Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

звідомлення...") засідань сейму, а також в офіційній

проурядовій "Газеті Львовскій" ("Gazeta Lwowska").

До дуже багатих інформацією діловодних джерел варто

віднести різноманітні доповіді: тематичні доповіді

міністрів на засіданнях Комітетів міністрів, Рад міністрів,

ради Державних Секретарів, Народного секретаріату; звіти

міністрів, а особливо звіти губернаторів, намісників,

воєвод. У кожній державі й у відповідні хронологічні

періоди такі звітні доповіді вищих посадових осіб

відповідних адміністративних одиниць мали свою

структуру. Однак незалежно від варіантів такої структури

звітні доповіді завжди давали загальну характеристику

економіки, населення, культури, освіти і політичних

симпатій, санітарного стану, а також діяльності

управлінських структур, стану правопорядку та рівня

злочинності. Подаємо структуру тематичної доповіді

Волинського воєводи щодо національно-демографічних

стосунків у воєводстві станом на 1930 р.:

— характеристика зародження і розгортання

українського руху на Волині з 1905 р.;

— національно-конфесійно-демографічна ситуація у

воєводстві за матеріалами перепису населення 1921 р.;

— характеристика національних духовних і

господарських особливостей поляків, чехів, українців,

євреїв;

— зайнятість окремих національних груп населення

сільським господарством, промисловістю, торгівлею й

іншими видами діяльності;

— еміграція з воєводства;

— соціальна структура міського населення воєводства

загалом і у повітових центрах окремо (міст Дубно, Ковель,

Кременець, Луцьк, Острог, Рівне, Володимир);

— зміна соціальної структури воєводства у зв'язку з

прилученням до нього (від Поліського воєводства) Камінь-

Кашир-ського і Сарненського повітів;

— стан освіти і шкіл у різних національних групах.

Цікаву історичну інформацію мають різні донесення губер-

наторів, намісників, воєвод, повітових ісправників і

старост та інших посадових осіб. Масовими є донесення

поліційних і жандармських служб про суспільні рухи,

діяльність не лише політичних, а й культосвітніх

товариств, про Першотравневі демонстрації, антиурядову

агітацію тощо. З періоду Першої світової війни відклалось

багато донесень повітових старост про стан повітів після

проходження через них фронтів або після припинення

"ворожої" окупації.

Методи роботи українських структур добре

простежуються на основі таких видів документів, як

службові листи вищестоячих органів влади до нижчих

ланок управління і, навпаки, листування між рівними за

рангом установами (промеморії), рапорти нижчих

начальників вищим.

Багаті й тематично різноманітні відомості відкладалися

в матеріалах різних службових комісій, контрольних

служб, інспекторів праці. Наприклад, дуже багато

матеріалів про стан галицької промисловості, умови праці

робітників, чоловіків, жінок і дітей, про заробітки

працюючих та їх матеріальне становище, житлові умови, а

також бездомництво, інші сторони життя промислового

населення Галичини і Буковини (інспекторат праці для

обох країв був спільним) зібрав керівник промислового

інспекторату Арнольд Навратіл, який обіймав згадану

посаду кілька десятків років. Добросовісність цього

інспектора та достовірність його інформації зазначав Іван

Франко, який особисто неодноразово користувався його

матеріалами. "...Недавно опублікований звіт галицького

промислового інспектора пана Навратіла..., — писав він, —

відкрив жахливу картину злиднів галицького трудового

люду".

У діловодній документації значну інформацію може

мати навіть якийсь маргінальний запис: те, чий почерк, яка

чисельність документів того чи іншого підвиду (донесень,

скарг, листів) тощо.

Близькими до діловодних документів за характером збере-

ження інформації є матеріали судово-слідчих органів. За

підвидами — це протоколи обшуків, допитів, описи

"речових доказів", свідчення підсудних і свідків, доповідні

записки слідчих, обвинувальні акти, прокурорські

обвинувачення, промови підсудних, промови адвокатів,

судові вироки та ін.

У багатьох випадках з кінця XIX ст. уже велися

стенограми судових засідань або ж протоколи та ін.

Характер судових справ супроводжувався певними відмін-

ностями у підвидах документів, які оформлялися під час їх

проходження. Так, у справах про політичні процеси є

матеріали донесень агентів охранки чи інших поліцейських

служб, доповідні записки агентів або слідчих про таємний

нагляд до арешту, речові докази політичного забарвлення

(листівки, книжки, газети, листи, зброя тощо). Політичні

підсудні майже ніколи не признавалися до своїх

"злочинів", прикидалися незнайками або ж людьми, котрі

турбувалися про благо "родиньї", імперії, царя, цісаря та ін.

Водночас політичні підсудні неодноразово, коли бачили,

що їм не виправдатися, прагнули використати останнє

слово в інтересах пропаганди своїх поглядів та ідей.

Знаменитим у цьому відношенні було, наприклад, останнє

слово Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 р.

смертельно поранив намісника Галичини графа Анджея

Потоцького. Його промова на повторному суді над ним у

квітні 1909 р. у Львові перетворилася на звинувачувальний

акт усій системі австрійської влади, що існувала в

Галичині. "Ми знаємо, яка у нас конституція. Каже

приповідка: "Перебулисмо панщину, перебудемо й

конституцію..." — наголошував М. Січинський.

Порівнюючи становище українського народу в Австрії зі

становищем в Росії, він продовжував: "А ми сей гніт

відчуваємо, здається — два рази сильніше, ніж в Росії, бо

тут протизаконно ломали і ломлять конституцію, відколи

тільки Польща мала до діла з Україною... Фактом є, що при

перших загальних виборах галицька адміністрація

допускалася таких надужить і таких шахрайств, як ніколи

перед тим". Повна промова була опублікована в соціал-

демократичному часописі "Земля і воля" 23 квітня 1909 р.

Багато документів про політичних в'язнів відображають

їхню мужність, організованість, зокрема солідарність. У

Державному архіві Львівської області зберігається

документ, що засвідчує, як політичні в'язні львівської

тюрми на знак протесту проти побиття кількох з них

солідарно (понад 100 осіб) у березні 1932 р. відмовилися

виходити на так звані проходи. Кожен з них написав про це

письмову заяву. З-поміж тих в'язнів були Володимир

Огоновський, демограф і економіст, Михайло Вовк, потім

— львівський музейник і мистецтвознавець; Леонід Кухто,

публіцист, Надія Кухтова, Марія Соляк.

Судові справи у цивільних і кримінальних справах є

багатющим джерелом до вивчення соціальних відносин.

Звернемо увагу, зокрема, на судові процеси про спадщину,

які глибоко розкривають трагедію західноукраїнського

селянства в умовах безземелля, поміщицької експлуатації,

промислової стагнації та безробіття. Справи про спадщину

відображають моральну деградацію українського села за

часів чужоземного панування.

Зазвичай в архівних описах заголовки одиниць збереження

більш-менш точно відображають зміст того, про що

йдеться у справах. Але дослідник повинен завжди мати

надію навіть у справі з дуже чітким, зрозумілим і,

здавалось би, однозначним заголовком надибати

"золотинку" інформації із зовсім несподіваного поля

історичного минулого.

9.5. Діловедення поміщицьких маєтків і

капіталістичних підприємств

Значні блоки різних службових документів створювалися

внаслідок діяльності приватних підприємств, поміщицьких

маєтків і господарств. Великі земельні магнати особисто

своїми маєтками не управляли, їхньою господарською

діяльністю керували управителі, мандатори, орендатори,

яким канцелярії магнатів давали різні накази, інструкції,

листи. У відповідь направлялися доповіді, рапорти,

донесення. У випадках продажу окремих господарств або

поділу майже завжди робилися їх описи. В Австрії та після

реформи в Росії широко почали практикуватися договірні

документи на зразок контрактів, договорів, умов заповітів,

що вписувалися в книги публічних нотаріатів або в книги

волосних управлінь.

Велика інформація про поміщицькі, а також селянські

господарства збереглася у фондах Селянського

поземельного банку і Державного дворянського

земельного банку. Справа в тому, що банки, перш ніж

надати позику, робили описи чи збирали відомості з

господарств, які зверталися за позикою. Це явище було

масовим. Достатньо сказати, що до 1915 р. у згаданому

Селянському банку і його філіалах брали позику близько 1

млн селянських господарств, а в Дворянському — 64 тис.

маєтків.

Із історії капіталістичних підприємств, акціонерних

товариств зберігаються статути, які кожного разу

затверджували в Росії губернатори, в Австрії — намісники

чи президенти. Статути великих капіталістичних

монополій, трестів, синдикатів тощо затверджував у Росії

сам цар, у Галичині — Крайовий сейм. Наприклад,

Крайовий сейм затверджував статут Крайового банку.

Практично у всіх великих підприємствах, акціонерних

товариствах та інших об'єднаннях відбувалися різні звітні

збори, на яких заслуховувались узагальнюючі звіти,

фінансові бухгалтерські звіти, велися протоколи.

Аналогічні збори відбувалися й у фінансово-банківських

об'єднаннях, наприклад, у галицькому "Дністрі", "Народній

торгівлі", "Акціонерному товаристві галицької

промисловості", "Галицькому гірничому нафтовому

акціонерному товаристві", "Галицькому союзі

молочарному" і навіть у таких, як "Гуцульська спілка" чи

"Лемківська каса", "Руська каса" в Бродах тощо. На

Буковині українська буржуазія створила господарські

об'єднання "Союз хліборобських спілок на Буковині",

"Селянська каса", "Русько-народний союз райфанзенських

кас". У Росії баланси великих компаній друкувалися у

"Вестнике финансов, промышленности и торговли", в

Галичині — у різних так званих Bericht-ax (буквально

доповідях, звітах) трьох промислово-торговельних палат.

Діловодна документація приватних господарств особливо

важлива при дослідженні проблем соціально-економічних

відносин, історичної соціології, формування національних

буржуазно-елітних верств населення.

ЛІТЕРАТУРА

Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в

едином Украинском советском социалистическом

государстве: Справочник. — Львів, 1955. Galicja od

pierwszego rozbioru do wiosny ludow. 1772-1849. Wybфr

tekstцw

Zrфdlowych. Opracowal і wstзpem poprzedzil Marian

Tyrowicz. — Krakow; Wroclaw, 1956.

* * *

Довгопол B.M., Литвиненко M.A., Лях P.Д.

Джерелознавство історії Української PCP. — К, 1986. — С.

108-124.

Источниковедение истории СССР. — 2-е изд. — М.,

1981. — С.170-194; 249-287.

Історія Української PCP. — К., 1978. — T. 3. Період

розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.

Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (XIX

ст.). — С.11-12; 284-288.

Кульчицький B.C. Державний лад і право Галичини (в

другій половині ХІХ-на початку XX ст.). — Львів, 1966.

Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. —

X., 1970. — С. 59-73.

Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. Нариси

про ЗУНР. — Львів, 1997. — С. 156-158.

Шепелев Л.З. Законодательные акты акционерного

учредительства //Источниковедение отечественной

истории: Сб. статей. — М., 1973. — С. 297-317.

Шепелев Л.З. Проблемы источниковедческого изучения

делопроизводственных документов государственных

учреждений XIX— начала XX в. //Источниковедение

отечественной истории. 1975. — М., 1976.

Розділ 10

ПОЛІТИЧНІ ТВОРИ І ПУБЛІЦИСТИКА

XVIII—ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

10.1. Українські вчені та публіцисти XVIII ст.

на російській службі

Так само, як і в другій половині XVII ст., у XVIII ст. велика

кількість освічених і талановитих людей потрапляла в

Росію з України. їх часто проти власної волі Москва і

Петербург перетягували до столиці імперії, що

формувалася. У 1702 р. Московська патріархія призначила

митрополитом Ростовським українського письменника,

церковного і культурного діяча, ігумена низки монастирів

Дмитрія (у миру — Данила Савича Туптала, уродженця

містечка Макарова біля Києва. Роки життя 1651-1709 рр.).

В історіографію він увійшов під іменем Дмитрія

Ростовського. Як митрополит Дмитрій підтримував

реформи Петра І, критикував консервативність

московського православ'я, а також старообрядництво за їх

замкнутість і ворожу налаштованість до європейських

впливів і європейської науки. Найбільшим творчим

спадком Данила Туптала є чотиритомна збірка житій

святих "Четьї-Мінеї".

Двома роками раніше (1700 р.) за наказом Петра І на

посаду митрополита Рязанського і Муромського мимо

своєї волі був скерований професор Києво-Могилянської

академії Стефан Яворський, автор теологічних і

філософських творів "Вступ до логіки, або, простіше,

діалектики", "Конкордація святого писання", "Про церкву",

"Про святу трійцю" та ін. Стефан Яворський (у миру —

Семен, прізвище дістав від місця народження — у

м.Яворів, оскільки відомо, що родинне містечко

Яворського належало до Перемиської єпархії. Місто ж

Яворів розташоване на відстані 50 км від Перемишля)

неодноразово входив до складу українських делегацій, що

були на прийомі у Петра І, і, ймовірно, цар помітив

молодого ченця задовго до того, як забрати в Московщину.

Стефану 1700 р. виповнилося 42. Перед призначенням на

посаду митрополита він звертався до придворного боярина

Головіна з проханням не призначати його митрополитом.

Він писав при цьому про наклепи на нього московського

духовенства, "будто я купил себе архиерейство за 3000

червоных золотых, иные именовали меня еретиком,

ляшенком, обливанником". Однак хоч чернець Стефан без

задоволення змушений був взяти ношу одного з вищих

ієрархів московської церкви, він з повною відданістю

намагався підпорядкувати діяльність церкви політиці царя,

його нововведенням. І не лише словом. Під час війни Росії

з Швецією Яворський збирав кошти, залізо, мідь, олово для

лиття гармат, зробив повеління, яким дозволяв кликати до

війська людей духовного стану.

Після смерті патріарха всієї Русі Адріана цар Петро

призначив митрополита Муромського і Рязанського

місцеблюстителем патріаршого трону. З наміром

підкорити собі повністю діяльність церкви Петро І вирішив

не відновлювати патріархії, а через місцеблюсти-теля

спрямовувати діяльність церкви в інтересах реформ і дер-

жави. С. Яворський спрямовував перебудову освіти,

методи навчання, дбав, щоб рівень навчання у Слов'яно-

греко-латинській академії відповідав вимогам

європейських шкіл. Одночасно дбав і про матеріальну

забезпеченість навчальних закладів, здійснював нагляд за

роботою московської друкарні. Проти нього виступала вся

православна ортодоксія, звинувачуючи його в симпатіях до

католицизму. Насправді це було не так.

Виконуючи волю царя, С.Яворський успішно боровся з

старообрядством. Він написав твір "Знамение пришествия

антихриста", яким піддавав нищівній критиці

старообрядців, викривав їх неуцтво, консерватизм; їхня ж

критика догм офіційного православ'я, за С.Яворським, —

це "буйство и неродство вселютейшее".

Після утворення Синоду у 1721 р. як своєрідної

державної колегії для управління справами віри і церкви,

духовних кадрів і церковного майна С.Яворський був

призначений його главою, але за станом здоров'я цієї

останньої місії практично не виконував, а 1722 р. помер. У

всіх важливих питаннях церковної політики С. Яворський

був вірним послідовником Петра. Єдине, що відстоював

Яворський, — це самостійність церкви у справах

духовного життя, догматів, обрядів. У капітальній праці

"Камінь віри" він писав: "Всячески царем должны

повиноваться в делах гражданских. Пастырем же

высочайшим, в делах, к вере надлежащих. Царие бо

христианский начальствуют над христианы, не по елику

христиане суть, но по елику человеци, коем образом могут

начальствовати и над иудеи, и над Магометами, и над

языки. Тем же властительство царей о телесах паче,

нежели о душах человеческих радение имать. Духовная же

власть о душах паче, нежали о телесах владомых печется".