Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Йосифінська (1785-1788) і Францисканська (1819-1820)

метрики. Перші поземельні кадастри Галичини. Покажчик

населених пунктів. — К., 1965.

Журавський Д.П. Статистическое описание Киевской

губернии: В 3 ч. — СПб., 1852. — Ч. 1-3.

Кудравцов Василий. Краткое описание Волынской

губернии. Сочинение 1810 года. (Мікроплівка опису

зберігається в Науковій бібліотеці Львівського

університету).

Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст.

— К., 1989. Описи Харківського намісництва кінця

XVIII ст. — К., 1994. Описи Лівобережної України. —

К., 1997.

Памятная книжка Волынской губернии на 1906 год. —

Житомир, 1905.

* * *

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-

1881. — К, 1995. — Вип. І.

Апанович О.М. Значення праці O.A. Шафонського

"Черниговского наместничества топографическое

описание" для вивчення історії Лівобережної України

другої половини XVIII ст. //Укр. іст. журн. — 1960. — №5.

— С. 126-132.

Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії.

— К, 1964. — С. 100-128.

Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии

конца XVIII—первой половины XIX ст. — К., 1988.

Дашкевич Ярослав. Східна Галичина в історико-

географічних словниках кінця XVIII—70-х pp. XIX ст.

//Інформ. бюл. Арх. управління УРСР. — 1963. — № 2.

Довгопол В.М., Литвиненко М.А., Лях Р.Д.

Джерелознавство історії Української PCP. — К, 1986. — С.

81-93.

Литвиненко M.А. Джерела історії України XVIII ст. —

X., 1970. — С. 115-142.

Пірко В.О. Матеріали картографії як джерело до історії

Півдня України XVIII ст. //Укр. археограф, щорічник. Нова

серія. — К., 2001. — Вип. 5-6. — С. 25-39.

Пірко В.О., Смолій В.А. Передмова // Описи

Харківського намісництва кінця XVIII ст. — К, 1991.

Птуха М.В. Журавський Д.П. Жизнь, труды,

статистическая деятельность. — M., 1951.

Розділ 12

ДОКУМЕНТИ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ І

ОРГАНІЗАЦІЙ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX—

ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТ.

12.1. Програми й інші матеріали

народницьких організацій

Діяльність політичних партій і організацій в Україні, в

сучасному їх розумінні, як у Росії чи Польщі почала

розгортатися в другій половині XIX ст. Попередниками

партій стали різні товариства й організації культурно-

освітнього характеру, хоч часто політичного забарвлення.

В підросійській Україні такими були організації чи

товариства української інтелігенції в Києві, Полтаві,

Харкові, Чернігові, Одесі й інших містах, Що найчастіше

називалися громадами. Перша громада виникла в Києві

1859 р. Вона мала на меті пропагувати історію України,

українську культуру, розвивати інтерес до української

мови, відстоювала право українців на вільний

національний розвиток, збереження самобутності. Після

відомого Емського указу 1876 р. діяльність громад була

заборонена, багато їх членів репресовано, частина

емігрувала за кордон, де прагнула відстоювати інтереси

українського народу видавничими й іншими засобами.

У Галичині 1868 р. з ініціативи А. Вахнянина було

організоване культурно-освітнє товариство "Просвіта", що

діяло в Західній Україні аж до 1939 р. і виконало дуже

важливу роль у піднесенні освітнього рівня та національної

свідомості народу. "Просвіти" діяли в руслі національного

(народовського) руху українців Галичини. Ніби на

противагу "Просвітам" галицькі культурно-освітні діячі

москвофільської орієнтації на чолі з о. Іваном Наумовичем

1874 р. заснували культурно-освітнє "Общество им. Мих.

Кач-ковского", що виступало за захист прав галицьких

русинів перед небезпекою польського асиміляційного

наступу з позицій опори на державну Росію, "общерусский

язьік" і російську культуру. В Галичині також уже від 70-х

років діяли робітничі й студентські гуртки, зокрема

"Академический кружок", "Дружній лихвар", "Друг",

вихованці яких пізніше вливалися в політичне життя.

З початку 60-х років XIX ст. у Наддніпрянській Україні

почали розгортати діяльність народники, що за цілями і

методами боротьби були, безумовно, політичною течією,

але за принципами внутрішньої організації до рівня партії

не піднялися, не мали виборних керівних органів,

необхідних організаційних структур і деяких інших ознак

політичних партій.

Перша народницька організація "Земля і воля" виникла в

Росії 1861-1862 рр. Вона становила об'єднання різнорідних

за політичними і теоретичними орієнтирами груп від

соціалістичного спрямування до просто опозиційних

ліберально-конституційних. До організації належали Іван

Андрущенко, котрий помер у в'язниці Петербурга, Василь

Білозерський, співредактор журналу "Основа" в

Петербурзі, й інші українські опозиціонери. У 1862 р. до

"Землі і волі" приєдналася російська військова організація

в Польщі — Комітет російських офіцерів в Польщі, яку

створив українець Андрій Опанасович Потебня; 27 червня

(ст. ст.) 1862 р. він вчинив замах на російського намісника

в Польщі. 1863 р. приєднався до польського повстання і

загинув у бою. Очолював "Землю і волю" "Російський

центральний народний комітет".

З приєднанням до "Землі і волі" Комітету російських

офіцерів в Польщі за умов революційного піднесення в

організації утверджувалася орієнтація за зміну суспільно-

державних відносин через збройну боротьбу. Однак в

умовах спаду революційного піднесення 1863 р. "перша"

"Земля і воля" саморозпустилася.

Під впливом дуже суперечливих, але однаково

антицарських і так званих антиексплуататорських поглядів

і пропаганди "соціальних революціонерів" у середовищі

молоді сформувались переконання можливості зміни

суспільного ладу внаслідок перебудови суспільної

свідомості, зокрема селянства, а звідси — потреби

практичної роботи, спрямованої на перебудову, — ходіння

у народ. Серед тих революціонерів був П. Лавров, автор

праці "Історичні листи". Він закликав здійснити

"підготовку революції в Росії шляхом розвитку наукової

соціологічної думки серед інтелігенції" та пропаганди

соціалістичних ідей серед селянства. Інший діяч М.

Бакунін у праці "Державність і анархія" намагався

обґрунтувати думку про шкідливість будь-якої

державності. Звідси формулювалось завдання зруйнувати

державу як таку. Дійовим засобом досягнення мети мали

стати селянські бунти і бунтарські методи боротьби

взагалі. Народник П. Ткачов пропонував здійснити

революцію тактикою змови і терору. Ці ідеї він

проповідував на сторінках журналу "Набат". Дещо

реальніше розглядав методи революційної боротьби

ММихайловський. Він вважав, що шлях для досягнення

справедливого суспільства пролягає через боротьбу за

політичні свободи.

Під впливом таких ідей внаслідок проведення певної

організаційної діяльності в низових народницьких гуртках

і групах 1874 р. почалося масове "ходіння в народ". Молоді

спеціалісти — вчителі, лікарі, ветеринарні лікарі,

інженери, студенти — ходили по селах, щоб там через

організацію різних курсів, майстерень, а також сходок,

лекцій, голосних читань, поширення популярних

нелегальних брошур ("Про хліборобів", "Як наша земля

була нашою і стала не нашою", "Бог, то Бог, але й сам не

будь плох", "Хитра механіка", "Ємелька Пугачов, або

любов козака" та ін.) зблизитися з народом і підняти його

на бунт, щоб у такий спосіб призвести до революції.

"Ходіння" охопило 37 губерній Росії, у тому числі

Київську, Подільську, Херсонську, Чернігівську,

Харківську, Полтавську й інші губернії України.

Утопічні ідеї народницьких бунтарів, як і слід було

передбачити, зазнали краху. Наприкінці 1874 р. охранка

заарештувала близько 1 тис. народників. Багато з них було

засуджено до каторжних робіт, на заслання до Сибіру,

інших мір покарання.

Жорстокі заходи уряду, однак, не ліквідували народництва.

У Петербурзі 1876 р. виникла Північна революційно-

народницька організація, або Північне товариство

народників. Товариство прагнуло підпорядкувати впливові

всі народницькі групи Росії. Воно почало 1878 р. видавати

часопис "Земля і воля", нав'язуючи цим свій зв'язок з уже

існуючою на початку 60-х років "Землею і волею". Після

цього вся нова всеросійська народницька організація

почала називатися "Земля і воля". В числі організаторів

нової "Землі і волі" були пізніше відомі в російському

соціально-революційному русі діячі: О. Михайлов, який за

"процесом двадцяти" 1882 р. був засуджений до страти,

заміненої довічною каторгою (помер 1884 р.); Г. Плеханов,

один із засновників 1883 р. російської соціал-

демократичної організації в еміграції "Визволення праці",

лідер меншовизму 1903-1918 рр.; український народник Д.

Лизогуб, котрого за причетність до замаху на Олександра

II засудили до смертної кари через повішення (присуд був

виконаний в Одесі 1879 р.); українець М. Кибальчич, тала-

новитий інженер і винахідник, Що присвятив талант

виготовленню вибухових пристроїв з терористською

метою, а в ув'язненні перед стратою створив проект

оригінального літального апарату з ракетним двигуном; В.

Осинський, один із співзасновників есерівського руху в

Росії, котрий за збройний опір під час арешту був

засуджений до страти і повішений 1879 р.; С. Перовська,

праправнучка К. Розумовського, учасниця замаху на

Олександра II, була страчена 1 березня 1881 р. разом з

іншими учасниками вбивства; М .Фроленко за "процесом

двадцяти" 1882 р. засуджений до страти, заміненої

довічною каторгою, багаторічний в'язень

Шліссельбурзької фортеці, прожив 90 років, (1938 р. за

радянського режиму був членом журналу "Каторга и

ссылка", у творчій спадщині має низку мемуарних творів).

З огляду на методи революційної діяльності

народників, що характеризувалися надзвичайною

конспіративністю, після народницьких організацій

системно впорядкованих ні нормативних, ні діловодних

документів не залишилося. І взагалі вважається, що в

жодному з архівів України чи Росії нема окремого фонду з

якимось блоком народницьких документів. Вони розкидані

по різних судових і жандармських фондах, у різних містах,

деяких фондах персоналій.

1878 р. у "Землі і волі" виникли глибокі розбіжності в

питанні методів боротьби за зміну існуючих порядків. Ті,

хто не зневірився в орієнтації на перевиховання селян, на

можливість використання селянської общини для

формування соціалістичних демократичних відносин у

країні, хто вбачав опору руху в селянстві, вже 1879 р.

відокремився в організацію "Чорний переділ", на чолі якої

опинилися діячі, що потім почали сповідувати так звані

інтернаціоналістські соціал-демократичні позиції. Серед

них були Г. Плеханов, Л. Аксельрод, В. Засулич, Й.

Аптекман, у Києві — Є. Ковальська, М. Щедрін та ін.

Люди, остаточно зневірені в "ходінні в народ",

становили народницьку течію політиків-терористів, яка

виділилася в окрему організацію "Народна воля". Після

вбивства Олександра II царизм розгорнув проти неї

безкомпромісний наступ, і вона, по суті, була розгромлена.

її ідеї й уцілілі особи влилися потім у загаль-норосійський

есерівський рух.

Серед історичних джерел про народницький рух, у

зв'язку з особливо конспіративними методами роботи,

дуже мало таких матеріалів, як протоколи з'їздів, звіти,

листування, списки членів організацій тощо. Вони

спорадичні й так зашифровані (імена, адреси явок,

розпорядження та ін.), що сучасному дослідникові дуже

складно їх використовувати.

Назвемо ті блоки важливих джерел з історії

народництва, які відносно добре збереглися і є

достовірними.

По-перше, це праці ідеологів народництва Петра

Лаврова ("Історичні листи", "Наша програма"), Михайла

Бакуніна ("Сповідь", "Державність і анархія", "Доповнення

"А"), Миколи Михайловського ("Лист про правду і

неправду", "Герої і юрба", "Наукові листи (До питання про

героїв і натовп)", "Патологічна магія", "Ще про натовп"

тощо), Петра Ткачова, Миколи Кибальчича ("Політична

революція і економічне питання") та багатьох інших,

мемуари учасників народницького руху.

По-друге, це нелегальна, чи емігрантська преса: газета

"Народное дело" (Женева, 1868 р.), "Набат" (Женева, 1875

р.), журнал і газета "Вперед", "Вестник Народной воли"

(1883-1886 рр.). Чимало народників публікувалися у

легальних виданнях часто під псевдонімами в

"Отечественных записках" до їх закриття 1884 р.,

"Северном вестнике", "Русской мысли", "Русском

богатстве" та ін.

По-третє, відносно повно збереглися нормативні,

насамперед програмні документи "Землі і волі" та

"Народної волі". Вже за радянського часу програми "Землі

і волі" та деякі інші документи, що залишились у

народників, були видані окремим збірником "Архив

"Земли и воли" і "Народной воли" (М., 1930). У збірнику

вміщені три редакції програми "Землі і волі", спогади

М.Фроленка про Липецький з'їзд народників, деякі

матеріали, що пояснюють причину розпаду "Землі і волі"

на "Народну волю" і "Чорний переділ", фрагменти до

статутних документів, касові документи "Землі і волі",

зошити народників щоденникового характеру, документи з

окремих судових процесів, у тому числі оборонні промови

підсудних, листи народників, що збереглися. Дуже

детальний довідковий додаток видання, зокрема іменний

покажчик, який вміщає ширші чи вужчі відомості про

народників та інших історичних осіб.

Великий інтерес викликає програма "Землі і волі" вже у

першому її варіанті (виявлена за автографом А.

Оболєшова), програма висувала три пункти:

1. Перехід всієї землі до сільського робітничого стану і

рівномірного її розподілу. При цьому висловлювалась

впевненість, що дві третини Росії володітиме землею на

общинних засадах. 2. Поділ Російської імперії на частини

відповідно до місцевих бажань. 3. Перенесення всіх

суспільних функцій в общини, тобто повне

самоврядування. При цьому зазначалося: "... вимоги наші

можуть бути здійснені тільки засобом насильственного

перевороту".

Аналогічні вимоги формулювала друга редакція програми,

змінювався лише порядок виставлення пунктів, давалось

дещо їх розширене формулювання.

Остаточна третя редакція Програми визначала цілі

боротьби чотирма пунктами:

1. Схваливши народне поняття про землю ("земля —

божья"), автори програми так само вимагали "переходу

всієї землі в руки сільського робітничого стану і

рівномірного її розподілу". Знову ж повторювалась

впевненість у тому, що дві третини Росії буде володіти

землею на общинних засадах.

Політичним ідеалом оголошувалось "повне мирське самоті

ждування". Однак зазначалось, що кожен союз буде

визначати, яку частку громадських функцій він

віддаватиме урядам громад (общин), обраним тими ж

громадами.

3. Оскільки в російському народі "помітна

віротерпимість", необхідно "добиватись найповнішої

свободи сповідань".

4. "У склад теперішньої "Російської імперії" входять такі

місцевості і навіть національності, які при першій

можливості готові відокремитись, якими є, наприклад:

Малоросія, Польща, Кавказ та ін. Звідси випливає наш

обов'язок — сприяти поділу теперішньої Російської імперії

на частини відповідно місцевим бажанням".

І в третій редакції також стверджувалось, що

сформульовані вимоги "можуть бути втілені в життя тільки

шляхом насильст-венного перевороту, при тому по

можливості найскоріше..." Роз'яснювалось, що з розвитком

капіталізму і руйнуванням общин ці завдання будуть все

більше утруднюватись.

Третя редакція конкретизувала тактичні завдання,

зокрема "дезорганизовать силу государства", організаційні

завдання у справі зміцнення єдності з союзниками з

релігійних сект, поселеннями, де незадоволення є