Реферат - Профілактика захворювань населення на туберкульоз

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки

Національний технічний університет України “КПІ”

Кафедра інженерної екології

«Профілактика захворювань населення

на туберкульоз»

Київ 2011

Зміст

Вступ

1. Шляхи і способи зараження туберкульозом

2. Епідеміологія туберкульозу (основні терміни)

3. Профілактика туберкульозу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Туберкульоз (від лат. tuberculum – бугорок) – загальне інфекційне захворювання, що

викликається мікобактеріями туберкульозу. Від грецького слова phthysis (виснаження тіла)

походить слово фтізіологія – вчення про туберкульоз. Туберкульоз уражає всі органи й

системи людського організму, та найчастіше він виявляється в легенях.

Мікобактерії туберкульозу (МБТ) – факультативні внутрішньоклітинні паразити.

Природний резервуар туберкульозної мікобактерії – людина, домашні та дикі тварини, птахи.

МБТ розмножуються досить повільно. Розмноження відбувається в основному шляхом

простого клітинного ділення. МБТ мають стійкість до фізичних і хімічних агентів; вони

зберігають життєздатність при дуже низьких температурах, а підвищення до 80°С можуть

витримувати протягом 5 хв. У зовнішньому середовищі мікобактерія туберкульозу досить

стійка. У воді вона може зберігатися до 150 днів. При інтенсивному опроміненні сонцем і при

високій температурі навколишнього середовища життєздатність МБТ різко знижується і,

навпаки, в темряві і вогкості життєздатність їх дуже значна. Поза живого організму вони

залишаються життєздатними протягом багатьох місяців, особливо в темних, сирих

приміщеннях [1].

МБТ виявляються за допомогою унікальної властивості до забарвлення

(кислотостійкості), що відрізняє їх від багатьох інших збудників інфекції. Препарат,

забарвлений при підігріванні карболовим фуксином, знебарвлюється розчином сірчаної

кислоти і після промивання водою дозабарвлюється розчином метиленової синьки (спосіб

Ціля-Нільсена). На відміну від некислотостійких бактерій, туберкульозні мікобактерії

забарвлюються в червоний колір, не знебарвлюються при дії розчину кислоти і добре видно

на синьому фоні при мікроскопії.

МБТ за своєю природою нечутливі до багатьох антибіотиків. Разом з тим МБТ можуть

виробляти стійкість (резистентність) до протитуберкульозних препаратів. Одночасна

лікарська стійкість МБТ до декількох препаратів в останні роки значно знижує ефективність

лікування туберкульозу.

Одна з головних проблем медицини у галузі фізіології це те, що вона має справу не

просто з небезпечним збудником туберкульозу, а з цілим набором його штамів, стійких до

різних ліків. На практиці для організації ефективного лікування туберкульозу важливо не

тільки виявити МБТ, а й паралельно визначити їх резистентність, причому досить швидко –

протягом двох-трьох днів, щоб вчасно призначити ефективну хіміотерапію [1,2,3].

В кінці 80-х рр.. минулого століття з'явився метод, який значно скорочує час такого

аналізу. Нова діагностика заснована на вибірковій ампліфікації нуклеїнових кислот (ДНК або

РНК) за допомогою полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР). Метод ПЛР має великі

можливості і лежить в основі точної ДНК-діагностики, яка дозволяє ідентифікувати будь-

який штам МБТ і визначати першопричину тієї чи іншої стійкості до ліків [1].

1. Шляхи і способи зараження туберкульозом

Основним джерелом МБТ є хворий на туберкульоз людина, що поширює МБТ.

Туберкульозна інфекція стає небезпечною в тих випадках, коли хворі страждають на

відкриту форму туберкульозу, тобто виділяють туберкульозні мікобактерії. Особливе

значення при зараженні туберкульозом має прямий, тривалий і тісний контакт здорової

людини з інфікованою. Зараження може відбуватися найчастіше в сім'ї, в місці проживання

або в колективі, в яких знаходиться хворий на туберкульоз, який виділяє мікобактерії.

Небезпека зараження МБТ здоровими людьми усувається, якщо вчасно виявлена і ізольована

інфікована людина.

Розрізняють такі шляхи передачі туберкульозу:

1) Повітряно-крапельний. Туберкульозні мікобактерії потрапляють в повітря з

крапельками при кашлі, розмові та чханні хворого з активним туберкульозом. При вдиханні

ці заражені крапельки проникають в легені здорової людини. Залежно від сили кахлевих

імпульсів і розмірів крапельок МБТ розповсюджуються в повітрі на різні відстані: при кашлі

– до 2 м, при чханні – до 9 м. У середньому частки мокротиння розсіюються на відстань 1 м

прямо перед хворим. Крапельки туберкульозного мокротиння, що осіли на підлогу,

висихають і перетворюються на пилинки. Туберкульозні мікобактерії при цьому залишаються

життєздатними. Встановлено, що до 18-го дня в висушеній мокроті залишається 1% живих

бактерій. При сильному русі повітря, підмітанні підлоги, переміщенні людей пилинки, що

містять туберкульозні мікобактерії, піднімаються в повітря, проникають в легені і

викликають зараження.

2) Аліментарний (через травний тракт). Спеціальні експерименти на тваринах показали,

що при аліментарному способі потрібна значно більша кількість мікобактерії, ніж при

аерогенному зараженні.

Шляхи поширення туберкульозних мікобактерії в організмі людини при аліментарному

зараженні туберкульозною культурою демонстративно показують матеріали, опубліковані у

зв'язку з судовим процесом в Любеку [2]. Помилково 252 грудним дітям при вакцинації per os

була введена туберкульозна культура (Кільський штам) замість БЦЖ. Внаслідок зараження

померло від туберкульозу 68 дітей, захворіли 131 дитина і 53 залишилися здоровими. При

розтині трупів 20 померлих дітей було встановлено, що в більшості випадків процес

локалізувався в органах черевної порожнини. Вхідними воротами інфекції були органи

травлення.

3) Контактний. Зараження туберкульозом через шкіру зустрічається рідко, хоча відомі

випадки зараження через пошкоджену шкіру і кон’юктиву ока.

4) Внутрішньоутробне зараження туберкульозом. Зараження відбувається або при

ураженні туберкульозом плаценти, або при інфікуванні пошкодженої плаценти під час

пологів туберкульозною матір'ю. Такий шлях зараження туберкульозом зустрічається вкрай

рідко.

Найчастіші симптоми туберкульозу: стійкий кашель із виділенням мокротиння, тривале

підвищення температури тіла, швидка втома, втрата апетиту та безпричинне схуднення,

потовиділення, особливо вночі, задишка, кровохаркання. В частині випадків, особливо на

початку хвороби, туберкульоз може розвиватися безсимптомно або виявляється лише один із

симптомів. Хронічного перебігу хвороба набуває тоді, коли хворий приймає не всі призначені

лікарем протитуберкульозні препарати або приймає їх нерегулярно, робить тривалі перерви в

лікуванні [2].

2. Епідеміологія туберкульозу (основні терміни)

Інфікованість – відсоток осіб з позитивними реакціями на туберкулін, якщо вони не

мають поствакцинного характеру.

Захворюваність на туберкульоз (частота нових випадків) – це число нових випадків

активних форм туберкульозу, що зустрічаються в певної популяції протягом означеного

періоду часу. Зазвичай захворюваність туберкульозу представляється числом випадків на

100 000 населення в рік.

Поширеність (ураженість) туберкульозу – кількість хворих на активний туберкульоз, які

перебувають на обліку на кінець року на 100 000 населення.

Смертність від туберкульозу – кількість осіб, які померли від туберкульозу на 100 000

населення.

Щорічний показник інфікування (ЩПІ) – приклад нових випадків інфікування серед

туберкуліннегативних (раніше не інфікованих) представників даної групи населення.

Проводячи спостереження за групою осіб, відомих як туберкуліннегативні, і реєструючи

частоту появи позитивних туберкулінових тестів серед них, протягом певного часу робляться

спроби оцінити загальну захворюваність на туберкульоз у даній групі населення та порівняти

їх з різними інформаційними базами.

Інфіковані туберкульозом особи – це наявність життєздатних мікобактерій туберкульозу

в організмі без клінічних ознак захворювання. Більшість практично здорових осіб, які були

інфіковані МБТ, знаходяться в цьому стані протягом всього життя.

Хворі на туберкульоз – це особи, в організмі яких є активні, вірулентні МБТ. Зазвичай

це проявляється клінічними симптомами ураження окремих систем і органів. Найбільш

важливим підтвердженням туберкульозу є наявність МБТ в мокротинні або тканинах різних

органів.

Осередок туберкульозної інфекції – умовне поняття, яке включає місце перебування

бактеріовиділювача і його оточення (людей, приміщення, обстановку) [2].

3. Профілактика туберкульозу

Соціальна профілактика регламентує організацію та здійснення широкого комплексу

оздоровчих заходів, які допомагають запобігти не лише туберкульозу, а й багатьом іншим

хворобам. Ці заходи мають універсальний і, по суті, неспецифічний характер, проте їх

значення у профілактиці туберкульозу дуже велике. Вони спрямовані на поліпшення екології,

боротьбу з бідністю, підвищення матеріального добробуту, загальної культури і грамотності

громадян. Профілактичні заходи соціальної спрямованості створюють умови, необхідні для

зміцнення здоров'я і затвердження пріоритету здорового способу життя. Здійснення цих

заходів тісно пов'язане із загальною соціально-економічною ситуацією в країні і залежить від

політичної волі держави та її ідеології.

Соціальна профілактика туберкульозу впливає на всі ланки епідемічного процесу. Вона

створює фундамент, необхідний для здійснення необхідних профілактичних заходів, і в

значній мірі визначає їх загальну результативність [1].

Санітарна профілактика. Безпосередньою метою санітарної профілактики є

попередження інфікування МБТ здорових людей і створення умов, при яких їх контакт з

джерелом туберкульозної інфекції в побуті і на роботі стає найменш небезпечним. Санітарна

профілактика спрямована перш всього на джерело бактеріовиділення та шляхи передачі

збудника туберкульозу. Найбільшу епідемічну небезпеку становлять хворі на активний

туберкульоз люди і тварини, які виділяють у навколишнє середовище значну кількість МБТ.

У цьому випадку мікобактерії виявляють при бактеріологічному дослідженні патологічного

матеріалу або ряду біологічних субстратів, отриманих від хворого.

Найнебезпечнішим джерелом туберкульозної інфекції є хворі, у яких уражені органи

дихання і в зоні туберкульозного запалення є деструкція. Такі хворі виділяють велику

кількість МБТ з найдрібнішими частинками мокроти при кашлі, чханні, гучній емоційній

промові. Оточуюче їх повітря містить збудники туберкульозу. Проникнення цього повітря в

дихальні шляхи здорової людини легко приводить до її інфікування.

З числа хворих на позалегеневий туберкульоз до бактеріовиділювачів відносяться особи,

у яких МБТ виявляють у сечі, менструальній крові, інших виділеннях. Епідемічна небезпека

цих хворих невелика.

Всі медичні установи (включаючи жіночі консультації), що володіють інформацією про

хворого на туберкульоз, обмінюються наявними відомостями. На кожного хворого з вперше

встановленим діагнозом активного туберкульозу (у тому числі посмертно) за місцем його

виявлення лікар заповнює повідомлення. На хворого з встановленим виділенням МБТ лікар

заповнює також додаткове екстрене повідомлення для територіального центру

Держсанепіднагляду.

Ризик поширення туберкульозної інфекції залежить від умов життя, культурного рівня,

звичок хворого і контактуючих з ним людей. Тому об'єктом санітарної профілактики стає не

тільки безпосереднє джерело МБТ, але і сформоване навколо нього епідемічний осередок

туберкульозної інфекції.

У просторові межі осередки інфекції включають місце проживання хворого (квартира,

будинок, гуртожиток, інтернат), а також установа, в якому він працює, навчається або

перебуває на вихованні. Стаціонар, в який госпіталізують хворого, також розглядають

як осередок туберкульозної інфекції. Складовими осередку є і члени сім'ї хворого на

туберкульоз, колективи та групи людей, з якими він спілкується. З цих позицій, невеликий

населений пункт (село, селище) з тісно спілкуючимися жителями, серед яких виявлений

хворий на активний туберкульоз, також вважають осередком інфекції.

Часові межі осередку туберкульозної інфекції залежать від тривалості спілкування з

бактеріовиділювачем і термінів підвищеного ризику захворювання інфікованих контактних

осіб.

Серед багатьох факторів, що дозволяють встановити небезпеку осередку туберкульозної

інфекції, особливу увагу слід приділяти: локалізації туберкульозного процесу; життє-

здатності, вірулентності, лікарської стійкості МБТ, які виділяються хворим; наявності у

осередку підлітків, вагітних жінок та інших осіб з підвищеною чутливістю до туберкульозної

інфекції; характером житла (гуртожиток, комунальна або окрема квартира, індивідуальний

будинок, установа закритого типу) і його санітарно-комунальним благоустроєм; своєчасності

та якості виконання протиепідемічних заходів; соціальному статусу, загальній культурі,

санітарній грамотності хворого та оточуючих його людей.

Умовно виділяють 5 груп осередків туберкульозної інфекції:

1) Першу групу утворюють осередки з найбільшою епідемічної небезпекою. Такі

осередки частіше бувають у гуртожитках, комунальних квартирах, установах закритого типу,

в яких неможливо виділити для хворого кімнату.

2) Друга група включає осередки, в яких є хворі туберкульозом легень, що виділяють

МБТ, але проживають у окремих упорядкованих квартирах без дітей і підлітків та

дотримуються санітарно-гігієнічного режиму.

3) До третьої групи належать осередки, в яких проживають хворі з активним

туберкульозом легень без встановленого при взятті на облік виділення МБТ, але є діти і

підлітки чи особи з підвищеною чутливістю.

4) Осередками четвертої групи вважають місця проживання хворих з активним

туберкульозом легень, у яких встановлено припинення виділення МБТ. Сюди також належать

осередки після вибуття (або смерті) бактеріовиділювача.

5) Осередки п'ятої групи складають осередки зоонозного походження.

Профілактична протиепідемічна робота в осередку туберкульозної інфекції покликана:

- попередити про інфікування здорових людей;

- попередити захворювання інфікованих МБТ осіб;

- підвищити санітарну грамотність і загальну гігієнічну культуру хворого і

контактуючих з ним осіб.

Протиепідемічну роботу у осередках протитуберкульозні диспансери здійснюють

спільно з центрами держсанепіднагляду. Результати спостереження за осередком

туберкульозної інфекції і проведення в ньому протиепідемічних заходів відображають на

спеціальній карті епідеміологічного обстеження. Значна частина протиепідемічної роботи

покладено на фтизіатричну службу.

У невеликих населених пунктах, які значно віддалені від територіальних

протитуберкульозних диспансерів, всі протиепідемічні заходи повинні виконувати фахівці

загальної амбулаторно-поліклінічної мережі за методичної допомоги фтизіатра диспансеру та

епідеміолога [1,3].

Перше відвідання місця проживання виявленого хворого на туберкульоз дільничний

фтизіатр та епідеміолог проводять протягом 3 днів після встановлення діагнозу. У хворого та

членів його сім'ї уточнюють адресу постійного місця проживання, з'ясовують можливість

проживання за іншими адресами. Збирають уточнені відомості про професію хворого, місце

роботи (навчання), в тому числі за сумісництвом. Виявляють контактних осіб, детально

оцінюють умови побуту, рівень санітарно-гігієнічних навичок хворого, членів його сім'ї та

інших контактів. Цікавляться самопочуттям осіб, що контактують з хворим, інформують їх

про терміни і зміст майбутнього обстеження на туберкульоз та план оздоровчих заходів,

акцентуючи увагу на протиепідемічних заходах. У ході первинного епідеміологічного

обстеження осередку вирішують питання про необхідність госпіталізації та можливості

ізоляції хворого в домашніх умовах (виділення окремої кімнати або її частини, відгородженій

ширмою; забезпечення хворого індивідуальної ліжком, рушником, білизною, посудом). При

відвідуванні осередку заповнюють карту епідеміологічного обстеження і спостереження

туберкульозного осередку за формою, єдиної для протитуберкульозних диспансерів та

органів Держсанепідемнагляду.

У першу чергу підлягають госпіталізації хворі, які за родом своєї професійної діяльності

стикаються з великими групами людей в умовах, що допускають швидку передачу інфекції.

До них відносяться працівники дитячих установ, дитячих лікувально-профілактичних

установ, шкіл, професійно-технічних училищ та інших спеціальних навчальних закладів,

підприємств громадського харчування, торгівлі, міського транспорту, співробітники

бібліотек, сфери обслуговування, а також особи, які працюють або проживають у

гуртожитках, інтернатах та комунальних квартирах.

Повне первинне обстеження контактних осіб має бути проведене протягом 14 днів з

моменту виявлення хворого на туберкульоз. Обстеження включає огляд фтизіатра,

туберкулінову пробу Манту з 2 ТО (туберкулінові одиниці, 2 ТО - туберкулінова доза 0,1мл),

флюорографію органів грудної клітини, клінічні аналізи крові та сечі. При підозрі на

позалегеневу локалізацію туберкульозного ураження проводять необхідне додаткове

обстеження [1,2,3].

Відомості про контактних з хворим на туберкульоз осіб диспансер передає в поліклініку

і медсанчастину за місцем роботи або навчання осіб, що контактують з хворим

туберкульозом. Особам молодого віку з негативною реакцією на пробу Манту з 2 ТО

проводять ревакцинацію БЦЖ. Дітям, підліткам та дорослим, що знаходяться в контакті з

бактеріовиділювачів, призначають хіміопрофілактику.

Для дезінфекції у осередках туберкульозної інфекції в основному застосовують 5%

розчин хлораміну, 0,5% розчин активованого хлораміну, 0,5% розчин активованої хлорного

вапна. Якщо немає можливості користуватися дезінфікуючими засобами, рекомендується

широко застосовувати кип'ятіння, особливо з додаванням кальцинованої соди.

Дезінфекцію в осередку туберкульозної інфекції поділяють на поточну і заключну.

Поточну дезінфекцію в осередку проводять в оточенні інфекційного хворого з моменту його

виявлення. Вона включає повсякденне прибирання приміщення, провітрювання, знеза-

раження посуду і залишків їжі, предметів особистого користування, а також дезінфекцію

біологічного матеріалу, що містить МБТ. У кімнаті хворого обмежують кількість предметів

повсякденного користування. По можливості використовують предмети і речі, які легко

піддаються очищенню, миття та знезараження. М'які меблі накривають. При прибиранні

приміщення, де проживає хворий, слід перевдягатися у спеціальний одяг. При зміні

постільної білизни необхідно надягати маску з 4 шарів марлі. Спецодяг збирають в бак із

щільно закритою кришкою окремо від білизни членів сім'ї та знезаражують. Після їжі посуд

хворого, очищену від залишків їжі, спочатку знезаражують кип'ятінням у 2% розчині

кальцинованої соди 15 хвилин (без соди 30 хв) або зануренням у вертикальному положенні в

один із дезинфікуючих розчинів, а потім промивають у проточній воді. Харчові відходи

кип'ятять протягом 30 хв у воді або протягом 15 хв у 2% розчині соди. Предмети догляду за

хворим знезаражують після кожного використання дезинфікуючим засобом.

Заключну дезинфекцію здійснюють у всіх випадках вибуття хворого з дому, але не

рідше 1 разу на рік.

Спостереження за контактними особами здійснюють протягом усього терміну виділення

хворим МБТ. Після лікування (або виїзду) хворого і зняття його з обліку як

бактеріовиділювача раніше сформований осередок туберкульозної інфекції зберігає

небезпеку і вимагає контролю протягом 1 року. У разі летального результату захворювання

спостереження за осередком продовжують ще 2 роки [1].

Специфічна профілактика туберкульозу.

Протитуберкульозна вакцинація і ревакцинація.

Метою протитуберкульозної вакцинації є створення у неінфікованого МБТ людини

штучного імунітету, що підвищує стійкість до збудника туберкульозу.

Для вакцинації використовують штам БЦЖ-1. Штучний набутий протитуберкульозний

імунітет після введення вакцини БЦЖ (вакцинації) не є довічним і згасає приблизно через 5-7

років. Для його відновлення потрібно повторне введення вакцини БЦЖ. Таке введення

вакцини називають ревакцинацією.

В умовах напруженої епідемічної ситуації і при високому ризику інфікування

протитуберкульозну вакцинацію слід проводити в найбільш ранньому віці, коли ймовірність

інфікування мінімальна в силу дуже обмеженого контакту такої людини із зовнішнім світом.

З цих позицій оптимальним рішенням є проведення вакцинації БЦЖ у новонароджених.

Вакцинація БЦЖ в осіб більш старшого віку може бути здійснена тільки після

туберкулінодіагностики (проба Манту з 2 ТО) при негативній реакції на туберкулін

(позитивна анергія).

Оптимальним є внутрішньошкірне введення вакцини. Воно забезпечує найбільш швидке

формування протитуберкульозного імунітету і його максимальну тривалість.

Імунітет формується в середньому через 6-9 тижнів після вакцинації. Особи, у яких

вакцинація була тимчасово відкладена, повинні бути взяті під нагляд і вакциновані після

ліквідації протипоказань. Вакцинованих новонароджених, у яких в родині є хворі на

туберкульоз, необхідно ізолювати на час вироблення імунітету.

Ревакцинації підлягають діти у віці 7 і 14 років. Ревакцинацію проводять у дитячих

поліклініках або фельдшерсько-акушерських пунктах. Інші профілактичні щеплення можна

здійснювати з інтервалом не менше 1 міс до і після ревакцинації проти туберкульозу. Цей

термін необхідний для вироблення специфічного імунітету.

Всі діти з поствакцинальними ускладненнями спостерігаються протитуберкульозним

диспансером, де вони отримують індивідуальну специфічну терапію [1].

Хіміопрофілактика.

Під хіміопрофілактикою розуміють застосування протитуберкульозних хіміопрепаратів

з метою попередження туберкульозу в осіб, які піддаються найбільшій небезпеці зараження

МБТ і захворювання на туберкульоз. За допомогою специфічних хіміопрепаратів можна

зменшити популяцію МБТ, які проникли в організм людини, і таким чином створити кращі

умови для повноцінної взаємодії клітин - учасників імунної відповіді. Серед осіб, які

отримували хіміопрофілактику, кількість хворих на туберкульоз у 5-7 разів менше, в

порівнянні з аналогічними групами осіб, які не отримували її.

Зазвичай хіміопрофілактику проводять ізоніазидом. Хіміопрофілактику туберкульозу

проводять у визначених груп населення: клінічно здоровим дітям, підліткам та особам до

30 років, вперше інфікованим МБТ; дітям, підліткам та дорослим, які перебувають у

побутовому контакті з хворими на активний туберкульоз; особам, раніше вилікуваним від

туберкульозу; новонародженим, щепленим у пологовому будинку вакциною БЦЖ, що

народилися від хворих на туберкульоз матерів з несвоєчасно виявленими захворюванням.

У конкретних епідеміологічних умовах хіміопрофілактика туберкульозу може бути

призначена і іншим групам населення [1,2,3].

Висновок

Туберкульоз є проблемою соціальної і медичної. Заходи соціальної спрямованості

повинні мінімізувати і по можливості усувати умови і фактори соціального ризику, які

створюють передумови для поширення туберкульозної інфекції та виникнення хвороби.

В Україні туберкульоз продовжує залишатися проблемою. Початок минулого десяти-

річчя характеризувався погіршенням епідемічної ситуації з туберкульозу [4]. Епідемічна

ситуація почала погіршуватись з 1992 року. Захворюваність за 11 років зросла в 2,0 рази і

досягла рівня 84,1 на 100 тис. населення, а смертність збільшилася в 1,8 рази і становить,

відповідно, 25,3 осіб на 100 тис. населення. Найвищі показники захворюваності на всі форми

туберкульозу визначались у південно - східних регіонах України: у Херсонській області –

174,0 на 100 тис. населення; Миколаївській – 111,1; Луганській – 114,3; Донецькій – 103,4;

Кіровоградській – 109,9 та Одеській – 95,3. Рівень захворюваності в цих регіонах збільшився

за 11 років в 3,5 – 2,0 рази. Серед тих, що вперше захворіли на туберкульоз, 13,6 % становлять

робітники, 1,0 % – робітники аграрного сектору, 3,4 % – службовці, а майже половина з них

(2 %) – медичні працівники (777 осіб), 3,9 % – учні та студенти. 47,3 % усіх хворих – особи

працездатного віку, які не працюють, 12,4 % – пенсіонери, 1,4 % – особи, що повернулись з

місць позбавлення волі, 1,8 % – особи без постійного місця проживання. Зараз кількість

хворих на туберкульоз складає близько 1,8 % населення України.

Найбільший ризик захворіти мають люди, що інфіковані ВІЛ, та хворі на СНІД. Високий

ризик мають:

- люди, які знаходяться у постійному контакті з хворим на «відкриту» форму

туберкульозу;

- люди, що зловживають алкоголем або вживають наркотики;

- люди, що мають знижений імунітет через недостатнє харчування та погані умови

життя або через наявність хронічних захворювань [5].

Досить високий рівень ризику у курців, через порушення захисної функції слизової

оболонки дихальних шляхів. Крім того, високий ризик захворіти мають діти, бо їх імунна

система ще не сформувалася, та люди похилого віку, через вікове ослаблення імунітету.

Медичні профілактичні заходи створені щоб зменшити ризик інфікування здорових

людей і обмежити поширення туберкульозної інфекції (протиепідемічна робота, санітарна

освіта, своєчасне виявлення та лікування хворих), а також попередити захворювання на

туберкульоз (вакцинація, хіміопрофілактика). Вони припускають активний вплив на всі ланки

епідемічного процесу – джерело МБТ, умови розповсюдження і передачі інфекції, чутливого

до туберкульозного збудника людини.

Список використаної літератури

1. Перельман М.И, Корякин В.А., Богадельникова А.В. Фтизиатрия: Учебник для мед.

вузов – 3-е изд., перераб. и доп. - М.: ОАО «Издательство «Медицина», 2004. – 502 с.

2. Туберкулёз: Учебное пособие / В.А. Кошечкин, З.А. Иванова. - М.: ГЭОТАР-Медиа,

2007 – 304 с.

3. Визель А.А, Гурилева М.Э.; Под ред. Перельмана М.И. Туберкулёз - М. ГЭОТАР

МЕДИЦИНА, 1999.

4. МОЗ України. Профілактика туберкульозу. // http://www.moz.gov.ua/ua/portal

/prof_tuberk.html

5. Харківська обласна організація Товариства Червоного Хреста. Профілактика

туберкульозу. // http://www.redcross.kharkov.ua/activity/20.html