Реферат - Твори Бенедикта Гербеста в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Харківський національний університет

імені В.М.Каразіна

РЕФЕРАТ

на тему:

«ТВОРИ БЕНЕДИКТА ГЕРБЕСТА

В УКРАЇНІ»

Харків – 2009 рік

Зміст

Вступ ……………………………………………………………….3

1. Становище українських земель в

другій половині XVII ст…………………………………………..5

2. Боротьба навколо Берестейської унії. Полемічна література.

Роль Бенедикта Гербеста в становленні унії…………………….9

Висновки…………………………………………………………..16

Список використаної літератури………………………………...18

Вступ

Реформаційна та контрреформаційна течії на Заході XVI-XVII століть

стали ферментом інтелектуального життя й на Сході Європи, в тому числі й у

польсько-литовській Речі Посполитій. Найяскравіше цей фермент проявився у

тогочасній релігійній полеміці між протестантами, католиками, уніатами та

православними. Протестантську полеміку, що так і не вийшла за межі

суспільної верхівки, можна б назвати війною генералів без армій. І навпаки,

дебати довкола Берестейської унії (1596) охопили значну частину суспільства і

навіть просочилися між козацтво. Різні позиції, що їх займали диспутанти,

співвідносилися із соціальними і національними відмінностями регіону, і в

цьому їх інтерес і вага.

Історія полеміки поділяється на два періоди. Перший період, що тривав

від 1580-х рр. приблизно до 1630 р. зосереджувалася у Вільні та в Західній

Україні; другий, з центром у Києві, тягнувся від 1630 р. і до кінця століття.

Полемічні твори першого періоду жвавіші й ближчі до подій тієї епохи, аніж

другого, коли вони набрали догматично-абстрактного характеру.

У перший період наступ вели здебільшого католики або уніати:

православні тільки відбивалися, вдаючись іноді до аргументації протестантів.

Першим гучним пострілом у цій битві став твір Про єдність Божої Церкви

єзуїта Петра Скарґи (O iedności Kościoła Bożego pod iednym pasterzem y o

greckim od tey iedności odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich

przy Grekach stoiących, Вільно 1577), гідної відповіді на який православні не

могли дати протягом двадцяти років. Нарешті такою відповіддю став твір під

назвою Апокрисис (ΑΠΟΚΡΙΣΙΣ, abo odpowiedź na xiążki o Synodzie Brzeskim

imieniem ludzi starożytney religiey Greckiey, przez Christophora Philaletha w

porywczą dana); написав цю річ королівський секретар Мартин Броневський —

поляк-протестант під маскою православного русина. У 1617 р. з’явилася

Оборона церковної єдності Лева Кревзи (Obrona iednosci cerkiewney, abo

dowody ktorymi się pokaznie iż Grecka Cerkiew z łacińską ma być ziednoczona,

podane do druku za rozkazaniem). Близько 1621 p. з’явилася і відповідь на неї —

величезного обсягу твір Захари Копистенського Палінодія (Палинодіа, сирЂчь

книга обороны святоп апостольской всходнЂй Цр̃ькви каθолической u святыхъ

патріарховъ u o грекохъ u o россохъ христіанехъ в ласце божой).

У 1586 р. єзуїт Бенедикт Гербест надрукував полемічний твір під назвою

Wiary kościoła rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya... на захист

папського примату та календарної реформи, введеної папою Григорієм XIII у

1582 р. Через рік на нього відповів Герасим Смотрицький, ректор Острозької

академії і батько Мелетія Смотрицького. [7]

Хоч би яка сторона не провадила полемічні дебати, вони мали лише

поверхневу видимість вченості. Тексти писалися пристрасно, з правдивим

захопленням без будь-яких обмежень на зразок сучасних законів про

відповідальність за наклеп. І православні полемісти, і їх недруги-католики

сперечалися про одне й те ж. Полемікою було охоплено чотири аргументи.

Першим з них було хрещення Русі. Питання полягало в тому, якою мірою

вважати його православним, а якою — римо-католицьким (оскільки, як

твердили католики, воно відбулося перед церковним розколом 1054 року, і

оскільки християнство прийшло до слов’ян з Риму, а саме через слов’янських

апостолів Кирила й Мефодія). Тут брали гору православні, стверджуючи, що

Русь перейняла віру від Царгороду, а тому повинна лишатися під його

юрисдикцією. Наступна низка аргументів стосувалася історичного питання: хто

винен в розділі Церков? Дискусія тут зводилася внічию. Третя низка торкалася

питань «вселенськості», законності та наслідків Флорентійського собору. Тут

спір теж закінчувався внічию або ж із невеликою перевагою православних. І,

нарешті, четвертою темою була історія недавнього Берестейського собору та

спроби очорнити чи захистити його. Тут пристрасті сягали апогею, але присуд

— принаймні, під оглядом майбутнього успіху рішень цього собору — могли

винести лише нащадки.

Становище українських земель в другій половині XVII ст.

Експансія Польщі на схід і нестримне бажання польської шляхти

прибрати до рук Велике князівство Литовське та заволодіти українськими й

білоруськими землями штовхали їх на повне державно-політичне злиття

Польщі й Литви. Цій меті повинна була слугувати наступна унія двох держав.

Польський король і Великий князь литовський скликали 1569Šр. у

Любліні сейм для проведення унії, за якою Польща і Литва стали об’єднаною

державою – Річчю Посполитою, а більшість українських земель – Підляшшя,

Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина – відійшли до Польщі. Опір частини

українських та литовських вельмож нічого не змінив.

Польські магнати, шляхта, державна влада, єзуїти одержали повну

свободу дій, прагнучи “завести на наших землях польські порядки. Почався

польський наступ: економічний, соціальний, політичний, національний,

культурний, і, зрозуміло, релігійний.

З метою денаціоналізації та полонізації польські власті взялися за ще

один дуже делікатний і вагомий важіль – “зрівняння обрядів”, тобто за релігійні

справи. Тогочасна Польща була переважно католицькою з латинським обрядом,

проте поширювалися в ній лютеранство і кальвінізм. Панівним же на Україні

було православ’я, водночас почали поширюватися кальвінізм і соцініанство. З

метою боротьби проти лютеранства, кальвінізму, соцініанства і православ’я у

Речі Посполитій було заведено єзуїтів, зокрема, орден єзуїтів у Львові. “Вони

йшли до сеї цілі найрізнішими дорогами, простими й кривими – говорили

огнисті казання по костьолах і по місцях публічних, визивали своїх противників

на диспути прилюдні і старалися їх або переконати, або хоч перекричати, а ні

то хоч осмішити в очах нетямущих людей, писали на них висміваючі письма,

вірші та вигадки і розпускали поміж народ, але що найважливіше – основували

школи, в котрих учили молодь у своїм дусі, підбиралися під великих панів,

щоби мати над ними вплив, особливо опановували голови старших жінок –

багатих дідичок і наклонювали їх на те, щоби в своїх добрах не терпіли ніякої

іншої віри, крім латинської. Вкінці здобули собі єзуїти великий вплив на

королів польських Степана Баторія, а особливо Жигмонта ІІІ, і виробили таке

право, що жоден “іновірець” не міг займати найвищих гідностей і урядів

державних, не міг бути сенатором польським, канцлером, воєводою і ін.” До

“іновірців”, нарівні з лютеранами, кальвіністами, соцініанами, належали і

православні. Польсько-шляхетський “кнут” давав деякі результати, проте

зламати віру русинів-українців не зміг, навпаки, він зумовлював посилення

їхнього опору.

Крім грубих насильств і утисків, широко використовували і “пряник” –

привабливіші й делікатніші методи, за допомогою яких непомітно можна

проникати в душу людини. Це вже сфера психологічних і морально-етичних

впливів на душу і серце мирянина, які також супроводжувалися і деякими

“мирськими” принадами. Це був випробуваний шлях полонізації Русі-України

через окатоличення. Головну полонізаційну місію виконувало латинське

духовенство, яке розгорнуло широку та сильну експансію на Схід, засновувало

латинські єпископства, монастирі тощо. Особливу роль відігравали, звісно,

польські єзуїти.

“Єзуїти, – писав І.ŠКрип’якевич, – вели пропаганду по своїх костелах, по

дворах магнатів і шляхти, серед міщанства, звертали увагу особливо на

заможних, талановитих і визначних людей, намагалися залучити їх до

латинської церкви і тим самим до польського національного табору; за

найвизначнішими одиницями повинна була піти й сіра людина. Єзуїтські

школи, улаштовані солідно і пишно, з добрими вчителями, дбали про те, щоб

притягати до себе українську молодь і її денаціоналізувати”.[4, c.131]

Водночас єзуїти почали відкритий наступ на православну церкву в

Україні, трактуючи її як “помилку”, “єресь”, “відступництво” від істинної

Христової віри. Проте цей наступ єзуїтів на православ’я супроводжувався

висуненням їхньої унійної концепції, у якій не дуже було враховано конкретно-

історичні обставини; ця концепція була абстрактною, спрямованою на

ліквідацію право-славної церкви, а не на унію з нею. Першим за унію агітував

єзуїт Бенедикт Гербест.

Бенедикт Гербест (1531 — 1593), виходець з України, єзуїт, професор

Краківської академії, педагог, письменник. Народився у галицькому містечку

Нове Місто на Перемишльщині (нині Старосамбірського р-ну Львівської обл.),

назву якого увіковічнив у своєму другому, прибраному, прізвищі —

Neapolitanus. Син міщанина, вчився в Краківській академії, яку в 1550 р.

закінчив із ступенем бакалавра. У 1550-1553 рр. ректор міської школи в Львові,

з 1555 р. ректор в школі при костьолі Божої Матері в Кракові. У 1559 р.

одержав ступінь магістра вільних мистецтв, викладав в Краківській академії.

Через суперечки з краківським архіпресвітером Якубом Горським з питань

Реформації в 1563 р. Гербест переїхав до Познані і став ректором Любранської

колегії. У 1566 р. видав один із найстаріших на сей день католицьких

катехізисів польською мовою («Nauka prauego chrzescijanina»). У 1569 р.

Гербест вступив в орден єзуїтів, в 1571 р. навчався в Римі (у Collegium

Romanum). Повернувшись в 1572 р. до Польщі, став викладати в єзуїтській

семінарії Пултуська. На прохання сандомирського воєводи Яна Костки в 1574

р. виїхав в Мальборк для навчання синів і родичів воєводи. Був активним

учасником руху контрреформації в Речі Посполитій (на Волині, на Подолі, на

Люблінщині та в інших місцях місцях), виступав проти вчення польских

антитрінітаріїв. У 1583-1584 рр. навертав православних в католицтво, в тому

числі і насильницькими методами, дійшовши висновку, що справжнє

навернення можливо лише за прийняття православними латинського обряду і їх

підпорядкуванні владі латинського єпископату. У 1584 р. очолював єзуїтську

місію у Львові. У 1586 р. з санкції керівництва ордена Гербест опублікував

брошуру Проте після повернення в Ярослав в 1594 р. Гербест критично оцінив

контрреформаційний рух, хотів навіть вийти з ордена єзуїтів і вступити в орден

картузіанців.

Він став одним із перших, хто проаналізував ситуацію в православній

церкві у середині – другій половині XVI ст., будучи добре обізнаним зі станом

справ в церквах Руського воєводства. Він працював писарем в магістраті

Дрогобича, служив у львівській катедрі. Будучи ректором Львівської

катедральної школи (50-ті рр. XVI ст.), запровадив там викладання курсу

арифметики, який було покладено в основу його друкованого підручника

"Лінійна арифметика". Цей підручник став таким популярним, що впродовж

наступних п’ятнадцяти років витримав ще п’ять видань. Зміст "Лінійної

арифметики" Гербеста загалом відповідав рівневі європейської арифметичної

науки того часу. В ній викладені, як це було тоді заведено, дев’ять

арифметичних дій. До чотирьох основних — додавання, віднімання, множення і

ділення — Гербест додав ще такі дії, як нумерація, подвоєння, роздвоєння,

піднесення до степеня і добування кореня. Вже будучи єзуїтським

проповідником, Гербест займав посаду ректора Ярославського колегіуму. Цей

перший єзуїтський навчальний заклад був відкритий у Ярославі в 1571 році.

Гербест був одним із теоретиків єзуїтської педагогіки. Головною метою його

діяльності було покатоличення дітей української знаті, перетворення їх у

слухняне знаряддя реалізації папських задумів.

У 1566 р. Б.Гербест описав свою мандрівку на Русь, під час якої відвідав

Перемишль, Мостиська, монастир Св.Спаса та Львів, побував на церковній

службі в українських і вірменській церквах, мав бесіди зі священиками. Під час

мандрівки з'явився твір «Wypisanie drogi» (Опис дороги), якому Гербест

розповідає про відвідини в 1566 м. Львова і інших міст Руського воєводства і

висловлює сподівання на досягнення унії з православною Церквою на умовах,

вироблених Ферраро-флорентійським Собором. В зв'язку з цим він згадує текст

грамоти польского короля Владислава III 1443 р., адресованої православному

духовенству, що прийняло унію . Цю грамоту Гербест виявив в львівських

міських книгах і, посилаючись на неї, закликав місцеве уніатське духовенство

звернути більше уваги на православних, «щоб ми в русинську, а русини в нашу

церкву в єдності віри і підпорядкування могли ходити». Цей твір Б.Гербеста

вважається найстаршим зразком польської подорожньої літератури. В 1570 р.

була здійснена друга мандрівка, але її описав Гжегож із Самбора.

Цікаво те, що Б.Гербест відзначає близькість католицької та східних

церков, закликає до унії і майже не критикує вади православної церкви, хоча й

говорить загально про "опінію" русинів та їх "облудливі" погляди (вони

"вросли" в свої "незнання" та "неумілість"), які для праведних християн є

«непристойними». Проповідник помітив також, що поміж руських попів

завелась "нововірна" секта, тобто протестантизм. Михайло Грушевський пише,

що Бенедикт Гербест, мавши нагоду розмовляти з духовними чинами руської

церкви, переконався, що вони досить «склонні до послушности римському

престолови, і взагалі під вражінням грізного і для них реформаційного руху

показують більше прихильности до латинства, так що на гадку Гербеста

католицькі ієрархи легко могли б привести Русь до унії й винагородити

католицизму страти, зроблені нововірством, аби лише постарали ся увійти в

зносини з православною єрархією і виказати її хиби». [3, c.2]

Боротьба навколо Берестейської унії. Полемічна література.

Роль Бенедикта Гербеста в становленні унії

До недавнього часу період ХVІ-ХVІІ ст. в історії України, головним

змістом якого вважалася козаччина та полемічний процес, розглядався з точки

зору моральної, історичної правоти православного табору та відповідної

несправедливості, зрадливості, уніатів. Чинником, що провокував, часом

мимоволі, подібну інтерпретацію, був ”козацький міф”, вкорінений в історичну

самосвідомість українського народу головно зусиллями ”козацької”,

романтичної та народницької історіографії ХУІІІ-ХІХ ст. Другий чинник є не

меш важливим. Річ у тім, що католицькі та уніатські публіцисти практично не

лишили по собі історичних синтез русько-українського минулого. Відтак

історіографи, вивчаючи розвиток історичної думки кінця ХVІ - ХVІІ ст.,

мусили спиратися на тексти, написані православними авторами. Внаслідок дії

обох чинників з інтелектуальної історії України цього періоду випала

католицько-уніатська публіцистика, хоча католицькі автори дуже уважно

ставилися до історичної проблематики, використовуючи її з тією самою метою,

що й православні. Вона неодмінно присутня в їхніх працях протягом усього

ХVІІ ст. Католицька історико-полемічна література, спираючись на ті самі

джерела що й їхні православні опоненти, виробила відмінне бачення багатьох

питань давньоруської історії.

Католицька та уніатська публіцистика кінця ХVІ-ХVІІ ст. представлена

багатьма іменами. Це Петро Скарга, Гаспар Скупинський, Йосиф Велямин-

Рутський, Іпатій Потій, Гаспар Пентковський, Ілія Мороховський, Станіслав

Жебровський, Тимош Шиманович, Лев Кревза, Ян Кречмер, Іван Дубович,

Бенедикт Павел Бойм, Кипріан Жоховський, Ян Алоїз Кулєша, Миколай

Циховський (Циховський), Теофіл Рутка, Ян Квяткевич, Войцех Коялович та

багато інших.1 Формальні обставини не дають, на жаль, можливості охопити

праці усіх уніатсько-католицьких публіцистиів зазначеного відрізку часу.

Зважаючи на практичну неопрацьованість даної теми в історіографії, вважаємо

за потрібне якомога докладніше висвітлити історичні погляди найбільш цікавих

та репрезентативних авторів. Серед цих імен з повним правом можна назвати

ім’я польського єзуїта Бенедикта Гербеста.

Розвиток полеміки можна умовно поділити на три великих етапи. До

першого етапу можна віднести полеміку до укладення Берестейської унії 1596

року; другий етап починається з Берестейської унії і триває до відновлення

православної ієрархії та її офіційного визнання (20-30 рр.), і третій - з 30-х років

до кінця ХVІІ ст.

Найяскравішим представником першого етапу є Бенедикт Гербест.

”Апостол Русі”, як його величали католики. Гербест, на відміну від пізніших

письменників, не схильний перебільшувати успіх Флорентійської унії на

Русі, зазначивши, що хоч Русь її і прийняла, «та унія довго не втрималася».

Провідник унії митрополит Ісидор оцінюється як «святий та вчений чоловік».

Однак письменник, зі зрозумілих міркувань, обходить питання про подальшу

долю митрополита Ісидора, його ув’язнення та вигнання / втечу з Москви.

Зауважимо, що в католицькій літературі такі якості як ”святість” і ”вченість”