Реферат - Культура України в другій половині ХІХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

ПЛАН

1. Вступ

2. Наука. Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Археографічна

комісія. Видавнича діяльність.

3. Література, музика та театр. Їх роль у житті суспільства.

4. Образотворче мистецтво. Скульптура. Живопис. Архітектура.

5. Висновки

6. Список використаної літератури

ВСТУП

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала

виявляти ознаки занепаду. Царський уряд, ліквідувавши політичну

автономію України, поставив собі на меті повністю ліквідувати

український народ, влити його у великоросійську націю. Він запевняв, що

найкращий лад для України – самодержавний і Україна - це Південна

Росія, Малоросія, російська земля, яка не має власної історії, мови,

культури. Політика уряду знаходила опір серед українського народу і вже

наприкінці ХVІІІ – на поч.. ХІХ ст. в Україні розпочинається

національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у

відновлені різних сфер буття народу після їх занепаду. Відродження

пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ і процесів, які є

національно-значними, але у попередні часи свідомо чи несвідомо

гальмувалися або замовчувалися.

З часом цей процес ставав активнішим,

набував більших масштабів.

У другій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання

українських земель, завершилося формування української нації,

ускладнилася соціальна структура та політизувалося суспільне життя.

Всі ці явища та процеси залишили помітний відбиток на розвитку

культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширили межі

культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови для

позитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади

(земств), гласність, правовий захист прав людини, перетворення

університетів на осередки вільнодумства тощо суттєво змінили

атмосферу в суспільстві, створили передумови для переходу до

цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційної влади

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 225-226

дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством.

Позитивним зрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація

економіки та завершення промислового перевороту, які зміцнили

матеріальну базу культури, стимулювали розвиток освіти та науки.

Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва не тільки

кликала до здійснення революції, а й орієнтувала увагу інтелігенції на

селянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді

християнська мораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила

вивчення проблем етнографії, фольклору, мови, а також стимулювала

бажання в значної частини української різночинної інтелігенції активно

сприяти народній освіті, підвищувати культурний рівень селянства.

Освіта. „Просвіта”.

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – 269

У другій половині ХІХ ст. як і раніше, розвиток української

культури відбувався в умовах імперських колонізаторських політичних

режимів, що панували в Україні. Найнегативніше вони відбивалися на на-

родній освіті. Ні російські, ані австро-угорські правителі не дбали про те,

щоб навчити грамоти кожну українську дитину. Початкових і середніх

шкіл не вистачало навіть для тих дітей, які хотіли навчатися І батьки яких

мали для цього матеріальні статки. І хоч кількість початкових шкіл в

Україні під владою Російської імперії й зросла протягом другої половини

XIX ст. - з 1300 до 17000, - однак понад дві третини дітей і потім (з-за

різних причин) не змогли навчатися в школах.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся

від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих

однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких

навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих шкіл перейшло під опіку

земств, хоча міністерство народної освіти не поступалося своїм правом

розробляти і контролювати всі навчальні програми. Валуевський циркуляр

і Омський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики ро-

сійського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу.

Отже, навчання в усіх ланках освіти - від початкової до вищої - велося

тільки російською мовою.

Під впливом визвольних ідей в другій половині ХІХ ст. на Україні

поширювалися революційні погляди, демократична молодь активно

пропагує свої погляди через освіту, організовує школи для селян,

робітників і ремісників. Ці школи працювали в недільні та святкові дні,

звідти її їх назва. У Києві на Подолі 1859р. відкрилася перша недільна

школа Протягом 1859—1862рр. в Україні їх діяло понад 110. Недільні

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник

для 9 класу] – К.: Генеза, 1994. – 142

Там же. - 145

школи підтримували передові діячі культури, створювали та видавали

підручники для них. Так, Т. Шевченко підготував і видання "Букварь

южнорусский", П. Куліш — "Граматику", О. Кониський "Шотницю".

Студенти та гімназисти старших класів ставали вчите мі ми в цих

школах. Разом із слухачами вони заснували спілку "Громада",

членами якої були П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т.

Рильський та ін. Царським указом 1862 р. недільні школи були

закриті, їх діяльність було відновлено тільки на початку XX ст.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі

кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку,

самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим

простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного

апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільства зумовлювала

гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесен-

ня загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за

таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові

технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню

реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову

освіту давали початкові народці училища, що працювали за єдиним

навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала

в Навчанні учнів Закону Божого, читання, письма та чотирьох дій

арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з

1856 р. зросла приблизно в 13 разів і досягла майже 17 тис., проте

навіть таких зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося

Бокань В. Польвий Л. Історія культури України. – К.:2002. – С. 128

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 270

понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському

суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким – у різни губерніях

України він коливався від 15,5 до 27,9 % (рівень безграмотності по

Російській імперії в цілому становив 21%).

1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне

обов'язкове початкове навчання на західноукраїнських землях.

Але через матеріальні нестатки, відсутність шкільних приміщень та

кваліфікованих учителів багато українських дітей і туї були позбавлені

можливості регулярно відвідувати школу. Причому в переважній

більшості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, у

Північній Буковині - німецькою, на Закарпатті - угорською. Кількість же

українських шкіл невпинно скорочувалася. Ось хоч би дані по

Закарпаттю: 1881 р. тут існувало 353 українські школи, а через двадцять

п'ять років їх залишилось лише 23.

Тому наприкінці XIX ст. неписьменність населення України була

вже масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. по

Російській імперії, у губерніях України на кожних 100 чоловік

налічувалося від 72 до 85 неписьменних. Понад дві третини

неписьменних зареєструвала й офіційна статистика Австро-Угорської

імперії серед населення західноукраїнських земель. А в окремих

(особливо - гірських) повітах серед трудящих взагалі не було жодного

письменного.

Значно більше уваги царизм приділив середній освіті. Адже вона

вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного

управління, народного господарства, культури й науки. Переважна

більшість середніх учбових закладів була закріплена за окремими

урядовими відомствами. Міністерству народної освіти були підпоряд-

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С.270-271

ковані спочатку семи-, а згодом, і восьмирічні гімназії та чотирирічні

прогімназії, переважно з гуманітарним навчанням, а також шести- і

семирічні реальні училища з ухилом у природничі та фізико-математичні

науки. У віданні міністерства перебували й учительські семінарії.

Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні налічувалося 129 гімназій і

19 реальних училищ.

Вища освіта зазнала серйозних змін. Було відкрито

Новоросійський університет (в Одесі) та кілька інститутів (у Києві,

Харкові, Катеринославі, Ніжині). Змінився соціальний склад

студентів; якщо в першій половині XIX ст. серед них явно переважали

діти дворян, то в другій половині століття різко зросла чисельність

студентів-різночинців. 1878 р. в Києві було відкрито Жіночі курси —

вищий навчальний заклад для дівчат. Викладання проводилося тільки

російською мовою.

Жінки в Україні одержували середню освіту в жіночих гімназіях і

прогімназіях, єпархіальних школах (училищах). У жіночих гімназіях, які

з'явились у 60-х роках XIX ст., було 7 основних класів та 8-й —

педагогічний. Більшість гімназій були приватними. Наприкінці 50-х років

XIX ст. існувало 5 державних середніх навчальних закладів для жінок.

Професійну освіту жінки могли дістати лише в учительських семі-

наріях.

Поряд з привілейованими чоловічими навчальними закладами

відкриваються жіночі — інститути шляхетних дівчат — у Харкові

(1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1835), Києві (1838). У

90-х роках XIX ст. в Україні діяло 77 жіночих гімназій та 5 інститутів

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник

для 9 класу] – К.: Генеза, 1994. – С. 145

Гусак С.В. Історія України. Всесвітня історія ХХ-ХХІ століть. Довідник

старшокласника та абітурієнта. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2007. – С. 134

шляхетних дівчат. Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси в

Києві (1878— 1889, з 1905), Одесі (з 1906), Харкові (1913).

Військове міністерство керувало семирічними кадетськими

корпусами, які випускали офіцерські кадри для армії. Комерційними,

сільськогосподарськими училищами керувало міністерство торгівлі і

промисловості. Найвищий орган церковного управління – Синод дбав про

підготовку кадрів у духовних семінаріях і духовних акале православних

священників. Жіночими гімназіями опікувалось благодійне «відомство

цариці Марії»

Бурхливий розвиток великих міст, використання найманої

праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин

у другій половини XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації,

загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і

культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються

Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються

недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та

провадяться інші просвітні заходи.

Товариство «Просвіта» в Галичині народилося на противагу

антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській,

підтримуваній цісарською владою,Y— з одного боку, і русофільській,Y— з

другого. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати

Товариство «Просвіта». Це стало підставою для скликання у Львові

першого загального збору. Його організація була доручена конституційному

комітетові на чолі з професором академічної гімназії Анатолем Вахнянином.

Він і став першим головою Товариства. Загальний збір був скликаний 8

Бокань В. Польвий Л. Історія культури України. – К.:2002. – С. 135

Бокань В. Польвий Л. Історія культури України. – К.:2002. – 145-146

Бокань В. Польвий Л. Історія культури України. – К.:2002.– С. 130

грудня 1868 в залі польської «Стрільниці» на вулиці Курковій (тепер вул.

Лисенка). Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко

сформульована у виступі студента Андрія Січинського: «Кожний нарід, що

хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі

верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб

ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє

горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як

окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є

підставою усього».

Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу

та сприяння формуванню національної свідомості, У містах і містечках

Галичини діяли його філії На східноукраїнських землях "Просвіти"

з'явилися під час революції 1905—1907 рр. — у Катеринославі, Одесі,

Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять

"Просвіт" мали 30 філій. Їх діяльність була пов'язана з революційною та

національно-визвольної.

Наука. Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Археографічна комісія.

Видавнича діяльність

Радикальні зміни в економіці, позитивні зрушення в освіті зумовили

інтенсивний розвиток науки в другій половині XIX ст. Основними осередками,

які продукували та популяризували наукові знання, були Харківський,

Київський та Новоросійський (нині — Одеський) університети.

Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки.

Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик

О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних

систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної хімії.

1886 р. в Одесі Ілля Мечников та Микола Гамалія заснували першу

вітчизняну бактеріологічну станцію і з успіхом почали лікувати такі інфекційні

захворювання, як чума, холера, тиф, туберкульоз. Разом з тим через загальні

недоліки в медичному обслуговувані населення (один лікар – на 8000 чоловік)

часті епідемії забирали життя десятків тисяч людей. Щоб розрядити обурення

мас, царські власті розгорнули шалене цькування одеських новаторів за

"бактеріологічний фанатизм", навіть вдалися до провокації: таємно отруїли

велике стадо овець, яким напередодні було зроблено запобіжне щеплення. Отже,

Мечников був змушений залишити Батьківщину і переїхати до Парижа.

Працюючи там у Пастерівському науково-дослідному інституті, він невдовзі

удостоївся найвищої світової наукової нагороди - Нобелівської премії за розвиток

теорії і практики зовсім нової галузі біології та медицини - Імунології (вчення про

імунітет, тобто про захисні властивості живого організму від інфекційних

захворювань).

Бойко О. Д. Історія України: Навч. Посібник. 3-тє вид., вип., доп. – К.:

Академвидав, 2007. – С. 272

Сарбей В.Г. Історія України (ХІХ – поч.. ХХ ст.): [Пробний підручник для 9

класу] – К.: Генеза, 1994. – С. 146-147