Реферат - Історія розвитку трудового права України: радянський період

Подождите немного. Документ загружается.

План

1) Вступ. Становлення радянського соціалістичного трудового права УРСР.

2) Трудове право періоду інтервенції та громадянської війни. Кодекс законів про працю

1918 р.

3) Трудове право періоду відбудови народного господарства. Кодекс законів про працю

1922 р.

4) Особливості трудового законодавства періоду соціалістичної індустріалізації і

підготовки суцільної колективізації сільського господарства (1926-1929).

5) Трудове право в період наступу соціалізму та створення колгоспного ладу (1929 –

1932).

6) Радянське трудове законодавство в період завершення соціалістичної реконструкції

народного господарства (1933-1937).

7) Трудове право в період зміцнення і розвитку соціалістичного суспільства (1937 –

червень 1941).

8) Трудове законодавство періоду Великої Вітчизняної війни (1941-1945).

9) Трудове право в післявоєнний період (1945-1953).

10) Трудове право періоду 1953-1958рр.

11) Трудове право в період уповільнення темпів суспільного розвитку і застою (середина

1960-х – середина 1980-х років).

12) Трудове право в період перебудови (1986 – 1991). Висновок.

Вступ. Становлення радянського соціалістичного трудового права УРСР.

Трудове право на Україні, так само як і інші галузі права, формувалося і розвивалося

на основі трудового законодавства і практики РРФСР. Найважливіші постанови РРФСР по

труду – декрет про 8-годинний робочий день від 29 жовтня 1917 р., положення про

страхування на випадок безробіття від 11 грудня 1917 р., декрет про страхування на

випадок хвороби від 22 грудня 1917 р., декрет про біржі праці від 31 січня 1918 р. та

багато інших — набрали сили закону і на території УРСР.

Радянське соціалістичне трудове право УРСР в період проведення Великої Жовтневої

соціалістичної революції брало активну участь в «червоногвардійській атаці на капітал»

— в експропріації експропріаторів, придушенні їх опору, руйнуванні капіталістичних

відносин, обмеженні і витісненні відносин експлуатації там, де вони не могли бути враз

знищені. Разом з тим диктатура пролетаріату використовувала радянське трудове право як

могутню підойму організації соціалістичного виробництва на базі суспільної власності на

знаряддя і засоби виробництва, зміцнення виробничої дисципліни і піднесення

продуктивності праці.

Декрет РНК РРФСР від 29 жовтня 1917 р., чинний і на території УРСР,

вперше в

історії людства встановив 8-годинний робочий день, щотижневий недільний відпочинок,

допущення понаднормових робіт лише у виняткових випадках і обмеження їх при цьому

50 годинами на рік, скасування нічної праці для юнаків, які не досягли 18-річного віку, і

для жінок. Ці заходи докорінно поліпшували економічне становище робітничого класу,

усували можливість надмірної його експлуатації у приватних підприємствах, сприяли

піднесенню продуктивності праці і одночасно стимулювали активність робітничого класу

в Радах, органах робітничого контролю і в усіх інших організаціях, ядро яких становив

пролетаріат.

В тарифній політиці УРСР керувалась законами і постановами РРФСР, що регулювали

заробітну плату, і практикою їх здійснення . В регулюванні заробітної плати в період

проведення Великої Жовтневої соціалістичної революції диктатура пролетаріату виходила

з принципів сформульованих програмою РСДРП, прийнятою II з'їздом партії. За цією

програмою найближчою метою регулювання оплати праці є охорона реального заробітку

трудящих.

За прикладом РРФСР уряд УРСР прагнув насамперед збільшити реальну заробітну

плату, щоб якнайшвидше ліквідувати злидні трудящих, забезпечити їм прожитковий

мінімум. Постанова Наркомпраці Донкривбасу про норми заробітної плати робітників

хімічної промисловості, колективні договори союзу гірників Півдня Росії, союзу

металістів Донкривбасу, постанова Народного Секретаріату про нові ставки оплати праці

вільнонайманих службовців військового відомства, тотожна з такою ж постановою уряду

РРФСР, та ін. набагато збільшували номінальну заробітну плату.

Одночасно з підвищенням заробітної плати трудящих радянське законодавство

гарантувало їм обов'язковий прожитковий мінімум. Визначення мінімуму заробітної плати

було життєво необхідно для трудящих в обстановці неухильного зниження вартості

грошей, зростання дорожнечі, голоду, саботажу підприємців.

Засобом забезпечення реальності заробітку була заборона штрафів, відрахувань,

закладів, видачі заробітної плати товарами, сурогатами грошей.

Мав місце соціалістичний принцип оплати за кількістю та якістю праці. В УРСР він

наполегливо проводився з перших днів пролетарської революції. Даний принцип

встановив однакову оплату за однакову працю, незалежно від статі, віку, расової і націо-

нальної належності виконавця її. Були знищені такі несумісні з гідністю робочої людини

форми винагороди, як нагородні і процентні відрахування від підприємницького

прибутку.

Партія більшовиків та її вождь В. І. Ленін надавали особливого значення дисципліні

праці. В. І. Ленін вважав боротьбу за дисципліну праці однією з головних форм класової

боротьби пролетаріату за перемогу соціалізму. Завдання партії він вбачав у тому, щоб

повести маси «по вірному шляху, по шляху трудової дисципліни». Ці настанови В. І.

Леніна були керівними і для більшовиків України. В період проведення Великої

Жовтневої соціалістичної революції боротьба за дисципліну праці на Україні тільки

починалась. Правила пролетарської дисципліни праці, що зароджувалася, вимагали

сумливого виконання робітником його трудових обов'язків, «бездоганного ставлення до

справи», виробітку норм, додержання правил внутрішнього розпорядку, законів

Радянської влади щодо праці і постанов відповідних робітничих організацій (профспілок,

завкомів). Вони були спрямовані проти запізнень, прогулів, залишення роботи раніш

встановленого строку, заняття під час роботи сторонніми справами, появи на роботі в

нетверезому стані, ледарювання, хуліганства, крадіжок. та інших дій

загальнокримінального характеру. Заходи стягнення до зривників дисципліни

вироблялися колективно, всіма трудящими, які боролися за пролетарську дисципліну

праці. Поширеним заходом стягнення за порушення трудової дисципліни було звільнення

з роботи. Часто це супроводжувалося виключенням із спілки. Практикувалося також

позбавлення порушників різних пільг, насамперед матеріальних. Застосовувалися тоді і

заходи морального впливу, наприклад догана.

В перші ж дні свого існування пролетарська держава зіткнулася з таким лихом, як

безробіття. На Україні організована боротьба з безробіттям почалася слідом за перемогою

Жовтневого повстання в Петрограді. Українські трудящі і тут широко використовували

досвід РРФСР. Боротьба з безробіттям в УРСР, як і в РРФСР, проводилася в двох

напрямах — надання матеріальної допомоги безробітним і ліквідації безробіття, причому

перший переважав. Серед заходів по наданню матеріальної допомоги безробітним

основне місце займало державне страхування від безробіття. Вже в лютому 1918 р.

більшовицька преса УРСР повідомляла, що на зміну страхуванню від безробіття, яке

провадилося з ініціативи окремих робітничих організацій, прийшло державне страху-

вання. Заходами по ліквідації безробіття були: постачання підприємствам знарядь праці,

сировини, палива, відкриття нових установ і підприємств, організація громадських робіт,

боротьба з локаутами. Трудовлаштування безробітних досягалося і шляхом встановлення

дво- і тризмінної роботи, скороченням робочого дня до 6 годин, проведенням «дня

безробітних», коли трудящі віддавали 1—2 робочих дні на тиждень своїм безробітним

товаришам, і, нарешті, шляхом заміни тих, хто мав більші достатки і працював, тими, хто

жив у злиднях і не мав роботи.

На весну 1918 р. в основних рисах вже склалася система спеціальних органів по

вирішенню трудових спорів. Першою інстанцією були конфліктні комісії при правліннях

профспілок, другою — конфліктні комісії при радах профспілок, третьою, останньою, —

конфліктні органи відділів або комісаріатів праці. Для вирішення особливо серйозних

трудових конфліктів у деяких місцях, наприклад в Харківській губернії, засновувались

постійні місцеві конфліктні комісії, до складу яких входили представники від

заінтересованих профспілок і комісаріатів праці або Рад. Єдиної для всієї республіки

інстанції, яка б централізувала всю конфліктну діяльність, в той період не існувало.

Трудові спори могли передаватися також на вирішення державних, а іноді й третейських

судів.

Конфліктні органи боролися проти звільнення трудящих з роботи без поважних

підстав, поновлювали незаконно звільнених на роботі або добивалися виплати їм

справедливої вихідної допомоги, послідовно проводили принцип матеріальної

відповідальності підприємця за простої, що відбувалися не з вини працівника ,

підтверджували право працівника на оплату під час страйків і т. д.

Процесуальні форми конфліктного розгляду ще не дістали чіткого виразу. Точно

відомо тільки, що трудові справи розглядалися прилюдно в порядку змагальності. Роботи

конфліктних органів оплачувалися підприємцями – винуватцями трудових конфліктів.

Трудящі від таких видатків звільнялися.

Трудове право періоду інтервенції та громадянської війни. Кодекс законів про працю

1918 р.

У період іноземної воєнної інтервенції та громадянської війни основні принципи

радянського трудового права, в основному закріплені у законодавстві РРФСР та УРСР ще

в попередній історичний період, дістали дальшого розвитку. Радянська влада, незважаючи

на дуже важку обстановку, задовольнила найважливіші трудові вимоги робітників.

Надзвичайно важливу роль в історії радянського трудового права відіграв опублікований

в РРФСР 10 грудня 1918 р. Кодекс законів про працю, який закріпив завоювання

трудящих мас в галузі охорони їх трудових прав. Він був наочним прикладом того, яких

успіхів може домогтись робітничий клас, взявши владу в свої руки. Кодекс законів про

працю РРФСР діяв у даний період і на Україні.

Хоча Кодекс законів про працю і був виданий у період воєнної інтервенції і

громадянської війни, проте він був розроблений ще у перший період розвитку Радянської

держави і відобразив переважно завдання господарського будівництва. Тому протягом

1919—1920 рр. в нього довелось вносити істотні обмеження, що випливали з обстановки

воєнного комунізму (широке застосування понаднормових робіт, скасування

щорічних відпусток тощо). Господарські завдання в період воєнного комунізму

розв'язувались насамперед на основі трудового ентузіазму робітників, які розуміли, що

трудовий героїзм необхідний соціалістичній Батьківщині не менше, ніж

героїзм на фронті. Разом з тим вводилася загальна трудова повинність та здійснювалася

мілітаризація виробництва. Це означало посилення державного примусу для залучення до

праці та підтримання дисципліни праці насамперед серед нетрудових елементів, а також

серед відсталої частини трудящих. Трудове право активно сприяло перебудові всього

життя країни на воєнний лад.

Незважаючи на відсутність необхідних матеріальних засобів, соціалістична держава

прагнула здійснювати принцип матеріальної заінтересованості трудящих у результатах

своєї праці. У лютому 1919 р. постановою Наркомпраці УРСР була введена оплата в

подвійному розмірі за понаднормові роботи.

За постановою Раднаркому УРСР від 8 березня 1919 р. «Про порядок затвердження

тарифів для робітників та службовців, зайнятих у виробництві» здійснювалось

централізоване регулювання заробітної плати, яке зосереджувалось в Наркомпраці УРСР.

Йому належало право затверджувати тарифи, які встановлювалися в республіканському

масштабі. Колективний договір як метод регулювання зарплати і взагалі умов праці

втратив своє значення.

Декретом Всеукрревкому від 18 лютого 1920 р. та постановами уповноваженого

Наркомпраці РРФСР від 19 лютого та 4 березня 1920 р. на УРСР були поширені єдині

тарифи РРФСР. Постановою від 30 листопада 1920 р. Раднарком УРСР поширив на

Україну «Загальне положення «Про тариф», прийняте Раднаркомом РРФСР 17 липня 1920

р., в якому детально було розроблено порядок оплати праці робітників та службовців усіх

підприємств і установ країни. Слід зазначити, що «Загальне положення про тариф»

замінило Кодекс законів про працю у регулюванні заробітної плати і стало, по суті, новим

кодексом законів про працю.

Однак вказані спроби впорядкувати заробітну плату в умовах господарської розрухи і

повного знецінення грошей не досягли мети. Тому вже з весни 1919 р. в УРСР почалась

підготовка до проведення натуралізації заробітної плати, що в тих умовах було єдиним

засобом гарантувати реальну заробітну плату. Проте ця робота гальмувалася через

відсутність необхідних запасів продовольчих і промислових товарів. Влітку 1919 р. вона

взагалі була припинена у зв'язку з денікінською окупацією України. Поновлено її було

зразу ж після визволенню республіки.

Декретом Раднаркому УРСР від 6 квітня 1920 р. для робітників та службовців був

введений єдиний трудовий пайок, і на кінець року натуроплата по Україні стала

переважаючою. Заохочувальні види оплати праці також прийняли натуральне вираження,

їх застосування поширилось. Особливо великого значення набуло натуральне

преміювання.

Як вже зазначалося, в період воєнного комунізму Радянська держава, всемірно

спираючись на трудовий ентузіазм робітничого класу, керованого Комуністичною

партією, змушена була також вдаватися до примусу щодо нетрудових елементів і

відсталих верств робітників та службовців, головним чином у формі трудової повинності і

мілітаризації праці. Трудова повинність в УРСР, як і в РРФСР, означала загальний

обов'язок громадян соціалістичної держави трудитись і виконувати певну міру праці. Вона

була закріплена вже в перших конституціях Радянських республік. В першій Конституції

УРСР вказувалось: «УРСР визнає працю обов'язком всіх громадян Республіки і

проголошує лозунг «Хто не працює, той не їсть». В умовах воєнного комунізму трудова

повинність була основною формою залучення до праці. Заходи примусового залучення до

праці були спрямовані насамперед проти експлуататорських класів. Зважаючи на те, що у

буржуазних елементів не було будь-яких трудових навичок, їх використовували

здебільшого на підсобних роботах, що не вимагали певної кваліфікації. Так, 26 січня 1919

р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав постанову «Про трудову

повинність по розчистці снігових заметів», за якою до цієї роботи мали залучатись насам-

перед особи, які жили на нетрудові доходи, або такі, що користувались найманою працею.

Частіше до трудової повинності залучалися спеціалісти, які на тон час вже працювали і

були вкрай необхідні у певних галузях господарства. 12 березня 1919 р. був виданий,

наприклад, декрет Раднаркому України «Про мобілізацію контрольних службовців», а 25

травня 1919 р. декрет «Про облік і трудову повинність всіх медичних працівників на

території УРСР».

Згодом трудова повинність набула більш широких форм, зокрема як трудова

мобілізація. Була проведена також мілітаризація підприємств і установ, на яких

установлювався режим, близький до режиму військових установ. IV Всеукраїнський з'їзд

Рад своїм наказом «Про зміцнення робітничо-селянської влади» доручив ЦВК та

Раднаркомові України провести мілітаризацію всіх радянських установ.

Певну роль відігравали в той період трудові книжки (для буржуазії була особлива

форма трудової книжки), які свідчили про участь у корисній праці, заміняли особисте

посвідчення і були підставою для одержання нормованих продуктів.

Радянська держава прагнула забезпечити трудящим нормальні умови праці.

«Радянська влада, — вказувалось у програмі Комуністичної партії, — в законодавчому

порядку провела і в «Кодексі законів про працю» закріпила: 8-годинний робочий день

для всіх трудящих, як максимальний робочий час, причому для осіб, що не досягли 18

років, в особливо шкідливих галузях виробництва, а так само для гірників, зайнятих

під землею, робочий день не повинен перевищувати 6 годин; 42-годинний

щотижневий безперервний відпочинок для всіх трудящих; заборону надурочних

робіт, як загальне правило... звільнення жінок від праці протягом 8 тижнів до і 8

тижнів після родів з збереженням повного заробітку за весь цей час, при безплатній

лікарській допомозі та допомозі ліками... інспекцію праці й санітарну інспекцію, яку

обирають ради професійних спілок» .

Кодекс законів про працю закріпив право на працю. «Здійснення права на працю, —

вказувалось у кодексі, — забезпечується відділами розподілу робочої сили,

професійними спілками та всіма установами Радянської республіки». Право на працю

охоронялось також встановленим порядком звільнення з роботи. Кодекс вказав на

обов'язкову участь профспілок у вирішенні цих питань. За постановою відділу праці

при Тимчасовому робітничо-селянському уряді України від 28 січня 1919 р. звільнення

робітників та службовців могли здійснювати тільки фабзавкоми або місцевкоми.

Громадянська війна та іноземна інтервенція, і особливо денікінське нашестя,

перешкодили здійсненню встановлених кодексом норм, які регулювали умови праці.

З весни 1919 р. на підприємствах широко стали застосовувати надурочні роботи, було

скорочено число святкових днів, обмежено недільний відпочинок, зменшились, а потім

майже зовсім були скасовані щорічні відпустки, у виняткових випадках дозволялось брати

на роботу підлітків з 14 років. Тимчасові відхилення від норм Кодексу законів про працю

впроваджувались за згодою, часто за ініціативою, самих трудящих і здійснювались під

суворим контролем з боку професійних спілок, роль яких у регулюванні трудових

відносин у даний період надзвичайно зросла. Досить сказати, що на кінець 1920 р. ВЦРПС

одержав право поновлювати і розвивати радянські закони про працю.

Боротьба за трудову дисципліну здійснювалась насамперед шляхом виховання

свідомого ставлення до праці. Пролетарська дисципліна праці вимагала сумлінного

виконання робітниками трудових обов'язків і насамперед норм виробітку, забороняла

запізнення, прогули, пияцтво і хуліганство, самовільні відлучки і самовільне залишення

роботи. Злісне ухиляння від трудової повинності кваліфікувалося як трудове

дезертирство. До порушників трудової дисципліни застосовувались заходи примусу. За

прогул утримували з заробітної плати і вираховували з премій із зобов'язанням

відпрацювати прогул в надурочний час або святкові дні. Прогул понад три дні в межах

одного місяця розглядався як саботаж, а винні підлягали товариському суду. За

порушення трудової дисципліни передбачалось також ув'язнення в концентраційних

таборах. Дисциплінарні товариські суди були організаційною формою виховання

самодисципліни трудящих і могли встановлювати міру покарання, починаючи з догани аж

до вислання на важкі суспільно необхідні роботи.

Трудове право періоду відбудови народного господарства. Кодекс законів про

працю 1922 р.

В період воєнного комунізму трудові відносини будувалися на основі загальної

трудової повинності. Основним засобом регулюванні цих відносин були адміністративні

заходи. Глибока розруха народного господарства, необхідність застосування

надзвичайних заходів до відбудови найважливіших галузей виробництва в період

переходу до мирної господарської діяльності (початок 1921 р.) зумовили необхідність ще

деякий час залишити трудову повинність основною формою залучення працездатних

громадян до праці. З цією метою видаються декрети і постанови Раднаркому РРФСР та

Раднаркому УРСР про мобілізацію різних категорій працівників, про мілітаризацію

деяких установ і учбових закладів, про боротьбу з трудовим дезертирством тощо.

Однак чим ширше запроваджувалися в усі сфери життя принципи непу, тим більше

обмежувалось застосування трудової повинності як основи трудових відносин і

розширювалось застосування договірних начал. Все трудове законодавство поступово

переглядається стосовно до умов мирної господарської діяльності на основі непу, з метою

регулювання нових правовідносин в галузі праці в інтересах трудящих і їх держави. Так,

постановою Раднаркому УРСР від 19 квітня 1921 р. «Про полегшений перехід робітників і

службовців з одного підприємства в інше» було надано чинності на території УРСР

відповідній постанові Раднаркому РРФСР від 9 квітня того ж року. Постановами Ради

Праці і Оборони РРФСР від 9 квітня і Раднаркому УРСР від 19 квітня 1921 р.

запроваджено чергові і додаткові відпустки для робітників і службовців із збереженням

заробітної плати. Постановами Раднаркому РРФСР від 6 квітня і Раднаркому УРСР від 31

травня 1921 р. «Про надурочні роботи» встановлювалось, що надалі постійні

понаднормові роботи допускаються лише як виняток і тільки з дозволу Південбюро

ВЦРПС (в окремих випадках — з дозволу губпрофради). «Кодекс законів про працю

малолітніх і підлітків» (так звалася постанова Раднаркому УРСР від 21 вересня 1921 р.)

встановив суворі правила охорони праці цих категорій працівників. Дуже важливе

значення у справі організації та оплати праці робітників і службовців мала постанова Рад-

наркому УРСР від 23 вересня 1921 р. «Про тарифну і фінансову політику», ухвалена

відповідно до постанови Раднаркому РРФСР від 14 вересня. Ці та багато інших

законодавчих актів з питань праці мали на меті регулювати трудові відносини,

організацію праці, її оплату та охорону в нових історичних умовах, що виникли у зв'язку з

переходом Радянської держави до мирної господарської діяльності на основі непу.

Запровадження госпрозрахунку і дозвіл у певних межах приватнопідприємницької

діяльності зумовили потребу запровадити колективні договори, які укладалися між

профспілковими органами, як представниками робітників і службовців, та керівниками

державних підприємств, організацій і установ, а також приватними підприємствами.

Внаслідок нових умов господарського життя були введені зміни стосовно порядку

соціального забезпечення трудящих.

Інтереси відбудови народного господарства, завдання піднесення продуктивності

праці вимагали проведення систематичної роботи по зміцненню трудової дисципліни із

залученням широкої громадськості. Важливим заходом щодо зміцнення трудової

дисципліни було заснування на основі постанови Раднаркому УРСР від 5 липня 1921 р.

дисциплінарних товариських судів при губпрофрадах та повітових профбюро.

Компетенція таких судів поширювалась на всіх робітників, службовців, осіб

адміністративно-технічного персоналу та працівників апарату профспілок. Дисциплінарні

товариські суди мали право накладати дисциплінарні стягнення, починаючи із

зауваження, догани і кінчаючи переведенням порушника трудової дисципліни на тяжкі

примусові роботи та передачею в концентраційний табір строком до шести місяців.

Для заохочення трудящих, які показують зразки трудової доблесті, самовідданості і

сумлінності у праці на відбудові народного господарства, запроваджувалися різні форми

відзначення, в тому числі нагородження орденом Трудового Червоного Прапора,

преміювання тощо .

Усі ці та багато інших норм трудового права, зумовлених потребами регулювання

трудових відносин відповідно до нової економічної політики, повинні були знайти своє

відображення в новому Кодексі законів про працю.

В 1922 р. замість застарілого Кодексу законів про працю 1918 р. було розроблено

новий Кодекс законів про працю, який за постановою ВЦВК від 9 листопада 1922 р. набув

чинності з 15 листопада того ж року. Оскільки питання праці являли собою об'єднану

галузь державного управління Радянських республік, згаданою постановою ВЦВК

встановлювалося, що чинність Кодексу законів про працю РРФСР поширюється також на

територію всіх союзних Радянських республік. Відповідно до цього ВУЦВК постановою

від 2 грудня 1922 р» надав Кодексові законів про працю 1922 р. чинності на території

УРСР з 15 листопада 1922 р.

Кодекс законів про працю УРСР складався з таких 17 розділів: загальна частина,

порядок найму та надання робочої сили, порядок залучення до трудової повинності

громадян УРСР, колективні договори, трудовий договір, правила внутрішнього

розпорядку, норми виробітку, винагорода за працю, гарантія і компенсація, робочий

час, час відпочинку, про учнівство, праця жінок та неповнолітніх, охорона праці, про

професійні (виробничі) спілки робітників і службовців та їх органи на підприємствах,

в установах і господарствах, про органи по розв'язанню конфліктів і розгляду справ

про порушення трудового законодавства, про соціальне страхування. Ці розділи

поділялися на 192 статті.

Кодекс законів про працю встановлював, що його норми поширюються на всіх осіб,

що працюють по найму, і є обов'язковими для всіх підприємств, установ і

господарств як державних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які

застосовують найману працю за винагороду (ст. 1). Передбачалася недійсність тих

договорів та угод, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами Кодексу (ст. 4).

Наймати і надавати робочу силу дозволялося лише на основі принципу добровільної

угоди через органи Уповнаркомпраці (ст. 5). Щодо трудової повинності, то її можна

було застосовувати лише у виняткових випадках (для боротьби із стихійним лихом,

при недостачі робочої сили для здійснення найважливіших державних завдань) і лише

на підставі спеціальної постанови Раднаркому УРСР або уповноважених ним органів

(ст. 11—14).

Кодекс законів про працю 1922 р. давав чітке визначення колективного і трудового

договорів, встановлював правила їх укладення та наслідки порушення, умови

запровадження правил внутрішнього розпорядку, норм виробітку та оплати праці, а

також гарантії і компенсації для робітників та службовців на час виконання ними в

законному порядку наданих їм прав: на випадок призову до Червоної Армії, перебу-

вання у відрядженнях тощо (ст. 15—90).

Кодекс проголошував, що тривалість нормального робочого часу не може

перевищувати 8 годин. Для неповнолітніх, для осіб, що працюють на підземних

роботах, та для осіб розумової і конторської праці "встановлювався 6-годинний

робочий день (ст. 92—95). Поряд з цим встановлювалося, що всім трудящим

надаються щотижневий безперервний відпочинок тривалістю не менше 42 годин,

відпочинок у святкові дні (б днів на рік), чергова щорічна відпустка із збереженням

заробітку.

У Кодексі законів про працю містились важливі положення з питань учнівства,

праці жінок та неповнолітніх, охорони праці, права профспілок на виробництві, а

також положення про розгляд і розв'язання справ, що стосуються порушень

трудового законодавства, та спорів, зв'язаних із застосуванням найманої праці.

Останній розділ Кодексу — про соціальне страхування — закріплював соціальне

страхування робітників і службовців, що працюють по найму.

Таким чином, Кодекс законів про працю 1922 р. став правовою основою регулювання

трудових відносин в умовах непу, могутнім засобом боротьби проти капіталістичних

елементів. Найважливіші його положення ще й досі зберігають свою силу і значення. В

ньому втілено піклування Комуністичної партії і Радянської держави про послідовний за-

хист інтересів робітників і службовців, всіх трудящих, про захист їх трудових прав,

здобутих у боротьбі проти капіталізму, за встановлення соціалістичного ладу.

Особливості трудового законодавства періоду соціалістичної індустріалізації і

підготовки суцільної колективізації сільського господарства (1926-1929).

Соціалістична індустріалізація висунула перед Радянською державою завдання

дальшого неухильного підвищення продуктивності праці в усіх галузях промисловості і

сільського господарства.

Щоб виконати це завдання, необхідно було насамперед рішуче зміцнити трудову

дисципліну і приділити більше уваги вихованню соціалістичного ставлення до праці (18

травня 1926 р. Рада Праці і Оборони СРСР ухвалила постанову «Про підвищення

продуктивності праці в промисловості та на транспорті»; Раднарком СРСР 6 березня 1929

р. прийняв постанову «Про заходи до зміцнення трудової дисципліни на державних

підприємствах»; ця постанова була доповнена постановою Раднаркому СРСР від 5 липня

1929 р. «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової

дисципліни на підприємствах»)

Вже в 1926 р. почав розгортатися колгоспний рух. В зв'язку з цим з'являється ряд актів,

які регулюють трудові відносини в сільському господарстві.

15 січня 1926 р. Раднарком УРСР прийняв інструкцію «Про порядок застосування

постанови Раднаркому СРСР. Тимчасові правила про умови застосування підсобної

найманої праці в селянських господарствах» Інструкція стосувалася трудових селянських

господарств, основою яких була особиста праця домохазяїна і членів його сім'ї, а за-

стосування найманої праці мало лише підсобний характер. В інструкції були положення

про трудовий договір, розторгнення договору, гарантії і компенсації, робочий час,

винагороду, час відпочинку і т. д. Всі норми спрямовувалися на захист інтересів батраків.

У 1926—1929 рр. почалося значне зростання промислової кооперації. У зв'язку з цим

11 травня 1927 р. було видано загальносоюзне «Положення про промислову кооперацію».

Положення регулювало трудові відносини членів промислової артілі з артіллю:

наприклад, питання про виникнення і припинення трудових відносин; про осіб, яких

приймали в артіль відразу або з попереднім проходженням виробничого строку; про по-

ширення на членів промислових артілей законодавства про працю робітників і службовців

у тій частині, яка стосується виробничої санітарії і гігієни, техніки безпеки, охорони праці

жінок і дітей та ін. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 26 червня 1929 р. встановила, що

страхування кустарів і ремісників здійснюється касами взаємодопомоги промислової

кооперації в порядку, який визначається законодавством союзних республік. На основі

цієї постанови Раднаркомом УРСР було розроблене і прийняте «Положення про каси

взаємодопомоги промислової кооперації».

Трудове право в період наступу соціалізму та створення колгоспного ладу

(1929 – 1932).

Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці,

зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили, на правильну

організацію праці та заробітної плати, виховання у трудящих соціалістичного ставлення

до праці.

Індустріалізація країни і колективізація сільського господарства підготували умови

для успішної ліквідації тяжкої спадщини минулого—безробіття. Об'єднаний Пленум ЦК і

ЦКК ВКП(б), що відбувся у грудні 1930 р., констатував, що в основному безробіття в

СРСР ліквідоване. Пленум визначив загальну кількість робітників та службовців на 1931

р. в 16 млн. чоловік проти 14 млн. у 1930 р.

Ліквідація безробіття, зростання чисельності робітничого класу були результатом

перемоги соціалістичної системи народного господарства. Безперервне розширення

соціалістичного виробництва давало можливість використати всю наявну робочу силу,

повністю підпорядкувати державно-правовому впливові попит і пропонування праці, у

більш широких масштабах здійснювати підготовку та підвищення кваліфікації кадрів.

Відповідно до зміни умов і завдань було переглянуте і трудове законодавство. Це

виявилось у виданні ряду нових постанов про працю.

Трудове законодавство УРСР зазнало змін відповідно до загальносоюзних директив.

Важливе значення при цьому мала постанова ЦВК і РНК СРСР^від 15 грудня 1930 р. про

заходи до планового забезпечення народного господарства робочою силою і до ліквідації

її плинності.

Згідно з директивами партії і уряду ВУЦВК і РНК УРСР постановою від 25

лютого 1931 р. внесли відповідні зміни і доповнення в Кодекс законів про працю

Української PCP.

Встановлювалось, що всі підприємства, установи і господарства могли наймати

робочу силу тільки через органи праці. Кодекс законів про працю Української PCP був

доповнений статтею, згідно з якою розподіл на роботу молодих спеціалістів мав

провадитися на основі соціальних законів. Молоді спеціалісти, які закінчували вищі

учбові заклади і технікуми, повинні були працювати на протязі трьох років на

виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких перебував відповідний

учбовий заклад. Самовільне влаштування на роботу після закінчення учбового закладу

або неприбуття до місця призначення розглядались як порушення закону.

Категорично заборонялось використовувати молодих спеціалістів не за

спеціальністю, яку вони опанували в учбовому закладі.

Перехід від індивідуально-договірного розподілу молодих спеціалістів до

обов'язкового планового призначення їх гарантував більш правильне забезпечення

народного господарства висококваліфікованими кадрами. В окремих випадках

оголошувалась мобілізація деяких категорій спеціалістів, які працювали не за

спеціальністю. Наприклад, постанова Народного комісаріату праці СРСР від 24 лютого

1930 р. передбачала мобілізацію на будівництво інженерів і техніків—будівельників .

Отже, ці зміни в трудовому законодавстві були спрямовані на впровадження більшої

плановості у використанні спеціалістів в усіх галузях народного господарства.

На роботі промисловості негативно відбивалась в той період існуюча зрівняльна

система оплати праці. До того ж в галузі організації праці була поширена знеосібка. Тим

часом перебудова трудового законодавства в бік усунення цих недоліків проводилась

недостатньо енергійно.

Важливу роль для дальшого удосконалення трудового законодавства відіграла

Всесоюзна нарада господарників, яка відбулась у червні 1931 р. На нараді були розглянуті

питання розвитку промисловості та методи керівництва нею: про організований набір

робочої сили, впорядкування заробітної плати, поліпшення організації праці, впрова-

дження та зміцнення госпрозрахунку, залучення до активної участі в соціалістичному

будівництві старої технічної інтелігенції, створення нової виробничо-технічної

інтелігенції робітничого класу.

У відповідності з новими умовами розвитку соціалістичної промисловості

вдосконалювалась тарифна система оплати праці робітників. Наркомати зайнялись

розробкою нових тарифних сіток, розцінок, норм виробітку та тарифно-кваліфікаційних

довідників по кожній галузі промисловості. У цій роботі взяли участь ЦК відповідних

профспілок.

Введення нових тарифних сіток стало початком планового державного нормування

заробітної плати робітників, яка перебудовувалась з врахуванням різниці між працею

кваліфікованою і працею некваліфікованою працею важкою і працею легкою. Це

досягалось, по-перше, встановленням такого співвідношення в оплаті різних робіт яке б

«відповідало кваліфікації», і, по-друге, застосуванням такої оплати, коли розмір заробітку

залежав від продуктивності праці.

Основною формою оплати праці на Україні, як і в інших союзних республіках, була

відрядність, що найбільш відповідає соціалістичному принципу винагороди за працю, бо

ставить розміри оплати в залежність від наслідків праці. Поряд з відрядністю

застосовувались почасова і преміальна оплата праці.

У галузі соціального страхування боротьба із зрівнялівкою проявилась в установленні

різних переваг для ударників, робітників з тривалим безперервним стажем роботи на

одному підприємстві або в установі, для працівників провідних галузей народного

господарства тощо. Так, допомоги по тимчасовій непрацездатності і пенсії по

інвалідності, різні культурно-побутові пільги встановлювались законодавством у до-

сліджуваний період диференційовано, в залежності від того, надаються вони ударникові

чи не ударникові, старому кадровому робітникові чи молодому, членові чи не членові

профспілки. Для ударників і кадрових робітників було встановлено ряд пільг у галузі

культурно-побутового обслуговування, відпусток тощо.

З метою забезпечення безперебійної роботи підприємств і якнайшвидшої

ліквідації виробничих неполадок поряд з поліпшенням адміністративно-

господарського і технічного керівництва організацією праці і виробництва був

встановлений такий порядок оплати, який стимулював заінтересованість

адміністрації, робітників та профспілкових організацій у найскорішій ліквідації

причин простоїв та браку. Це знайшло свій прояв у прийнятій у відповідності з

загальносоюзним законодавством

постанові ВУЦВК і РНК У PCP від 4 червня 1932 р.

про внесення змін у Кодекс Законів про працю Української PCP.

За новим порядком брак на виробництві з вини робітника зовсім не оплачувався, а

частковий брак оплачувався у меншому розмірі, відповідно до придатності виробу,

встановлюваної адміністрацією підприємства. При цьому оплата не повинна була

перевищувати половини тарифної ставки робітника. Брак не з вини робітника

оплачувався в розмірі двох третин тарифної ставки, почасової оплати даного

робітника. За псування матеріалів робітник ніс майнову відповідальність.