,

цей прем'єр-міністр перебуватиме на чолі Кабінету тимчасово, доки

партія більшості не обере нового лідера на національному або

провінційному з'їзді. Тоді новообраний голова партії одержить

запрошення сформувати новий уряд.

До складу Кабінету міністрів входять прем'єр-міністр, міністри —

глави окремих міністерств та міністри без портфелів. Міністрів

призначає прем'єр-міністр. Прем'єр-міністра

328 Глава 19

призначає Генерал-губернатор із лідерів парламентської більшості.

Це призначення відбувається автоматично. Прем'єр-міністр є членом

Палати громад (історія знає двох прем'єрів, що були членами

Сенату: 1891 —1892, 1894— 1896 роки). Хоча прем'єр-міністром

може стати особа, що не є членом Палати громад, але за звичаєм буде

обрана членом Палати як лідер партії більшості у ній. Прем'єр-міністр

може на виборах втратити місце, але залишатиметься на посаді

доти, поки його партія утримуватиме більшість у Палаті громад, хоча,

знов-таки за традицією, він таке місце одразу отримає. Це, як

повелося, відбудеться таким чином: член партії більшості йде у

відставку, залишаючи по собі вільне місце, що дає змогу прем'єр-

міністрові, що зазнав поразки, чи лідерові партії, який не є членом

Палати, виставити свою кандидатуру на додаткових виборах. Якщо

внаслідок виборів опозиція здобуде більше половини місць або уряд у

Палаті громад зазнає поразки і піде у відставку, Генерал-губернатор

має звернутися до лідера опозиції з проханням сформувати новий

уряд. Прем'єр-міністра колись називали "першим се-, ред рівних" у

кабінеті, або "місяцем серед менших зірок". Тепер про нього так не

кажуть. Нині він має незрівнянно більшу владу, ніж будь-хто з його

колег. Передусім прем'єр-міністр обирає міністрів і може сам

звернутися до будь-якого міністра з проханням піти у відставку. Коли

ж міністр відмовиться, прем'єр має право порадити Генерал-

губернатору звільнити цього міністра, і ця порада неодмінно буде

виконана. Ухвали Кабінету приймаються не обов'язково більшістю

голосів. Прем'єр-міністр, зваживши думки, може проголоси-ти

власну точку зору політикою уряду, навіть, коли більшість

міністрів його не підтримує. Ті з міністрів, хто, виступаючи проти

того чи іншого рішення, не збираються іти у відставку, зрештою

мають йому підкоритися.

Членів Кабінету міністрів, як зазначалося, обирає прем'єр-

міністр. Усі вони мають входити до Королівської Таємної Ради

Канади. "Таємні радники" призначаються Генерал-губернатором за

порадою прем'єр-міністра, їхнє членство у Раді довічне, якщо вони

не будуть звільнені Генерал-губернатором за порадою того ж

прем'єра. Нинішні, як і колишні, міністри Кабінету назавжди

залишаються членами Ради так само, як і Верховний суддя Канади та

колишні верховні судді, і, звичайно, екс-спікери обох палат. Інших

видзт-

них громадян також може бути включено до складу Ради на знак пошани

до них. У повному складі Таємна рада ще не збиралася. Лише міністри та

невеличка купка "не-міністрів" часом бувають присутні на таких

важливих церемоніях, як вступ на престол нового короля (королеви).

Діючим органом Ради є Кабінет, а також комісії Таємної ради. Майже всі

члени Кабінету міністрів, за традицією, мають бути членами палати

громад, або поступово зайняти у ній належні місця. За всю історію

федерації 70 чоловік, що не були членами однієї з палат, стали членами

Кабінету, проте вони повинні були вибороти місця у Палаті громад або у

Сенаті протягом певного часу чи залишити Кабінет. Щодо сенаторів, то

у першому в історії Кабінеті, що складався з 13 членів, було 5 сенаторів.

Але з 1911 року, як правило, до складу Кабінету входив лише один

міністр'з Сенату, та й той без портфеля. (Двічі між 1979 та 1984

роками три або чотири сенатори входили до складу Кабінету. 1979

року від партії консерваторів було обрано дуже мало членів парламенту

в провінції Квебек, а 1980 року від партії лібералів було обрано лише

два представники у чотирьох західних провінціях. Таким чином, обидві

партії були змушені поповнити обов'язкове представництво у Кабінеті

відповідних провінцій за рахунок включення до складу Кабінету більшої

кількості сенаторів.) Звичайно, сенатори не мають права засідати у

Палаті громад, так само, як і члени Палати громад — у Сенаті. Проте

міністр з Палати громад має право бути прийнятим до Сенату на його

запрошення і виступити там без права голосу. Такі самі можливості має

й сенатор. За традицією, кожна провінція повинна мати принаймні

одного свого міністра у Кабінеті. Звичайно, якщо у провінції не буде

обрано прибічника уряду, це спричинить певні труднощі. За цих умов

прем'єр-міністр має право включити до складу Кабінету сенатора з цієї

провінції, або примусити члена кабінету з іншої провінції відмовитися

від свого місця, а потім спробувати домогтися, щоб особу з "відсутньої"

провінції було обрано. Але найменша провінція, острів Принца Едуарда,

часто лишається без представника у Кабінеті упродовж кількох років.

Як повелося, принаймні один міністр з Квебека має бути англомовним

протестантом, також принаймні один міністр має належати до

франкомовної меншості з Нью-Брансвіка чи Онтаріо або з обох

провінцій. Вважається також за необхідне ма-

330 Глава 19

ти хоча б одного англомовного (як правило, ірландця) міністра римо-

католицького віросповідання. А останнім часом розмаїття культур

Канади знайшло своє відображення також у представництві у

Кабінеті єврейської та інших неанглійських та нефранцузьких

етнокультурних меншин.

Кількість міністрів у Кабінеті не регламентується. Сьогодні

національний Кабінет складається з ЗО міністрів, провінційні

Кабінети нараховують у своєму складі від 10 до 26 членів. Більшість

міністрів має "портфелі" (це означає, що вони очолюють окремі

департаменти: фінансів, зовнішніх справ, охорони навколишнього

середовища, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо),

вони відповідальні перед Палатою громад і Законодавчими зборами

за роботу своїх департаментів.

Призначаються ще міністри без портфелів, які не очолюють

департаменти; державні міністри, що завідують відділами

департаменту або "міністерствами", які не охоплюють усіх функцій

установи державного управління (наприклад, державне міністерство

фізкультури і аматорського спорту).

Міністри колективно відповідають перед Палатою громад або

Законодавчими зборами за політику Кабінету і здійснюване ним

керівництво. Якщо міністр не згоден з певним напрямом у політиці

або діях уряду, він має прийняти загальні дії, якщо це потрібно,

втілювати їх у життя або ж вийти у відставку. "Колективна

відповідальність Кабінету" являє собою фундаментальний принцип

існуючої форми урядування. Кабінет відповідальний майже за все

законодавство. Лише він уповноважений розробляти і виносити на

обговорення законопроекти, пов'язані з державним бюджетом та

оподаткуванням населення.

§ 4. Федералізм Канади,

правове положення провінцій,

місцеве самоврядування і управління

Канада — федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і

відмінне. За висловом сера Джона А. Макдоналда, першого прем'єр-

міністра Канади, федералізм передбачає створення "загального уряду

і законодавчих установ для загальних цілей поряд із місцевими

урядами і законодавчими установами для розв'язання локальних

завдань". Представ-

ники франкомовного і англомовного населення виразно заявляли, що

вони закладають підвалини "нової нації", "нової політичної спільноти",

могутньої країни, яка посяде належне місце серед країн світу", —

власне, "єдиної великої держави". Але вони завжди обстоювали

збереження неповторності у звичаях, культурі кожної з федеральних

провінцій або колоній. Переважно франкомовне й римо-католицьке

населення Східної Канади (Квебеку) намагалися побороти загрозу з боку

англомовної більшості (переважно протестантів), спрямовану на те, щоб

послабити їхні права на мову, цивільне право, укладене за французьким

зразком, релігійно зорієнтовану систему освіти. Англомовне,

здебільшого протестантське населення, що становило майже

переважну більшість у Західній Канаді (Онтаріо), виявило цілковите

незадоволення тим, що представники Східної Канади у Законодавчих

зборах об'єднаної Провінції Канада нав'язали систему римо-

католицьких роздільних шкіл, проти яких виступила більшість

представників Заходу Канади. Захід хотів позбутися того, що деякі з його

лідерів називали "французьким засиллям". Зі свого боку, Нова

Шотландія і Нью-Брансвік не бажали входити до складу Провінції

Канада, про яку мало що знали і до якої мали недовіру через політичну

нестабільність та постійні франко-англійські суперечки. Але водночас

всі збагнули потребу в єднанні заради захисту від загрози

американського втручання та економічного тиску, а також заради

зростання і розвитку економіки.

Отже, батьки-засновники Конфедерації — всі однаковою мірою —

наполягали на створенні справжньої федерації, — реальної чи

напівзалежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене

існування, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені

спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні

бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в

економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли

скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним центральним

урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і

самоврядування для кожної спільноти, що увійшла до федерації.

Нова Шотландія стала першою територією Канади, де було

засновано представницьке урядування. 1758 року за результатами

виборів там створено Законодавчі збори. Слідом

332

Глава 19

Законодавчі збори з'явилися на острові Принца Едуарда, у Нью-

Брансвіку, у Верхній та Нижній Канаді (попередники нинішніх

Онтаріо і Квебека), Ньюфаундленді. У січні 1JS48 року у Новій

Шотландії уперше засновано відповідальне урядування, здійснюване

через Кабінет, підзвітний у сво* їй діяльності Законодавчим зборам,

які могли усунути його від влади. Згодом аналогічне урядування

з'являється в інших провінціях.

На час створення Федерації 1867 року згадана система діяла

упродовж 20 років на переважній частині території нинішньої

центральної та східної Канади і дала добрі плоди. У кожній

провінції були законодавчі установи на чолі з Губернатором провінції,

який представляв Королеву. В усіх провінціях, крім Онтаріо, існувала

Верхня палата — Законодавча рада, що призначається, і Нижня

палата — Законодавчі збори, що обираються. У Манітобі, що

створена за ухвалою парламенту країни 1870 року, було сформовано

Верхню палату. Британська Колумбія, яка увійшла до складу Канади

1871 року, а також Саскачеван і Альберта, утворені за рішенням

парламенту 1905 року, Ньюфаундленд (увійшов до складу Канади

1949 року) ніколи не мали Верхньої палати. Манітоба, острів Принца

Едуарда, Нью-Брансвік, Нова Шотландія і Квебек скасували Верхні

палати.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори

(провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад і

ведуть справи у той самий спосіб. Законопроекти мають проходити

три читання і отримати королівську санкцію від лейтенанта-

губернатора. За всю історію існування канадської держави на

провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів,

останній раз —1945 року на острові Принца Едуарда. Члени зборів

обираються від виборчих округів, що створені законодавчими

установами з урахуванням кількості населення. Членом зборів може

стати будь-який кандидат, який набрав найбільше голосів, навіть,

якщо їх подало менше половини від загальної кількості. Національний

парламент уповноважений створювати закони для "миру, порядку і

доброго урядування Канади", крім тих, які стосуються "питань, що

віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій".

Провінційні законодавчі установи уповноважені створювати закони

про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби,

збереження

природних ресурсів, тюрми, благодійні установи, лікарні (крім

морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та

муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окремими

винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвердження

шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створення судів і

здійснення правосуддя, штрафи за порушення провінційних законів,

питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та

освіту (з урахуванням деяких прав протестантських та римо-като-

лицьких меншостей у будь-якій провінції та конкретних релігій у

Ньюфаундленді). З урахуванням обмежень, запроваджених

Конституційним актом 1982 року, провінції можуть вносити поправки до

своїх Конституцій звичайним актом Законодавчих зборів. Вони не

можуть чіпати посади заступника губернатора, обмежувати термін

діяльності чи кваліфікацію членів зборів або продовжувати термін

діяльності законодавчих установ, крім випадків, передбачених у

Канадській хартії прав і свобод. Природно, що повноваження щодо

внесення поправок до провінційних Конституцій обмежені змінами у

внутрішніх механізмах провінційних урядів. Провінційні законодавчі

установи мають дотримуватись повноважень, наданих писаною

Конституцією. Отже, ніяка провійт ційна законодавча установа не

може взяти на себе повноваження, що належать парламенту Канади.

Ніяка провінційна законодавча установа не може також Прийняти

жодного акта, що виводить цю провінцію зі складу Канади. Такі

повноваження не можна знайти у писаній Конституції, отже вони не

існують.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження

провінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законодавчі

установи мають також повноваження щодо сільського господарства та

імміграції, а також деяких аспектів використання природних ресурсів,

але якщо їхні законодавчі акти вступають у суперечність,

національний закон має перевагу. Такі самі повноваження

поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким

станом, але якщо їхні закони вступають у суперечність, провінційний

закон має перевагу.

Конституційним актом 1867 року передбачено, що все, що не

згадано серед повноважень провінційних законодавчих установ,

входить до компетенції національного парла-

334

Глава 19

менту. Це створює враження дуже широких повноважень. Та

насправді вони не такі всеосяжні, як здається, у зв'язку з

детальним тлумаченням судами цього питання. Як наслідок, усе

трудове законодавство (максимальний робочий час, компенсації

робітникам, безпека праці, взаємовідносини у промисловості)

віднесено до сфери провінційного законодавства, крім деяких

галузей. Соціальне забезпечення (за винятком страхування по

безробіттю, що є питанням загальнонаціональним, а також поділені

повноваження щодо пенсій) входить до компетенції провінцій. Проте

національний парламент фактично створив загальнонаціональне

лікарняне та медичне страхування, надаючи субсидії провінціям за

умови, що їхні плани мають відповідати певним стандартам. Через

тлумачення судами провінційних та національних повноважень

телерадіомовлення та повітряну навігацію було передано до

компетенції парламенту, щоб він видавав закони для "миру, порядку

та доброго врядування Канади", в інших випадках компетенцію

парламенту було зведено до рівня повноважень за надзвичайних

умов, у період війни чи у разі настання глибокої національної кризи,

зокрема голоду, епідемії, високої інфляції (хоч деякі випадки не

входять до цього переліку).

Та однак ще засновники Конфедерації, незадоволені наданням

парламентові того, що вони вважали широкими загальними

повноваженнями, доповнили "для більшої певності" довгий перелік

зразків виключно загальнонаціональних повноважень, де

оподаткування, пряме та непряме, регулювання торгівлі та комерції,

пошта, перепис населення та статистика, оборона, навігація та

судноплавство, карантин, Морські лікарні, рибальство,

міжпровінційні та міжнародні пороми, залізниці, телеграф тощо.

Поправка до Конституції 1940 року надала парламенту виключне

повноваження щодо страхування по безробіттю, а особливий

розділ Акта 1867 року надав повноваження для створення судів

"для кращого втілення законів Канади". Це дозволило парламенту

створити Верховний суд Канади та Федеральний суд.

Хоч парламент не може передавати будь-які повноваження

провінційним Законодавчим зборам, а провінційні Законодавчі збори

не можуть передавати свої повноваження парламенту, парламент має

право делегувати втілення федерального акта провінційним

установам (як це він зробив з регу-

люванням міжпровінційного та міжнародного дорожного руху), таким

самим чином провінційна законодавча установа може делегувати

виконання провінційного акта федеральній установі. "Адміністративне

делегування" — важливий аспект гнучкості Конституції Канади.

Звичайно, визнання двомовності з боку офіційних установ досі

обмежене, проте з часом воно набирає поширення. Наприклад, у зв'язку

з настійним проханням місцевого уряду провінції Нью-Брансвік, у

Конституції було збережено визнання французької та англійської мов як

офіційних мов провінції. В Онтаріо, де, за винятком Квебеку, проживає

найбільший відсоток франкомовного населення, для жителів провінції

французького походження запроваджено французькі школи, надаються

послуги французькою мовою, обсяг яких постійно зростає. У цьому

напрямі зробили кроки й кілька інших провінцій. Та, згідно з

Конституцією, кожна провінція, за винятком Квебеку, Нью-Брансвіка та

Манітоби, вільна у виборі офіційних мов. Приміром, Нова Шотландія

може проголосити гель-ську мову єдиною офіційною мовою, або

однією з двох, трьох, десяти офіційних мов цієї провінції. В Альберті

єдиною офіційною мовою може бути українська, а може бути й три

офіційні мови — українська, польська і класична грецька. Квебек, Нью-

Брансвік та Манітоба також вільні у виборі офіційних мов, але до цього

списку вони повинні додати англійську та французьку мови.

Провінційними законодавчими установами створюються

муніципальні уряди великих та малих міст, сіл, округів, районів,

столичних регіонів. Повноваження їм надають на свій розсуд ті самі

законодавчі установи. Мери, глави сільських та міських рад, члени

ради муніципалітету обираються за вимогами провінційних законодавчих

установ. У країні нині існують майже п'ять тисяч муніципальних

урядів, що займаються наданням таких послуг, як водопостачання,

створення каналізаційної та сміттєзбиральної мереж, упорядження

доріг, тротуарів, будинків, спортивних майданчиків, бібліотек,

поліпшення вуличного освітлення, насадження парків тощо. Нагляд за

роботою шкіл здійснюють, в основному, шкільні управління та комісії.

336

Глава 19

§ 5. Судова система Канади

У Канаді існує традиційна англосаксонська правова система, де

галузі права формуються за наявності визначеної кількості норм, що

регулюють подібні відносини. У сучасно-, му загальному праві поряд

із традиційними галузями (ци'т, вільне право і процес, кримінальне

право І процес, конституційне право) значно збільшується перелік

галузей — дитяче право, залізничне право, право охорони

навколишнього середовища, право, що регулює планування міст і

зонування. Багато галузей одержали подальший розвиток.

Наприклад, новим змістом наповнився договір купівлі-продажу в

зв'язку з розвитком нових форм торгівлі. Частково з деліктного права

розвилося право соціального страхування. Такі галузі, як трудове

право, право соціального забезпечення, особисто виявляють

взаємодію правової й соціальної систем.

Вищою судовою інстанцією Канади є Верховний суд країни,

який був створений 1875 року. Він складається з дев'яти суддів, з

яких троє повинні представляти Квебек. Суддів довічно признає

Генерал-губернатор. На засіданні суду для ухвалення рішення, як

правило, Досить участі п'яти його членів. Суд розглядає скарги на

постанови з цивільних і кр'и-" мінальних справ, винесені вищими

судовими інстанціями провінцій і Федеральним судом, і приймає

остаточні рішення. Скарги на рішення судів з цивільних справ

можуть бути подані лише з дозволу судів, що їх винесли, або самого

Верховного суду, якщо той вважає, що при розгляді справи ви^ никли

питання, які ''виходять за рамки безпосередніх інтересів сторін".

Верховний суд розглядає скарги лише по справах про більш тяжкі

злочини, якщо початковий виправдувальний вирок був відмінений

вищестоящим судом або якщо при розгляді справи виникла суперечка

з питання права. На прохання Генерал-губернатора або уряду

Верховний суд може як консультативний орган розглядати питання,

пов'язані з тлумаченням конституційних актів, перевіркою конститу-

ційності законів, прийнятих парламентом і законодавчими зборами

провінцій, і суперечки між ними про компетенцію.

Федеральний суд Канади, створений 1970 року замість колишніх

установ, містить у собі судове відділення (13 суддів) і апеляційне

відділення (9 суддів). Він очолюється головою і його заступником.

Весь склад суду призначається до-

вічно Генерал-губернатором. У судовому відділенні розглядаються

цивільні позови до федеральної влади і від їх імені, суперечки про

громадянство, скарги з питань податків, патентів і торгових марок,

суперечки між федеральним урядом і органами виконавчої влади

провінцій тощо. Це єдиний суд у Канаді, діяльність якого обмежується

застосуванням лише федеральних законів. Усі інші суди застосовують

як закони федерації, так і закони провінцій.

Верховний суд кожної з 10 провінцій виступає як суд першої

Інстанції у найбільш важливих і кримінальних справах, а також

розглядає апеляційні скарги на постанови ниж-честрящих судів

провінцій по всіх категоріях справ. У складі Верховного суду провінції

Онтаріо, наприклад, голова і дев'ять інших суддів. Він складається з

двох відділень: Апеляційного суду І Високого суду правосуддя. Як

апеляційний суд справи слухає колегія з трьох суддів. Справи по першій

інстанції розглядаються одним суддею з присяжними або без них. У

деяких провінціях відділення Верховного суду носять інші назви

(наприклад, Суд королівської дави).

Суди графств (у деяких провінціях — округів, у Квебеку — провінційні

суди) розглядають по першій інстанції цивільні справи, як правило, із

сумою позову від 300 до 3000 доларів, а також кримінальні справи про

злочини середньої тяжкості (крадіжки, автодорожні злочини тощо).

Цивільні справи по позовах на суму до 300 доларів розглядаються в

судах по дрібних позовах (у деяких провінціях — по дрібних боргах).

Кримінальні справи про найменш тяжкі злочини, переслідувані в

сумарному порядку, а також про деякі злочини, переслідувані по

обвинувальному акту, розглядаються магістратськими суддями (у

Квебеку — світовими сесійними судами). На них припадає понад 90%

кримінальних справ. За винятком справ, переслідуваних у сумарному

порядку, і тих, що входять у виняткову компетенцію магістратських

судів, обвинувачуваний вправі вимагати, щоб його справа була

розглянута за участю суду присяжних. Однак на практиці більшість

обвинувачуваних відмовляються скористатися з цього права.

Законодавство передбачає розгляд і деяких категорій цивільних справ

за участю суду присяжних. Журі присяжних з кримінальних справ

складають 12 (у провінції Альберта— 6) членів, і при винесенні

вердикту, зазвичай, потрібна

338

Глава 19

їх одноголосність. З цивільних справ журі складають від 5 до 12

присяжних, і рішення приймається більшістю голосів.

У деяких провінціях Канади є роздільні суди із справ

неповнолітніх (розглядають обвинувачення у злочинах і дрібних

правопорушеннях) і сімейні суди (суперечки про дітей, позови про

сплату аліментів тощо). В інших провінціях вони об'єднані в суди, що

розглядають обидві категорії справ. Відповідно до прийнятого 1982

року Закону про неповнолітніх правопорушників справи про карні

злочини підлітків у віці 12—18 років повинні розглядатися у

названих судах за правилами процедури загальних судів, із

залученням адвоката і дотриманням інших гарантій прав

обвинувачуваного. У Канаді немає системи адміністративних судів:

скарги на дії адміністративних органів розглядаються, як правило,

загальними судами (провінцій і федерації) на підставі спеціально

виданих законів (наприклад, Закон провінції Онтаріо про процедуру

судового розгляду адміністративних скарг 1971 року).

На свої посади усі судді призначаються федеральною владою, за

винятком магістратських суддів, призначуваних владою провінцій.

Усунення судді з його посади може бути зроблено Генерал-

губернатором лише на настійну вимогу федерального парламенту.

Розслідування кримінальних справ проводиться, головним

чином, поліцією. Обвинувачення у суді магістратів можуть

підтримувати приватні особи, однак, генеральні аттор-неїфедерації

або провінції вправі на будь-якій стадіїсудового розгляду

призупинити розгляд обвинувачення, пред'явленого приватною

особою. Обвинувачення в судах більш високих інстанцій

підтримується представником Генерального атторнея провінції. Ним

може бути як постійно виступаючий у такій якості юрист, так і

приватно практикуючий адвокат, якому доручається ведення

конкретного процесу. Генеральний атторней Канади очолює

Міністерство юстиції. Його представники можуть підтримувати

обвинувачення у будь-яких судах. Захист по кримінальних справах і

представництво інтересів сторін по цивільних справах здійснюють

лише адвокати, що є членами корпорацій юристів відповідних

провінцій.

Глава 20. Основи конституційного права Російської

Федерації

До 1993 року в Росії діяла Конституція 1978 року, до якої було

внесено понад 300 поправок і доповнень, у тому числі й такі, як

утворення Інституту президентства, Конституційного суду тощо.

Конституція 1978 року вже не відповідала новій політичній ситуації,

що склалася після серпня 1993 року. Процес підготовки проекту

Конституції був дуже тривалим. Перший з'їзд народних депутатів Росії

створив Конституційну комісію, яка підготувала проект Конституції. Він

був опублікований у листопаді 1991 року. Нестабільність політичного

життя, поляризація політичних сил не дозволили прийняти проект цієї

Конституції. Тоді був підготовлений так званий президентський проект

Конституції. Відповідно до Указу Президента від 20 травня 1993 року

була скликана Конституційна нарада, мета якої — завершити підготовку

президентського проекту Конституції. У роботі Конституційної наради

взяли участь представники органів влади федерального рівня, суб'єктів

федерації, місцевого самоврядування, політичних партій, юристи.

Конституційна нарада схвалила проект і прийняла рішення про

винесення його на референдум. 12 рудня 1993 року Конституція була

прийнята. Гостра політична боротьба знайшла свій відбиток у

результатах голосування. За прийняття Конституції проголосували

тільки 58,4% виборців. 41,6%, у тому числі 9 республік і 10 областей,

проголосували проти проекту. У зв'язку з результатами голосування

слід згадати, що в останні роки в усьому світі Конституції приймаються

не менш як двома третинами голосів виборців.

У результаті прийняття Конституції 1993 року колишня Конституція

1978 року з наступними змінами і доповненнями припинила дію.