Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Новгородська, цариця Казанська, цариця Астраханська,

цариця Сибірська, цариця Херсонесу Таврійського,

правителька Псковська й велика княгиня Смоленська,

княгиня Естляндська, Ліфляндська, Карельська, Тверська,

Югорська, Пермська, Вятська, Болгарська і прочая..."

Маніфести, що видавав цісар Франц-Йосиф І,

починалися словами: "Ми, Франц Иосиф І, милостю

Божою кайзер Австрії, апостольський король Угорщини,

король Богемії, Далмації, Кроа-ції, Словенії, Галичини,

Лодомерії і Іллірії, ерцгерцог Австрії, великий герцог

Кракова, герцог Лотарінгії, Зальцбурга, Штірії, Карінтії,

Крайни, Буковини, Верхньої і Нижньої Сілезії, Грос-

сфюрста із Семиградця, маркграф Моравії, верховний граф

Габсбурга і Тіроля та інших, та інших..."

Маніфест Олександра II про скасування кріпосного

права починався: "Божией милостию Мы, Александр

Вторый, император и самодержец всероссийский, царь

польский, великий князь финляндский, и прочая, и прочая

объявляем всем нашим верно-подданым Божиим

провидением, и священным законом престолонаследия

быть призваны..."

Мета маніфестів — завоювання моральної підтримки

різних станів. Через це в них оголошувались різні милості,

сповіщалось про турботу монарха за своїх підданих,

проклинались різні "вороги і розбійники", "вороги

встановленого Богом закону і порядку".

У маніфесті про "восшествіє на престол" Катерини II

повідомлялось про зниження на 10 копійок ціни на пуд

солі.

В Австрії високий ранг мали документи законодавчого

характеру, що видавалися цісарем і називалися патентами.

Так, 7 березня 1849 р. цісар Франц-Йосиф І патентом

розпустив парламент, усував так звану Кромеризьку

конституцію, замінюючи її своїм конституційним

патентом: 26 лютого 1861 р. цісарський патент оголошував

статути про крайові сейми й ординації (положення) про

вибори до них. Загальноавстрійський парламент —

Reichsrat — Державна рада — став складатися з двох

палат: Палати панів (Herrenzimmer), що формувалася за

волею цісаря з представників дому Габсбургів, різних

ерцгерцогів, представників крайових сеймів, особливо

видатних громадян держави (наприклад, на початку XX ст.

митрополита Андрея Шептицького та Василя Стефаника

від Галичини) і Палати представників (Haus der

Abgeordneten), що до 1907 р. обиралася за куріальним

принципом, а з 1907 р.— на основі загальних виборів.

У Росії, крім маніфестів, велику роль виконували іменні

(царські) та сенатські укази. Вони мали силу законів. Укази

в Росії надали право поміщикам відправляти селян за

провини на заслання чи каторгу (1760 р., 1765 р.). Указами

встановлювались форми правління в нових землях.

Наприклад, указом 1722 р. була створена Малоросійська

колегія; 1764 р. скасовано гетьманство і відновлено

Малоросійську колегію; 1783 р. на Лівобережну та

Слобідську Україну поширювались норми кріпосного

права російського зразка. Указами жалувались землі й

селяни поміщикам. За 40 останніх років XVIII ст. такими

указами у власність поміщиків було передано 1 млн 200

тис. селян.

У 1817 р. указом відкривалось Міністерство духовних

справ і народної освіти; 1827 р. встановлювалась заборона

на прийом у всі види державних шкіл дітей

непривілейованих станів; 1835 р. указ ліквідовував

автономію університетів та ін.

В Австрії й Росії окремі важливі питання державного

життя регулювались документами, що мали назву законів.

Особливе значення для життя сільських громад мав,

наприклад, прийнятий 1866 р. "Громадський закон для

Галичини", що регулював порядок виборів громадських

рад і сільської старшини: війта, підвійта, присяжних,

обов'язки сільських громадських "урядів", принципи

ведення громадського маєтку, організації служби

правопорядку, оплати податків, дорожніх робіт, діяльності

школи, соціального забезпечення одиноких, престарілих,

калік, сиріт та ін. "Громадський закон" 1866 р. пережив

Австрію і функціонував майже у незмінному вигляді аж до

1933 р., коли за реформою громадського самоуправління

значна кількість обов'язків сільських громад була передана

у відання так званих збірних гмгн (gmin zbiorowych).

Правно-регулюючу роль виконували різноманітні

"Положення" в Росії та ординації в Австрії, а потім і в

Польщі. Наприклад, з метою втілення у життя реформи

1861 р. було прийнято 19 положень, що мали регулювати

окремі сфери життя: "Загальне положення про селян, які

вийшли з кріпосної залежності", "Місцеве положення про

посімейне влаштування селян", "Положення про

губернські і повітові земські установи" (1864), "Положення

про земські установи" (1890), "Положення про вибори в

Державну Думу" (1906 р.) та ін. В Австрії акти, що

називалися ординації, регулювали головно різні вибори: до

громадських рад, повітових і міських, до Крайових сеймів,

а також Державної Ради Австрії, в Угорщині — до

Державної Ради Угорщини. (Після 1867 р., коли

Австрійська Габсбурзька імперія перетворилася в

дуалістичну державу Австро-Угорщину, в ній стало два

парламенти і два уряди. Спільними були лише цісар,

котрий був одночасно королем Угорщини, і три міністри:

скарбу (фінансів), військових та іноземних справ, які були

членами обох урядів). Поряд з названими актами правно-

регулюючу силу мало багато документів, що видавалися

під іншими назвами: регламенти, постанови

(установлення), статути, табелі, циркуляри, а нерідко —

просто резолюції монархів. Загальнодержавне значення

мали "Генеральний регламент" Петра І, що визначав

принципи діяльності колегій, так само прийнятий за Петра

І "Табель про ранги" (1722 р.), який встановлював 14 чинів

цивільної та військової служби (шість нижніх обер-

офіцерських, чотири штаб-офіцерські й чотири вищі

генеральські), в основі залишаючись діючим у царській

Росії аж до краху монархії.

Документ, що називався "Учреждение для управлений

губерний Всероссийской империи", прийнятий 1775 р.,

регулював діяльність губернаторів і губернських

управлінь, визначав структуру управління в губерніях,

штати, чини, права й обов'язки. При цьому були розписані

також структури повітових управлінь, їх штати.

В 1782 р. був прийнятий "Устав благочиния" (статут),

що визначав форму правління у містах губернських і

повітових. Орган управління мав назву управа благочинія.

В губернських містах її очолював поліцмейстр, у повітах

— городничий. Статутом 1864 р. у Росії впроваджувалась

судова реформа, 1874 р. — військова.

У другій половині XIX ст. статути стали масовими

документами як в Росії, так і в Австрії. Вони складалися і

кожного разу затверджувалися урядовими органами чи

відхилялися. Схвалення статуту було обов'язковою умовою

реєстрації підприємства, товариства, акціонерної спілки

тощо. Затверджуючи статут, урядовий орган (цар,

губернаторство, намісництво, міністерство) тим самим

санкціонував, що дозволяється організації, статут якої

схвалювався, і поза межі чого вона не повинна виходити.

У Галичині, на Буковині схвалення статуту державним

органом означало дозвіл на діяльність культосвітніх

товариств "Общества им. М.Качковского", "Просвіти",

"Руської бесіди", "Соколів", "Січів", "Сільського

господаря", "Ревізійного союзу українських кооператив",

"Рідної школи", навіть різних кас взаємодопомоги.

Статути час від часу перезатверджувалися. В архівних

фондах згаданих та інших товариств зберігаються їх

статути за різні роки, що відбивали діяльність товариств

упродовж десятиріч.

Законодавчої сили набували і циркуляри, наприклад,

циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. про

заборону друкувати будь-яку літературу (за винятком

художньої) українською мовою. Фраза Валуєва "ніякої

окремої малоросійської мови не було, немає і бути не

може" стала своєрідним символом царської політики

стосовно українського народу.

Крім названих актових матеріалів, силу закону

неодноразово набували всілякі "высочайше одобренные

мнения Государственного Совета", "высочайшие

повеления", рескрипти, тимчасові правила, а іноді просто

резолюції на доповідних записках.

В Австро-Угорщині був генерал Антон Галгочі.

Міністерство війська зажадало від нього звіту за фінансові

витрати на підлеглу йому дивізію 10 млн корон. Генерал

звітував: "Zehn Millionen Kronen bekommen, Zehn Millionen

Kronen ausgegeben" ("Десять мільйонів корон надійшло,

десять мільйонів корон видано"). Лаконічний звіт не

задовольнив міністра і він зажадав детальнішого звіту про

витрати 10 млн. Але генерал вдруге відписав: "Zehn

Millionen Kronen bekommen, Zehn Million Kronen

ausgegeben. Wer glaubt nicht, ist ein Esel!" ("Десять

мільйонів корон надійшло, десять мільйонів корон видано.

Хто цього не розуміє, той осел"). Ображений міністр

поскаржився на генерала Галгочі цісареві і показав йому

безпардонну генеральську відписку, надіючись, що вже

цісар поставить задаваку-генерала на місце. Однак цісар

прочитав "звіт" генерала, усміхнувся і дописав: "Ich glaube"

("Я розумію"). Звіт генерала було узаконено.

У сфері міжнародних міждержавних стосунків

виробилися особливі види актових документів, назви яких

значною мірою визначали їх форму і зміст. Це договори,

трактати, конвенції, угоди, декларації, меморандуми,

протоколи, ноти, пам'ятні записки та ін. Назви документів

відбивали нюанси того, які саме питання вони регулювали

і як регулювали, хоч не завжди. Часом ноти, протоколи і

декларації набували сили договорів. Неодноразово

меморандуми і трактати виконували роль простого лаві-

рування держав на міжнародній арені.

Законодавчі акти раніше від інших документів

зводилися у збірники і публікувалися. Від часу прийняття в

Росії "Соборного уложення" 1649 р. і до початку XIX ст.

жодної зведеної публікації актів, законів не було. В Росії у

другій половині 20-х років XIX ст. з цією метою була

створена урядова комісія на чолі з Михайлом

Сперанським. Вона підготувала і 1830 р. видала "Полное

собрание законов Российской империи" в 45 томах (I

"Собрание..."). Воно вміщало більшість актових

документів Росії (маніфестів, указів, законів, положень,

установлень тощо), виданих від 1649 до 1825 р. У

"Собрание..." не ввійшли невиявлені комісією акти,

неважливі, на погляд комісії, та невигідні для публікації з

політичних міркувань.

У 1880 р. вийшло II "Собрание". Воно містило

документи з 1825— 1880 рр. Крім цих відносно повних

публікацій видавалися окремо збірники, що мали лише

діючі акти. Так, 1832 р. комісія М. Сперанського видала

"Свод законов Российской империи" у 15 томах.

У XIX ст. Ф.Ф. Мартене започаткував видання

зовнішньополітичних актів під заголовком "Собрание

трактатов и конвенций, заключенных Россией с

иностранными державами". За царської Росії видана серія

томів обіймала документи до 1800 р. За радянського часу

видання було продовжене і доведене до 70-х років XIX ст.

Після 1832 р. офіційного видання "Свода законов...", що

діяли, не було, але потреби життя цього вимагали. Тому

видавались неофіційні "Своды..." діючих законів у 1857,

1892, 1913 рр. Наприклад, "Свод законов Российской

империи" 1913 р. складався з чотирьох книг, 16 томів. З

1862 р. було запроваджено публікацію законів у

спеціальному періодичному виданні "Собрание узаконений

и распоряжений правительства, издаваемых при

правительствующем Сенате". Закони також публікувалися

в журналах "Журнал Министерства юстиции", "Вестник

права", "Судебное обозрение", а з 1903 р. — "Вестнике

законодательных и циркулярных распоряжений".

В Галичині цісарські патента, закони, постанови й інші

акти, що стосувалися краю, публікувалися у серійних

виданнях також українською мовою — "Вісник законів і

розпоряджень краєвих для Королівства Галичини і

Володимирі! разом з Великим князівством Краківським",

"Dziennik ustaw panstwa"," Dziennik ustaw I rozporzadzen

Krцlewstwa Galicyi і Lodomerii...", " Dziennik praw krajowy".

Як у виданнях документів, так і в архівних фондах

актові матеріали групуються не за видами чи підвидами, а

за часом походження і тематикою.

9.4. Види діловодних документів державних

адміністративних органів. Документи

судочинства

Всі державні установи в процесі діяльності не лише

послуговувались актовими регулюючо-правовими

документами, а й самі створювали численну кількість

діловодної документації, зокрема такі її підвиди: журнали

засідань різних колегіальних органів, протоколи,

стенограми, звіти посадових осіб, доповіді, екстракти

доповідей, довідки комісій, службові листи, запити,

донесення, рапорти, заяви, скарги, реєстри, особові справи

і досьє тощо.

Журнали велися під час засідань колегіальних

виконавських органів, наприклад, Комітету Міністрів Росії,

колегії міністерства, губерніального правління. Зазвичай у

журналах подавалися скупі дані про склад учасників

засідання, питання з порядку денного, прізвища осіб, які

були основними доповідачами, а також суть рішень,

ухвалених колегіальним органом.

До того ж підвиду діловодної документації належать і

протоколи засідань колегіальних органів. Віденська палата

депутатів видавала серійно "Stenographische Protokole ьber

die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten" ("Стенографічні

протоколи засідань палати депутатів"). Протоколи

детальніше відображали хід засідання й обговорення.

Окрім відображення основного змісту питань, що

обговорювалися, в них фіксувалися запитання до

доповідачів, репліки учасників засідання, суть рішень.

Хронологічно протоколи є підвидом документації

пізнішого походження, ніж журнали.

Безумовно, форма протоколу залежала від того, в

мирних чи воєнних умовах проходили засідання; чи

питання, що розглядалися, були наперед запланованими до

розгляду, а чи орган збирався для обговорення багатьох

питань, продиктованих, наприклад, умовами воєнного

становища. Ілюстрацією протоколу такого

імпровізаційного засідання може бути протокол Держав-

ного Секретаріату ЗОУНР з 25 лютого 1919 р. Зазначені

присутні: Голубович, Петлюра, Мартинець, Артимович,

Макух, Бубела, Біляк, Петрушевич.

Голубович, голова Державного Секретаріату, склав звіт

про перебування делегації ЗУНР у Львові на зустрічі з

місією Антанти і з польським командуванням. Петлюра

зробив репліку про те, що українська сторона могла б

більше впливати на "прави-тельства" зарубіжних країн за

посередництвом "впливових капіталістичних сферій"

внаслідок розвитку з останніми ділової співпраці.

Макух (Державний Секретар внутрішніх справ) додав

репліку про необхідність бути налаштованими на

співпрацю з поляками при будь-якому повороті подій, і "як

дістанемося під Польщу", і "якби ми були суверенні".

Мовляв, при різних ситуаціях "поляки нас не зломлять".

Лише б зміцнилася "злука".

Петлюра доповнює: в Одесі "ми говорили з Антантою і

зазначили границі", що населення над Чорним морем "буде

мати користь від заспокоєння" на інших фронтах.

Голубович говорить про потребу зліквідувати західний

фронт (тобто замирення з поляками. — С.М.) і зміцнення

співпраці зі східною Україною: "нам треба харчів і

муніції".

Петлюра пропонує, щоб від Державного Секретаріату в

Директорії був уповноважений делегат, оскільки необхідно

зміцнювати єдність у військах, фінансових, шляхових і

закордонних справах. "Я хотів би, щоб якнайбільше

Вашого елементу перейшло на нашу сторону. У ваших

старшин більше дисципліни в роботі і почуття обов'язку.

Треба, щоби військові інститути були просякнуті

націоналістичним духом..." Він висловився за створення

спільних централей УНР і ЗУНР.

Голубович зазначив: "В принципі годжуся — але се

незвичайно тяжка справа. У вас байонські суми. Вже по

злуці дала ся відчути підвижка цін. Ми не є в силі

покривати коштів... Корона ще недавно добре стояла.

Тимчасом держави приступили до творення власної

валюти через стемплювання. Се й причинило упадок курсу

корони... Хочу звернути увагу на розкидання грошей. Місія

до Данії. Дали 200000 крб."

Чіткого рішення стосовно позиції в переговорах з

місією Антанти і з поляками Державний Секретаріат у

присутності керівника Директорії С.Петлюри і Голови

Національної Ради ЗУНР Є.Петрушевича так і не виробив.

Далі на засіданні йшлося про господарську розруху в

ЗУНР, спустошення за наслідками війни, відсутність

контролю за господарськими вантажами, зокрема

продуктовими зі Східної України, про неконтрольований

наплив у Галичину людського елементу зі Сходу, в тому

числі анархістсько-більшовицького, погане збереження

продовольчих запасів, військове будівництво тощо.

Виступали Є. Петрушевич, М. Мартинець (Державний

Секретар земельних справ), П. Бубела (товариш

Державного Секретаря у військових справах).

Обговорювали багато питань, а рішень, по суті, так і не

приймали. Проте це зовсім не означає, що цінність такого

протоколу як історичного джерела втрачається. Адже ж він

передає атмосферу напруги, невизначеності з багатьох

питань, почасти некомпетентності, притаманної

Державному Секретаріатові. Протокол засвідчує, наскільки

непростими були стосунки між С.Петлюрою, з одного

боку, та С.Голубовичем і Є.Петрушевичем — з іншого.

Нарешті, протокол, зокрема у зіставленні з іншими

протоколами, є прекрасним джерелом для вивчення

персоналій. За реакцією, репліками, промовами Державних

Секретарів проступають їх характери, інтелект, політичні

позиції, відданість справі національної державності чи

формальне ставлення до державної служби.

З початку XX ст. у багатьох випадках, зокрема для

відображення роботи центральних і крайових самоврядних

законодавчих органів, у тому числі Галицького Крайового

та Буковинського Крайового сеймів, у практику ввійшло

стенографування. Стенограми потім видавалися серійними

виданнями мовами, якими користувалися промовці:

польською, українською, німецькою, румунською.

Маршалок Галицького сейму початку XX ст. Станіслав

Бадені любив виголошувати промови поперемінно

польською й українською мовами Так вони й друкувалися

у "Sprawozdaniach Stenograficznych..." ("Стенографічні