Ріяка В.О. Конституційне право зарубіжних країн (укр. мова)

Подождите немного. Документ загружается.

312 Глава 19

§ 2. Основи правового статусу особи

Як ми вже зазначали, Конституційним актом 1982 року

стверджується Хартія прав і свобод, яка гарантує такі права і

обов'язки: 1 — демократичні права (наприклад, право кожного

громадянина брати участь у виборах Палати громад і провінційних

законодавчих зборів і право на вибори, принаймні, кожні п'ять років,

але напередодні або під час війни, при вторгненні або повстанні

термін діяльності федеральної та провінційної палат може бути

продовжений за ухвалою двох третин голосів Палати громад чи

Законодавчих зборів); 2 — основні свободи (совісті, думки, слова,

мирних зборів, асоціацій); 3 — право на пересування (право на в'їзд

до Канади, перебування, виїзд з країни, право на переїзд до Канади і

заробітки у будь-якій провінції з урахуванням обмежень, що

мотивуються реалізацією "програми позитивних дій", спрямованих на

підтримку соціально і матеріально незабез-печених); 4 — юридичні

права (довгий реєстр, що включає передусім право на справедливий,

завчасний, прилюдний розгляд справи неупередженим судом); 5 —

рівноправність (ніякої дискримінації на грунті раси, національного чи

етнічного походження, релігії, статі, віку, психічної чи фізичної

інвалідності, та знову ж таки з урахуванням внесків до програм

"позитивних дій"; 6 — право на офіційні мови; 7 — право навчатися

мовами меншостей. Всі ці права підлягають доцільним обмеженням,

які виправдані у вільному та демократичному суспільстві. Суди

мають вирішувати, якими можуть бути такі обмеження.

Підкреслимо деякі особливості стосовно ряду прав та свобод. У

рамках права на пересування Канада приділяє особливу увагу

гарантуванню права на в'їзд. З огляду на високий рівень

економічного розвитку, потребу у фахівцях різних напрямів

діяльності (переважно інженерні та технічні спеціальності), Канада,

як і багато держав, розробила спеціальну програму, що заохочує

імміграцію зазначеної категорії осіб, засновану, у першу чергу, на

цілій системі конституційно-правових норм. Це так звані незалежні

іммігранти (професійні іммігранти). Створено гарантії для

іммігрантів по бізнес-класу (інвесторів, підприємців і професійних

працівників, що працюють на себе), по сімейному класу, іммі-грантів-

біженців. Щодо основних та юридичних прав, права

на рівність, викладених у Хартії, парламент чи провінційні законодавчі

установи можуть приймати закони, що порушують будь-яке з цих прав,

крім права на рівність, що забороняє дискримінацію за статтю (чоловік і

жінка рівні перед законом). Ці закони матимуть силу, незважаючи на

той факт, що протирічать тому чи іншому положенню Хартії. Такий

закон може діяти тільки п'ять років, але його дія може бути поновлена

на подальші періоди у п'ять років. Права на рівність набули чинності 17

квітня 1985 року, через три роки після прийняття Конституції Канади

1982 року, що дало час для перегляду безлічі федеральних, провінційних

та територіальних законів, які потребували поправок та відмін.

Офіційними мовами Канади вважаються англійська і французька для

будь-яких установ уряду та парламенту Канади і для уряду і

Законодавчих зборів Нью-Брансвіка. Кожен має право користуватися

будь-якою мовою у парламенті та Законодавчих зборах Нью-Брансвіка.

Акти парламенту та Законодавчих зборів Нью-Брансвіка, а також

документи і протоколи засідань обох установ мають складатися і

вестися обома мовами. Заяви та інші справи можуть оформлятися у

федеральних судах і у судах Нью-Брансвіка англійською або

французькою мовами. Будь-який громадянин має право спілкуватися з

урядом та парламентом Канади, а також з урядом і Законодавчими

зборами Нью-Брансвіка обома мовами, залежно від доцільності

використання тієї чи іншої мови. Хартія підтверджує існуючі

конституційні гарантії щодо використання англійської та французької

мов у Законодавчих зборах та судах Квебека і Манітоби. Особливий

інтерес становлять права меншостей на освіту рідними мовами, які є

двобічними. По-перше, у будь-якій провінції громадяни Канади, які

мають дитину, що здобула чи здобуває початкову або середню освіту

англійською або французькою мовою, мають право на те, щоб усі їхні

діти здобували освіту тією ж мовою у навчальних закладах для мовних

меншостей, фінансованих з громадських фондів, де кількість дітей це

дозволяє. Громадяни, які здобули початкову освіту в Канаді англійською

чи французькою мовою, але мешкають у провінції, де ця мова є мовою

англійської чи французької лінгвістичної меншості, мають право на те,

щоб їхні діти здобували початкову та середню освіту відповідною

мовою, якщо вистачає дітей для створення класів. По-друге, у кожній

провінції, крім Квебе-

314 Глава 19

ка, громадяни, рідною мовою яких є мова англійської чи французької

лінгвістичної меншості, мають право на те, щоб їхні діти здобули

початкову і середню освіту відповідною мовою (якщо їх кількість це

дозволяє). Це право буде поширене на Квебек тільки за умови згоди

Законодавчих зборів або уряду Квебека. У Хартії передбачено, що

гарантії, які вона надає щодо деяких прав і свобод "не повинні

тлумачитися як відмова від будь-яких інших прав і свобод, якими

користуються громадяни Канади", вона буде тлумачитись "таким

способом, що відповідає збереженню та збагаченню багатогранної

культурної спадщини Канади". Тут також стверджується, що будь-

яка стаття Хартії "не відміняє і не принижує інші права та привілеї,

гарантовані Конституцією Канади стосовно релігійних, відособлених

чи нетрадиційних навчальних закладів" (пункти 26, 27, 29).

Конституційне положення затверджує, що гарантії використання

англійської та французької мов не заперечують або не принижують

юридичні права, звичаї та привілеї щодо використання інших мов. Ці

права є і залишаються непохитними.

Конституція також передбачає судові гарантії (пункти 7—14).

Наприклад, кожен має право на захист від необгрунтованих обшуків

і накладення арешту на майно. У ній передбачено розділ

"Приведення у виконання", в якому, зокрема, підкреслюється, що

кожен громадянин, чиї права і свободи, надані Хартією, порушено або

в них йому відмовлено, може звернутися до компетентного суду,

"щоб отримати засоби захисту прав, які суд вважає достатніми та

справедливими". Якщо суд установить, що будь-які свідчення

суперечать правам і свободам, які гарантує Хартія, він має відхилити

такі свідчення, якщо встановлено, що їх визнання завдасть шкоди

здійсненню правосуддя.

Дуже важливою рисою Хартії є те, що федеральні і провінційні

закони можуть ставитися під сумнів та відкидатися судами на тій

підставі, що вони порушують Хартію. Саме це положення Білля про

права, закладене в американську Конституцію, протягом вже майже

200 років дуже добре знайоме американцям. Для канадців це

положення нове, майже революційне і значно поширює юрисдикцію

судів. До того ж парламент і провінційні Законодавчі збори у межах їх

компетенції та території, затверджені Конституційним актом 1867

року, були суверенні і мали повноваження такі самі широкі

та повні, як і парламент імперії в усій повноті своїх повноважень, які він

мав і міг здійснювати. Хартія визначає нові межі їх використання і

залежності від практики судів. Пункт 1 Хартії передбачає певний вихід

для парламенту та Законодавчих зборів. Тут стверджуються гарантовані

Хартією права, які "підлягають лише доцільному обмеженню, що явно

виправдовується у вільному та демократичному суспільстві". Суди

вирішуватимуть, яким є зміст використаних тут висловів "доцільні",

"явно виправдовуються" і "вільному та демократичному суспільстві", їх

постанови можуть залишити за парламентом і Законодавчими зборами

більшість повноважень, що вони мали перед тим, як набула чинності

Хартія; вони можуть також певною мірою обмежити більшість з цих

повноважень. Безперечно, має пройти ще кілька років, поки це буде

з'ясовано. Хартія містить ще положення про те, що парламент або

провінційні Законодавчі збори можуть не брати до уваги деякі з

важливих частин Хартії і включати до будь-якого закону, що може

порушити ці положення, пряму заяву про те, що цей акт діятиме, "не

зважаючи" на Хартію. Дія такого закону обмежена строком у п'ять

років, але може бути поновлена на подальші періоди у п'ять років. Це

частково відновлює суверенітет парламенту та провінційних

Законодавчих зборів (п. 33). Щодо поправок до Хартії, то вони вносяться

лише за згодою семи провінцій, населення яких складає не менше

половини загальної кількості населення десяти провінцій (крім

положень щодо використання мов у Нью-Брансвіку, поправки до яких

можуть бути внесені спільно парламентом та провінційними

Законодавчими зборами).

Характеристика правового статусу особи не була б повною, якщо

упустити права корінних народів Канади, що гарантуються

Конституційним актом 1982 року. По-перше, він стверджує, що гарантія

деяких прав і свобод "не розглядатиметься як заперечення чи

приниження будь-яких прав аборигенів, договірних та інших прав і

свобод, якими послу-гуються аборигенні народи Канади", включаючи

права і свободи, затверджені Королівською прокламацією 1763 року, а

також будь-які права і свободи, здобуті шляхом урегулювання

земельних питань (частина 1, п. 25 "Хартії прав і свобод"). По-друге:

"Існуючі аборигенні та договірні права аборигенних народів Канади

визнаються та підтверджуються

316

Глава 19

цим актом", при цьому визначається, що до аборигенних на^ родів

належать індіанці, іннуїти та метиси. По-третє, 1983 року в п. 35

частини 2 "Права корінних народів Канади" до Акта було вперше

внесено поправку (набула чинності 21 червня 1984 року), що

роз'яснює зміст терміну "права, що випливають з договорів". До них

були віднесені права і свободи, здобуті внаслідок узгодження

земельних питань або які ще могли бути здобутими таким шляхом.

При цьому підкреслювалося, що вони гарантовані однаковою мірою

чоловікам та жінкам. Цей пункт також встановлює, що не будуть

вноситися поправки до конституційних положень, що стосуються

індіанців та індіанських резервацій, прав і свобод аборигенів,

гарантованих Хартією прав і свобод без обговорення на конференції

перших міністрів з представниками корінних народів. Але в Канаді

зберігається проблема дії звичаєвого права корінних жителів у

національній правовій системі (як і у США, і в Австралії). Але

особливість розвитку усього права Канади (як і Австралії) полягає

у тому, що у цій країні через її федеративний устрій діють кілька

правових систем на федеральному рівні й на рівні суб'єктів федерації.

Причому в силу історичних причин у дев'яти провінціях діє загальне

право, а у Квебеку поєднуються романо-гер^ манське цивільне право

і загальне кримінальне право.

Конституційний акт 1982 року містить також частину З

''Зрівняння можливостей та регіональні розбіжності". У ній

стверджується: 1 — національний уряд і парламент, а також

провінційні уряди і законодавчі установи "зобов'язані забез

печувати

рівні можливості для добробуту канадців, економічного розвитку з

тим, щоб зменшити розбіжності у можливостях, а також у наданні

громадських послуг належної якості усім канадцям"; 2 — уряд і

парламент Канади "зобов'язані витримувати принцип зрівняння

виплат для того, щоб провінційні уряди мали достатні кошти для

надання громадських послуг приблизно на однаковому рівні та з

майже однаковим рівнем оподаткування".

§ 3. Вищі органи державної влади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові

держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон

схвалює уряд від імені Королеви, але повноважен-

ня щодо втілення законів надаються йому від імені канадського

народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату

(верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з Приморських

провінцій (10 — з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від

острова Принца Едуарда); 24 — з Квебека, 24 — з Онтаріо, 24 — із

західних провінцій (по 6 —з Манітоби, Саскачевана, Альберти та

Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території

Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність

чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з

Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте

скористалися з цього лише одного разу — у 1990 році. Сенатори

призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією

прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови,

що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох

послідовних сесій парламенту. До 1965 року сенатори перебували на

посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати,

зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій

виповнилося 30 років, вартість реального майна, а також розмір

загального чистого банківського активу мають складати щонайменше

4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на

території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека,

сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24

сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має

право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком

тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може

доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки

разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане

законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження

видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату

сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив

законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися

випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата

громад не погоджувалася. Так, у 1989—1990 роках Сенат наполягав на

внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з

якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість

поправок,

318

Глава 19

внесених Сенатом до законопроектів, має роз'яснювальне значення

чи спрямована на спрощення, і здебільшого Палата громад їх

приймає. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де

опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей

думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей.

Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є

компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в

юриспруденції, бізнесі та управлінні. Членами Сенату стають

колишні міністри, прем'єри провінцій, мери, видатні юристи та

досвідчені фермери. Це люди, як правило, забезпечені, мають сталий

доход і складають постійний укомплектований штат Сенату. Тому

Сенат дос яг значних успіхів у вивченні таких злободенних

суспільних проблем, як бідність, безробіття, інфляція, становище

літніх людей, використання землі, наукова та освітня політика,

справи корінного населення, зв'язки зі Сполученими Штатами, а

також ефективність діяльності урядових установ. За цими

матеріалами зроблені важливі доповіді, що спричинили зміни у

законодавстві та політиці уряду. Робота Сенату в цій галузі менш

витратна, аніж зусилля королівських комісій або спеціальних загонів

особливого призначення.

Палата громад — основний орган, що створює законопроекти.

Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий

округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який

набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше

половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної

більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів

терміном на п'ять років. Кількість округів змінюється після

загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом

про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість

парламентських місць визначається з урахуванням щільності

населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті

громад, скільки мала у Сенаті до 1982 року. Виборчі округи часом

відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед

кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива

багатопартійна система без домінування однієї або двох партій.

Серед них прогресивно-консервативна партія, яка була заснована

1854 року. Вона представляє інтереси

крупних і середніх власників та фермерських кіл заходу Канади та

виступає за передачу державних підприємств власному капіталу,

обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних

програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна

партія заснована 1873 року, вона висловлює інтереси крупних

власників, захищає принцип "вільного підприємництва" з використанням

обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найкон-сервативніша,

підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до

економіки Канади, здійснює політику "канадизації" економіки.

Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не

оформлена. 1961 року була утворена нова демократична партія. її базою

були соціал-демократична організація (Федерація кооперативної

співдружності) і частини профспілок, які входили до Канадського

робітничого конгресу. Виникнення цієї партії — результат прагнення

канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона

являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до

Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на

політичній арені сепаратистську партію — Квебекську партію, яка

функціонує з 1968 року тільки у провінції Квебек, де не припиняються

спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади.

Ця позиція посилилася у провінції з приходом до влади Квебекської

партії, яка дістала на виборах 12 вересня 1994 року більшість місць у

парламенті провінції. Але на референдумі про самоврядування Квебеку,

який відбувся у листопаді 1995 року, більшість учасників висловилася

за єдину Канаду, і провінція залишилася у складі федерації. Крім

зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія

соціального кредиту — заснована 1935 року, примикає до

консерваторів і висловлює інтереси торговельно-промислових кіл, тісно

пов'язаних з капіталом США. Комуністична партія Канади, заснована

1921 року (раніше мала назву "Робітнича партія Канади", "Робітнича

прогресивна партія Канади"), виступає за проведення Канадою

самостійної зовнішньої політики, бореться за консолідацію усіх

демократичних та антивоєнних сил.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або

законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного

парламенту ознаменовується традиційним відкриттям

320

Глава 19

сесії. За сигналом великі двері Палати з гуркотом зачи--няються.

Вони відчиняються знову, коли пролунають три удари і з'явиться

церемоніймейстер Чорного Жезла, посланий Сенатом, щоб

сповістити, що Його Честь, заступник Його Превосходительства

генерал-губернатора запрошує вельмишановних членів Палати

громад зайти до високого Сена^ ту. Члени Палати заходять до

Сенату, де спікер Сенату проголошує: "Мені доручено довести до

вашого відома, що Його Превосходительство генерал-губернатор не

вважає за доцільне повідомити вам про причини скликання

Парламенту Канади доти, поки не буде обрано спікера Палати

громад". У відповідь члени Палати повертаються на робочі місця, де

обирають спікера. Спікеру Палати громад у діяльності парламенту

відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує

усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над

штатом Палати. З 1985 року він обирається таємним голосуванням у

самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член

Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які

обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути

нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх

правил з боку прем'єр-міністра. До 1985 року спікер Палати громад

обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча

траплялися й випадки (останній — у 1970 році), коли спікер від однієї

партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду,

або (у 1957 році), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з

партій меншості. Іноді спікер припиняє своє членство у. партії і бере

участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова

процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від

"виснажливої" підозри, що він, нібито, — лише обранець уряду та

що "спікерство" взагалі -^ лише одне з призначень прем'єр-міністра.

Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади

спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад

(хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад, якщо спікер —

англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І

навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції.

Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією

прем'єр-міністра.

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-

губернатор. Чорний Жезл знову скликає членів Палати громад, які

збираються натовпом, щоб постояти біля бар'єру вищої палати. Спікер

сповіщає генерал-губернатора про обрання і просить затвердити

традиційні права та привілеї Палати громад. Затвердження вручає

спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову

частково англійською, частково французькою мовами, в якій

викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та

політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється

про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення.

Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-

міністр вносить на обговорення так званий Законопроект №1. Це —

фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття

наступної сесії і тільки формально підтверджує право Палати громад

заслуховувати справу за її розсудом до того, як розглядатиметься

тронна промова. Цю традицію виробила ще Палата громад Англії

понад 300 років тому, її.дотримуються й донині. Але це форг мальне

право іноді давало Канаді практичну користь. Так, 1950 року, у

зв'язку з національним страйком залізничників, після повернення

членів Палати громад із Сенату, прем'єр-міністр виніс на обговорення

законопроект №1 про припинення страйку і повернення

залізничників до роботи. Він пройшов всі етапи слухання, був

схвалений обома Палатами і дістав королівську підтримку до розгляду

у Палаті тронної промови. Така практика має дуже важливе значення.

Якби Палата громад не мала права перед розглядом промови робити те,

що вважає за доцільне, траплялися б серйозні зволікання зі

схваленням нагальної законодавчої ініціативи, тому що підготовка

звернення-відповіді на тронну промову — найперша відповідальна

справа кожної сесії. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку

із складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується

дуже широке коло злободенних проблем.

Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих

днів. Засідання відкриває спікер, далі парламентський пристав кладе

жезл (позолочену військову палицю — символ влади Палати) на

довгий стіл перед спікером, який промовляє щоденну молитву.

Прибічники уряду сидять праворуч від спікера, члени опозиційних

партій — ліворуч.

322

Глава 19

Поблизу центра розташовується прем'єр-міністр зі своїм Кабінетом.

Навпроти сідають лідер офіційної опозиції та члени головної партії.

Лідери менших опозиційних партій сидять у передньому ряду Палати

навпроти спікера. За довгим столом сидять секретар Палати, його

заступник та інші чиновники палати, що офіційно протоколюють

ухвали Палати. За конторками на великій відстані між урядом та

опозицією розташовуються англійські та французькі протоколісти,

які складають офіційний звіт про засідання Палати та нотують слово

в слово промову для опублікування наступного дня. Промови

синхронно перекладаються на англійську чи французьку мову, всі

засідання транслюються телебаченням. Після рядових засідань

Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час

для проведення опитування ("період запитань"), коли члени палати

(переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та

політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає

змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко

відкликатися на важливі події. Наступні робочі години

присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен

член Палати може внести свій законопроект, але основний час

займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи "приватного"

члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той

чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять

дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо

проведення першого читання і друкування законопроекту майже

завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення

дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже

стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він

приймається у другому читанні, його передають до законодавчої

комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає

законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з

поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з

10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті.

Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету),

метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних

зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює

як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунк-

том. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду

голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками

Палати. Після того, як законодавчою комісією законопроект викладено у

Палаті, її члени можуть вносити поправки до різних пунктів. Далі

законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання

вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить

ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом,

передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи.

Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома

палатами Парламенту і не дістане підтримки генерал-губернатора або

заступника (як правило. Верховного судді). Тут важливо зазначити, що

королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські

корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не

відхилялась, і вважається, що відхилення — явище застаріле і стало нині

неконституційним. У Великобританії королівська санкція не

відхилялась з 1707 року. Після закінчення обома палатами усіх

сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії,

яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-

губернатор заходить до Сенату, Чорний Жезл запрошує членів Палати

громад завітати до Верховної палати, де генерал-губернатор підбиває

підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і

постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад,

сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо.

Постійні комісії формуються у лерші дні роботи парламенту, а також на

початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та

складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті.

Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що

має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до

Палати не пізніше 31 травня. Загалом, постійні комісії розглядають

певні справи, що надходять до них. Це можуть бути доповіді, що

подаються згідно із статутом, щорічний звіт певних королівських

корпорацій. Вони постійно знаходяться перед комісіями, розглядаються

та доповідаються у такий спосіб, який комісія вважає за доцільне.

Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясу-

324

Глава 19