Реферат - Теорія Данілевського

Подождите немного. Документ загружается.

Вступ

Розвиток російської філософської й суспільної думки ХIX століття

проходив в значній мірі на тлі переосмислення місця Росії у сучасності

шляхом звертання до її минулого і через прогнозування майбутнього. У

філософсько-історичній творчості Миколи Яковича Данилевського ця

проблематика знаходить чільне місце. У своїй головній філософсько-

історичній роботі “Росія і Європа” він, багато в чому передбачаючи ідеї

О.Шпенґлера, А.Дж.Тойнбі, А.Вебера, Ф.Конечни, К.Куінґлі, Л.М.Ґумільова8 і

деяких інших видатних мислителів ХХ століття, формулює теорію культурно-

історичних типів, що стала одним з перших варіантів теорії локальних

цивілізацій. Історіософським ідеям старих слов’янофілів він надає зовсім

інший вигляд, представивши їх не як результат містико-метафізичних

медитацій, а як висновок із розробленої ним так званої природної системи

історії. Данилевський критикує європоцентричну картину світу, розробляє

оригінальну методологію і виводить закони історичного розвитку. При цьому

він намагається довести право слов’ян на самостійний шлях розвитку через

указівку на їхній особливий цивілізаційний статус, визначає місце

слов’янських народів у всесвітній історії і робить прогнози щодо їхнього

майбутнього розвитку.

Звертання до його творчості вельми актуально через методологічну

кризу в сучасній українській історичній науці. Монополія марксизму,

змінилася ситуацією методологічної невизначеності, що викликало загальну

для всіх істориків пострадянських держав проблему пошуку нової

методологічної парадигми. Сучасна криза в історіографії й філософії історії є

могутнім і продуктивним стимулом як для подальшого осмислення

історичного процесу, так і для пошуків більш адекватних принципів

історичного пізнання й вироблення відповідної методології. У цих умовах

стає особливо очевидною необхідність врахування і критичного аналізу ідей

попередників.

Таким чином, актуальність звернення до творчості Данилевського

обумовлена процесом формування духовного виміру української національної

й цивілізаційної ідентичності, а також необхідністю історико-філософського

осмислення методологічної кризи в суспільних науках пострадянських

держав.

Мета роботи полягає в реконструкції та критичному осмисленні теорії

культурно-історичних типів М.Я.Данилевського й з’ясуванні її місця в

історико-філософському процесі.

Досягненню зазначеної мети буде сприяти вирішення наступних

завдань:

 Проаналізувати й осмислити сформульовані М.Я.Данилевським закони

історичного розвитку.

 Розглянути підстави теорії культурно-історичних типів в історико-

філософському зрізі.

 Реконструювати й проаналізувати етнопсихологічну концепцію

культури М.Я.Данилевського.

 Осмислити геополітичну доктрину М.Я.Данилевського в контексті

основних тенденцій суспільного розвитку й особливостей історико-

філософського процесу.

Об’єктом дослідження виступає теорія культурно-історичних типів,

представлена М.Я.Данилевським у роботі “Росія і Європа”.

Предметом дослідження є8 проблеми філософії історії, а також

проблеми духовного виміру національної й цивілізаційної ідентичності

слов’янських народів, що знайшли своє відображення в теорії

М.Я.Данилевського.

Звісно, до роботи М.Я.Данилевського зверталися науковці у різні

періоди історії, але умовно можна виділити кілька етапів: 1) дореволюційний,

2) радянський, 3) пострадянський. Окремо йдуть роботи західних, переважно

американських, дослідників. Перший етап, пов’язаний з іменами М.Страхова,

К.Бестужева-Рюміна, К.Леонтьєва, В.Соловйова, М.Карєєва, П.Мілюкова,

віддзеркалює реакцію сучасників автора “Росії і Європи” на його теорію.

Остання своїй популярності багато в чому завдячує Миколі Миколайовичу

Страхову, який особисто приятелював із Данилевським і був його палким

прихильником. Страхов активно пропагував у пресі теорію культурно-

історичних типів, роз’яснював окремі її положення, вважаючи вчення свого

друга цілком науковим і важливим для російського суспільства. Досить

позитивно теорію Данилевського оцінювали російський історик, академік

К.М.Бестужев-Рюмін, відомий філософ К.М.Леонтьєв та ін.

Але більша частина російського освіченого суспільства досить вороже

зустріла роботу Данилевського. Найбільш різкий критиці вона піддалася з

боку Вол. Соловйова, М.Карєєва, П. Мілюкова. У цілому, дореволюційні

автори основну увагу звертали на виявлення ступеня вірогідності висновків

“Росії і Європи”, а також реальності геополітичної доктрини Данилевського.

Марксизм, що утвердився в Росії після Жовтневої революції, фактично

цілком зайняв ту “нішу”, на яку претендувала теорія культурно-історичних

типів. Тому остання втратила будь-яку актуальність і всі дискусії з приводу

ідей Данилевського припинилися. Сам він був затаврований як реакційний

публіцист і натураліст, панславіст і шовініст, апологет політики царату і т.ін.

З початку 70-х років ХХ століття в Радянському Союзі пожвавлюється

інтерес до творчості Данилевського, що, вочевидь, пов’язано з реакцією на

відповідні дослідження американських авторів (у 1966 році в США було

здійснене видання “Росії і Європи” англійською мовою). Серед радянських

дослідників відзначимо М.В. Мордовського, Г.Д. Чеснокова, К.В. Султанова,

В.О. Грубіна, І.О. Голосенко, Л.Р. Авдєєву, А.А. Захарова, А.Н. Філатова,

М.М. Пеунову, В.Ф. Пустарнакова, Є.Б. Рашковського, С.І.Бажова. Загальною

рисою написаних ними робіт є досить критичне ставлення до системи

Данилевського, що характеризувалася як перший варіант теорії локальних

цивілізацій.

У 1991 році, після майже столітньої перерви (останнє дореволюційне

видання — 1895 рік) знову російською мовою з’являється “Росія і Європа”.

Після її перевидання інтерес до творчості Данилевського різко підвищується,

що стимулює появу ряду спеціальних робіт. У 1994 році були захищені три

кандидатські дисертації, зв’язані з ім’ям автора теорії культурно-історичних

типів. Це були роботи В.М.Михеєва, А.Е.Маякунова, М.А.Руднєва. У 1995

році захищається докторська дисертація К.В.Султанова “Соціальна філософія

М.Я. Данилевського та проблема “культурно-історичних типів” у сучасній

суспільній думці”, у якій автор проводить порівняльний аналіз ключових

моментів теорії Данилевського та філософсько-історичних теорій Шпенґлера,

Тойнбі, Шубарта, Сорокіна, Нортропа. Загальною рисою робіт, написаних у

пострадянський час, є відхід від однозначно негативних оцінок і спроба більш

об’єктивного аналізу теорії Данилевського.

Серед західних дослідників творчості Данилевського особливо

виділимо П. Сорокіна, Г. Кона, Р.Е. Мак-Мастера, Е.С. Тадена, А. Валіцького.

Завдяки першому з них робота Данилевського стала широко відомою на

Заході. У значній мірі саме П.Сорокін визначив і відношення до неї з боку

західних дослідників. Сорокін звертає увагу на зв’язок між теоретичними

розробками Данилевського й політикою радянських керівників.

Але слід відзначити, що теорія культурно-історичних типів дотепер

знаходилася поза увагою українських суспільствознавців (дисертація

вітчизняного історика М.А. Руднєва присвячена не філософії історії

Данилевського, а реакції сучасників на його теорію).

1. Вчення М.Я. Данилевського про культурно-історичні типи та його роль

у формуванні некласичної філософії історії

З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального поступ

філософсько-історичної думки починає характеризуватися широким спектром

напрямів. Однак в міру розвитку цього суспільства в іпостасі цілісного,

відносно самостійного і сформованого соціального організму на передній план

виходять саме ті концепції, що якраз і прагнуть охопити це суспільство як

внутрішньо єдине, органічне утворення. Це стосується передусім філософсько-

історичних систем М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, Е. Мейєра, А.Дж.

Тойнбі, П. Сорокіна, С. Хантінгтона тощо. Теорія культурно-історичних типів

М.Я. Данилевського викладена у його знаменитій праці "Росія і Європа. Погляд

на культурні та політичні відношення Слов'янського світу до Германо-

Романського». Особливе місце у шерензі мислителів, з іменами яких пов'язані

сформування та розвиток нелінійної, чи, як її ще іменують, некласичної,

філософії історії посідає російський теоретик Микола Якович Данилевський.

М.Я. Данилевський був глибоко і різнобічно освіченою людиною. В юності він

пройшов курс наук у славнозвісному Царськосєльському ліцеї, після цього

навчався на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету,

захистив магістерську дисертацію з ботаніки. Головну сферу його інтересів

тривалий час становила біологія, зокрема вивчення флори та фауни, основним

чином — рибних запасів тогочасної Росії. З'ясуванню цих питань вчений

присвятив дев'ять експедицій у різні куточки Європейської Росії. Протягом

багатьох років він працював над фундаментальною двотомною працею

"Дарвінізм", у якій піддав нищівній критиці вчення Ч. Дарвіна про природний

відбір. На противагу Дарвіну, Данилевський шукав пояснень походження та

еволюції організмів у діяльності вищого розуму.

2. Основні ідеї в головній філософсько-історичній праці М. Я.

Данилевського

2. 1. Історія написання праці "Росія і Європа. Погляд на культурні та

політичні відношення Слов'янського світу до Германо-Романського»

Широта поглядів М.Я. Данилевського, передусім біологічна орієнтація,

значною мірою визначили самобутність його філософсько-історичної системи,

викладеної у книжці "Росія і Європа. Погляд на культурні та політичні

відношення Слов'янського світу до Германо-Романського". Ця робота

російського мислителя вийшла друком у 1871 р. Втім спочатку, як дещо

злорадно зауважував B.C. Соловйов, непримиренний противник концепції

Данилевського, вона була сприйнята як своєрідний літературний курйоз, не

вартий будь-якої серйозної уваги. Однак пізніше, після того, як за короткий

відтинок часу (з 1381 до 1895 р.) вона завдяки переважно зусиллям М.М.

Страхова була опублікована ще тричі, проти теорії Данилевського виступила

вся ліберальна преса. Данилевському дорікали насамперед за те, що він нібито

заперечував будь-яке моральне ставлення до інших народів, а також до людства

в цілому і обстоював панславізм. Панславізму Данилевському дійсно уникнути

не вдалося, але це аж ніяк не заперечувало моральне ставлення до людства

загалом чи до інших народів зокрема, як про це тоді твердилося. Більше того,

основною метою своєї філософсько-історичної системи М.Я. Данилевський

вважав саме подолання вузьколобого, передусім європоцентристського,

підходу до вивчення всесвітньо-історичного процесу, який не враховував

розмаїття історичних культур, що у своїй сукупності й сформують цей процес.

Відповідно до цього свого задуму він виступив з критикою моністичного

тлумачення історії, доводячи сумнівність цього напрямку щодо автентичного

осмислення історичної дійсності. Натомість він обстоював і розробляв

принципово інший, плюралістичний підхід до осмислення історичного процесу,

заснований на визнанні не тільки можливості, а й необхідності співіснування як

рівноправних багатьох трактувань історії. Російський мислитель розглядає

всесвітню історію не як єдиний, моністичний, глобальний і лінійний процес

неухильного поступального розвитку людства в цілому. Навпаки, він сприймає

її як процес співіснування, взаємопроникнення й водночас

взаємовідокремлення, виокремлення, конституювання, утвердження, розвитку,

розквіту, занепаду та зміни множини відносно самостійних соціокультурних

утворень, які М.Я. Данилевський називає культурно-історичними типами.

2.2. "Природна система науки" в поглядах М.Я.Данилевського

До типологічного аналізу всесвітньо-історичного процесу російський

історик прямує, "відштовхуючись" від поняття "природна система". Він

наголошує, що, тільки спираючись на це поняття, та чи інша галузь людських

знань може конституюватися як наука. "Ступінь досконалості, досягнутої будь-

якою наукою, — зазначав він, — ступінь розуміння предметів чи явищ, що

входять в її коло, з точністю відображається в тому, що називається системою

науки. Під системою розумію я тут аж ніяк не систему викладу, котра є не

більш як мнемонічний засіб, щоб краще фіксувати у пам'яті факти науки або

ясніше представити їх уму… Я веду мову про внутрішню систему наук, тобто

про розташування, погрупування предметів або явищ, що належать до кола

відомої науки, відповідно до їх взаємної спорідненості і дійсним відношенням

одне до одного" [5, 31]. Характеристику "природна" для певної системи,

властивої тій чи іншій науці, він вживає у значенні "відповідна єству". Інакше

кажучи, "природна система науки — це система наукових знань, що

належним чином відображає системний об'єкт науки, відповідає єству

цього об'єкта. Саме тому російський мислитель, запроваджуючи поняття

"природна система науки", наголошує, що під такою системою він розуміє

зовсім не систему викладу, яка є не більше, ніж мнемонічний засіб фіксації

фактів науки чи яснішого представлення їх уму. Природна ж система, за

Данилевським, — це система змістова, тобто така, що розкриває

об'єктивний зміст, говорить про розташування, погрупування предметів

або явищ, які належать до кола відомої науки, відповідно до взаємної

спорідненості цих предметів і явищ і дійсного відношення їх одне до одного.

Крім того Данілевський виділяє критерії природної системи науки і

відповідність їм системи історичного знання:

1. Принцип поділу має обіймати собою всю сферу діленого.

2. Всі предмети чи явища однієї групи повинні бути поміж собою більше

схожими чи спорідненими, ніж з явищами чи предметами, віднесеними до

іншої групи.

3. Групи мають бути однорідними, тобто ступінь спорідненості, поєд-наності їх

елементів повинен бути однаковим в однойменних группах.

Чи ж відповідає цим вимогам існуюча система історії? — запитує

Данилевський. І відповідає — ні, обґрунтовуючи свою відповідь таким чином.

Найзагальніше погрупування усіх історичних явищ і фактів полягає, як відомо,

у їх розподілі на періоди стародавньої, середньовічної та нової історії. Однак,

як зауважує Данилевський, попри те, що ця схема набула повсюдного

поширення, вимогам природної системи вона аж ніяк не відповідає. Скажімо, за

критерій розмежування історії на стародавню та середньовічну беруть часто-

густо падіння Західної Римської імперії. Однак це, як слушно зауважує

Данилевський, — подія суто регіонального значення, яка історіями більшості

народів планети взагалі залишилася непоміченою. Тому ця подія не може

слугувати критерієм членування всесвітньої історії, бо не відповідає першій

вимозі природної системи — не охоплює всю сферу діленого (всесвітньої

історії). Такої події, як гадає Данилевський, що могла б поділити долю всього

людства на які б то не було відділи, взагалі не існує. Не відповідає означена

схема і другій вимозі. На думку Данилевського, аж ніяк не можна вважати, що

історія Греції та Риму має більше спорідненості, аналогій чи зв'язку з історією

Єгипту, Індії чи Китаю, ніж з історією Європи. Ще очевиднішою, врешті-решт,

є невідповідність цієї схеми (стародавній час — середньовіччя — новий час)

третій вимозі. Якщо Єгипет, Індія, Китай, Вавилон, Іран, Рим віднесені,

зазначає Данилевський, до групи давньої історії, хоч вони всі проходили через

різні ступені історичного розвитку, то народи однієї романо-германської

культури, навпаки, віднесені до різних груп — середньовічної та нової історії.

Дослідження приводять Данилевського до висновку про цілковиту

неспроможність поділу "стародавній час — середньовічний час — новий

час" як єдиної схеми періодизації всієї всесвітньої історії. Основна помилка,

як гадає він, полягає у тому, що за основу взято ступені, а не типи історичного

розвитку. Насправді ж базисним є поділ історії людського суспільства на

цілісні органічні утворення, які Данилевський назвав культурно-історичними

типами. А вже (і лише) після цього можна правильно вирішувати й питання про

ступені історичного розвитку — з урахуванням своєрідності того чи іншого

культурно-історичного типу. Тільки розглядаючи як внутрішні стадії розвитку

певного культурно-історичного типу, можна коректно виділити і правильно

зрозуміти специфіку таких історичних форм, як стародавня, середньовічна і

нова історія.

2.3. Культурно-історичні типи як основа поділу всесвітньої історії

Отже, підсумовує Данилевський, природна система всесвітньої історії

повинна зводитись до розрізнення культурно-історичних типів розвитку

(головної основи її поділу) від ступенів розвитку як основи вторинної, похідної,

за якою можуть внутрішньо розчленовуватися вже самі ці типи. Культурно-

історичні типи (мислитель називає їх ще культурними) Данилевський

розглядає як своєрідні організми, на зразок біологічних, що зароджуються,

народжуються, сягають розквіту, старіють і вмирають. "Геологія та

палеонтологія, — писав він, — показують для різних видів, родів, загонів

живих істот час зародження, найвищого розвитку, поступового зменшення і,

нарешті, цілковитого зникнення... Історія говорить те ж саме про народи: і вони

народжуються, досягають різних ступенів розвитку, старіють, дряхліють,

вмирають — і вмирають не від зовнішніх лише причин" [5,36]. Саме виходячи з

такого розуміння темпоральних змін кожного культурно-історичного типу,

Данилевський переосмислює традиційну схему "стародавній час —

середньовіччя — новий час". "Власне кажучи, — зазначав він, — і Рим, і

Греція, і Єгипет, і всі історичні племена мали свою давню, свою середню і

свою нову історію, тобто як все органічне мали свої фази розвитку, хоч,

звісно, немає ніякої потреби, щоб їх нараховувалось неодмінно три — не

більше й не менше" [5,37]. Народжуючись пізніше, молоді культурно-

історичні типи йдуть на зміну старим, тому всесвітня історія постає як

зміна одних таких типів іншими. При цьому в контексті історичного процесу

культурно-історичні типи можуть не тільки змінювати один одного, а й

співіснувати, але на різних етапах їх сукупного існування один із типів може

відігравати роль своєрідного лідера. Скажімо, сучасний період Данилевський

розглядав як час виходу на перші ролі слов'янського культурно-історичного

типу.

2.4. Конститутивні закони культурно-історичних типів та фази їхнього

існування

Данилевський формулює п'ять загальних "законів історичного розвитку,

що випливають з погрупування його явищ за культурно-історичними типами.

Закон 1. Будь-яке плем'я чи сімейство народів, які характеризуються окремою

мовою чи групою мов, доволі близьких між собою (щоб спорідненість їх

відчувалась безпосередньо, без глибоких філологічних вишукувань) становить

своєрідний культурно-історичний тип, якщо воно взагалі за своїми духовними

задатками здатне до історичного розвитку й вийшло вже з дитинства. Закон 2.

Для того, щоб цивілізація, властива самобутньому культурно-історичному

типу, могла зародитися й розвиватися, необхідно, щоб народи" до нього

належні, користувалися політичною незалежністю. Закон 3. Засади цивілізації

одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу.