Реферат - Голодомор в Україні 1921-1923 рр

Подождите немного. Документ загружается.

інших необхідних речей та матеріалів. Виникли і поширилися такі жахливі

явища, як канібалізм та торгівля людським м'ясом. В газетах починають

з'являтися жахливі описи людоїдства, де дорослі поїдали своїх та чужих

дітей, не лише поїдали, але і пускали в продаж м'ясо.

Голод досяг свого максимуму навесні 1922 р. Скільки людей на Україні

голодувало в той час? За даними Наркомату охорони здоров'я, у березні 1922

р. голодувало 1,4 млн. чоловік (15% населення неврожайних губерній).

Відділ інформації ЦК Допгол ВУЦВК вказував іншу цифру — 3,2 млн.

зареєстрованих голодуючих (34% населення), а до червня їх кількість

збільшилась до 3,8 млн .Взимку 1922 р. голодувало від 30% до 80% на-

селення, залежно від розміру неврожаю.

Імунітет голодуючих був значно послаблений, і їх організм не міг

опиратися багатьом хворобам і пошестям. За даними Наркомату здоров'я

УСРР, тільки за сім місяців 1922 р. у неврожайних губерніях хворіло на

холеру 24,4 тис. чоловік, на черевний тиф — близько 19,6 тис, на висипний

— 136,6 тис. та на зворотний — 141,7 тис. чоловік. Всього восени 1922 р. на

півдні республіки голодувало близько 2 млн. дітей, з них 700 тис.

загрожувала смерть від голоду. В 1922/23 рр. Україну охопила друга хвиля

голодного лиха. Взимку ситуація на півдні України особливо загострилась.

2.1 Радянський уряд та голод

Якими були дії українського уряду під час голоду? Як ми вже

зазначали, на відміну від голоду в Поволжі, про голод на Україні держава на

певний період, так би мовити, забула, або зробила вигляд, що такого явища

взагалі не існує. Навіть Центральна українська комісія допомоги

голодуючим, яка була утворена 17 серпня 1921 р., всю свою діяльність

спрямовувала на допомогу голодуючим Поволжя, «забувши» про власний

народ, який нещадно потерпав від голоду. Майже все зібране продовольство

та кошти відправлялись у неврожайні місцевості РСФРР. Проте ситуація в

Україні погіршувалась з кожним днем.

Масова смертність людей у південних губерніях змусила українських

більшовиків виступити проти політики московського Центру на VI всеук-

раїнській конференції КП(б)У (грудень 1921 р.). Ініціатором «бунту на

колінах» був М.Скрипник, який заявив відкрито про голод на Україні. На

конференції була прийнята постанова про державну допомогу неврожайним

губерніям. Після цієї постанови московський уряд змушений був визнати

реальність голоду на Україні і перестав заперечувати проти спрямування

частки її продовольчих ресурсів в голодуючі місцевості. Але мова йшла лише

про обмежену частку. Перед широкою громадськістю питання про голод в

Україні було поставлено на VI Всеукраїнському з'їзді Рад. Проте

необхідність допомоги голодуючим розглядалася лише в контексті

підготовки до сівби ярих культур. Лише 14 січня 1922 р. український

Раднарком прийняв давно очікувану постанову про визнання неврожайними

деяких губерній УСРР. Через два дні політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з

інформації про голод на Україні.

Проте визнання голоду на півдні України було багато в чому

декларативним. По-перше, не всі неврожайні губернії отримали статус

голодуючих, а ті, що його набули, не отримували пільг, що надавались

голодуючим регіонам РСФРР. По-друге, неврожайні місцевості України,

незважаючи на тяжке становище, тривалий час не звільнялись від сплати

продподатку. Тому навіть після прийняття декрету про послаблення

продподаткового тиску представники Наркомпроду продовжували нещадно

відбирати рештки продовольчих запасів у голодуючих селян. Для допомоги

голодуючим Поволжя продоргани України вперто стягували продподаток, не

звертаючи уваги на факти голодних смертей. Чим можна пояснити, що,

попри неврожай та голод московський уряд наполегливо вимагав возити хліб

та інше продовольство за межі України?По-перше, московський уряд прагнув

за будь-яку ціну налагодити систему пайкового забезпечення робітників

націоналізованої промисловості, особливо в центральних районах Росії. Як

відзначає О.М.Мовчан, „голодні, але згуртовані робітничі колективи були

набагато небезпечніші для влади, аніж голодуючі роз порошені селяни”.

По-друге, українське село на початку 20-х років було охоплене

антибільшовицьким повстанським рухом. Збагнувши, що голод ефективніше,

ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців, московський уряд почав

викачувати продовольчі запаси навіть з неврожайних губерній. Тобто, це був

терор голодом проти українського населення. По-третє, радянський уряд

потребував значних коштів для «відбудови» промисловості. Тому певну

Панченко П.П. Сторінки історії України XX століття: (Українське село: поступ, сподівання,

тривоги). —К.: «ІСДО», 1995.- с.87.

Голод 1921 —1923 рр. в Україні: 36. Документів і матеріалів / АН України, Ін-т історії України та ін.;

Упоряд.: О.М. Мовчан, А.П.,Огінська, Л.В. Яковлєва: Відп. Ред. С.В. Кульчицький. — К.:

Наук.думка, 1993. —С. 50.

частину хліба він мав намір експортувати. По-четверте, більшовики прагнули

насадити серед населення свою атеїстичну (безбожницьку) ідеологію, яка

дуже нагадувала своєрідну форму релігії зі своїми канонами та ритуалами.

2.2 Голод і Церква .

Церква в той час була широко розгалуженою і централізованою

організацією. В перші роки радянської влади вона мала величезний вплив на

населення. В період революційних подій і громадянської війни представники

церков різних віросповідань знаходились в опозиційному радянській владі

таборі, не визнаючи законність захоплення більшовиками влади, та

негативно ставились до червоного терору. Більшовики вбачали в Церкві ледь

не головного ідеологічного ворога.

Безумовно, Церква не могла лишатися осторонь такої проблеми, як

голод. В червні 1921р. патріарх Тихон звернувся до архієпископів

Кентеберійського і Нью-Йоркського із закликом про допомогу голодуючим.

Єпископ Євлогій і митрополит Антоній, які емігрували за кордон, агітували

направляти всі зібрані пожертвування на ім'я Тихона, довіряючи лише йому

одному їх розподілення .

Ставши членом Всеросійського комітету допомоги голодуючим, Тихон

вимагав створення незалежних церковних комітетів і надання їм права

самостійного розподілення зібраного, безкоштовне користування

транспортом і зв'язком, право на вільну агітацію, дозволу направляти

церковні делегації за кордон для організації допомоги. Проте радянський

уряд, вбачаючи в Церкві свого ворога, відкинув ці вимоги. Церкві

дозволялося лише брати участь в зборах на загальних засадах під

головуванням центральної і місцевих комісій допомоги голодуючим .

Не зумівши налагодити нормальну роботу промисловості, сільського

господарства, вичерпавши реквізиціями, своєю безгосподарністю,

розкраданнями всі внутрішні державні резерви, вождь більшовиків звернув

увагу на власність Церкви. Йому спало на думку вилучити всі церковні

цінності, що в дійсності означало обікрасти які тільки можна монастирі,

лаври і церкви. 8 березня (23 лютого за старим стилем) 1922 р. Президія

ВЦВК прийняла постанову (декрет) про вилучення церковних цінностей на

користь голодуючих. Відповідно до постанови всі церковні багатства

привласнювалися Радянською владою.

Представники Церкви вважали, що декрет ВЦВК суперечить проголо-

шеному самою радянською владою принципу відокремлення церкви від

держави, а тому на законних підставах відмовилась підкоритися цьому

декрету. Патріарх Тихон закликав віруючих не здавати церковні цінності і

пасивно чинити опір владі, що відкидала геть усі християнські заповіді.

Найбільш поширеною формою протесту стали масові прохання і заяви груп

віруючих, церковних рад про припинення конфіскацій, про заміну предметів

культу грішми і продовольством, про повернення вже конфіскованих речей.

В місцеві та центральні радянські органи надходили численні скарги щодо

конфіскацій. Зокрема, в Раднарком на адресу В.І.Леніна щоденно надходило

сотні прохань. В травні 1922 р. в конфлікт втрутився Ватикан. В офіційному

звернені до В.І.Леніна та Г.В. Чичеріна містилося прохання припинити

конфіскацію цінностей і замінити їх викупом.

Всього по країні (мається на увазі майбутній Радянський Союз) весною

1922 р. зареєстровано біля 1500 антиурядових виступів віруючих і

духовенства. В зв'язку з цим 55 трибуналів порушили 231 кримінальну спра-

ву і притягли до судової відповідальності 732 особи. Патріарх Тихон в

пасхальному посланні звинувачував в заворушеннях, які відбувались по всій

країні, Радянську владу, яка не погодилась замінити церковне майно

грошима і продовольством. Тільки за такої умови, як він відзначав, можливо

було уникнути гнів віруючих. Проте Радянський уряд не йшов ні на які

компроміси з віруючими і Церквою. Радянські керівники прагнули цими

діями підірвати позиції Церкви та християнської ідеології в суспільстві і

одночасно розраховували на поширення в масах комуністичної ідеології.

Ця боротьба була однією з причин розколу православної церкви. В

травні 1922 р. група священиків з дозволу і за підтримки радянських органів

влади утворила Вище церковне управління. Вони заявили про свою

лояльність до радянської влади і про готовність співробітничати з нею.

В цей період антибільшовицькі позиції зайняло духовенство всіх

релігійних культів християнського та мусульманського спрямування. Голова

католицької церкви в РСФРР єпископ Цепляк закликав духовенство й

віруючих не визнавати декрет про вилучення цінностей і не вступати у жодні

угоди з Радянським урядом. Під час конфіскації цінностей відбулися

антиурядові виступи віруючих у католицьких храмах в Петрограді,

Кам'янець-Подільському та інших містах. Але, не зважаючи на це, в

більшості костьолів були проведені конфіскації церковних цінностей.

Мусульманське духовенство також намагалося протидіяти заходам

радянських органів.

Як зазначає відомий російський письменник Володимир Солоухін:

«Скільки людей при цьому було розстріляно, закопано живими, утоплено в

ополонках, задушено, розпилено пилками, зарубано сокирами, замордовано,

рахунку не підлягає.... До революції в Росії було 360 000 священнослу-

жителів, 4 духовні Академії, 58 семінарій, 1250 монастирів, 55 173

православні церкви та 25 000 часовен... До кінця 1919 р. залишилось в живих

40 000 священиків... В 1921 році ліквідовано 722 монастиря. В 1922 р.

Соловецький монастир було перетворено, в концентраційний табір. Після

декрету про вилучення церковних цінностей пройшли масові процеси в ряді

міст, показові процеси в Москві та Петрограді. За судом було розстріляно

білого духовенства 2691, ченців-чоловіків -1962, монахинь та послушниць —

3447. Крім того, без суду загинуло ще не менше 15 000 білого та чорного

духовенства».

Розділ 3. Вітчизняні та іноземні рятівники

Виникнення в Росії і на Україні голоду викликало стурбованість і

занепокоєння різних верств населення. Перші спроби створення незалежної

від радянської влади організації по боротьбі з голодом зробив VII

Всеросійський з'їзд з дослідної сільськогосподарської справи, який проходив

в другій половині червня 1921 р. «Видатні вчені виступали з доповідями про

боротьбу з наслідками посухи. На цьому форумі було піддано критиці уряд

Радянської держави і, зокрема, його продовольчу політику».

Через певний час Політбюро вирішило питання про створення

змішаного комітету допомоги голодуючим з участю представників Ра-

дянського уряду та групи дореволюційної інтелігенції. Ініціативна група,

утворена на сільськогосподарському з'їзді, поповнилася новими особами.

Головну роль в ній стали відігравати кадетські активісти —С.Н.Прокопович,

Е.Д.Кускова, Н.М. Кишкин та інші, що дуже непокоїло радянських

керівників. Але останні розуміли, що уряд самостійно, без іноземної

допомоги, не в змозі вирішити проблему голоду. Враховуючи міжнародний

авторитет і готовність значної частини старої інтелігенції брати учать в бо-

ротьбі з голодом і співробітничати таким чином з радянською владою,

Радянський уряд, щоб реабілітувати себе в очах міжнародного суспільства і

отримати його допомогу, пішов на створення Всеросійського комітету допо-

Солоухін В.А. При свете дня.-М., 1992.- С.59-60.

Мороз І. Голод 1921 – 1923 років на Україні // Історія в школі.- 2003.-№11-12.-с.11.

моги голодуючим. 23 липня 1921 р. у газеті «Известия» була опублікована

постанова ВЦВК про Всеросійський комітет допомоги голодуючим (ВКДГ—

«Допгол»), а невдовзі були утворені його філіали в багатьох містах, навіть

великих селищах і селах, у тому числі й на Україні. В комітеті працювали

видатні діячі науки, літератури, мистецтва, активні діячі дореволюційних

громадських організацій. Серед них — А.Луначарський, М.Горький,

К.Станіславський, президент Академії наук А.Карпінський та інші. Головою

комітету призначається голова Мосради Л.Каменєв, а почесною головою

обирається відомий письменник і громадський діяч В.Короленко.

Комітет розгорнув винятково кипучу, справді бурхливу діяльність з

подання допомоги голодуючим. ВКДГ брав участь в евакуації дітей, закликав

жертвувати речі і продукти. Йому було присвоєно знак Червоного Хреста, що

підкреслювало його філантропічний та аполітичний характер. Комітет

згуртував навколо себе сили різних соціальних верств, увійшов у контакти з

представниками зарубіжних організацій. За кордоном почали засновуватись

еміграційні комітети допомоги голодуючим, проголошуючи себе філіалами

ВКДГ. В США до складу такого комітету ввійшли композитор С.В.Рахмані-

нов, художник М.К.Реріх, балетмейстер В.В.Фокін, а керівництво

знаходилось в руках колишнього думського діяча А.Петрункевича і

професора Корфа. Керівники дореволюційної кооперації, які емігрували за

кордон, закликали міжнародні кооперативні об'єднання передавати допомогу

голодуючим лише через Всеросійський комітет, який гарантував цільове і

неупереджене направлення і розподілення допомоги.

Уряди Англії, Німеччини і Швеції заявили про надання делегатам

ВКДГ в'їздних віз. Така енергійна діяльність Допголу призвела до того, що

незабаром Радянський уряд почав вбачати у Всеросійському комітеті свого

суперника, особливо в міжнародних відносинах. Тому на початку серпня

Хенкин. Е.М.Очерки борьбы Советского государства с голодом /1921-1922 гг./.- М., 1988.- С.90.

1921 р. ВЦВК прийняв постанову направити за кордон для зборів на допо-

могу голодуючим делегацію в складі ОМ. Горького, голови Центроспілки

Л.М.Зінчука та Ігнатова, а членам ВКДГ було запропоновано виїхати в район

голоду для організації роботи на місцях.

27 серпня 1921 р. Президія ВЦВК розпустила ВКДГ з причини їх

відмови виконати рішення про поїздку його членів на місця. В газетах були

опубліковані матеріали про «антирадянську діяльність» його членів:

Н.М.Кишкин, наприклад, начебто намагався встановити зв'язки з

антонівською розвідкою в Москві і розробляв плани державної перебудови

Росії. Як водиться в таких випадках, при обшуках були знайдені документи,

які «викривали» інших членів Комітету в підпільній контрреволюційній

діяльності.Члени Комітету, які не належали до більшовицької партії, були

поспіхом арештовані, за винятком М.Горького та В.Фігнер.Керівникам ВКДГ

нічого не залишалося, як оголосити про саморозпуск комітету.

В порятунку українських голодуючих суттєву роль відіграли іноземні

благодійницькі організації, діяльність яких тривала на Україні з березня 1922

по серпень 1923 рр. Вони забезпечували харчуванням близько двох мільйонів

чоловік. 20 серпня 1921 р. представник правління АРА Браун та Литвинов

офіційно підписали угоду про поставки Радянській державі зерна і про-

довольства. Проте до України іноземних рятівників не запрошували. Як

зазначалося раніше, про голод в Україні існувала інформаційна блокада.

Першими, хто її прорвав, були меноніти громад США, Канади і Нідерландів.

В грудні 1921 р. Раковський уклав угоду з місією Нансена, а 10 січня 1922 р.

з АРА про поширення на територію України усіх видів допомоги, які раніше

направлялися цими організаціями російським голодуючим. Проте Ра-

дянський уряд певний час чинив різні перепони їх діяльності на Україні з

метою зосередження допомоги голодуючим Російської Федерації. Пік

діяльності іноземних благодійницьких організацій на Україні припав на літо

1922 р. До 15 липня 1922 р. по лінії АРА харчувалося 1 млн. 200 тис. чоловік,

тобто близько 800 тис. дітей і 400 тис. дорослих. А вже на початок серпня

АРА харчувала на Україні в своїх 2807 їдальнях та кухнях близько 2 100 000

чоловік (1 072 666 дорослих та 1 025 440 дітей). За весь час допомоги місія

Ф.Нансена надала голодуючим 12,2 млн. пайків, АРА — 180,9 млн.

На прохання радянського уряду в 1922/23 рр. іноземні організації

надавали в основному виробничу допомогу голодуючим. До квітня 1923 р.

іноземні організації завезли в Україну 250 тис. кіс, 100 плугів, 428 жниварок,

100 сортувалок, 400 віялок, 1335 коней, 500 корів, більше 15 вагонів насіння,

обладнання для 15 сироварень і книжки для 40 сільськогосподарських

бібліотек. Зазначимо, що окрім згаданих форм допомоги, благодійна

діяльність іноземних організацій мала й інші напрями. Українському на-

селенню було безкоштовно роздано співробітниками АРА 129 тис. пар теплої

білизни, понад 17 тис. м тканин. У квітні 1922 — березні 1923 рр. медичні

заклади України отримали лише від АРА медикаментів на загальну суму 4

млн. крб. 1920-і роки завдяки діяльності іноземних благодійних організацій

від жахливої смерті було врятовано мільйони українського населення, а

особливо генофонд народу — його дітей.

Комаренко О.Ю. Малодосліджені аспекти допомоги США українському народу в боротьбі з

голодом 1921—1923 рр./ Питання нової та новітньої історії: Міжвідомчий наук, збірник / Редкол.:

Б.Гон

чар (відп. Ред.) та ін. —К.: «ІЗМН», 1997.