Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

на Харківську. Ці губернії об'єднувалися в генерал-

губернаторства на чолі з генерал-губернаторами. Вищою

посадовою особою губернії вважався губернатор. Генерал-

губернаторства були такі: Київське, що керувало

Київською, Волинською і Подільською губерніями;

Чернігівське (Малоросійське) — керувало Чернігівською

та Полтавською губерніями; Харківське — у складі

Харківської і Воронезької губерній. Новоросійське з

центром в Одесі — у складі Катеринославської,

Херсонської і Таврійської губерній, а з 1828 р. — і

Бессарабської губернії.

Такий російський поділ України залишався незмінним,

за винятком переходу від однієї губернії до іншої окремих

повітів, аж до 1917 р. Тільки 1912 р. східні частини

Люблінської і Сідлецької губерній Царства Польського

були виділені в окрему Холмську губернію з прямим

підпорядкуванням Петербургу.

Губернії розділялись зазвичай на кільканадцять повітів.

Наприклад, на початку XX ст. у Подільській губернії було

12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький,

Гайсинський, Кам'янецький, Летичівський, Літинський,

Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський,

Ушицький, Ямпільський; Волинська губернія мала 12

повітів: Володимир-Волинський, Лубенський,

Житомирський, Ізяславський (Заславський), Ковельський,

Кременецький, Луцький, Овруцький,

Старокостянтинівський, Новоград-Волинський,

Острозький, Рівненський. Повіти поділялися на волості, в

кожній з яких налічувалося кілька десятків сіл та інших

населених пунктів. Губернські й повітові центри зазвичай

були містами, тобто належали до міст за урядовою

статистикою. Волосні центри знаходились у містечках, а

іноді — у великих селах.

Губернія мала своє губернське правління з такими

підрозділами, як канцелярія губернатора, губернське

правління, статистичне бюро, землевпорядна комісія; а з

кінця XIX ст. також — переселенська комісія,

жандармерське управління, міське (у губернських центрах)

поліцейське управління, підпорядковане губернатору,

тощо. В кожній губернії діяли губернські судові органи з

підрозділами (прокурорами, суддями, слідчими відділами

та ін). Система освіти спрямовувалась кураторами

(попечителями) освітніх округів, куди входило кілька

губерній. Округи створювалися без урахування

національних особливостей губерній. У губерніях, однак,

освіта підпорядковувалась єпархіальним учительним

радам. Поліційну службу в губернських містах очолював

поліцмейстер, у повітових -— городничий, міських

кварталах — пристави і надзирателі.

Російська система адміністративного управління

губерніями, повітами і волостями України була дуже

консервативною. Трохи помітно її оновлювали положення,

прийняті після 1861 р., але суті її не змінювали.

9.2. Розвиток австро-угорських органів

державного управління

на західноукраїнських землях

На відміну від консервативної системи російського

управління Україною, австрійська система управління на

західноукраїнських землях відносно швидко

видозмінювалася. Західноукраїнські землі підпали під

владу Австрії після підписання між Росією, Австрією та

Пруссією 1772 р. Конвенції про частковий поділ Польщі.

За цим документом до Росії відійшла частина білоруських

земель східніше і частково західніше верхнього Дніпра

(Гомель, Мстислав, Могилів) та північніше Північної

Двіни (Вітебськ, Полоцьк, Дінабург), до Пруссії — землі

на лівому березі нижньої Вісли, до Австрії — Руське

воєводство з містами Львів, Перемишль, Галич, Броди,

Жовква й іншими, більша частина Белзького воєводства з

містами Белз, Сокаль, Стоянів, Буськ та іншими, незначна

частина Волинського воєводства, південна частина

Краківського воєводства. Імператриця Марія-Терезія,

посилаючись на те, що в першій половині XIII ст. — з 1214

р. до 1219 р. — угорський королевич Коломан, син короля

Андрія І, вважався галицьким королем і що вона є

спадкоємницею угорської корони, дала назву

новоприєднаним землям Королівство Галичини і

Володимирії (Лодомерії) — Kцnigsreich Galizien und

Lodomerien.

У практичному політичному вжитку повна назва

вживалася рідко, а приєднаний край скорочено називали

Галичиною (Єаіігіеп), у тому числі й землі волинські, а

також етнічно польські.

Австрія поділила "Королівство" на чотири воєводства:

Краківське (без Кракова), Сандомирське, Руське та

Подільське. У воєводствах створилося 24 дістрикти. Проте

воєводський поділ проіснував три роки. У 1775 р.

відбулася реорганізація адміністративного устрою.

Новоприєднаний край поділили на округи: Львівський,

Сандомирський, Бєлецький, Пильзенський, Велич-ківський

та на м. Львів. Округи розділилися на 19 дістриктів. Але

незабаром відбулася нова реорганізація. У 1782 р. кількість

округів збільшено до 18, а дістрикти взагалі ліквідовано.

На українських етнічних землях утворювались Львівський,

Жовківський, Заліщицький (з 1800 р. — Золочівський),

Станіславський, Перемишльський округи. Етнічно

змішаними були Замостський і Жешівський (Ряшівський)

округи. Округи поділяли на 5-12 повітів кожний, всього на

136 повітів.

У 1774 р. до Австрії відійшла Буковина, з якої 1787 р.

створювався окремий округ Королівства Галичини і

Володимирії.

У 1793 р. відбувся Другий поділ Польщі. За ним

Австрія не отримала нових земель Польської держави.

Пруссія забрала великі території на заході з містами

Познань, Гнєзно, Каліш, Сєрадз, Петркув. Російські

кордони просунулись західніше Острога, Корця, Пінська,

східніше Новогрудка.

Після Третього поділу 1795 р. Польщі як держави не

стало. До Пруссії відійшла лівобережна Варшава з округом

та землі північніше нижньої течії Західного Бугу аж до

Немана на півночі. Росія пересунула свій кордон західніше

міст Дубно-Луцьк-Брест-Гродно-Ковно. Російське

загарбання відбулося не за рахунок етнічно польських

земель, а за рахунок раніше захоплених Польщею

українських і білоруських земель.

Дуже великі нові території за Третім поділом Польщі

отримала Австрія. Вони пролягали на захід від Бреста

південніше нижньої течії Буга аж до впадання його у

Віслу. В Австрійській державі опинилися міста Прага,

Мацевиче, Люблін, Холм, Сандомир. Новій території дали

назву Нової Західної Галичини, що поділялася на 13

округів, у тому числі на етнічно українських землях

Белзький і Холмський.

Війна Франції проти Австрії, Росії та Пруссії на початку

XIX ст. привела до політичного перекроювання основного

масиву польських земель і частково українських. У 1809 р.

під егідою Наполеона було створене Велике Герцогство

Варшавське, що проіснувало до розгрому Наполеона,

формально — до Віденського конгресу 1815 р., який

встановив нові кордони. Царська Росія отримала більшу

частину Великого герцогства Варшавського, на його основі

створивши Царство (Krolewstwo) Польське, куди входили

Холмщина і Підляшшя. Частина герцогства як Велике

князівство Познанське відійшло до Пруссії. Невелику

частину повернули Австрії. Одночасно Віденський конгрес

постановив створити як окрему державу Краківську

Республіку, що мала близько 1000 км2 площі, куди

входило, крім Кракова, ще три містечка і 244 села. В 1846

р. три держави підписали договір про ліквідацію

Краківської Республіки та її прилучення до австрійського

"Королівства Галичини і Лодомерії". Останнє, однак,

набуло уточненої формальної назви "Королівства

Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським

та князівствами Освєнцімським і Заторським". Практично

"Королівство" за своїми правами вважалося губернією.

Головним адміністратором був губернатор.

У лютому 1847 р. Галичину поділили (офіційно, але

формально) на Східну (етнічно українську, за винятком

польського Бжозів-ського повіту) та Західну (етнічно

польську, за винятком західної частини північної

Лемківщини). Під час революції 1848 р., вже у травні 1848

р., секретар Головної Руської Ради у Львові о.Михайло

Малиновський виступив з пропозицією поділити Галичину

реально на дві губернії; 9 червня того ж року Головна

Руська Рада внесла офіційну петицію до цісаря з вимогою,

"щоби часть Галичини, заселена русинами (українцями),

творила для себе провінцію з осідком крайової політичної

управи у Львові... і щоби часть краю, заселена мазурами

(поляками), була відділена від руської провінції".

Цю пропозицію, очевидно, підтримував губернатор Ф.

Стадіон. Цісар Фердінанд 19 червня 1848 р. санкціонував

утворення в Галичині двох губерній і визначив термін

реалізації свого рішення 1 серпня 1848 р. Однак ще до

цього (ЗО липня) іон був відкликаний з поста губернатора.

Віце-губернатор поляк Агенор Голуховський категорично

виступав проти поділу. Противником поділу виявився і

новий губернатор поляк Вацлав Залєський, після якого

губернатором став Голуховський. Розпорядження цісаря в

життя не впроваджувалося.

За цих умов Головна Руська Рада звернулася за

підтримкою ідеї поділу до народу. До кінця січня 1849 р.

на підтримку поділу було зібрано 200 тис. підписів

галичан, але на боці польської верхівки у Галичині

виявилась також віденська бюрократія, в тому числі й

міністр внутрішніх справ Дубльгоф, який оголосив, що

рішення цісаря відкликане.

Нові меморіали русинів до цісаря й уряду (останній 29

березня 1849 р.) не допомогли. Галичина так і залишилася

неподіленою австрійською адміністративною провінцією, в

якій влада на місці належало польському панству.

В грудні 1848 р. цісар Фердінанд І зрікся престолу.

Його місце зайняв Франц-Йосиф І, а ЗО червня 1851 р.

Головна Руська Рада саморозпустилася. Українська вимога

про поділ Галичини залишилась в українському рухові аж

до 1918 р. лише як програмна ідея.

В 1854 р. вища крайова посада губернатора дістала

назву намісника, а адміністрація краю — намісництва.

В 1866 р. відбулася адміністративно-територіальна

реформа, встановлювалось 76 повітів прямого

підпорядкування намісництву. З часом кількість їх дещо

зросла: 1910 р., до 81, з них 51 у Східній Галичині й ЗО —

у Західній. В українській частині намісництва (Східній

Галичині) були такі повіти (за порядком латинської

абетки): Бібрка, Богородчани, Борщів, Броди, Бережани,

Бучач, Цішанів, Чортків, Добромиль, Долина, Дрогобич,

Городок, Городенка, Гусятин, Ярослав, Яворів, Калуш,

Кам'янка, Коломия, Косів, Львів-повіт, Ліско, Мостиська,

Надвірна, Печеніжин, Підгайці, Перемишль,

Перемишляни, Рава-Руська, Рогатин, Рудки, Самбір,

Сянок, Скалат, Сколе, Снятин, Сокаль, Станіслав, Старий

Самбір, Стрий, Тернопіль, Тлумач, Тере-бовля, Турка,

Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Жовква, Жидачів і з

перевагою поляків — Бжозів. Львів був окремою

адміністративною одиницею. Повіти поділялися на гміни,

що складалися з одного чи кількох поселень.

Адміністративно-політичні функції в селах виконували

поміщики чи їх управителі — манда-тори. Після

громадського закону 1866 р. повітову адміністрацію

очолював староста, гмінну — війт.

Крім поділу Галичини на адміністративні повіти, були

ще судові повіти — у Східній Галичині їх налічувалося

понад 90.

Певний вплив на керівництво промисловістю краю

мали три промислові палати: у Східній Галичині —

Львівська і Бродівська, у Західній — Краківська.

Буковина після її входження до Австрії і до 1786 р.

вважалась прикордонною мілітаризованою зоною. В 1786

р. на основі її двох цинутів — Чернівецького і Сучавського

— створилися діс-трикти, що, в свою чергу, поділялися на

околи: Чернівецький, Прутський, Дністровський,

Черемошський, Довгопільський (Русько-Кимполунзький),

Берегометський, Віковський, Між-локський, Молдавсько-

Кимполунзький. Буковина загалом, як зазначалося, з 1787

р. становила округ Галичини аж до 1849 р., коли дістала

статус окремого краю зі своєю адміністрацією.

На Закарпатті існували традиційні адміністративні одиниці

— комітати. У 1867 р., коли Угорщина отримала

державність у складі Габсбурзької монархії, на

українському Закарпатті були комітати: Березький (центр

м.Берегово), Ужанський (центр Чоп), Угочан-ський (центр

Севлюш), Марамароський (центр м.Хуст), в яких українці

становили відносну більшість населення (від 40 до 50 %).

Комітати входили до складу Пожонського намісництва з

центром у Братіславі, що підпорядковувалось Будапешту.

У березні 1861 р. крайовий статус Буковини був

піднесений до рангу герцогства — Gerzogtum Bukowina

Вищим чиновником герцогства став президент, який

призначався цісарем і центральним урядом.

В Австрії 1861 р. проводилася певна демократизація

управління краями. Паралельно з державно-

управлінськими структурами — намісництвом —

староствами, мандаторами — формувались

самоуправлінські органи: крайові сейми та повітові

сеймики. Лютневим патентом 1861 р. імператор Франц-

Йосиф І проголосив "Крайовий статут і сеймову виборчу

ординацію для Королівства..." Створювались крайові

сейми Галичини і Буковини. Вони формувалися з

вірилістів та обиралися за куріальною системою. До

першої курії входили поміщики, які сплачували 200 і

більше корон податку на рік. У Галичині таких поміщиків

станом на 1908 р. налічувалося 2297 (0,3 % усіх виборців).

їм виділялось 44 місця в сеймі. У другу курію обиралося

три депутати — по одному від кожної промислової палати.

Кількість членів палат становила 116. Третя міська курія

складалася з буржуазних верств з певним мінімумом

податку — духовенство, службовці, вчителі, адвокати,

лікарі, цехові майстри, власники майстерень та ін. Всього

таких виборців у Галичині 1908 р. числилось 64084. Курія

обирала 19,3 % депутатів сейму. В четверту курію входили

заможніші селяни, які платили по 8 і більше корон річного

податку. Ця курія мала 650586 виборців. Вибори були

двоступеневі: 500 селян-правиборців обирали одного

виборця на окружні вибори, а вже останні обирали 46 %

усіх депутатів сейму.

З 1883 р. Галицький крайовий сейм засідав у новому

будинку, спорудженому за проектом архітектора Й.

Гохбергера 1877-1881 рр. Зараз у будинку сейму є

головний корпус Львівського національного університету

ім. Івана Франка.

Крім обраних виборами депутатів, за ординацією 1861 р.

дев'ять місць у сеймі займали вірилісти — депутати за

посадою: три архієпископи, чотири єпископи та два

ректори університетів: Львівського і Краківського. В 1866

р. до вірилістів додався ще один єпископ, 1900 р. — ще два

ректори: Львівської політехніки і Краківської академії

мистецтв. У 1896 р. дещо зросла кількість депутатів від м.

Львова (з чотирьох до шести) і м. Кракова. В 1900 р. в

Галицькому сеймі був 161 депутат. У сеймі серед депутатів

був всього 21 українець. За сеймовою реформою 1913-1914

рр. у сеймі мало стати 228 депутатів, з яких для українців

відводилось лише 62 мандати (27,2 %), хоча частка

українського населення всієї Галичини становила 1910 р.

(за конфесійними показниками) 42,10 %, а польського —

46,56 %. Однак це "демократичне" реформування сейму

так і не було впроваджене в життя. Почалась Перша

світова війна, що обумовила розпад імперії Габсбургів.

Крайовий сейм мав свій виконавчий орган — Крайовий

виділ, що спрямовував діяльність освіти, медичних,

санітарних, соціальних служб, науки і мистецтва та ін.

Сейм виділяв майже у 10 разів більше сум на "польські

цілі", ніж на "українські".

"Демократична" виборча реформа 1907 р. торкнулася

лише виборів до Державної ради — австрійського

парламенту і зовсім не стосувалася виборів у місцеві

органи самоуправління: в сейм, ради міст та й у сільські

громадські ради, в яких вибори проводились за трьома

податковими куріями.

За виборами до парламенту 1907 р. українці Галичини

мали максимальну змогу провести у віденську Державну

раду щонайбільше 28 депутатів. Фактично було обрано 27.

Поляків — 76. Від українсько-румунської Буковини

депутатами стало п'ятеро українців.

У 1911 р. проводились другі вибори до парламенту. В

день їх проведення, 19 червня 1911 р., відбувся жахливий

розстріл виборців у Дрогобичі. Було вбито 31 виборця,

близько 100 осіб поранено. І як в наругу після цього до

суду в Самборі притягалися сотні виборців.

Однак не лише в парламенті, сеймі, міській раді Львова, де

на 100 радних було тільки два українці та шість євреїв,

представництво українсько-польської Галичини

формувалося переважно з польських поміщиків і

буржуазії. Майже весь управлінський апарат краю

складався з поляків. Намісником "Королівства Галичини і

Лодомерії..." після німця Стадіона аж до Першої світової

війни призначався поляк. Наприкінці XIX—на початку XX

ст. намісниками були Казимир Бадені, Анджей Потоцький,

Міхал Бобжинський. Тільки у роки війни намісниками

знову почали призначати німців. Серед старост повітів

траплялося в різні роки один або кілька українців.

Отже, якщо на російському боці взагалі не йшлося про

участь українців у системі державного управління, бо всі

чиновники були "русскими", хоч би і "малоросійської

народності", то на австрійському участь українців у

системі державного управління краєм була дуже

обмеженою.

9.3. Різновиди законодавчих актів.

Кодифікаційно-видавнича робота

Всі державні установи центрального, крайового, місцевого

рівня керувалися законодавчими актами, які приймали

імператори та центральні органи влади, самі видавали різні

документи актового і регулюючого характеру, створювали

велику кількість діловодних документів.

З часом і в Росії, і в Австрії виробилась ціла ієрархія

актових документів. Найважливіші питання державного

життя: війни і миру, скасування кріпосницьких і

панщизняних відносин, ліквідації революційних рухів і

державних заколотів, сходження на престол та інші

оголошувалися царськими (цісарськими) маніфестами. їх

стиль був здебільшого піднесено урочистий. За традицією

маніфести починалися з релігійної посвяти та інти-туляції

особи, від якої видавався маніфест.

Російська імператриця інтитулювала себе: "Милістю

Божою, Ми, Катерина II, імператриця і самодержиця

Всеросійська, Московська, Київська, Володимирська,