Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

особи, жінок — 394376 осіб. Подано чисельність населення

за повітами намісництва, в тому числі окремо за становими

і соціальними групами.

Оригінально сформовано погляд на українців як

окремий народ, котрий заселяє певну територію і

розмовляє однією і тією самою мовою — "малороссийским

украинским диалектом..., удельном языке славьянского

племени". Висловлена власна версія, яка, до речі, і досі

існує в історіографії, що причиною утворення українського

народу став державний розпад давньої Русі на "Северную"

и "Южную". "Сие роковое отделение... преобразило

навсегда оных жителей так, что из того явилась как будто

бы иноплеменная какая нация". Важливо, однак, зазначити,

що бачення автором зв'язку "нації" з мовою, зі звичаями і

"правами", а не лише з державою, було для того часу,

безумовно, передовим.

Ми вже згадували сучасне видання "Описів Київського

намісництва 70-80-х років XVIII ст.", здійснене

Археографічною комісією України 1989 р. У ньому

вміщено шість описів із 17 виявлених за намісництвом.

Серед опублікованих — "Географическое описание города

Києва...", виконане поручником Василем Новгородцовим.

У ньому подано різні відомості про київські монастирі та

церкви, географічні описи всього Київського намісництва з

усіма повітами. Опубліковані "Описание Киевского

наместничества по разделению оного на одинадцать

уездов...", "Описание Киевской губернии вообще и по

уездам рек, озер, болот и гор 1785-го года", "Историческое

и топографическое описание Киевской губернии... 1787

года...", "Книга Киевского наместничества с

поименованием всех селений и с показанием в оных числа

душ и фамилии владельцов...", "Сокращенное особенное

географическое описание Киевской губернии..." з 1787 р.

В описах містяться часто унікальні відомості про Київ

кінця XVIII ст. і про намісництво.

В першому з названих описів зроблено детальний аналіз

Старокиївської фортеці, названі її відділи та споруди у них:

церкви і монастирі, державні кам'яні та дерев'яні будинки,

дерев'яні двори міщан. Окремі собори і церкви описані

дуже уважно. Про кафедральний монастир при церкві св.

Софії з 18 престолами сказано, що він огороджений

кам'яною стіною, а в ньому містяться мощі митрополита

Макарія; про церкву св. Андрія Первозваного написано:

вона "строенная по повелению ее императорского

величества блаженной памяти государыни императрицы

Елисаветы Петровны казенным коштом по новой

архитектуре, с отменным украшением, под низом оной для

священно- и церковнослужителей упокой".

Про Києво-Печерську фортецю, збудовану за повелінням

Петра I "множеством великорусских и малорусских войск",

розповідається як про головну фортецю кінця XVIII ст. У

ній перебувала "губернская канцелярия, живут генерал-

губернатор, обер-комендант, также артиллерии

инженерного корпуса, генералитет и штаб-офицеры".

Автор часто звертається до історичних повідомлень,

зокрема про багаторазове зруйнування Києва: 1008 р. —

Болеславом Хоробрим, 1019 р. — ним же, 1096 р. —

Половецьким князем Боняком, 1124 р. — дводенною

пожежею, 1203 р. — київським князем Рюриком

Ростиславичем, 1240 р. — Батиєм, 1321 р. — Гедиміном,

1480 і в 1483 рр. — кримським ханом Мінгіреєм. Є й

малоймовірні свідчення, наприклад, про заселення Києва

аж до 1660 р. вірменами, євреями та поляками. Лише після

повеління Алексія Михайловича Київ почали заселяти

руські люди.

Інтерес викликають повідомлення про те, що київські

міщани торгують німецькими і московськими товарами:

шовковими, паперовими, вовняними, хутром та іншими; їх

везли в Польщу, Сілезію, Гданськ, Цесарію. "В Польщу і

Крим відвозять чорну мерлушку, легку юфту, сало говяже і

в невеликій кількості білих, сірих і чорних білок, також

сибірок і суриків, трохи воску. Звідти привозять шовкові,

суконні і бавовняні товари, виноградне, волоське і інших

сортів вино і бокалії, також польську товчену і волоську

кам'яну і кримську сіль, що називається бузув, та інші тому

подібні товари. З них же більшу частину відвозять у

великоросійські поблизу розташовані міста, також в

Малоросію, у слободські полки, в Черкаськ і на Дон".

Подано характеристику ремесел і промислів. "Ремесло у

всіх містах потрібне..., є срібне, іконописне, кравецьке,

кушнірське, шевське, ковальське, слюсарське, ткацьке,

гончарське, теслярське, також переплет книг..." Цікаві

розповіді про печери "святьіх обретающихся", друкарський

дім Києво-Печерської лаври, Голосіївську та Китаєвську

пустині, про речі, що зберігаються у великій ризниці

Києво-Печерської лаври: реєстр грамот, відомості про

монастирі Києва, церкви, опис намісництва. Подано

соціальний склад населення намісництва: міщан чоловічої

статі — 9251, жіночої — 9422; купців відповідно — 281 і

281; козаків — 149730 і 150407; селян казенних — 3369 і

3403; селян урядових або рангових за військовими чинами

— 5449 і 5810; селян магістратських — 1432 і 1460; селян

церковних, монастирських і у володінні — 210937 і

204642; слуг і робітників — 6140 і 6968; хрещених з інших

націй — 49 і 59; циган — 1105 і 963; великоросійських

кріпосних людей — 384 і 400.

Опис 1781 р. за формою становить велику статистичну

таблицю соціального складу населення всіх міст, містечок,

сіл, хуторів, слобід, слобідок, двірців, хуторів, монастирів.

Суто географічний характер має опис рік, озер, боліт і

гір намісництва з 1785 р. Описані Дніпро, Десна, Ірпінь,

Трубеж, Сула, Супой, Перевад, Остер, Унава, Стугна,

Золотоноша, Кропива, Ірклія, Груня, Сулиця, Оржиця й ін.

Особливо багатий на різні повідомлення соціального

характеру "Історичний та географічний опис Київського

намісництва 1787 р." У ньому подаються соціальні

характеристики Києва і повітів Київського, Остерського,

Козелецького, Переяславського, Пи-рятинського,

Лубенського, Миргородського, Хорольського, Голт-

вянського, Городищенського, Золотоношського. Цікаві

історичні екскурси про те, як Гедимін 1321 р. прогнав

татар і київського КНЯЗЯ з Києва, підкоривши місто собі,

або як 1471 р. Київське князівство було перетворене у

воєводство. Розповідається про сільськогосподарське

виробництво, зокрема розведення волів, овець, коней.

Зроблено опис поштових станцій.

Описи можуть привернути увагу сучасного дослідника

на призабуті історичні сюжети, зокрема з проблем

соціальної історії, природного середовища до початку

атаки на нього індустріального розвитку, коли

зароджувались витоки екологічної кризи; історії народного

господарства, побуту (наприклад, така характеристика

городів київських міщан: "в огородах же своих по тесноте

жилищ капусты и других огородних растений сеют и садят

мало, в садах имеют яблони, груши, сливы, вишни,

черешни, марели, бруквины, грецкие орехи, винограды,

шелковицу, дерион, аґрус или крижовник розовый и

белый, смородину, малину и другие симу подобные

плодоносные дерева и кустарники").

Майже всі описи ілюстровані різними схемами,

картами, рисунками.

Близькими до топографічних описів за формою є

"Летописное повествование о Малой России и ее народе и

козаках вообще" О. Рігельмана, створене 1785-1787 рр., але

видане у Москві лише 1847 р., і такого ж історико-

етнографічного характеру праця Я. Марковича "Записки о

Малороссии, ее жителях и произведениях", що вийшла

друком 1798 р. у Петербурзі. Я. Маркович ніби

продовжував думку А. Шафонського, коли виділяв в

Україні три групи "малороссов": північну — "литвинів",

південну — "украинцев", або "степовиков", і перехідну між

ними. "Литвины, — писав Я. Маркович, — не столь

пригожи, менее опрятны, употребляют грубую пищу...,

склонны к охоте, занимаются сидкой смолы или дегтя,

горшечным ремеслом, строением речных судов..." Українці

ж, або "степовики", — "рослы и статны, спокойны, но в

поступках кажутся изнеженными и роскошными. Жилища

строят свои из хвороста и обмазывают глиною... Печи в

сих мазанках с трубами", займаються переважно

скотарством. "Жители средней части составляют как бы

средину между литвинами и степовиками, однако они

замысловатее первых и проворнее последних... Наречие их

лучшее и приятнейшее во всей Малороссии".

Так і не видрукуваним залишився опис Волинської

губернії 1798 р. ("Географическое и экономическое

описание Волынской губернии"). Він зберігається в ЦДІА

ДА Росії.

Можна дійти висновку, що описані твори 80-90-х років

XVIII ст. про Україну, що перебувала під владою Росії,

містять дуже багату інформацію, насамперед, з тих питань,

яких державні документи (законодавчі акти, діловодні

папери) не відображали. Це відомості про природу,

населення і поселення, культурні пам'ятки, спосіб

господарювання, заняття людей і торгівлю, побутові умови

життя, звичаї й традиції народу, тобто вони як історичні

джерела дуже важливі для дослідження українського

суспільства останньої чверті XVIII ст. у всіх його

параметрах.

11.2. Статистико-топографічні,

військово-топографічні

й інші описові твори

про Україну XIX—початку XX ст.

Традиція описових творів про окремі намісництва,

губернії, регіони, а також повіти існувала впродовж всього

XIX ст. і зберігалася у XX ст. їх авторами були державні

службовці, офіцери, наукові працівники. Залежно від того,

яку мету мав той чи інший автор, твір відображав відмінні

характеристики губерній. В одних випадках найбільша

увага зосереджувалась на природних умовах, географії.

Військові автори описували топографію місцевостей,

шляхи сполучення, мости, переправи, оборонні рубежі,

можливості забезпечення війська у матеріальних засобах,

зокрема у продовольстві, розташуванні та ін. Державні

чиновники в описових творах звертали більше уваги на

міста, стан господарства, торгівлю, шляхи сполучення,

засоби зв'язку, культові споруди. Кожного разу подавалися

статистичні дані. Після того, коли 1834 р. при Міністерстві

внутрішніх справ Росії був створений Статистичний відділ

(з 1852 р. — Статистичний комітет), а з 1857 р. —

Центральний статистичний комітет, публікація різних

статистичних матеріалів набула системного характеру. До

середини XIX ст. були видані узагальнюючі по імперії

статистичні збірники "Материалы для статистики

Российской империи", "Сборник статистических сведений

о России", "Статистические таблицы Российской империи"

тощо.

З описів губерній початку XIX ст. особливо багатими

на історичну, культурну, етнографічну інформацію є

описи, вміщені у виданні 1997 р. "Описи Лівобережної

України кінця XVIII— початку XIX ст." В ньому вміщені

"Топографічний опис Малоросійської губернії 1798-1800

років". "Список наявних у Малоросійській губернії

селищ..." із зазначення в них податкового й іншого

населення. "Топографічний опис Чернігівської губернії

1805 року"; "Топографічний опис Полтавської губернії,

складений старшим вчителем Полтавської губернської

гімназії Федором Каруновським 1809 року" тощо. Опис Ф.

Каруновського вирізняється з-поміж інших дуже багатою

етнографічною інформацією. В ньому подано етнічні риси

"малороссіян", які "весьма суеверны. Басни о ведьмах и

домовых суть такие истины, о которых никто из них не

сомневается. Все вообще малороссияне имеют хорошие

способности. Они добронравны, простодушны, горды,

почтительны, распутство и другие противные чести пороки

мерзостью у них почитаются...".

Опис містить окремі параграфи "Одеяние малороссиян".

"Яствы", "Хлебопашество", "Огородные растения",

"Садоводство", "Скотоводство", "Домашние птицы",

"Пчеловодство", "Звериная ловля", "Сельские промыслы",

"Ярмонки", "Малороссийский язык". Автор, очевидно,

росіянин, пише, що малоросіяни запозичили від поляків

багато слів і виразів, які спотворили "совершенно наречие

их"... через це "малороссийский язык весьма груб, но

обилен и выразителен". "Опис" також широко описує

природу губернії, пам'ятки історії і культури, фабрики і

заводи, інші явища життя і побуту в губернії.

Дещо детальніше зупинимось на праці "волинського

губернського землеміра" Василя Кудравцова "Краткое

описание Волынской губернии. Сочинение 1810 года".

Праця складається з двох частин: із загальної описової

частини, в якій розповідається про історію землі та

губернії, її природу, ріки, озера, ліси, тваринний світ,

господарство, торгівлю, ярмарки. Вміщено матеріал про

губернський центр Житомир, герб Волинської землі. Другу

частину праці становлять схематичні плани всіх 12

повітових міст Житомира, Бердичева, Новоград-

Волинського, Овруча, Рівного, Острога, Заславля, Старо-

константинова, Кременця, Дубного, Луцька, Ковеля. На

планах цифрами від одного до двох-трьох десятків

позначені головні міські об'єкти. Наприклад, на плані

Острога нанесені Земляний вал, Ворота, монастир

кафедральний, кляштор капуцинський, руїни церкви,

церква Успення, церкви Воскресіння Христового, Миколи

Чудотворця, Великомучениці Варвари, єврейська школа,

кам'яні та дерев'яні "обывательные дома", християнське

кладовище тощо. З-поміж об'єктів, нанесених на план

Луцька, значаться три вежі, академія наук, аптека, лавки,

дзвіниця, пивоварня, кузня, єврейське кладовище, мости і

перевіз, а також "обывательные дома". Крім планів усіх

повітових міст, вміщені карти повітів. Щоправда, на них

нанесені не всі поселення, а лише більші. На карті

Острозького повіту — всього 12 населених пунктів: Гуща,

Анопіль, Корниця, Кунів, Яловці та інші, на карті

Рівненського — Костопіль, Березне, Межирічі,

Олександрія, Сарни, Дережня, Клевань тощо. Ця частина

"Короткого опису..." є джерелом до історії міст і

містобудування зокрема.

Цікаві різноманітні відомості у першій текстовій частині

опису. Спочатку розповідається про повіти, що входили до

губернії на час її утворення, як вони змінилися після

ліквідації Брацлавського намісництва (до Волинської

губернії ще ввійшли Лубенський, Кременецький,

Старокостянтинівський, але відійшов Радомишльський і

ліквідовані Чуднівський, Лабунський, Дубровицький. За-

лишилось 12). Зазначено, що майже всі повітові центри

стоять на ріках: Острог і Заслав — на Горині, Луцьк — на

Стиру та Гусці, Рівне — на Усті, Дубно — на Ікві,

Володимир — на Лузі, Ковель — на Турії, Овруч — на

Норині, Житомир — на Тетереві та Камінці, Кременець —

біля струмка без назви (неподалік від р. Іква).

Йдеться про Новоград-Волинський, раніше містечко

Звягель, який отримав теперішню назву 1796 р., коли казна

викупила містечко у графині Маріанни Потоцької

(Зубової) за суму 333579 рублів російською срібною

монетою. При містечку налічувалося 6300 десятин угідь

("выгонной земли"). Зазначаються межі губернії,

розташування губернського центру Житомира (50°

широти, 46° довготи) на лівому березі Тетерева при гирлі

р. Кам'янки (можливо, так називалася тоді р. Гуйва. —

СМ.). Тетерев має ширину 10-20 сажнів, глибину — три

аршини, а Кам'янка — ширину 6 сажнів, глибину —

аршин. Розповідається, куди пролягло русло Тетерева і що

його "струм" впадає в Дніпро вже в Радомишльському

повіті Київської губернії.

Губернські присутственні місця були відкриті в Житомирі

разом із створенням губернії, але без затвердження

існували аж до 1804 р., коли місто було "высочайше"

затверджене як губернія. Перелічені кам'яні будинки міста:

"Греко-российская" соборна церква, народне училище,

латинський кафедральний костьол із монастирем сестер

милосердя, колишній єзуїтський монастир на три поверхи,

де розташовувалися земський суд, повітове казначейство,

губернські склади ("кладовые"), бернардинський монастир,

міський магістрат, дев'ять купецьких лавок, дві єврейські

школи, аптека, сім "домов обывательных". Серед

дерев'яних будов — дві "греко-российские" церкви,

дворянський будинок, аптека, казенна суконна фабрика,

театр, богадільня, міська поліція, казенні конюшні,

соляний магазин, казенний лазарет, поштовий кінний двір,

94 купецькі лавки, "казенний дом", в якому розміщалася

губернська поштова контора, єврейська школа,

"обывательные дома". Торги проводились кожної неділі та

п'ятниці, сюди привозили з околичних поселень різні

харчові припаси, дерево тощо.

"Волинська губернія, — повідомляється в описі, — є

кращою з утворених у цьому краї шести губерній".

Перечисляються її природні багатства, галузі виробництва

міді, заліза, чавуну, поташу, скла, фарфору, фаянсу, цегли,

вапна, сукна, полотна, шкіри, винокурних продуктів і пива,

сала, смоли, дьогтю, показані напрями внутрішньої та

зовнішньої торгівлі, охарактеризовані ліси з породами

дерев і грибів, родючість південної частини; а на заході,

"хоч ґрунти лісисті і кам'янисті", "жнива в достатку

нагороджують працю землероба". Називаються ріки

губернії, з яких чотири судноплавні. Це Буг та ще три

судноплавні ріки у весняний час для сплаву лісу — Стир,

Горинь і Случ. Від продажу лісу поміщики мають

найбільший дохід, але продають також велику кількість

зерна, яке щорічно відправляють Бугом до Гданська:

пшениці 500 000 "четвертей на російську міру" і половину

того — жита. На місці в період урожаю "чверть" пшениці

коштує від "6 до 9 рублів", а в Гданську — вдвічі більше

або ще й дорожче. Жито вдвічі дешевше. Крім зерна до

Гданська вивозили продукти лісу: смолу, дьоготь, поташ,

клепки тощо. Для цієї торгівлі над Бугом побудовані

пристані в поселеннях Кладнів, Бендюг, Опалин,

Рожеямпіль, Коритниця та Берізці. У містечках

Олександрія, Деражня і Степань Рівненського повіту, в

Бережниці, Дубровиці та Висоцьку Луцького повіту є

пристані на р. Горинь. У с. Тригубці графа Ворцеля

будуються судна для перевезення зерна річками Горинь і

Прип'ять до Пінська, а звідти — до Риги. Розповсюджена

внутрішня селянська торгівля зерном на місцевих торгах і

ярмарках. Як золоте джерело для поміщиків

охарактеризоване винокуріння губернії. На 2664

винокурних заводах виробляється "чрезвычайное

множество" вина. Тільки євреї продають мільйони відер, а

за право продавати вино у містах, містечках і поселеннях

платять "знатную сумму денег" поміщикам. Велика

кількість вина надходить на продаж і в австрійські та

прусські володіння. Значні доходи поміщики отримують

від продажу поташу. Бджільництво, хоч і в дуже доброму

стані, дає продукцію головно на внутрішній ринок.

Зроблена оцінка поміщицького тваринництва, зокрема

спеціальних кінних заводів англійської породи, розведення

голландської рогатої худоби, англійських та іспанських

овець, стану поміщицьких садів і оранжерей.