Реферат - Новий курс президента США Ф.Д.Рузвельта: соціальні аспекти

Подождите немного. Документ загружается.

"Новий курс" Рузвельта, як уже зазначалося, започаткував перетворення

США у соціально орієнтовану державу. Соціальна спрямованість політики

стала переважати уже на другому етапі реформ, коли під тиском народного

руху в червні 1935 р. було прийнято Національний закон про трудові

відносини. Він увійшов в історію як4закон4Вагнера4(за прізвищем сенатора Р.

Вагнера). Визнавались необхідність колективного захисту робітниками своїх

інтересів через професійні спілки шляхом укладення з підприємцями

колективних договорів, право робітників на страйки. Адміністрації було

заборонено застосовувати репресії за належність до профспілок і втручатись

у внутрішні справи робітничих організацій. Суди зобов´язували розглядати

скарги профспілок за порушення закону. Одним із результатів закону

Вагнера стало об´єднання усіх робітничих організацій в Робочий альянс

Америки (1936), а також створення Ліги об´єднаних фермерів і Спілки

пайовиків.

У "Новому курсі" Рузвельта втілились риси ліберально-ре-

формістського варіанту регульованого капіталізму. Найважливішим

інструментом урядових заходів став державний бюджет, за рахунок засобів

якого здійснювалось фінансування розширеного відтворення і соціальних

програм. Активна політика державного втручання дала змогу США, по-

перше, відвернути революційну (як це не раз відбувалось у Європі) зміну

ладу, по-друге, хоча і повільніше, порівняно з окремими європейськими

країнами, подолати кризовий стан економіки. До 1937 р. за низкою основних

економічних показників США практично вийшли на рівень 1929 р.

2. Заходи в області соціальної політики :

Свідомість незбалансованості соціальної сфери з економічної й

політичної т.з. змусило Рузвельта особливе місце в реформуванні приділити

заходам у соціальній політиці.4

Не дивно, що "забута людина" виявився несучої ідеологічною опорою

політики губернатора Рузвельта. Політико-філософський і морально -

етичний підтекст цієї непопулярної в його власній партії, що й викликала

хвилю збурювання в опозиції думки будувався на переконанні, що економіка

відноситься до засобів, а не цілей життя, при індивідуалістичній моделі

розвитку виживає найсильніший, а долею слабкого й просто неповороткого

стає добродійність і визнання власної неповноцінності. Дійсно,

консервативна опозиція різко негативно зустріла заходи уряду Рузвельта,

спрямовані на деяке зм'якшення соціальних протиріч. Консерватори

затверджували, що основи американського господарства були цілком більш

здоровішими, що до 1933 долі економіка вже виходила із кризи й лише

прихід до влади демократів, їх непродумані заходи, що підірвали довіру

бізнесу, затягли вихід з депресії, перешкодили нормальному функціонуванню

економіки. Більш твердий контроль уряду над діловими операціями,

визнання урядом мінімальних прав трудящих розглядалися представниками

консервативних ділових кіл як зазіхання на таємні права бізнесу, як спроба

встановлення в країні ледве чи не соціалістичних порядків. ([1], ст. 128) Є.

Маколей, президент Асоціації автомобільних промисловців і президент

компанії Паккард, заявивши в 1936 році: “Ми стоїмо перед особою

поширення комунізму в країні. Багато факторів, які впливають зараз

стримуючи розвиток бізнесу і промисловості, є за своєю формою й характеру

соціалістичними”.4([2], ст..81)

Рузвельт, випробовуючи сильну протидію поширенню Нового курсу з

боку опозиції, часом йшов на серйозні поступки консервативним силам. Так,

наприклад, у своєму посланні конгресу в січні 1937 г він запропонував

збалансувати бюджет, у тому числі й за рахунок скорочення витрат на

програми допомоги безробітним. Він також проігнорував і тим самим

розчарував своїх союзників у профспілках, не виявивши твердої й рішучої

підтримки законопроекту про “ сприятливі умови роботи”, і білль не був

прийнятий. Більше того, восени 1937 р. вибухнула нова економічна криза.

Усе це викликало різку критикові демократичної партії з боку лідерів

американського робочого руху - Комітету виробничих профспілок і

Безпартійної робочої ліги. Вони обвинувачували керівництво демократів в

“нездатності виконати обіцянки, дані від імені партії на виборах 1936 р.” Як

повідомляв інститут Геллапа, 43% опитаних зв'язували економічні труднощі

з політикою Рузвельта. ([3], ст. 32)4Усе більш зростаюче невдоволення

лідерів профспілок і рядових їхніх членів супроводжувалося хвилею сидячих

страйків і початком періоду “охолодження” у відносинах між Рузвельтом і

профспілковими лідерами, коли останні обурювалися із приводу ворожої, на

їхню думку, позиції адміністрації щодо профспілок у трудових конфліктах

1937 р. Союз між політичним рухом профспілок і демократичною партією,

який відбувався в 1936 р., був поставлений під загрозу.4

Стривожений можливістю подальшої радикалізації профспілок в

умовах кризи, Ф. Рузвельт знову пішов на поступки робітникам. Він з усією

рішучістю й наполегливістю підтримав білль про “ сприятливі умови

роботи”, що зіграло серйозну роль у схваленні закону Конгресом США. У

своєму квітневім посланні 1938 р. до Конгресу, Рузвельт запропонував

виділити 5 млрд. доларів на нові програми допомоги безробітним. Почавши

дані кроки, він позбавив профспілки серйозних підстав для критики на

адресу адміністрації за порушення передвиборних обіцянок і запобіг тим

самим реальну перспективу розриву між робочим рухом і Новим курсом.4

Програма реформ, запропонована Рузвельтом, показала, що конкретно

розуміється під соціальною відповідальністю держави: допомога фермерам і

фермерським кооперативам, рішуче поліпшення робочого законодавства,

підтримка школи, реструктуризація оподатковування з метою вирівнювання

доходів, зрештою, передача в суспільний сектор виробництва електроенергії

й неординарні заходи щодо зміцнення системи охорони здоров'я.4

В 1935 р. був прийнятий закон про соціальне страхування, на основі

якого була створена й почала функціонувати найбільша соціальна програма

країни - Загальна федеральна програма соціального страхування по старості,

у випадку втрати годувальника й по інвалідності (ЗФП). Оцінюючи місце й

значення закону в соціальному законодавстві, президент назвав його

“наріжним каменем у системі, яка створюється, але ніяк ще не завершена”.

Удосконалювання цієї системи протягом декількох десятиліть привело до

того, що вона стала не тільки невід'ємним атрибутом життя всього

американського суспільства, але й розглядалася офіційною пропагандою в

якості “найуспішнішої загальнонаціональної програми, із усіх які коли

небудь існували” у країні. У її існуванні й стійкім функціонуванні виявилися

життєво зацікавлені не тільки мільйони старих, інвалідів, родин, які втратили

годувальника, але й молоде покоління. Нарощуючи масштаби своєї

діяльності під напором об'єктивних потреб сучасного виробництва, рухів

соціального протесту й певним заходом під впливом росту культури

суспільства в самому широкому змісті цього слова, система страхування

перетворилася в наймогутніший інструмент державної соціальної політики.

Створення державної страхової системи повинне було скоротити

масове безробіття, яке перетворилося в 30-ті роки в найпекучішу й

вибухонебезпечну соціальну проблему. Не випадкове законодавство 1935 р

одночасно заснувало обидва виду страхування - по старості й по безробіттю.

Страхове законодавство вписувалося в рамки соціальної доктрини, який

формувався в ті роки неоліберальної, покликаної через розширення

купівельної здатності мас активізувати економіку, яка перебувала в тривалій

стагнації. Зрештою, цьому процесу сприяв широкий рух американської

громадськості. Безумовно, у створенні ЗФП більша заслуга й самого

Рузвельта, якої, вірно вловивши нестатку суспільного розвитку й

усвідомивши, що подальша бездіяльність чревата негативними наслідками

для приватновласницьких підстав, поспішив ступити на шлях залучення

держави до вирішення найгостріших соціально-економічних протиріч, які

вразили американське суспільство в кризу 30-тих років.4

У процесі створення й наступного розвитку в систему був закладений

ряд базових принципів, на основі яких відбувалося формування страхових

фондів і проводилися пенсійні виплати. У фінансуванні ЗФП передбачалася

участь найманих робітників і підприємців на паритетних засадах. Засобу,

акумулюючі за рахунок спеціального податку на соціальне страхування,

повинні були переводитися в так званий довірчий фонд, звідки відразу ж

розподілялися серед реципієнтів. Перший базувався на обліку

індивідуального внеску в страхові фонди, другий - на забезпеченні

мінімального життєвого рівня. Протягом декількох десятиліть під впливом

політичних зв'язків співвідношення між ними змінювалося на користь

другого, підсилюючи тим самим перерозподільну функцію системи. Ця

тенденція закріпилася й у самій формулі нарахування виплат, яка

передбачала для низькооплачуваних громадян найбільший “рівень

відшкодування” (процентне відношення пенсії до зарплати).4

Усе це привело до того, що державна пенсія зробилася найнадійнішим

джерелом пенсійного доходу, а для двох третин американців і основним.

Втім, не слід розглядати ЗФП тільки як програму по боротьбі з бідністю.

Функції соціального страхування по захисту літніх людей, інвалідів і їх

утриманців від втрати заробітку настільки різні, що її з повним правом

можна назвати програмою по підтримці матеріального благополуччя

американської родини.4

У другій половині 30-х рр. курс на соціальне реформування триває.

Так, проголошені раніше профспілкові права не задовольняли вимог

робітників. Так, не було гарантовано законом право на страйк, не була

закріплена традиційна вимога американських робітників “ закритого цеху”,

що забороняє підприємцям шляхом “ індивідуальних угод” постановляти на

роботу не членів профспілки, яке відкривало шлях до штрейкбрехерства,

можливого зриву страйку. Права профспілок збуджувалися й у силу

необов'язковості їх участі у визначенні умов роботи робітників шляхом

висновку колективних договорів і широкої можливості створення

конфронтуючих профспілкам “ компанійських союзів”, які фінансувалися

підприємцями й використовувалися ними для підриву організованої боротьби

робітників.4

Закон про трудові відносини (Закон Вагнера), прийнятий в 1935 р., не тільки

вперше в історії США проголосив офіційне визнання прав профспілок, але й

передбачив законодавчі гарантії цих прав. У ст. 7 Закону перераховувалися

права робітників, порушення яких входило в поняття “нечесна трудова

практика” підприємців, яким заборонялося втручатися в створення робочих

організацій, у тому числі й шляхом їхнього фінансування (заборона “

компанійських союзів”), дискримінувати члени профспілки при прийманні їх

на роботу (санкціонувалася практика “ закритого цеху”), відмовлятися від

висновку колективних договорів з належним чином обраними

представниками робітників. Закон закріплював при цьому т.зв. “правило

більшості”, згідно з яким від імені робітників у договірних відносинах з

підприємцем могла вступати лише та організація, яка визнавалася більшістю

робітників, тобто їхня профспілка.4

Закон закріплював і право робітників на страйк. Але всім своїм змістом

він був спрямований на звуження підстав для масових конфліктів. Із цією

метою був створений новий орган — Національне керування із трудових

відносин (НКТВ), на який був покладений обов'язок розглядати скарги

робітників на “нечесну трудову практику” підприємця. Рішення цього органу

могли бути скасовані тільки в судовому порядку.4

Ідеї й короткий практичний досвід соціального реформаторства,

апробовані губернатором Рузвельтом наприкінці 20-х - початку З-Х років і

перенесені згодом на всю країну, увійшли яскравою сторінкою в історію XX

сторіччя. При цьому соціальна політика Рузвельта в період президентства

була настільки органічно вв'язана з кожним кроком президента як

національного лідера, що в очах більшості американців стала

ідентифікуватися винятково з особистістю великого політика.4

Загальновідомо, що успіх реформаторству Рузвельта (переконливо

зафіксований чотири рази на виборах 1932, 1936, 1940 і 1944 років)

забезпечила аморфна, внутрішньо різнорідна, але життєздатна завдяки

зімкненню на єдиній антикризовій платформі коаліція суспільних сил.

Найбільш активними елементами цієї коаліції були робітники, середні шари,

інтелігенція, а цементуючим початком ліберальне крило демократичної

партії, політики новой формації (н’юдиллери), вийшовші з різночинного

середовища, що й не поривали з ними.4

Здійсненна програма реконструкції - от основа формули практичних

дій, з якої Рузвельт звернувся до народу. Президент відмовився от висування

свідомо нездійсненних завдань і формулювання "більших задумів". Допомога

"забутій людині" і процвітаючи, динамічно розвивається економіка,

урятована конкурентної боротьби, що от підточує її неконтрольованої, і

монополізації, вичерпували головні пункти ідеологічної платформи

президента. Вона була гранично проста й зрозуміла, хоча й мала важливу

відмінну рису, залишаючись навіть у роки війни соціально-орієнтованою.4

3. Соціальні аспекти програми реформ “ Нового Курсу ”

Трудові табори для безробітних.

31 березня Рузвельт провів через конгрес законопроект, що йому був

особливо цінним – про створення Корпусу цивільної консервації (КЦК). Цей

закон дав роботу 250 тисячам безробітних молодих людей у національних

парках і лісах, а всього через КЦК пройшли 2 мільйони молодих

американців, що одягли зелену уніформу. КЦК являв собою територію, що

охоплює всю країну мережу трудових таборів, де безробітні, переважно із

числа молоді, одержували дах, одяг, харчування, медичне обслуговування й,

крім того, скромну грошову винагороду (30 доларів на місяць) за умови, що

більшу частину вони будуть відсилати своїм родинам (25 доларів на місяць).

Замість вони повинні були виконувати різні роботи, пов'язані з

лісонасадженням, що запобігає ерозії ґрунту, благоустроєм парків,

заповідників і т.п. За їхню ефективність відповідали генерал Макартур і

полковник Джордж Маршалл. Від Флориди до Канади було посаджено 200

мільйонів дерев. [4]4Для керування цими роботами планувалося створення

спеціального органу, але в запобіганні громіздкості у виконанні й росту

бюрократії, адміністрація встала на шлях використання чотирьох

традиційних міністерств - військового, праці, внутрішніх справ і сільського

господарства. Крім молоді, що була основною частиною контингенту

Корпуса, програма поширювалася на індіанців (14,5 тис.), безробітних

лісників (25 тис.) і ветеранів (25 тис.).

Створення федерально-штатної системи допомоги.

«Акт 1933 р. про надзвичайну федеральну допомогу» визнавав

безробіття й пов'язану з нею потреба національною проблемою й робив

допомогу жертвам кризи загальною компетенцією центральної влади,

суб'єктів федерації їхніх політичних підрозділів, і в цьому головну його

відмінність від «Акту 1932 р. про надзвичайну допомогу й будівництво», що

бачило в соціальній допомозі прерогативу штатних і місцевих органів.

Замість позик уводилися безповоротні дотації. На які конгрес асигнував 500

млн. доларів. Половину цих грошей випливало вжити на дотації з

розрахунку 1 федеральний долар на кожні 3 долари засобів штату й місцевої

влади, витрачені за попередній квартал; інші 250 млн. становили

дискреційний фонд. Тим самим створювався механізм тиску на суб'єкти

федерації, покликаний активізувати діяльність по наданню допомоги. У цих

цілях була використана grant-in-aid («дотація в допомогу») в інших областях

практикуючи федеральним урядом раніше, наприклад у дорожному

будівництві. Взявши на себе зобов'язання по частковому фінансуванню

допомоги, Вашингтон наполягав на тому, щоб штати й муніципалітети

зберегли в «розумних пропорціях» свою участь у ньому.

«Акт 1933 р. про надзвичайну федеральну допомогу» засновував

соціальний орган - Керування надзвичайної соціальної допомоги во главі з

адміністратором, призначуваним президентом «за порадою й за згодою

сенату».

Апогею система досягала на початку 1935 р., коли було зареєстровано

5,5 млн.випадків одержання допомоги (близько 20 млн. чоловік). Однак

навіть у кращі свої часи вона не поширювалася на всіх, хто в ній бідував.

Поза системою залишалися багато родин низькооплачуваних робітників, чия

заробітна плата внаслідок настання підприємців на рівень трудящих

виявилася недостатньої для самозабезпечення. Неохопленими були й ті з

безробітних, які не залишили надії на одержання роботи й всіх сил

відтягнути неминуче насувається «кінець». «Одна з найбільших трагедій

депресії, - писав друкований орган Національної муніципальної ліги, -

полягає в тому, що ми...не побачили людей, які запекло боролися, щоб

зберегти свою незалежність від державної допомоги». Штучне заниження

щирих масштабів потреби одержало схвалення, що виправдало його

необхідність дати «дійсну підтримку» клієнтам допомоги. Курс на

інтенсифікацію спричинив збільшення середньомісячної допомоги з 15 дол.

у травні 1933 р. до 35 дол. у липні 1935 р., але в жертву йому були принесені

об'єктивні потреби в більше значному розширенні допомоги.

Що стосується спецпрограм, де здебільшого вони ж носили

експериментальний характер. Їхній час прийшов пізніше, в 1935 р., коли

деякі з них внаслідок реорганізації переросли в більші заходи. Звертання до

спец програм - дозволяє простежити генезис ряду починань другого етапу

«нового курсу», а також органів, створених для їхньої реалізації.

Аграрна криза викликала до життя програми допомоги фермерам, що

бідують. Найбільш перспективної з них вважалася почата в 1934 році

програма сільського відновлення, по якій дрібним фермерам-власникам й

орендарям, що хазяювали на родючій землі, давалися невеликі

короткострокові позички на придбання інвентарю, худоби насінь або

погашення заборгованості по орендній платі, а тим, хто мав субмаргінальні

(нерентабельні) ділянки, виявлялося сприяння в переселенні в спеціально

побудовані для них селища з розвиненими кооперативними зв'язками. [5]4

Суспільні роботи.

Організувавши трудові табори для безробітних і відразу слідом -

видачу регулярних дотацій штатам на покриття витрат по допомозі,

адміністрація Рузвельта проте ні на крок не наблизилася до тієї мети, що

була сформульована в головному гаслі «нового курсу» - гаслі «відновлення».

На першому етапі виділилося 3,3 млрд. дол., в 1935р. 4,9, а в 1938р. ще 5

млрд. дол.

16 червня був прийнятий «Акт про відновлення національної

промисловості» (НИРА). Передбачалося, що передбачена їм програма зіграє

допоміжну роль у боротьбі з безробіттям. Більшими можливостями, як

уважалося, володіла нова програма суспільних робіт. Вона містила в собі не

тільки роботи з озеленення міст й інші косметичні роботи, але й будівництво

мостів, доріг, збирання вулиць та інші роботи. Шляхом залучення

безробітного населення вирішувалося питання з безробіттям.

Соціальне забезпечення.

Не менш важливе значення мав закон про соціальне забезпечення,

прийнятий за кілька тижнів раніше прийняття закону Вагнера. Їм вводилася

система пенсій по старості й допомога з безробіття. Пенсії встановлювалися

з 65 років; виявлялася допомога хворим й інвалідам. Пенсійні фонди

формувалися із внесків трудящих і підприємств. Норми пенсійного

забезпечення встановлювалися єдині для всієї країни. Коло одержувачів

посібників, розміри й строки виплат визначалися законодавством штатів.

Однак закон поширювався на робітників та службовців торгівлі, сфери

обслуговування.

Обсяг суспільних робіт розширився, чисельність посібників, що

одержує, збільшилася до 21, 3 млн. чоловік. Дефіцит бюджету став швидко

рости, і, в 1939 році склав 2,2 млрд. дол. після цього число прихильників

кейнсіанської теорії в США істотно зросло. [6]

Особливо варто підкреслити досягнення адміністрації Рузвельта в

області соціального забезпечення. Він, переборюючи пропаганду

«американського індивідуалізму», першим із президентів США почав

послідовне фінансування програм допомоги соціально незахищеним

верствам населення. Крім цього, у березні 1933 р. вступила в дію програма