Решетило В.П. Національна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

101

можливості кар’єрного зростання та ін. Ринкова економіка сприяє

оптимальному добробуту максимальної кількості людей, якщо не обмежує

неекономічні складові особистого добробуту. Тому суспільний добробут не

складається з арифметичної суми економічних показників рівня добробуту

окремих членів суспільства.

Ключовим питанням виступає проблема суспільних благ, контроль над

виробництвом яких здійснює держава. Йдеться про охорону здоров’я (страхова

медицина, контроль за безпекою ліків, профілактика захворювань, обов’язкове

щеплення та ін.), забезпечення національної оборони, державної безпеки,

подолання надзвичайних ситуацій тощо та багатьох інших послуг. У випадку із

суспільними благами державне втручання має допоміжний характер з метою

гарантувати суспільну пропозицію товарів, що або не поступають на ринок, або

поступають у недостатній кількості. Держава необов’язково повинна брати на

себе виробництво зазначених благ. У неї є важелі прямого і непрямого впливу

на приватнопідприємницьке середовище через механізм державних закупівель і

замовлень, фіскальних і монетарних механізмів з метою розподілити ресурси в

потрібному напрямку. Таким чином, можливе забезпечення не тільки

справедливого розподілу ресурсів, товарів і доходів, але і більш рівномірного

перерозподілу прав і обов’язків.

Необхідно використовувати не тільки раціональні, але й інтуїтивні

(оцінні) міркування при аналізі добробуту народу. Спроба побудувати функцію

суспільної корисності (добробуту) (welfare function) ускладнюється важко

розв'язною соціально-економічною проблемою: як оцінити вплив ступеня

диференціації добробуту членів суспільства на сукупний суспільний добробут?

У самому загальному вигляді функцію суспільного добробуту можна подати у

вигляді зростаючої функції від добробуту окремих членів суспільства. Такий

підхід потребує введення деякого правила, що визначає, яким чином

поєднуються індивідуальні корисності, наприклад, чи повинні корисності

кожного індивіда враховуватися повністю і в одному масштабі, чи їх треба

обмежувати для досягнення чесності або справедливості розподілу.

102

Здавалося б, оцінку впливу диференціації доходів на суспільний добробут

у кожному конкретному випадку можна доручити самим членам суспільства,

вирішуючи долю найбільш значущих соціально-економічних програм за

допомогою прямої (референдум) або представницької демократії. Оскільки

кожний буде оцінювати програму по тому, як вона міняє його добробут, то у

разі її підтримки більшістю можна вважати, що ця програма підвищує

суспільний добробут. Однак такий спосіб суспільної оцінки наслідків

економічних заходів небездоганний з двох причин.

По-перше, залишається проблема порівняння сумарного виграшу

більшості із сумарним програшем меншостей. Н. Калдор

і Дж Хікс

запропонували відповідати на подібні запитання на основі порівняння

грошових сум, які прихильники проекту згодні заплатити за його здійснення, а

супротивники – за відмову. Перша сума виражає корисність планованого

заходу для його прихильників, а друга є шкодою для його супротивників. Якщо

грошова оцінка корисності перевищує грошову оцінку шкоди, то здійснення

проекту збільшує суспільний добробут, тому що із суми, що сплачується

прихильниками проекту, можна з надлишком компенсувати збиток

супротивників.

По-друге, при виборі на основі голосування за простою більшістю може

виникнути «парадокс голосування» («парадокс Ж. Кондорсе»): вибір суспільно

доцільного проекту не може забезпечуватися простим голосуванням на підставі

принципу більшості.

А. Бергсон спробував подолати «парадокс голосування», запропонувавши

розробку критерію суспільної цінності авторитарним рішенням представників

законодавчої та виконавчої гілок влади. Слід визначати внесок кожної

індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, а значить,

порівнювати корисність, отриману різними особами. Але на практиці критерій

Бергсона, доповнений П. Самуельсоном, фактично не мав підтвердження.

Найбільш прийнятним є критерій економічної ефективності В. Парето,

нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до нього

103

деякий захід підвищує добробут суспільства, якщо в результаті його здійснення

підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту

інших. Якщо при деякому стані економіки ніякі зміни у виробництві й

розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб'єкта, не знижуючи

добробуту інших, то такий стан називається Парето-ефективним. Так виглядає

перша теорема суспільного добробуту.

Друга теорема суспільного добробуту наголошує: у будь-якому Парето-

ефективному стану економіки можна підібрати систему цін, що забезпечує

загальну рівновагу в цьому стані. Із другої теореми суспільного добробуту

робиться висновок, що при певних технологіях і перевагах споживачів два

найважливіші завдання суспільного господарства – оптимальне використання

обмежених факторів виробництва і розподіл добробуту між членами

суспільства – можуть вирішуватися окремо. Використовуючи свої можливості в

перерозподілі суспільного добробуту між громадянами, держава підтримує

справедливу диференціацію індивідуальних доходів, а ринок через механізм

ціноутворення забезпечує Парето-ефективне використання наявних виробничих

ресурсів.

Таким чином, пошук оптимальності приводить до сполучення ринкової

рівноваги й суспільного вибору. Національній економіці потрібний механізм,

що мінімізував би негативні наслідки перерозподільних процесів і

максимізував позитивні. Державні інститути повинні існувати для того, щоб

реалізувати й узгоджувати особисті цілі індивідів. Отже, основним джерелом

перетворень виступає людина, а індивідуальний добробут стає

фундаментальною проблемою соціально-економічного розвитку.

Крім ефективності, існує проблема рівності – справедливості розподілу

благ між різними групами покупців і продавців. По суті, вигоди ринкової

торгівлі визначають як пиріг, який треба розподілити між суб'єктами ринку.

Питання ефективності полягає у розмірах пирога, а питання рівності - у

справедливості розподілу його частин. Оцінка рівності є більш складною, ніж

оцінка ефективності. Проблема добробуту завжди пов'язувалась із проблемою

104

справедливості, а проблема справедливості – з розподілом і перерозподілом

доходів. Але, як пише М. Блауг, "...віра в те, що "ефективність" і

"справедливість" можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну із

найдавніших ілюзій економічної науки" [4, с.545]. Більше того, вони завжди

ставились в основу економічної політики держави.

Якщо ефективність жорстко пов’язана з пануючими економічними

відносинами, то справедливість відображає більш широкий спектр пануючих у

суспільстві інституціональних закономірностей – традицій, уподобань, впливу

норм поведінки та ін. У сучасній змішаній економіці домінують три головні

підходи: ліберальний (лібертаристський), утилітарний і егалітарний.

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Кожна людина здатна

найбільш ефективно реалізовувати свої таланти. Суспільство є простою

сукупністю індивідів. Позитивне (справедливе) суспільство не заважає кожній

людині реалізувати приватні інтереси. Держава, захищаючи права людини,

(насамперед, права приватної власності й громадянських свобод), найкращим

чином служить людям. Оскільки не існує об’єктивних методів визначення

кращих або гірших заходів, індивіди самі здатні зрозуміти, що правильно чи

неправильно. Свобода – синонім автономії і незалежності. Рівність – це тільки

рівність стартових можливостей, а не підсумків. Тому справедливість

установлюється ринком, а ефективність розуміється в дусі Парето-

ефективності. Іншими словами, ресурси залучаються особами, які можуть

сплатити за них найбільшу ціну і тому найбільш раціонально їх використати.

Утилітаризм вважає суспільний добробут сумою функцій

індивідуальних корисностей. Тому справедливість існує там і тоді, де і коли

вдається максимізувати сукупну корисність усіх членів суспільства. Держава,

якщо піклується про добробут суспільства, повинна в певних межах

здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація

не забезпечується ринком автоматично. Наприклад, фіксована сума грошей

відмінна за корисністю для багатих і бідних. Тому зрозуміла доцільність

перерозподілу, який має сенс тільки при не зниженні ефективності

105

виробництва.

Егалітаризм, навпаки, передбачає рівність у більш широких межах. Усі

члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, а й більш чи менш

рівні підсумки. Цим досягається єдність і згуртованість нації. Тому уряд

повинний підвищувати рівність і доступність благ. Прикладом егалітаризму є

підхід американського філософа Дж. Роулза, за яким суспільний добробут

зростає тільки в тому випадку, якщо він підвищується в самих бідних членів

суспільства, а зміна добробуту інших не впливає на добробут суспільства.

Достатньо багато вчених рекомендують у сучасній економіці судити про зміну

суспільного добробуту по тому, як змінюється добробут «середнього класу»[5].

Усі зазначені підходи розвиваються в межах ринкової економіки і не

заперечують її основ. Мабуть, егалітаризм не визнає повної рівності, яка може

привести до різкого зниження ефективності. Тому всі напрямки, як правило,

намагаються знайти компроміс між вимогами економічного зростання і

рівності, ефективністю і справедливістю.

Таким чином, розвиток національної економіки зіштовхується з

необхідністю узгодження теоретичних суперечностей, зокрема знаходженням

точки дотику макро- і мікроекономічних підходів.

Суспільний добробут конкретизується в термінах «якість» і «рівень»

життя. Якість життя вимірюється як на підставі статистичних даних, так і за

суб’єктивними оцінками людей, включаючи такі якості, як стабільність

громадського життя, його безпека, розвиток політичних свобод, доступність і

престижність професії та ін. Рівень життя населення визначається як

сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку

країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з

попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

106

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна

розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і

можливості такого споживання, та як відносні, що характеризують окремі

сторони добробуту населення. Типовими узагальнюючими показниками є

рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг

споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає у

тому, що вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя

населення, а також і відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю,

тисячу або 10 тис. жителів. Друга група показників визначається тільки у

відносному вигляді: споживання основних продуктів харчування, інших

споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти,

транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу

або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення

належать:

1) обсяг реального ВВП на душу населення;

2) грошові доходи й витрати населення;

3) реальна заробітна плата;

4) споживання основних продуктів харчування на душу населення;

5) природний приріст населення і середня тривалість життя;

6) частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

7) використання вільного часу та ін. [6, с. 175-176].

Рівень реального ВВП на душу населення у країні дозволяє робити

зіставлення з іншими країнами й виявити належність до високо- або

слаборозвинутих країн. Рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною

складовою людського розвитку, метою останнього є не тільки постійне

зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з

використанням цих можливостей у різних сферах діяльності. Тому для аналізу

рівня і якості життя все ширше залучаються міжнародні рейтинги, що

узагальнюють комплекс показників сучасного соціального розвитку.

107

За методикою Програми розвитку ООН (ПРОООН) щорічно

розраховується індекс людського розвитку (ІЛР), або індекс розвитку

людського потенціалу (ІРЛП), що є простим середньоарифметичним індексів

реального ВВП на душу населення (

НВВП

), досягнутого рівня освіченості

(

осв

) та середньої тривалості життя (

жтр

);

ІЛР =

./ жтросвНВВП

III

(4.1)

За офіційними підсумками 2005 р., Україна посіла 78 місце з 177 країн-

учасниць рейтингування, а абсолютне значення зведеного індексу дорівняло

0,766, що віднесло нас до групи із середнім рівнем розвитку людського

потенціалу. Для порівняння, сусідня Чехія мала значення індексу 0,874 (31

місце), Польща – 0,858 (36 місце), Словаччина – 0,849 (42 місце), Росія – 0,795

(62 місце), Білорусь – 0,786 (67 місце) [7].

Індекс якості й безпеки життя, що використовується міжнародною

консультативно-дослідною компанією Economist Intelligence Unit,

розраховується на підставі наступних дев'яти індикаторів: ВВП на душу

населення за паритетом купівельної спроможності; середня тривалість життя;

рейтинг політичної стабільності й безпеки країни; кількість розлучених сімей

на 1000 осіб; рівень активності громадських організацій; різниця між

кліматично більш теплими й більш холодними регіонами державами; рівень

безробіття; рівень політичних і громадянських свобод; співвідношення між

середньою зарплатою чоловіків і жінок. 95 місце України з 111 проаналізованих

держав підкреслює її суттєве відставання від інтегрованого показника

провідних країн світу [8].

Інший розрахунок індексу якості життя, за версією “International Living

Magazin”, агрегує показники вартості життя, рівня культури населення, головні

характеристики стану її економіки і навколишнього середовища, кліматичні

особливості та ін. У 2008 р. Україна посіла 62 місце з 192 країн-учасниць

рейтингування [9].

108

Індекс суспільства, що ґрунтується на знаннях, або К-суспільства,

запропонований департаментом ООН з економічного і соціального розвитку –

UNDESA і враховуючий індикатори інтелектуальних активів, перспективності

й якості розвитку суспільства додає до традиційних соціальних показників дані

про охоплення молоді освітою та інформацією, розповсюдження Інтернету та

ін. За вказаним індексом наша держава посіла у 2006 р. 42 місце з 48 держав-

учасниць, що підкреслило належність до останньої групи проаналізованих

країн [10].

У практиці аналізу застосовують дослідження рівнів освіти, охорони

здоров'я, розвитку науки, доступності нормальних житлові умови, забезпечення

культурних потреб, стану довкілля. Добробут має нижчу й вищу межі. Нижчий

рівень добробуту характеризується достатнім забезпеченням населення

матеріальними благами й послугами. На вищому рівні на перше місце виходять

духовні блага, наука, культура, точніше можливість творчої (креативної)

діяльності. Творча особистість є головним фактором соціально-економічного

процесу в епоху гуманістичного виробництва. Тим самим освіта і виховання

стають «першим підрозділом» суспільної діяльності в межах соціокультурної

сфери (креатосфери), що забезпечує формування людини, яка володіє творчими

здібностями, людини, здатної побачити проблеми та протиріччя і творчо їх

вирішити [11, с.198]. Таким чином, визначаючи соціальні пріоритети

національної економіки, слід виходити з її загальної соціальної орієнтації, що

передбачає практичне підпорядкування відтворювальних процесів завданням

розвитку особистості, подолання відчуження людини від суспільства, природи

й культури.

4.2. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ Й

СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Багатство, добробут і можливості їх досягнення завжди були в центрі

уваги відомих економістів. Саме дослідження суперечностей проблем

суспільного добробуту дозволили отримати Нобелівські премії з економіки

Дж.Хіксу, К. Ерроу, Д. Б'юкенену, Г. Беккеру, А. Сену.

109

Головною проблемою наукового аналізу завжди було визначення

критеріїв добробуту і суб’єктів, які приймають відповідні рішення. У теоріях

суспільного добробуту часто виникали суперечності через розбіжності в

поглядах на природу економіки, цінності й цілі людської діяльності.

Історично першими розвивалися теорії, в яких вчені спробували

узагальнити індивідуальні потреби і кількісно розрахувати суспільний добробут

як функцію індивідуальних корисностей. А. Сміт вважав продуктивність праці

та її відповідність потребам споживачів головним чинником добробуту, а його

вимірювачем – рівні зарплати, прибутків, ренти. Дж. Бентам оцінював добробут

щастям найбільшої кількості людей, які мають ідентичні функції корисності

доходу. Г. Госсен вперше сформулював закон спадної граничної корисності,

спираючись на концепцію утилітаризму з її принципами суб'єктивного

зіставлення вигод і втрат. Представники австрійської школи маржиналізму

К.Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк віддавали пріоритет індивідуальним оцінкам

корисності, впритул до уподобань одинака Робінзона Крузо на незаселеному

острові, зіставленням вигод і втрат, запропонували засоби обчислення загальної

корисності й структурували блага, виділивши блага нижчого і вищого порядку,

комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари та послуги.

А. Маршалл аналізував добробут, виходячи з механізму розподілу

ресурсів і досягнення ринкової рівноваги як критерію максимізацію загальної

(суспільної) корисності. Приріст добробуту, за А. Маршаллом, вимірювався

надлишком споживача, тобто суми, яку споживачі готові сплатити за товар,

мінус величина, яку вони дійсно платять.

А. Пігу першим визначив економічний добробут і підкреслював, що він

жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки не включає

такі елементи, як стан навколишнього середовища, взаємовідносини між

людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. За умов так

званих «провалів ринку» оптимум показників добробуту можливий лише при

державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів.

Усі вищезазначені вчені розглядали суспільний добробут як суму

110

індивідуальних корисностей. Тому оптимальним вважався такий перерозподіл

ресурсів, що максимізував добробут. Таким чином, поза увагою залишалися

проблеми порівняння корисності для різних людей, узгодження інтересів, а

також ефекти, пов’язані з перерозподілом доходів.

Спочатку інші пріоритети в аналізі суспільного добробуту визначив

Ф.Еджуорт, запропонувавши поняття узагальненої функції корисності й

досліджуючи споживчу поведінку з точки зору ординалістської теорії.

В. Парето відійшов від спрямованості на кількісне вимірювання

корисності й констатував, що максимум добробуту досягається при

оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не

збільшує корисності в суспільстві, зокрема не погіршує стан мабуть одного

суб’єкта ринку. Поліпшення, за В. Парето, можливе за рахунок забезпечених

державою суспільних благ завдяки їх неподільності й неконкурентності

споживання.

Складності раціонального узгодження інтересів окремих членів

суспільства плідно досліджує теорія суспільного вибору. К. Ерроу в "теоремі

неможливості" показав, що агрегування індивідуальних переваг не може дати

позитивного вирішення проблеми: будь-який колективний вибір перетворює

одного індивіда в диктатора, тобто суспільний вибір не може бути одночасно і

раціональним, і демократичним. Але А. Сен, аналізуючи «теорему

неможливості», відзначив її надмірну песимістичність, адже існує багато

прикладів знаходження загальнонаціонального компромісу за допомогою

політичних інститутів при загрозах суспільній безпеці.

Представники теорії суспільного вибору визначають політику як

взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами та

розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена

конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень або за доступ до розподілу

ресурсів. Виборці й політики розглядаються як індивіди, що обмінюються

голосами і передвиборчими обіцянками.

Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом