Реферат - Історична школа права

Подождите немного. Документ загружается.

КИІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА

ШЕВЧЕНКА

ДОПОВІДЬ

на тему: «Історична школа права та її представники:

Густав Гуго, Фрідріх Карл Савіньї, Георг Пухта»

Роботу виконала:

студентка ІV курсу 5 групи

Кисловська Вікторія Ігорівна

КИІВ – 2010

ПЛАН

Вступ

1. Густав Гуго як засновник історичної школи права.

2. Погляди на державу і право Фрідріха Карла Савіньї.

3. Політичні та правові вчення Георга Пухти.

Висновки

Історична школа права виникла наприкінці XVIII століття в Німеччині. На

початок XIX столп-лі припадає період розквіту цього напрямку,

формулювання його головних ідей. Особливістю цього напрямку можна

вважати те. шо головним питанням, яке намагались вирішити його

представники було питання про виникнення та історичний розвиток права, а

не питання про сутність права, що було характерно для інших шкіл того

періоду. Найвидатнішими представниками історичної школи права

вважаються Густав Гуго, Фрідріх Карл Савіньї, Георг Фрідріх Пухта. Густав

Гуго був засновником цього напрямку наукової думки. Фрідріх Карл Савіньї

та Георг Фрідріх Пухта здійснили подальший розвиток ідей цієї школи,

сформулювали її фундаментальні положення. В межах даної роботи коротко

розглядатиметься життєвий та науковий шлях найвідоміших представників

історичної школи права.

Густав Гуго (1764-1844) – вважається засновником історичної школи

права. Навчався він у Геттінгенському університеті. Його викладачами

були: юрист Пюттер, історик Шлятлер, філософ Федер, які й вплинули на

розвиток головних майбутніх ідей Гуго. Після закінчення навчання Густав

Гуго залишився викладати в Геттінгенському університеті, невдовзі став

професором цього університету. Серед його головних творів необхідно

згадати наступні:

1. «De fundamento successionis ab intestato ex jure Romano

antiquo et novo» - перша робота Гуго Гроція, яка була написана в

1785 році.

2. «Lehrbuch des Naturrechts, als einer Philosophie des positiven

Rechts» (в українському перекладі ця книга отримала назву –

«Підручник природного права як філософії позитивного права, а

надто — приватного права») – вийшла в 1809 році.

3. Статття «Чи є закони єдиним джерелом історичних істин»,

яка була надрукована в Civilistisches Magazin в 1814 році.

Менш відомими є «Lehrbuch des heutigen römischen Rechts», «Geschichte

des Römischen Rechts», «Juristische Encyclopädie» та інші, що вийшли під

загальною назвою "Lehrbuch eines civilist. Cursus".

В своїй праці «Підручник природного права як філософії позитивного

права, а надто — приватного права» Гуго розглядає питання про те, що є

джерелом права. Вивчаючи римське право, він зробив висновок про те, що

право історично ніколи не зводилось лише до законодавства, що твориться

верховною владою. При цьому Гуго критикує загальноприйняте на той час

положення про те, що закон – є єдиним джерелом права. Доказуючи

зазначене положення він вказує на те, що в усіх державах, а особливо в Римі і

Англії, можна знайти сліди права, що розвивається незалежно від

законодавчої влади, наприклад, - звичаєве право, преторське право. Більш

детально Гуго розвиває цю точку зору в статті під назвою «Чи є закони

єдиним джерелом історичних істин», яка була надрукована в Civilistisches

Magazin в 1814 році.

В своїх працях Гуго також відповідає на питання - як твориться право.

Так, він порівнює процес розвитку права з процесом розвитку мови та

звичаїв. Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само

як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь

вольовою вказівкою і не дане Богом. Науковець зазначає, що будь-хто знає,

що мова твориться сама по собі і що на її розвиток більш за все впливає

приклад тих, хто вважається таким, що правильно та гарно говорить. Те саме

стосується і права. Право, так само як і мова та звичаї, розвивається

самостійно: без договорів чи вольових вказівок, а просто у зв’язку з тим, що

так склались обставини, що інші роблять саме так. До права, що розвивається

самостійно Гуго відносить звичаєве право, преторське право, земське право.

Окремо вчений виділяє право, яке твориться законодавчою владою. Він

віддає перевагу формам права, що розвиваються самостійно, і критично

ставиться до законів як до джерел права. З цього приводу Гуго зазначає, що

формам права, що самостійно розвиваються, притаманні такі риси як

загальновідомість та визначеність приписів. Що ж стосується законів,

створених верховною владою, то завжди залишаються сумніви: чи будуть

вони дієвими на практиці. Для підтвердження цього Гуго наводить приклад,

коли законодавчою постановою у всіх вулиць Геттінгену були змінені назви,

проте мешканці міста продовжували використовувати старі, звичні назви.

Більшість законів і угод ніколи не виконуються, - вважає Гуго. Він

підкреслює, що самі законодавці не вірять у повне виконання своїх приписів.

Відступають від норм закону не лише нечесні, але й порядні люди. І це, на

думку вченого, не є чимось поганим, оскільки так було завжди і всюди, а

сама мета права як раз і полягає перш за все у визначеності, надійності і

незмінності даного правила, не залежно від того, як воно виникло і, навіть,

незалежно від його змісту. На підтвердження зазначеного Гуго наводить

приклад, коли за звичаєм для визнання заповіту дійсним достатньо було

укласти його у присутності шести свідків, згодом з’ясувалось, що закон

вимагає присутності семи свідків. Проте перевагу, на думку вченого,

необхідно і логічно віддати всім відомому звичаю, а не невідомому закону,

оскільки правила, що склалися самі собою в будь-якому разі більш

відповідають духу народу ніж те, що може вигадати законодавець.

Слід звернути увагу також на те, що учений порівнював утворення

права з утворенням правил гри. Він зазначав, що здебільшого в іграх правила

складаються незалежно від згоди гравців. Вони утворюються з плином часу

внаслідок однакового вирішення спірних питань, що виникають. І лише

поступово, завдяки практиці, що склалася, встановлюються тверді правила.

Таким чином ці правила склались самі по собі, не маючи свого джерела ні в

вольовому приписі, ні в договорі. Цим порівнянням процесу творення права з

процесом утворення правил гри Гуго знов ж таки підкреслює свій висновок

про те, що право твориться само по собі і розвивається самостійно, а не

встановлюється в договорі, вольовим приписом, так само як і не є Божим

даром.

Фрідріх Карл Савіньї народився 21 лютого 1779 року у Франкфурті-на-

Майні. у 1795 році він вступив до Марбурзького університету. З 1800 року

Савіньї почав працювати в цьому університеті на посаді приват-доцента та

читати лекції з кримінального та римського права. У 1810 році Савіньї

починає викладати римське право у щойно заснованому Берлінському

університеті. Разом із Савіньї до цього навчального закладу були запрошені й

інші видатні науковці того часу. Зокрема й близькі друзі Савіньї – Карл

Фрідріх Ейхгорн та Бартольд Георг Нібур. У 1812 році Савіньї став ректором

цього університету. В період з 1815 до 1850 року Савіньї разом з Ейхгорном

видає «Журнал історичної юриспруденції». В 1842 році Савіньї залишив

професорську посаду і почав керувати особливим органом, створеним при

міністерстві юстиції для проведення реформи з перегляду законодавства

Прусії. В останні роки життя Фрідріх Карл Савіньї відійшов як від

юридичної, так і від державної діяльності. Помер він 1861 року в Берліні.

Серед головних праць науковця необхідно назвати:

1. «Право володіння» (німецькою - Das Recht des Besitzes), що

вийшла в 1803 році;

2. «Про призначення нашої епохи в законодавстві та

юриспруденції» (німецькою - Vom Beruf unserer Zeit für Gesetzgebung

und Rechtswissenschaft), яка з’явилася в 1814 році;

3. «Система сучасного римського права» (німецькою - System

des heutigen römischen Rechts) – шеститомне видання вийшло в 1840-х

роках.

4. В 1853 році Савіньї написав працю, присвячені

зобов’язальному праву.

В залежності від відношення до рецепції римського права в історичній

школі права склалися дві течії: романісти, які визнавали вплив римського

права, та германісти, які такий вплив не визнавали. Фрідріх Карл Савіньї був

представником течії романістів. На його думку, німецьке право сприйняло

багато інститутів римського права. В своїх роботах він проілюстрував, що

римське право не припинило свого існування з падіння Західно-Римської

імперії, а продовжило існувати в законах, звичаях і працях юристів

Середньовіччя, поки не відродилося в працях глосаторів.

У 1814 році вийшла брошура «Про необхідність всезагального

цивільного права для Німеччини» професора Гейдельберзького університету,

що викликала надзвичайну дискусію в науковому середовищі. На

прогресивну ідею Тібо в короткий термін створити єдиний Цивільний кодекс

Німеччини, який базувався б на тих самих раціональних началах, що й

Французький Цивільний кодекс 1804 року, Савіньї відповів своєю працею

««Про призначення нашої епохи в законодавстві та юриспруденції». В цій

роботі ідея швидкої кодифікації німецького цивільного права на основі

французького права критикувалась, як антисоціальна та необґрунтована.

Савіньї вважав, що німці ще не готові до створення зводу законів. В

роздробленості Німеччини Савіньї не бачив однаково підготовлених юристів,

які б змогли підготувати даний кодекс. Проте в цілому він не відхиляв

можливість кодифікації, проте лише після створення в Німеччині єдиної

правової науки, що б органічно розвивалася.

На думку Савіньї, право, як і мова, мораль має характер властивий

тому чи тому народові. Право — це не довільна настанова законодавця,

зауважує вчений, а продукт «народного духу», народної свідомості. Тобто

джерелом розвитку права Савіньї вважає «характер народу», «народний

дух». Савіньї визначає народний дух як той нерозривний зв'язок, який існує

між правом і національною культурою. Право вчений визначає як історичний

прояв народного духу, тобто як органічний продукт таємних внутрішніх сил

народу.

Називаючи право вираженням народного переконання, Савіньї, однак,

не міг зовсім заперечувати й роль юристів у розробці права. Тому для того,

щоб поставити все на свої місця, він запропонував розрізняти такі стадії

розвитку права:

 «природного» права – на цій стадії право витворюється

безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право.

 «вченого» права - на цій стадії право витворюється

вченими-юристами, які виступають як представники народу, виразники

народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з

одного боку, як частина життя народу, з іншого — як особлива наука,

яку витворюють юристи, тобто у праві виявляється юридично-

технічний елемент.

 кодифікацію – на цій стадії юристи готують законопроекти,

надаючи нормативну форму тому, що вже раніше створено народним

духом.

Савіньї окремо зауважує, що необхідно пам’ятати, що на всіх етапах

розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою — загальним духом

народу.

Георг Фрідріх Пухта народився 31 серпня 1798 року у Кадольцбурзі.

Навчався Пухта в університеті м. Ерлангена. Після його закінчення Пухта

викладав право в університетах Німеччини, а саме в таких містах як -

Ерланген, Мюнхен, Марбург, Лейпциг. У 1820 році Пухта захистив

дисертацію «De itinere, aotu et via». В 1842 році став професором

Берлінського університету. До кінця життя Пухта залишався професором

Берлінського університету, а також державним радником і членом комісії з

реформування законодавства Прусії. Помер Георг Фрідріх Пухта 8 січня 1846

року в Берліні.

Найвідоміші праці вченого:

1. «Das Obligationenrecht» (в українському перекладі –

«Звичаєве право») була написана в 1828 -1837 роках в місті Ерланген;

2. «Lehrbuch der Pandecten» - перша центральна система

сучасного римського права, яка була видана в 1838 році;

3. «Cursus der Institutionen» (українською – «Курс

інституцій»), робота над якою тривала в 1841-1847 роках в місті

Лейпциг.

Крім зазначених творів необхідно також згадати інші праці Пухти,

зокрема «Grundriss zu Vorlesungen über jur. Encyklopä die und Methodologie»

(1822 р.), «Civ. Abhandlungen» (1823 р.), «Lehrb. der Institutionen» (1829),

«System des Civilrechts» (1832), «Einleitung in das Recht der Kirche» (1840).

На праці Пухти досить сильно вплинули сучасні йому філософські

вчення Шеллінга, зокрема цей вплив вбачається в трактуванні Пухтою

поняття «народного духу», започаткованого Савіньї. Як теоретик історичної

школи права він розвинув ідеї Савіньї щодо розуміння права як витвору «на-

родного духу». «Народний дух» за Пухтою – це самостійно діюча сила,

притаманна будь-якому народу, незмінна і незалежна від плину історії. Право

вчений розглядає як вираз загальної волі всіх учасників правового спілкування.

Правові норми створює безпосередньо народний дух , незалежно від волі

окремих індивідів або груп осіб та їх суб’єктивних устремлінь. Пухта зазначає,

що особа є тільки носієм права, а не його творцем, і у своїй правосвідомості

лише відображає правосвідомість свого народу. Остання не є складовою

правосвідомості окремих громадян, а формується під впливом народного

духу, особливості якого залежать від територіальної відокремленості та

географічних умов існування конкретного народу і визначають характер

певної правової системи. Право, говорить вчений, органічно розвивається з

«народного духу», як рослина із зерна.

Детальніше свої погляди на походження права Пухта висвітлив в своїй

праці «Звичаєве право». Зокрема, в ній вчений поділяє всі джерела права на

видимі і невидимі. В свою чергу до невидимих джерел він відносив Бога та

народний дух, а до видимих – форми вираження народного духу: звичаєве

право, законодавче право, наукове право. Звичаєве право, на думку Пухти,

неможна визначати як результат повторення народом певних дій, навпаки,

звичаєве право – це загальнонародне переконання. З цього приводу він

зазначав, що дотримання це лише останній етап, в якому знаходить свій

прояв право, що живе в переконанні членів народу. Законодавче право –

форма права, яка дозволяє зробити його зрозумілим і типовим. Проте ця

форма права не може мати довільний зміст. Законодавець має виражати

загальне переконання народу, під впливом цього переконання він сам має

знаходитись. Наукове право – форма, за допомогою якої можна виявити

юридичні положення, що містяться в дусі національного права, проте не

проявилися ні в безпосередніх переконаннях членів роду і їх діях, ні в

позиціях законодавця та стають зрозумілими лише в результаті застосування

методів наукової дедукції.

Необхідно звернути увагу також на погляди Пухти на державу.

Держава, на його думку, створена тією ж силою, що й право, її основою

також є народний дух. Тобто, дух народу творить державу, як і право.

Розвиток держави відбувається за тими самими принципами, що і

розвиток права. Але Пухта звертає увагу на те, що держава, на відміну від

народу, не просто природний союз, вона утворюється загальною волею, що