Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Водночас він вважав, що в російсько-національних

інтересах і світська, і духовна влада повинні діяти, мов дві

руки. "Церковь святая, — зазначав у тій же праці, — яко

же иметь начальников духовних и мирских, абы две руце

тако имать два меча: духовный и вещественный, друг

другу пособственный. Там убо егда мечь духовный мало

успевает, мечь вещественный пособствует". Можна дійти

висновку, що С. Яворський прагнув провести думку про

відносну самостійність церкви і держави, які повинні мати

свої сфери впливу та діяльності. Проте в принципі й він

визнавав, що церква повинна підпорядковуватись світській

владі, — "владі, від Бога даній".

Отже, український діяч у політичних питаннях

однозначно працював в інтересах Російської імперії. Але

Стефан Яворський був не лише політиком. В історіографії

він, напевне, виступає більше як вчений. Його спадщина з

логіки, натурфілософії, психології засвідчує європейський,

сучасний йому рівень вченого. І сьогодні читач з інтересом

вивчає його праці з названих наук, видані 1992 р.

видавництвом "Наукова думка" (Яворський Стефан.

Філософські твори. — Т. 1; т. 2).

Третьою видатною постаттю XVIII ст., яку помітив

Петром І в Україні і перетягнув для праці туди ж, у власне

Росію, був Феофан Прокопович (ім'я світське, чернече —

Єлізар). Може виникнути питання: чому так легко вихідці з

України ставали ідеологами російського самодержавства?

Приклад Феофана Прокоповича показовий. В академічно-

церковних колах схиляння перед православною спільністю

на шкоду українській національній справі мало давню

традицію, ще від ченців давньокиївського часу.

Космополітизм афонсько-печерсько-новгородсько-

троїцької монахоманії був індиферентним до державного і

військового життя в Україні, національного чуття, що

йшло від любові до рідного краю, від світської культурної

традиції. Не дивно, що вже через 20 років після

Переяславської Ради Києво-Печерський архімандрит

благословив символ "общерусскости" "Синопсис", а трохи

більше як через півстоліття після тієї Ради києво-печерська

братія із захопленням і майже одностайно проголошувала

анафему Іванові Мазепі.

Не залишився вільним від такого "великодержавного"

бачення своєї вітчизни і Феофан Прокопович (народився

1681 р. у сім'ї київського торговця. Після закінчення

Київської академії навчався в Польщі та Римському

колегіумі. В 1704 р. повернувся до Києва, де став

професором піїтики і риторики Київської академії, а з 1711

р. — ректором. Помер 1736 р.). Після перемоги російських

військ під Полтавою Прокопович створив Патріотичну оду

на честь Петра — "Епінікіон". Вона була написана

українською модою, але вихваляла російського царя.

Страх не может Росії сил храбрих

сотерти. Не боїться, не радить о

видимой смерти. Но єгда тя, о царю

і воїне сильний, Узрг посредь огня,

об'ять ю страх зільний.

З позицій російського царя дивився Ф. Прокопович на

запорозьких козаків, які, виявляється, "обмануті своїми

гетьманами" і повинні просити милості у царя.

... Атамани і гетьмани,

Попал я в ваші обмани.

Пропадіть ви за пороги,

Лиш би не збиться з дороги...

Прогнівил я самодержця з малорузсудного

серця,

Да мой же в том разум твердий,

Что Бог і цар милосердний.

Государ гнів свій оставить.

І Бог мене не оставить.

Викликаючи 1716 р. Феофана Прокоповича до Росії, Петро

І уже мав готового прислужника. І цар не помилився. Як

архієпископ Новгородський, один з керівників Синоду Ф.

Прокопович всю силу публіцистичного таланту, всі

здібності віддав на службу зміцнення самодержавної влади

царя, досягнення Російською державою певних успіхів на

шляху реформ, освіти, самодержавного правопорядку.

У працях "Слово на день Олександра Невського",

"Слово про владу і честь царів", також у "Проповіді при

похороні Петра І" Прокопович виступив прихильником

необмеженої царської влади. Найголовніші праці Ф.

Прокоповича "Правда волі монаршої" та "Духовний

регламент". У першій він обґрунтовував петровський указ

про престолонаступництво. Для своїх доводів використо-

вував аргументи теорії природного права, "загального

блага", договірного походження держави. Абсолютна

монархія, що найкраще відповідає її інтересам, є "Богом

схваленою". "Духовний регламент" був покликаний

довести правильність усунення патріаршества, створення

Синоду і підпорядкування церкви владі царя.

З позицій інтересів Російської держави творчість і

діяльність Феофана Прокоповича дуже корисна. Для

України ж вона об'єктивно несла втрату вже до Петра І

деформованої державності.

У XVIII ст. Росія знала багатьох публіцистів, твори яких

критично або й взагалі негативно відгукувались про

російський суспільний лад, свавілля самодержавства, а

особливо на кріпацтво. Назвемо Івана Посошкова (1652-

1726 рр.), автора твору "Книга о скудости и богатстве"

(1724 р., вид. 1842), Олексія Поленова (1738-1816 рр.),

автора праці "О крепостном состоянии крестьян в России"

(публ. 1865), Олександра Радіщева, автора знаменитого

"Путешествия из Петербурга в Москву" (1790) й інших

праць, Миколи Новікова (1744-1818 рр.), видавця

"Трутня", "Живописца" та інших періодичних часописів.

На тлі творчості цих представників передової Росії XVIII

ст. почесне місце належить спадщині професора права

Московського університету Семена Юхимовича

Десницького (1740-1789 рр.). Він народився у сім'ї

ніжинського міщанина. Навчався в Московському

університеті, потім в університеті Глазго, де здобув ступінь

доктора права. Повернувшись до Москви 1867 р., обійняв

посаду професора права в університеті (працював 20

років). Як історик держави, виникнення останньої

пов'язував з появою майнової нерівності, багатства, що є

джерелом усіх достоїнств людини. Саме за допомогою

"превосходного богатства" начальники варварських

народів "робляться повелителями над своїми

співгромадянами і утримують свою гідність і владу над

всіма". Особливе місце в походженні влади Семен

Десницький відводив власності на землю.

Під час підготовки "Уложення" для "Уложенной

Комиссии" (1767-1768 рр.) С.Десницький подав проект

"Представление об учреждении законодательной,

судительной и наказательной власти в Российской

империи". Проект передбачав встановлення в Росії

конституційної монархії. Він складався з чотирьох розділів

і чотирьох додатків. Розділи мали такий зміст:

Перший — законодавчу владу мали представляти монарх і

виборний за майновим цензом Сенат з 600-800 депутатів.

Другий — Судова влада має бути відокремленою від

адміністративної, судді повинні бути незалежними і

незмінними, суд — гласним з адвокатами, присяжними

засідателями. Всі громадяни перед судом рівні, а дворяни

привілеями не користуються.

Третій — для адміністративної влади і структури

управління пропонувалось створити спеціальні суди, які

розглядали б скарги на чиновників, воєвод, губернаторів.

Четвертий — вмотивовував необхідність запровадження

міського самоврядування.

В першому додатку "О нижнем роде" Десницький

виступив за обмеження кріпосного права. Для

катерининського часу це були достатньо революційні ідеї.

Однак Катерина II тоді ще бавилась у "просвещенного

монарха". Обійшлося без наслідків для вченого-

реформатора.

Безумовно, не всі служителі православ'я, які потрапили з

України в Росію чи інші краї, забували про рідний край.

Один з них — Григорій Кониський, в чернецтві Георгій

(1717-1795), родом з Ніжина. Закінчив Київську академію і

залишився її викладачем, а 1751 р. став її ректором; 1755

— білоруський єпископ, а з 1783 р. — єрхієпископ.

Григорію Кониському приписували авторство "Історії

Русів", твору, пройнятого великою любов'ю до України,

філософськими роздумами про її історичну долю та її май-

бутнє, хоч те авторство не доведене. В останній чверті

XVIII ст. особливе становище у Російській імперії зайняв

Олександр Безбородько, козацький старшина, помічений

губернатором Малоросії Петром Рум'янцевим і висунутий

спочатку Київським полковником (1774-1775 рр.), а потім

рекомендований до двору Катерини II як талановитий

чиновник. Володів феноменальною пам'яттю. Коли при

дворі відчув незручність через незнання французької,

оволодів нею, а також італійською та німецькою мовами.

Став особистим секретарем Катерини II. У 1780 р. —

отримав звання генерал-майора, 1783 р. — члена

Російської академії наук, графа Священої Римської імперії.

Зі вступом на престол Павла І іменувався таємним

радником І класу, сенатором, Світлішим князем Російської

імперії, канцлером імперії. Один з біографів О.

Безбородька М. Григорович характеризував його як

людину "подвійної лояльності", що зберігала вірність

інтересам Російської імперії, але не зреклася свого

українського коріння. Він постійно опікувався багатьма

українськими справами, підтримував дослідників історії

України, допомагав видавати їхні праці, зокрема В. Рубана

"Краткую летопись Мальш России". Був неодружений.

Залишив спадщину у 210 тис. крб, на яку його сановний

брат Ілля заснував Ніжинську гімназію, що була відкрита

1810 р. Через 24 роки гімназія виросла в Ліцей князя О.

Безбородька, якому у XIX ст. належала вагома роль у

формуванні освіченої еліти України. В наш час — це

Ніжинський державний педагогічний університет.

Твори публіцистів XVIII ст., вихідців з України,

відображають не так самі події, як ідеї, що їх породжувала

історична дійсність. Водночас у долі Туптала, Яворського,

Прокоповича, Безбородька й інших віддзеркалювалась

доля України XVIII ст., яку все більше полишала власна

духовна еліта, перебігаючи до табору її ж гнобителів.

Умовно до плеяди прогресивних публіцистів і

реформаторів Росії кінця XVIII ст. можна віднести

видатного українського вченого, ініціатора заснування

Харківського університету Василя Каразіна (1773-1842

рр.). У молоді роки він склав кілька ліберальних проектів

реформування системи державного устрою Росії й

економічних відносин, які, однак, не були прийняті, а їх

автор зазнав переслідувань. У XIX ст. Василь Каразін

змирився з існуючими порядками в Росії і навіть виступив

за їх збереження. В історії української науки В.Каразін

залишив помітну спадщину насамперед як учений-

природничник та інженер. Нині ім'я Василя Каразіна

носить Харківський національний університет.

10.2. Революційні організації

в російському війську в Україні

та їх програмно-політичні документи

Перша половина XIX ст. стала для України та Росії

періодом народження не лише нових визвольних ідей, а й

нових анти-царистських виступів. Ніби на противагу так

званому охоронному напряму в російській суспільно-

політичній думці, представленому насамперед Миколою

Карамзіним, у російському війську виникли повстанські

таємні організації. Вони й формулювали завдання

повалення царизму та ліквідації кріпосного права.

Вважається, що на формування в Росії таких крайньо

радикальних поглядів вплинули не стільки внутрішні

умови життя, скільки зовнішні фактори, викликані

зіткненням великої кількості молодих військових людей з

Європою під час війни російської армії проти Наполеона.

Вже з другої половини 10-х років XIX ст. у російському

армійському середовищі (та й поза військом) з'являлися

такі товариства, як "Союз порятунку" чи "Товариство

істинних і вірних синів Вітчизни" (до 1818 р.), потім —

"Союз благоденствія". Після розпуску останнього 1821 р.

утворилось "Південне товариство" в Україні, а потім —

"Північне товариство" в Петербурзі. Керівником

"Південного товариства" став Павло Пестель. У його

середовищі було вироблено проект нового державного

республіканського устрою Росії, який планували

реалізувати через насильницький переворот з участю

війська. Програмний документ передбачав революційну

перебудову Росії і пізніше дістав назву "Руської Правди"

Пестеля. Збереглося дві редакції цього документа. Перша

— 1822-1823 рр. — передбачала ліквідацію

самодержавства, кріпосного права і станового поділу

суспільства. Проте скасування кріпацтва мало проводитись

поступово при збереженні впродовж певного часу певних

повинностей селян перед поміщиками, виплати оброку з

тим, щоб не зменшились доходи поміщицьких

господарств. Не радикально мав скасовуватись становий

поділ. За дворянами, які "подали Вітчизні великі послуги",

повинні були зберігатися певні привілеї.

Друга редакція "Руської Правди", написана 1824-1825 рр.,

відображала полівіння позиції Південного товариства.

Щоправда, переробленими були перший і другий розділи,

третій доведений до середини, інші — лише фрагментарно.

За цією редакцією, кріпосне право підлягало негайній

ліквідації. Дворяни, які б цьому перечили, підлягали

арешту і найсуворішому покаранню. Половина

поміщицької землі повинна була перейти у володіння

селян. Так само відмінялись усі станові права та привілеї,

всі громадяни мали стати рівними перед законом. У зв'язку

з цим планувалося ліквідувати станові суди і станові

принципи комплектування війська. Висувалась вимога

проголошення республіки. Мали бути вжиті всі заходи

попередження реставрації монархії, серед них і такий, як

фізичне знищення царської сім'ї.

Законодавчим органом Республіки мав стати

однопалатний парламент, право вибору депутатів до якого

надавалось усім громадянам, котрі досягли 20-річного віку.

Не повинно було бути майнового цензу. Жінкам, однак,

виборчого права не надавалось. Парламент мав називатись

Народне віче.

Виконавчу владу здійснювала б Державна Дума з п'яти

членів, яких вибирало Народне віче терміном на п'ять років

(кожного року по одному). Член Думи п'ятого року

перебування мав бути її головою, тобто президентом. Цим

самим попереджувалась можливість узурпації влади.

Передбачалося також формування третього органу

влади — Верховного Собору із 120 пожиттєвих членів.

Єдиною функцією цього органу була контрольна

("блюстительная"). Він мав стежити за точним

дотриманням конституції.

Державний устрій Республіки — унітарний. Федерація не

допускалась. Виняток робився лише для Польщі, якій

надавалось право відокремлення. Передбачалося, що

Польща візьме участь у революційному перевороті за

сценарієм таємного військового товариства.

Україні, як й іншим національним територіям, за

проектом П.Пестеля ("Руської Правди"), навіть права на

автономію не передбачалось. Зберігалось велике

поміщицьке землеволодіння.

За розробленим Північним товариством програмним

документом, що мав назву "Конституція", Росія мала стати

конституційною монархією, але з федеративним устроєм за

територіальною, а не за національною ознакою. При

конституційному монархові мав існувати двопалатний

парламент, в якому роль верховної палати виконувала б

Державна Дума, нижньої — палата виборних депутатів.

Разом обидві палати становили б Народне віче. Право

виборів мало надаватися громадянам з високим майновим

цензом. Виконавчу владу очолив би-імператор, якому

встановлювався високий посадовий оклад. Імператор міг

користуватись правом "суспенсивного вето" — повернення

прийнятого закону для повторного розгляду.

Обидва проекти декларували загальногромадянські

свободи: слова, друку, зборів, віросповідання, місця

проживання тощо.

Учасники військових таємних революційних товариств, які

підняли повстання проти царизму в грудні 1825 р.

("Північне товариство" — 14 грудня, "Південне

товариство" — 29 грудня), дістали назву декабристів.

Повстання були жорстоко придушені. П'ятьох керівників

— П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М.

Бестужева-Рюміна і П. Каховського — повісили. В Сибір

на каторгу і поселення було відправлено 121 учасника, 1

тис. солдатів прогнано через стрій, понад 2 тис. відіслано

на кавказьку війну.

Значно впливала на Україну діяльність інших російських

товариств. Неодноразово вона мала і негативне значення

(наприклад, слов'янофілів). Найвпливовіші з них — І.

Аксаков, автор праці "Об основних началах русской

истории", І. Кіреєвський, автор книжки "Девятнадцатый

век", А. Хомяков, який написав праці "О старом и новом",

"Записки о всемирной истории", а також Ю. Самарін, О.

Кошелєв, I. Беляев та ін. Вони критикували кріпацтво,

самодержавну сваволю, але при цьому проповідували

необхідність для Росії мудрого царя, котрий би об'єднав усі

слов'янські народи. Українців серед слов'янських народів

слов'янофіли, безумовно, не хотіли бачити.

Запорукою благополучного існування Росії вважали

збереження її самобутності, що виявлялася у

патріархальній селянській общині, панівному становищі

дворянства, православ'я і запереченні не лише

революційних ідей, а й європейських мод. При цьому

слов'янофіли протиставляли історію Росії історії Заходу,

розуміли необхідність скасування кріпацтва, але виступали

за те, щоб таке скасування було проведене зверху.

Реформи Петра І зазвичай осуджували, ідеалізували

допетрівську Русь, хоч усвідомлювали необхідність для

Росії розвитку промисловості й торгівлі.

Близькими до слов'янофілів у поглядах на селянство,

слов'янську єдність були в Україні Михайло

Олександрович Максимович, Осип Максимович

Бодянський (Ісько Материнка) та ін. Вони, однак, не

поділяли погляду на можливу консолідуючу роль у житті

слов'янських народів Російської держави і царя. їх

слов'янофільство виявилося в інтересі до слов'янського

мовознавства, фольклору, етнографії, сучасного

громадського і культурного життя слов'янських народів.

Проте і на українському ґрунті слов'янофільство виявляло

себе як консервативний напрям. Т. Шевченко скептично

ставився до такого позаполітичного слов'янофільства:

І Коллара читаєте