Реферат - Україна у світі

Подождите немного. Документ загружается.

доступу до ринку послуг (розповсюджений Секретаріатом СОТ 14 квітня 2004 року) включає близько 150

підсекторів, що складає 98% від загальної кількості, визначеної класифікатором послуг СОТ.

На даному етапі в переговорах з країнами-членами Робочої групи залишаються актуальними питання, що

стосуються доступу до ринку страхових, банківських та інших фінансових послуг, а також питання доступу до

ринку аудіовізуальних послуг.

Результативність подальшого процесу в напрямку вступу України до СОТ головним чином залежатиме від

прогресу у двосторонніх переговорах з такими країнами як США, Японія, Австралія і Аргентина, який у свою

чергу обумовлюється темпами реформування української економіки та прийняттям Верховною Радою України

необхідних законодавчих актів.

Сучасний стан переговорного процесу, рівень досягнутих домовленостей та ступінь узгодження позицій

дозволяє сподіватись на завершення технічної частини переговорів по вступу України в СОТ на початку 2005

року. Зважаючи на час, необхідний для завершення процедурних питань, можна очікувати, що набуття

повноправного членства України у СОТ відбудеться у 2005 році.

Міжнародні Угоды

Суперечності у помаранчевій команді помітні неозброєним оком. Після відставки уряду вже не існує

єдиної помаранчевої партії влади.Сформувався новий політичний простір. Знову на порядок денний

стають проблема розколу України, соціальна диференціація, ріст числа депресивних регіонів та

ін.Країна виявляється на межі політичного протистояння, що загрожує перерости в згубну для

держави фазу.

Якщо в 2004 році Україна чудом зберегла свій відносний суверенітет і незалежність, то в 2006

ризикує його втратити остаточно.

Чи є альтернатива "стабільній нестабільності"?

Дискусія про політичну реформу є не просто обговоренням напрямків розвитку держави в

перспективі, але й моделей функціонування системи влади. Від того, як буде вибудовано механізм

влади, залежить майбутнє кожного з нас. Це не банальні визначення, а констатація загроз і небезпек.

Головною небезпекою є зовнішнє втручання у політичний процес в Україні. Деякі сили за кордоном

зацікавлені в делегітимізації влади як такій і провокуванні широкомасштабної кампанії протесту. Це

кризовий сценарій.

Відставка уряду, якою б справедливою вона не була, створила умови для посилення зовнішнього

тиску на владу. А політична криза, яка виникла внаслідок цього, тільки ускладнила ситуацію.

Газовий конфлікт із Росією, відсутність реальної перспективи європейської і євроатлантичної

інтеграції призвели до того, що виникли альтернативні центри ухвалення рішень у владі.

З одного боку, центральна влада втрачає підтримку адмінресурсу. З іншого, створюється штучна

криза керівництва. Влада втрачає здатність оперативно реагувати на зовнішні виклики та поступово

перетворюється на їхнє знаряддя.

Мова йде не про глобалізацію, а про політичний вплив окремих транснаціональних компаній на

внутрішньополітичний процес у країні.

Вони продукують ідеї про "стабільну нестабільність" в Україні, створюють перешкоди розвитку

демократії, провокують кризи. Гра йде на рівні механізмів та інститутів ухвалення і реалізації рішень.

У цій схемі немає ідеологічного й політичого (партій, політиків) підґрунтя. Просто голова однієї

корпорації цікавиться певними об'єктами власності в окремо взятій країні і дає для політичного

забезпечення досягнення своїх цілей зазначену суму.

Далі працюють піарщики та орговики. Результат – криза влади, делегітимізація, деморалізація

адмінресурсу, втрата довіри до влади з боку громадян.

І, класичний причинно-наслідковий ланцюжок: делегітимізація – авторитарний режим – репресії –

криза – чергова кольорова революція! (Ця схема дуже популярна в країнах із зовнішнім

управлінням....) І так до нескінченності!?

Єдиним способом протидіяти перетворенню України в буферну державу – це політичний діалог.

"Менеджер і кризи"

Українська бюрократія, як, утім, і в усьому світі, не має чіткого ідеологічного чи політичного

забарвлення. Можна говорити лише про певні традиційні форми її обрядовості – данина існуючій

політичній системі ("побутовий" тест на лояльність).

Процес формування тактичних альянсів для досягнення короткострокових завдань (відставка

Єханурова) наочно продемонстрував, що чиновник сьогодні має практично необмежену владу і

прагне законсервувати існуючу систему.

Консолідація бізнес-інтересів та інтересів бюрократії хоча й взаємовигідна, але має певні межі.

Неможливо втримати під адміністративним контролем комерційний інтерес, не йдучи йому на

поступки.

Тим більше, одна політична сила (по суті, що не має чітко вираженої ідеології) не в змозі за

допомогою адміністративного тиску втримати інтереси бізнесу. Згодом бюрократія переходить на

службу до нової політичної сили, підтримуваної більш сильним економічним лобі.

Уже зараз можна говорити, що навесні розстановка сил у парламенті буде зовсім іншою, ніж

сьогодні. Це ж стосується й ситуації в органах місцевого самоврядування. Економічний прагматизм

української влади є загальновідомим і "ідеологічне" геройство в її середовищі не вітається.

Тому, хоч Єханурову й вдалося на сьогоднішній день загребти під себе майже весь адмінресурс, не

факт, що він зможе його мобілізувати (створити певну внутрішню корпоративність) і втримати під

своїм контролем.

Це залежить від низки економічних, соціальних і політичних факторів. Крім того, живучість НСНУ і

Єханурова як претендента на прем'єрське крісло більшості-2006 залежить від адекватної комунікації з

ФПГ.

Об'єктивний аналіз сьогоднішньої ситуації свідчить про те, що неграмотно складений бюджет

поточного року потягне за собою важкі й непопулярні рішення уряду і негативно позначиться на

економічній ситуації в країні.

Будуть збільшені житлові тарифи, низка підприємств будуть приватизовані, що приведе до росту

безробіття. Уже сьогодні зафіксовано істотний дефіцит бюджету, з'являються бюджетні борги.

Відповідальність за економічну політику цілком лежить на чинному прем'єрі (а не на ВРУ).

НСНУ позиціонується як політична надбудова влади. Єхануров – об'єктивно найкраща мішень для

атак опонентів. Щоправда, є одна особливість: з першого січня Україна є парламентсько-

президентською республікою.

Тепер парламент формує уряд і визначає економічний курс держави. Якщо владою буде обрано

сценарій адміністративної протидії политреформі, то Україна опиниться перед загрозою розпаду

всього державного механізму.

Отже, у березні 2006 року одержимо кризу і державний менеджмент, який не в змозі з ним впоратися.

Схематично це виглядає так: менеджмент окремо, криза ( що розвивається у нескінченність) окремо.

На виході політичний колапс і втрата останніх крупиць державності.

Даєш нову конституцію!

Природним виходом із ситуації для провладних ФПГ є ревізія конституції, повернення президентові

його необмежених функцій. Це можна зробити як за допомогою референдуму (що технологічно

складно і законодавчо не до кінця легітимно), так і за допомогою звертання в Конституційний Суд на

предмет конституційності прийнятих парламентом змін у Конституцію.

Правда, є ще один спосіб – блокування прийняття регулюючих законів, тих самих, котрі необхідно

ухвалити, щоб конституційна реформа стала функціональною, працюючою.

Але в будь-якому випадку вирішити питання, здійснюючи тиск на чинний або майбутній парламент,

майже не реально. Перегляд правил гри у владі (після помаранчевої революції) має передбачати

створення системи економічної компенсації учасникам "великої гри".

Таким чином, варто врахувати інтереси всіх фігурантів, жорстко відітнути внутрішні протиріччя, й

оперативно локалізувати власних опозиціонерів, у тому числі за допомогою здійснення економічного

тиску.

У таких умовах навіть істотне погіршення економічної ситуації призведе до ланцюгової реакції, з

наступним розпадом провладної політичної коаліції.

По-друге, в умовах економічної кризи і політичного тиску, як зовнішнього так і внутрішнього,

втримати адмінресурс під своїм контролем владі не вдасться. Будь-яке погіршення ситуації

пропорційне росту його реваншистських настроїв.

Адмінресурс в Україні дуже чуттєвий до зміни політичної й економічної кон'юнктури. На місцях

почнеться саботаж і подвійна гра. Тиск із боку більш мобільної й ефективної масс-медійної кампанії

зробить свою справу. Адмінресурс пом'якшиться і поступово почне саботувати команди, що

надходять з центра.

У таких умовах, складові групи інтересів усередині блоку "НУ" також опиняться в ситуації взаємного

протистояння. Загостриться і боротьба за владу всередині самого НСНУ.

При такому сценарії партію влади очікують або:

- зміна лідера блоку і масоване розкручування нового лідера на антикризових гаслах;

- суспільний діалог в ім'я стабільності й процвітання.

Перший варіант розвитку подій (консолідація адмінресурса) можливий лише за умови сильного і

вольового менеджменту, оперативності й мобільності. Цими якостями Єхануров і оточення

президента не володіють. Інформаційні битви влада об'єктивно програє.

Поки ж мова йде про необхідність створення єдиного майданчику для діалогу політичних сил,

близьких за ідеологічними орієнтирами. У першу чергу необхідно відновити діалог між колишніми

партнерами по Майдану.

Це не просто діалог у прямому ефірі, а політичний круглий стіл, учасники якого володіють

політичними повноваженнями від своїх партій (блоків) і зможуть сформувати певні правила гри.

Цей дискусійний майданчик повинен формуватися не на Банковій, і не політтехнологами НСНУ. Для

того щоб гравці-2006 довіряли такому комунікаційному центру, необхідний нейтральний рефері.

На жаль, якщо консолідації не відбудеться, не буде запропонований алгоритм рішення урядової кризи

й виходу з конституційного безвиході, Україна повернеться в 2000 рік.

Основу сучасних міжнародних відносин у світі складають міжнародні договори. Для кожної новоутвореної

держави, зокрема для України, питання договірного оформлення відносин із зовнішнім світом посідає одне з

найголовніших місць. Так, одним з перших питань, що виникли після проголошення незалежності України, яка

стала повноправним суб ’ єктом міжнародного права, були угоди про встановлення дипломатичних відносин з

іншими країнами зарубіжжя. Завдяки активній діяльності української дипломатії в період з грудня 1991 року і до

початку 2002 року Україна була визнана і встановила дипломатичні відносини з більш ніж з 170 країнами світу.

Угоди про встановлення дипломатичних відносин становлять окремий цілісний блок договірно - правової бази

України, який став підґрунтям для розбудови & & дипломатичних відносин з іншими країнами та націями, що

борються за самовизначення. Ці угоди сприймалися як визнання світом прагнення України до незалежності, її

твердого наміру зайняти гідне місце серед інших народів планети.

Звичайно, неможливо стверджувати, що договірно - правову базу України започатковано лише із здобуттям

нашою державою незалежності. Укладення перших договорів України бере свій початок у 20- ті роки ХХ

століття. Міжнародні договори укладалися УНР, проте термін їхньої дії з історичних причин виявився дуже

обмеженим. Українською РСР міжнародні договори укладалися самостійно аж до закінчення періоду існування

СРСР. Передусім, це багатосторонні договори універсального та регіонального характеру, учасницями яких

були і є різні держави світу - від основоположної для міжнародного права Конвенції про право міжнародних

договорів 1969 року до таких спеціалізованих документів, як Конвенції Міжнародної організації праці №52 про

щорічні оплачувані відпустки, або ж Конвенції МОП №98 про застосування принципів права на організацію і

укладення колективних договорів.

Окрім багатосторонніх договорів, що носили універсальний характер, Українська РСР також уклала кілька

двосторонніх угод. Українська РСР була однією зі сторін у мирних договорах 1947 року з Болгарією, Італією,

Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Підписувалися двосторонні договори міжвідомчого характеру, зокрема,

Угода між Міністерством автомобільного транспорту УРСР та Міністерством транспорту Польської Народної

Республіки про утримання прикордонних автодорожніх мостів на державному радянсько - польському кордоні

від 30 червня 1965 року.

Однак, домінуючою й на сьогоднішній день залишається точка зору, що, в цілому, до здобуття незалежності,

Україна була практично обмеженою у своїй міжнародній договірній правоздатності. За понад сімдесят років

Україною було самостійно укладено лише близько двохсот угод, що не відповідає навіть мінімальним потребам

для забезпечення повноцінного існування держави. &

Справжнім же поштовхом для розвитку договірно - правової бази України стало здобуття реального

суверенітету. Тому договірні відносини з іншими країнами інтенсивно почали розбудовуватися лише з грудня

1991 року.

Україна як незалежна європейська держава стала повноправним суб ’ єктом міжнародного спілкування, заявила

власну позицію і в міжнародних організаціях, в тому числі шляхом вступу у договірні відносини. Сфера її

зовнішньополітичної діяльності стає все більш широкою, наповнюється новим змістом. Зусилля керівництва

держави спрямовані на захист національних інтересів України, політичної незалежності нашої держави, її

територіальної цілісності, економічних інтересів, пов ’ язаних з інтеграцією економіки України у світове

господарство.

Україна як повноправний учасник увійшла до глобальної системи договірно - правових відносин не з порожнім

запасом чинних міжнародних угод, а з певним договірним доробком, а, відтак, значним досвідом у справі

налагодження договірних відносин з іншими країнами світу.

По - перше, вищезазначені договори залишалися чинними для України в силу того, що вона була їх учасницею

самостійно, без посередництва СРСР.

По - друге, 12 вересня 1991 року Верховною Радою України було прийнято Закон України » Про

правонаступництво України ", в якому встановлено, що Україна є правонаступницею прав і обов ’ язків за

міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Незабаром, 17 вересня 1992 року, Україна приєдналася і до Віденської конвенції про правонаступництво

держав щодо договорів 1978 року. Таким чином, Україна взяла на себе зобов ’ язання і за міжнародними

договорами СРСР, які відповідали вищезгаданим критеріям. Це означає, що наша держава розпочала свою

договірну практику не з чистого аркушу, а маючи досить розгалужену систему договірних правовідносин чи не з

усіма державами світу. І хоча прийнятий закон не визначав конкретного механізму реалізації намірів України

щодо набуття юридичних прав та обов ’ язків за міжнародними договорами колишнього СРСР, вирішальний

крок вже було зроблено: Україна стала правонаступницею СРСР нарівні з усіма іншими державами -

республіками колишнього Радянського Союзу, які також заявили про своє правонаступництво.

Розвиваючи принципові положення, визначені в Декларації про державний суверенітет, які закріплені в

Конституції, Україна у своїй зовнішній політиці спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності,

виступає за захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб, створює умови для підтримання

контактів з українцями за кордоном - вихідцями з України, дбає про задоволення національно - культурних і

мовних потреб українців, які проживають за межами держави, надає їм допомогу згідно з міжнародним правом.

Протягом надзвичайно стислого проміжку часу в нашій державі було прийнято такий необхідний пакет законів,

які уможливили юридично коректне визнання України у світі і стали міцним підґрунтям для формування

договірно - правової бази нашої держави. До цього пакету, зокрема, входять: Акт проголошення незалежності

України від 24 серпня 1991 року, Звернення до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 року, Постанова

про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 10 грудня 1991 року, Заява про

без ’ ядерний статус України від 24 грудня 1991 року, Постанова Верховної Ради України » Про Основні

напрями зовнішньої політики України » від 2 липня 1993 року, Закон України » Про правонаступництво України

» ( ЗУ №1543-XII від 12 вересня 1992 року ), Закон України » Про дію міжнародних договорів на території

України » ( ЗУ №195 З -XII від 10 грудня 1991 року ), Закон України » Про міжнародні договори України » ( ЗУ

№3767- ХІІ від 22 грудня 1993 року ), Постанова Верховної Ради України » Про приєднання до Віденської

конвенції про правонаступництво держав щодо договорів » (№2608- ХП від 17 вересня 19 92 року ) тощо. Тим

самим не лише було ліквідовано прогалини у національному & & праві, але й надано потужного імпульсу

розвитку законодавства нашої держави. Цей факт підтверджується створенням договірно - правової бази

України, яка нараховує сьогодні понад 3000 двосторонніх та 350 багатосторонніх договорів.

Найбільша кількість угод укладена з державами, які були визначені в якості стратегічних партнерів України, а

також з прикордонними державами. Значна кількість угод була укладена з колишніми республіками СРСР,

країнами Східної Європи, розвиненими країнами Західної і Північної Європи ( в середньому від 15 до 40 угод з

кожною країною ). При цьому відчувається певний дисбаланс щодо укладення угод з країнами Африки,

Латинської Америки і Азіатсько - тихоокеанського регіону ( від однієї до десяти угод на кожну країну ). Оскільки

ці регіони вищим державно - політичним керівництвом України визначаються як пріоритетні з точки зору

економізації зовнішньої політики України, зараз відчувається деяке пожвавлення у справі розбудови договірно -

правової бази двосторонніх відносин саме з цими країнами.

За своїм предметним наповненням основна питома вага двосторонніх угод припадає на угоди в торговельно -

економічній сфері, в сфері взаємного заохочення і захисту інвестицій, співробітництва у митних справах,

боротьби з організованою злочинністю і незаконним обігом наркотичних речовин, уникнення випадків

подвійного оподаткування тощо.