Реферат - История Украины (на укр.яз)

оборони і навіть сам наглядав за земляними роботами. До Москви почали

прибувати біженці, поширювалися чутки, що цар виїде за Волгу в Ярославль.

Усунення Виговського від влади. Добившись блискучої перемоги,

І.Виговський отримав можливість успішно завершити війну з Московією і

припинити громадянську війну. Однак через ряд причин скористатися її

плодами гетьманові не вдалося. По-перше, орієнтація на Річ Посполиту не

мала підтримки в суспільстві, яке у переважній більшості продовжувало

вважати останню своїм основним ворогом. По-друге, невдала соціальна

політика гетьмана та використання в боротьбі з опозицією кримських татар

настроїли проти нього переважну частину українського населення. По-третє,

воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти Кримського

ханства позбавила Виговського союзників, які поквапилися на захист

власних домівок. По-четверте, активізувала свою діяльність опозиція, основу

якої складала старшина лівобережних полків, котра боялася, що у випадку

війни з Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли

московський князь Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів

запропонувати Виговському мир на умовах 1654 р., до нього прибув

представник опозиції ніжинський протопоп М. Филимонович і заявив про

підготовку повстання проти гетьмана. На чолі добре законспірованої змови

стояли полковники Я. Сомко, В. Золотаренко, Т. Цюцюра та ін. Повстанці

розгромили урядові залоги, багато прихильників Виговського було вбито,

чимало їх потрапило в полон, серед них Д. Виговський та І. Нечай.

Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній

Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмельницького.

Провідну роль в їхній організації відіграли І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко

та інші противники союзу з Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка

обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. У цій ситуації І. Виговський,

відчуваючи втрату підтримки, не звернувся за допомогою до турків і татар,

як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав

гетьманські клейноди, а сам подався до Польщі. Спочатку дістав від

польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений поляками

за доносом тодішнього гетьмана Тетері. Трагедія Івана Виговського — цієї,

безперечно, розумної людини, щирого українського патріота — полягала в

тому, що пін, за словами І.Крип'якевича, знехтував здобутками Національної

революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської

Польщі.

II.2. Гетьманування Юрія Хмельницького.

Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659 —

1662), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе

знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції, які розвивалися в

українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним

гетьманом постала гостра проблема подальшого зовнішньополітичного

курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська держава фактично

опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю

Посполитою — з другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному

випадку могли мати непередбачувані наслідки. Тому було вирішено діяти

обачливо, використовуючи суперечності між згаданими державами. Як

зазначав восени 1659 р. один із польських сановників А.Потоцький в листі до

короля, козацька старшина вважала за найрозумніше «не бути ні під королем,

ні під царем, сподіваючись цього досягти, обманюючи і лякаючи короля

царем, а царя — королем».

Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському

королеві, поспішали владнати відносини з Москвою. Вони відстоювали

основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і ввести нові

пункти, які б забезпечували українську державність: до складу України

також мали бути включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі;

непорушність території; вільне обрання гетьмана; свободу дипломатичних

зв'язків з іншими державами; заборону перебування на ЇЇ теренах, крім

Києва, московського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи

України; присягу царя на умовах договору тощо. Все це було оформлено у т.

зв. Жердовських статтях.

Юрій Хмельницький передав Жердовські статті через посольство на чолі

з П.Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв та зажадав

переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній погодився,

поїхавши зі старшиною до Переяслава, де тоді перебували московські

представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки.

27 жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного

московського війська на чолі з Трубєцьким змушений був погодитися на

ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених

московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час

втратила) та додаткових статей. Його зміст, за словами В.Смолія та

В.Степанкова, переносив характер українсько-московських відносин зі сфери

конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі

Московії:

1) заборонялися зносини Української держави з іноземними країнами;

2) Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана:

обрана на цю посаду особа повинна була їхати до Москви на затвердження;

3) гетьман без Козацької ради не міг призначати й звільняти полковників

та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя;

4) для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні

значно збільшувався контингент царських військ. Крім Києва," московські

гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові,

Брацлаві, Умані;

5) передбачалася смертна кара для українців, які відмовлялися

присягнути на вірність царю;

6) Київська митрополія ї підпорядковувалася московському патріарху

тощо.

Трагедія подальшої історії України була в тому, що і цей

сфальсифікований документ-1659 р. став єдиним офіційним текстом т. зв.

Статей Богдана Хмельницького й на ньому згодом підписувалися всі

гетьмани. Він був надрукований в «Полном Собрании Законов Российской

Империи».

Нав'язавши Україні Переяславський договір, московський уряд

фактично перестав рахуватися з молодим гетьманом. Воєводи втручалися в

управління, роздавали на свій розсуд землі, московські залоги грабували

населення. Гетьманська влада стала номінальною. Зростало невдоволення

українського народу.

Щоб остаточно перемогти в довголітній боротьбі за українські землі,

московський уряд перервав перемир'я з Польщею і в 1660 р. почав війну. 20-

тисячна армія під проводом воєводи В.Шереметьєва вирушила на Волинь. По

дорозі до них мав приєднатися з 30-тисяч-ним військом Ю.Хмельницький.

Шереметьєв дійшов до містечка Любар і тут зустрівся з великими силами

противника. Після кількаденних боїв московське військо відступило під

містечко Чуднів, витримуючи потужні атаки. Під Чудновом, на Волині,

поляки розбили московські війська, змусили В.Шереметьєва капітулювати, а

гетьман Хмельницький зі старшиною погодився на мир з Польщею. Тут же,

на полі бою, 17 жовтня 1660 р. був підписаний Чуднівський договір (відомий

також як Слободищенський трактат), який у головних рисах повторював

Гадяцьку угоду, але без статті про Князівство Руське. Україна діставала

автономію на чолі з гетьманом.

І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Лівобережні

полки під командуванням Я.Сомка виступили проти зв'язків із Польщею, а

відтак — і проти Ю.Хмельницького. Будучи неспроможним опанувати

ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам, молодий гетьман восени

1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні

наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона. В Україні

загострилася спустошлива громадянська війна. Доба Руїни сягнула апогею.

II.3. Поділ України на Лівобережну та Правобережну.

Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки

соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська

держава на поч. 1660-х років розділилася на дві окремі частини —І

Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власними гетьманом.

Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики,

зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В

той час на Лівобережжі проводилася інша політична лінія. І Усі гетьмани

перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії і

Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними

внутрішніми сутичками між народними низами і старишною, соціальним

напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої

користалися його вороги.

Правобережжя. Після Ю.Хмельницького гетьманом

Правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря (1663—

1665). Він походив із православної шляхти, служив канцеляристом у

луцькому суді, з 1648 р. — учасник Національної революції. При

Б.Хмельницькому Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, ,

зокрема брав участь у виробленні «Березневих статей» І 1654 р., а згодом —

Гадяцького та Чуднівського договорів, був переяславським полковником та

недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові

Ю.Хмельницькому. Людина з доброю освітою, розумна, талановита, він у

той же час відзначався користолюбством та егоїзмом.

Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув вимоги до польського короля, які

передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну

залежності православної ієрархії від римо-католицької, надання гетьманові

права самостійних дипломатичних зв'язків з Кримом, Молдавією та

Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я.

Дашкевич, король задовольнив. Невирішеним залишилося релігійне питання,

яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та

намаганнями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і

гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народних

заворушень.

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у

питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за

допомогою польського війська поширити свою владу на Лівобережжі й

таким чином возз'єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя

Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-

тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на

Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що

знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події

розгорталися несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення

польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобережжя. По-

друге, похід запорізького кошового І.Сірка проти Кримського ханства значно

обмежив татарську допомогу польському королеві. По-третє, на

Правобережжі почалося повстання, на придушення якого було відправлено

частину війська на чолі з П.Тетерею. До цього також додалася надзвичайно

важка зима та голод. Переконавшись у неможливості перемоги, король Ян

Казимир відмовився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й

повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І.Богун, якого

розстріляли поляки, звинувативши у зв'язках з новообраним лівобережним

гетьманом І.Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання на Правобережній Україні,

спрямоване як проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Придушувати його

останньому допомагало польське військо, яке очолював С.Чарнецький.

Прагнучи помститися за 1648 рік, поляки повсюдно палили, грабували,

мордували українців, віддавали їх татарам як плату за допомогу. Чарнецький

навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його

останки. На вимогу П.Тетері поляки заарештували і стратили І.Виговського,

якого було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували

Ю.Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотопської облоги

полковнику Г.Гуляницькому, котрих також було заарештовано та посаджено

до в'язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р.

долучилася інтервенція І.Брюховецького. Витіснивши ворожі війська з

Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто визнав владу польського

короля, останній на чолі лівобічних полків та за підтримки московського

війська переніс воєнні операції на правий берег Дніпра, прагнучи поширити

свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилася невдачею. З допомогою

поляків і татар Тетері вдалося витіснити Брюховецького зі своєї території та

на певний час придушити основні осередки народного повстання. Наслідком

воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення

Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров'ю захисників міст і сіл.

За дуже приблизними підрахунками дослідників, загинуло бл. 100 — 120 тис.

осіб і десятки тисяч було забрано в татарську неволю.

Поведінка П.Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть

правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання.

На поч. червня один із повстанських ватажків, найімовірніше В.Дрозденко,

розбив під Брацлавом військо П.Тетері, ледь не захопивши у полон його

самого. Після цього невдатний і розчарований гетьман, прихопивши

клейноди, корогви й залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом — до

Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у

московському цареві, як гарантові української державності, П.Тетеря

надіявся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але

здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявилося, що в

існуванні української державності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське

ханство, ні, тим більше, Москва.

Лівобережжя. У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під

впливом московських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти,

причиною яких, головним чином, були міжстаршинські сутички за

гетьманську владу» Каталізатором цієї боротьби, як вже зазначалося, став

Чуднівський договір, який ще більше загострив громадянську війну, що

неминуче вела Українську державу до розколу за територіальним

принципом. Вже у квітні 1661 р. наказний (тимчасовий) гетьман на

Лівобережжі Яким Сомко зробив першу невдалу спробу домогтися на

скликаній неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через

рік — у квітні 1662 р. — на старшинській раді в Козельці він домігся

проголошення його «повним гетьманом», але цього разу Москва визнала

вибори недійсними, оскільки шукала собі надійнішого васала. Крім Я.Сомка

за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися ніжинський полковник

Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький —

демагог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і

вольностей, палкий прихильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада - виборчі збори, в

яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщанство. За підтримки

запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з

князем Д.Вєліко-Гагіннм гетьманом було обрано І.Брюховецького. Його

суперники були ув'язнені, а згодом — страчені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663—1668) був яскравим представником

доби Руїни, одним із тих авантюристів, про яких козацький літописець

С.Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би

виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав

жаловати матки погибающої України?» З 1648 р. вія знаходився при дворі

Б.Хмельницького в якості «старшого слуги», виховуючи гетьманського сина

Юрка га виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І.Брюховецький був

відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців

Ю.Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на

Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив відверто

промосковську політику. Став першим з українських гетьмані, який відвідав

Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті , що значно обмежували

політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду:

1) безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово-

господарським життям України, за винятком лише козацького стану,

передавалося царським воєводам;

2) військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати у всіх великих

містах, зокрема у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці,

Новгороді-Сіверському, Каневі й навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. їх

утримання покладалося на українських платників податків;

3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого могли

відбуватися лише з дозволу царя у присутності московських представників;

4) українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні

відносини з іноземними державами;

5) податки з українського населення, крім козацького стану, збиралися

царськими чиновниками до московської скарбниці;

6) Київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській державності. Всі

права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І.Брюховецький

легковажно втратив. За зраду національних інтересів він отримав боярство,

численні помістя та за дружину — доньку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою

І.Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського

суспільства переповнили події, пов'язані з Андрусівським перемир'ям,

укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі

українських представників, яке передбачало:

1) Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя

залишалося у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь

переходили під владу Польщі;

2) Київ з околицями на 2 роки передавався Московії;

3) Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав;

4) Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина.

Отже, Андрусівське перемир'я фактично узаконювало поділ України між

двома хижаками, які прагнули поживитися за чужий рахунок, та створювало

величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й

возз'єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику

гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти

царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм

інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і

вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське

повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він

висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід

України під турецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини,

Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського

хана, а також активізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком.

На поч. лютого вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до

сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади

московського уряду. Однак це не допомогло гетьманові Брюховецькому. 18

червня 1668 р. в с. Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки,

незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зректися

гетьманства на користь П.Дорошенка.

III. Революція 1848 р. Її вплив на соціально-

економічний розвиток краю.

III.1. Революція 1848 р. в Галичині.

Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи,

позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Ці

повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-

економічних реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної

Європи — прагненням національного суверенітету, завдали нищівного удару

консервативній багатонаціональній імперії. Під час цієї «весни народів»,

коли питання про національну незалежність постало як осново політичне

питання, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз'єднання

зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за

національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили за відновлення

втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги стали

висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася

на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні,

відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого

імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні

реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію,

закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще

ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність

у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, 13

квітня у Львові було створено Польську Раду Народову. Незабаром після

того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На

превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за

окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони

утворили власний представницький орган — Головну Руську Раду з

розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів, в

особі щойно призначеного губернатора провінції Франца Стадіона вони

знайшли надзвичайно розумного й винахідливого захисника австрійських

інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там, йому вдавалося

майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зіштовхуючи

українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно

переплетених питання. Одне за своєю суттю було соціально - економічним і

торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких

феодальних повинностей. Інше пов'язувалося з новою концепцією

національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції

двох народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди

вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а

тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації,

з різними національними прагненнями.

III.2. Селянська проблема.

Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції

та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те, що

феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках,

безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у

відносинах «землевласник — селянин» було проведено важливі зміни.

Найважливішою з них було те, що селяни тепер могли обстоювати свої права

в суді. За іншою реформою, землі феодала відмежовувалися від земель,

виділених для користування селянам. Проте лишалася основна ознака

відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливо у таких відсталих

частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинності селян

обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право

користуватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була

основною причиною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася

в Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього

пережитку кріпацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в

основному шляхта — тепер палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб

зміцнити свої позиції в Галичині. Тому вони спонукали інших польських

шляхтичів добровільно скасовувати ненависну панщину. Та більшість

шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала Стадіонові

стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе

ініціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише

звело б нанівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність

селян у найкритичніший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня

1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину в

Галичині. Він майже на п'ять місяців випереджав аналогічний указ, що

забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Реферат - История Украины (на укр.яз)

Подождите немного. Документ загружается.