Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

тинялися вулицями". В Україні, повідомляє автор, існують

будинки для бідних і сиріт, є лазні, дзвіниці та вежі,

фонтани на вулицях тощо.

Очевидно, сирійському священнослужителю імпонували

українське автокефальне, залежне лише від

Константинополя, православ'я та люди, які його

сповідували. Павло Алепський був у захопленні від

"країни козаків": "козацька країна була для нас начебто

наш власний рідний край, а її мешканці були нашими

добрими приятелями та людьми, неначе ми самі".

В ЗНТШ (т. 154) 1937 р. були опубліковані записки

німецького священика Гільдебрандта, який 1656-1657 рр.

супроводив шведського посла Веллінга до

Б.Хмельницького. Тут йдеться про трикутник:

Хмельницький—Москва—Швеція. Гільдебрандт засвідчує,

що позиція Швеції знайшла у Хмельницького повне

розуміння і підтримку — він поділяв інтереси Швеції, яка

боролася проти зазіхань Москви. Отже, записки

Гільдебрандта є важливим джерелом для вивчення

зовнішньої політики Б. Хмельницького після об'єднання

1654 р. із Росією.

Різноманітна, хоч і не завжди точна, інформація про

Україну середини XVII ст. у "Книзі подорожей"

турецького мандрівника Евлії Челебі, котрий у мандрах

провів 50 років життя. Він відвідав майже всі країни

Європи, багато країн Сходу. В Україні побував кілька

разів. Вперше 1656 р. відвідав Галичину та Буковину, а

Наддніпрянщину — вже після смерті Б. Хмельницького (у

жовтні-листопаді 1657 р.). До України прибув разом із

турецькими військами. Записи Челебі цього часу

розповідають про полкові та сотенні містечка, внутрі-

політичну боротьбу за владу. Останню подорож по Україні

мандрівник здійснив 1660 р., пройшовши від Коша

Запорозького до Ніжина, далі — до Бердичева на

Правобережжі, звідти через Кодак — до Криму.

Книгу Е. Челебі писав після 1670 р., у багатьох

випадках не лише на основі подорожніх записів, а й з

пам'яті. Це зумовило багато неточностей у хронології

подій, іменах та ін. Водночас описи українських фортець і

міст Львова, Лубен, Києва, Чигирина, Черкас, Канева,

Прилук, Кодака, Збаража, Кам'янця можуть викликати

інтерес. Видається, однак, що Челебі любив дуже

гіперболізувати про величину міст, їх оборонні

можливості. Ось що він писав про Львів 1656 р.: "Оскільки

через незвичну метушню, що панувала у війську, я не зміг

як слід оглянути це місто, я розпитав про нього одного

корсара. Всього в ньому вісімдесят чотири тисячі

дерев'яних і вкритих тесом упоряджених палаців. Та є й

маленькі будиночки злидарів без виноградників і садів.

Всього на базарі сім тисяч крамниць і в кожній з них кілька

сонцеподібних дівчат, винісши на базар свій товар — свою

працю, займаються торгівлею...

Є близько ста малих церков і сорок монастирів з

дзвіницями, в кожному з яких по двісті, триста ченців. Є

сорок прегарних чудових заїжджих дворів, шість пічних

лазень. У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата

настільки гарні, що, побачивши їх, одягнених у шовковий

різнобарвний одяг, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни,

чоловік втрачає голову..."

Реальніший опис Кам'янець-Подільського замку: "Це

надійна й могутня фортеця зі стінами, висіченими у скелі,

що стоять над крутим схилом, і подібної їй немає не тільки

в польських володіннях, а й у Чеській і у Шведській

стороні".

У Челебі дуже багато цікавих, але водночас

суперечливих описів запорозьких козаків. Ті, які вступали

в союз з татарами, — це карфаш-козаки (брати-козаки), а

ті, які боролися проти турків і татар — "бритоголовий

народ", гідний "геєни вогненної". Про український народ і

його мову Челебі відгукувався так: "вони стародавній

народ, а мова їхня ще більше всеохоплююча і багата, ніж

фарсі, китайська, монгольська і різні інші". Зрозуміло, що

твір Евлії Челебі вартий уваги як оригінальне джерело, яке

відображає різноманітні грані українського життя 50-60-х

років XVII ст.

Від другої половини XVII ст., зокрема з XVIII ст., твори

іноземців, котрі писали про Україну, достатньо численні.

Назвемо "Щоденник" шведського генерала Гордона, що в

60-70-х роках XVII ст. перебував на російській службі й,

зокрема, 1673 р. командував Чигиринською фортецею. В

1829 р. російською мовою "Дневник" був опублікований у

Москві. Становище України за часів І.Мазепи описував

датський посол Юст Юль. Він залишив враження про

зруйнований Батурин, міста Глухів, Кролевець, Борзну,

Ніжин, Київ, Нові Млини та ін. Так само він писав про

напади татар, культуру і побут козаків. Його "Записки"

були видані російською мовою у Москві 1899 р.

Добу Мазепи описували також агент французького уряду в

Москві Деляневіль ("Записки про Московію"),

французький дипломат Жан Блюз, який був у Батурині

1704 р.

Загальновідома книга Вольтера "Історія Карла XII", що

вийшла 1731 р. у Руані. До 1900 р. вона перевидавалась

близько 100 разів. У ній дві сторінки присвячувались

характеристиці та діяльності Івана Мазепи. Завдяки

Вольтеру ім'я Мазепи стало відоме в усьому світі.

Є фрагменти про Україну в книзі Корба "Щоденник,

складений в Московії", що вийшла друком у Відні 1700 р.

У Штутгарті 1730 р. було видано "Реляції" принца

Вюртемберзького Максимі-ліана Еммануїла, учасника

походу Карла XII і свідка битви під Полтавою.

Український історик в діаспорі Олекса Вінтоняк

захистив дисертацію та видав книгу під заголовком

"Україна в описах західноєвропейських подорожників

другої половини XVIII ст." У 1995 р. книга була

перевидана (Львів; Мюнхен). У розділі "Біобібліографічні

відомості про подорожників" Олекса Вінтоняк подав

відомості про 14 авторів творів про Україну: Балтазара

Ганета, К.Ф.Е. Гаммарда, Йоганна Готфріда, Самуеля

Готліба Гмеліна, Йоганна Антона Гюльденштедта, Ернеста

Вільгельма Дрімнельмана, Балтазара фон Кампенгаузена,

Едвардо Даніеля Клерка, Вільгельма Кокса, Джозефа

Маршалла, Йогана Вільгельма Меллера, М.Мессельєра,

Петера Сімона Палласа, барона Франца де Тотта, називає

відомості про дві праці невідомих авторів.

У виданні вміщена вступна стаття професора Ярослава

Дашкевича, де він, окрім джерелознавчого аналізу праці О.

Вінтоняка й оцінки значення праць іноземців як джерел до

історії України, доповнює їх такими іменами, як Йоганн

Гайнріх Мюнц (Жан Анрі), Карл Бормей Феєрабенд, Адам

Нарушевич. Зрозуміло, ми не маємо змоги навіть

реферативно зупинитися на згаданих працях. Тому

рекомендуємо працю О.Вінтоняка для самостійного

опрацювання. Зазначимо лише, що головними темами

творів іноземців про Україну XVIII ст. є політика

російського царизму стосовно України, колонізація Півдня

України іноземними колоністами: сербами, німцями,

болгарами, греками, поляками й іншими, перенесення в

Україну російських кріпосницьких порядків, обмеження та

скасування української автономії. Особливо багаті

матеріали про побут, спосіб виробництва, культуру,

мораль українського населення. Іноземці із захопленням

розповідають про спосіб життя українських селян,

українську етнографію, самобутні ознаки культури

українців.

Хоч XVIII ст. України відносно дуже повно

відображене в працях іноземців, але з того ж століття

збереглося у багатократ більше джерел різних видів

вітчизняного походження. Тому відносна значущість

джерел про Україну XVIII ст. іноземного походження у

всьому корпусі історичних джерел, напевне, вже не така й

велика, як джерел іноземного походження з XV-XVII ст.,

які є дійсно унікальними.

ЛІТЕРАТУРА

Барбаро и Контарини о России. — Л., 1973.

Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох

провінцій Королівства Польського... — К, 1990.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К, 1986. — С.

87-88 (Док. № 69).

Історія України в документах і матеріалах. Визвольна

боротьба українського народу проти гніту шляхетської

Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654). — К,

1941. — С. 12-13.

Литвин М. О нравах татар, литовцев и москвитян. —

M., 1994.

Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К,

1896. — Вып. 2.

Мюллер Йоган-Йоахім. Історична дисертація про

козаків /Коментар Ю. Мицика і М. Кулінського //Всесвіт.

— 1988. — № 6. — С. 131-137.

Путешествие антиохийского патриарха Макария в

Украину в середине 17 века, описанное его сыном

архидиаконом Павлом Алепским /Перевод с арабского

Г.Муркоса. — К., 1997.

Січинський Володимир. Чужинці про Україну. Вибір з

описів подорожей по Україні та інших писань чужинців

про Україну за десять століть. — К., 1993. — С. 36-255.

Шевальє Я'єр. Історія війни козаків проти Польщі з

розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб

правління та релігію і другою розвідкою про перекопських

татар. — К, 1993.

Челеби Эвлия. Книга путешествия (Извлечения из

сочинений турецкого путешественника XVII в.). — М.,

1961. — Вып. 1. Земли Молдавии и Украины.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших

часів до кінця 50-х pp. XIX ст.: Посібн. для вчителів. — К.,

1959. — С. 94-95, 115, 146-147, 155-157.

* * *

Антонович В.Б. Курс лекцій з джерелознавства. 1880-

1881 //Історія України в університетських лекціях. — К.,

1995. — Вип. 1.

Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная

Европа XII-XVII в. — М., 1973.

Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович І. Україна на

стародавніх картах. Кінець XV-перша половина XVII ст. —

К., 2004.

Вінтоняк Олекса. Україна в описах

західноєвропейських подорожників другої половини XVIII

ст. — Львів; Мюнхен, 1995.

Дашкевич Я.P. Українська бопланіана //Гійом Левассер

де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства

Польського... — К, 1990. — С. 209-232.

Дячок Олег. Хроніст Алессандро Гваньїні // Укр.

археограф, щорічник. Нова серія. — К, 2004. — Вип. 8-9.

— С. 299-321.

Заруба В.М. Студії з історії України. — К, 1995. — С.

48-57.

Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до

1700 р. — К, 1926.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по

истории Украины (вторая половина XVI-cepeдинa XVII в.).

— Днепропетровск, 1981.

Мыцык Ю.А. Записки иностранцев как источник по

истории Освободительной войны украинского народа

1648-1654 гг. — Днепропетровск, 1985. — Ч. 1.

Наливайко Дмитро. Козацька християнська

республіка //Запорозька Січ у західноєвропейських

літературних пам'ятках. — К., 1992.

Остапчук Віктор, Галенко Олександр. Козацькі

чорноморські походи у морській історії Евлія Челебі "Дар

великих мужів у воюванні морів" // Марратшкіі: 36 наук,

праць на пошану Ярослава Дашкевича. — Львів; Київ;

Нью-Йорк, 1996. — С. 341-426.

Полотнюк Я. Мандрівні записки Павла Халебського як

джерело до історії культури України XVII ст. //Дзвін. —

1990. — № 9. — С 124-129.

Франко Іван. Хмельниччина (думи, пісні та вірші) / /

Іван Франко. Зібр. тв.: У 50 т. — К, 1986. — Т. 43. — С. 7-

352.

Яворницъкий Д.І. Історія запорізьких козаків.: У 3 т. —

Львів, 1990. — Т. 1. —С. 67-70

Розділ 9

АКТОВІ ТА ДІЛОВОДНІ ДОКУМЕНТИ

РОСІЙСЬКИХ І АВСТРІЙСЬКИХ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

XVIII— ПОЧАТКУ XX СТ.

9.1. Адміністративний поділ України у складі

Росії

Після приєднання України до Росії 1654 р. російські органи

державного управління почали поступово поширювати

свою владу, закони і розпорядження, контрольні функції й

на Україну.

В Росії 1708 р. вперше впроваджувався губерніальний

поділ. Тоді вона поділилась на вісім територіально

велетенських губерній. Незважаючи на існування

полкового устрою, Україна підпала під губерніальний

поділ. Частина її території відносилась до Київської

губернії, частина (Слобідська Україна) — до Азовської.

Оскільки великими губерніями управляти було важко,

почалися деякі їх реорганізації. У 1710 р. губернії поділено

на "долі"; 1719 р. — на провінції. За Катерини II було

прийнято "Установление о губерниях", що ліквідовувало

провінції, але збільшувало кількість губерній до 41.

Повністю російську систему територіального

адміністративного управління Україною впроваджено

після ліквідації гетьманату, Запорозької Січі та полкового

устрою в останні десятиріччя XVIII ст.

У 1764 р. на правобережному Запоріжжі, що

перебувало під міжнародно-правовою юрисдикцією Росії,

створювалась Новоросійська губернія. Як така вона

існувала до 1783 р., коли була реорганізована в

Катеринославське намісництво з центром у Катеринославі.

До намісництва належали нові землі в Північному

Причорномор'ї, що відійшли до Росії після Першої та

Другої російсько-турецьких воєн. У 1796 р.

Катеринославське намісництво знову було реформоване у

Новоросійську губернію. Запорізьке Лівобережжя 1764 р.

відійшло до Азовської губернії.

В 1781 р. Київська губернія реорганізована у Київське

намісництво (Київ, Переяславський, Лубенський,

Миргородський та інші полки). Намісництво розділялося

на повіти (уїзди): Київський, Остерський, Козелецький,

Переяславський, Пирятинський, Лубенський,

Миргородський, Хорольський, Голтвянський, Горо-

диський, Золотоношський.

У тому ж 1781р. із північно-східної території України

творилося Чернігівське намісництво. До нього входило 7

сотень Київського, 12 — Ніжинського, 12 — Лубенського,

16 сотень Гадяцького, 11 сотень Чернігівського, сотня

Стародубського полків. Створювалися повіти:

Березнянський, Борзнянський, Гадяцький, Глинський,

Городнянський, Зіньківський, Лохвицький, Ніжинський,

Прилуцький, Роменський, Чернігівський.

Тоді ж утворено Новгород-Сіверське намісництво на

місці колишнього Стародубського полку й окремих сотень

Чернігівського та Ніжинського полків. До намісництва

належали повіти: Глухівський, Конотопський, Коропський,

Кролевецький, Мглин-ський, Новгород-Сіверський,

Новомістський, Погарський, Сосницький, Стародубський і

Суразький. Адмінцентр — Новгород-Сіверський (зараз

місто над Десною на межі сучасних Чернігівської та

Сумської областей).

Після Другого поділу Польщі 1793 р. на Правобережжі,

головно на території Брацлавського воєводства, що

входило до складу Польської Речі Посполитої, за указом

Катерини II утворювалось Брацлавське намісництво з

центром у Вінниці з Брацлавського, Вінницького,

Гайсинського, Тульчинського, Ямпільського, Моги-

лівського, Махнівського, Липовецького, П'ятигорського,

Берщад-ського, Літинського, Хмільницького та

Сквирського повітів.

Створювалося також Подільське намісництво з повітів

Кам'янецького, Летичівського, Ольгопільського,

Проскурівського, Ушицького й інших з центром у м.

Кам'янці-Подільському.

Знову ж таки 1793 р. за указом Катерини II виникло

Волинське намісництво, спочатку з центром в Ізяславі, з

1795 р.— з центром у Новоград-Волинському. До

намісництва входили округи (згодом повіти): Дубнівський,

Новоград-Волинський, Лабунський, Ізя-славський,

Острозький, Рівненський, Домбровицький, Овруцький,

Радомишльський, Житомирський, Чуднівський, Луцький,

Володимир-Волинський, Ковельський.

У 1795 р. на півдні України з частини

Катеринославського намісництва, з приєднаних територій

Півдня створено ще Вознесенське намісництво. На

північній стороні до нього входили Уманський,

Чигиринський, Черкаський повіти, на півдні — міста

Очаків, Миколаїв, Берислав, Одеса та ін.

Адміністративна система намісництв в Україні, однак,

проіснувала всього кілька років. Наприкінці 1796 р.—на

початку 1797 р. губерніальний поділ було повернуто. На

території України на місці відповідних намісництв або їх

частин створювались губернії: Новоросійська з центром у

Катеринославі, Малоросійська з центром у Чернігові,

Київська — з центром у Києві, Слободсько-Українська — з

центром у Харкові, Волинська губернія з центром у

Новоград-Волинському (з 1804 р. — у Житомирі),

Подільська — з центром у Кам'янці-Подільському. Такі

утворення, як Брацлав-ське, Вознесенське, Новгород-

Сіверське, не реорганізовувались, а розформовувались, а їх

повіти приєднувалися до губерній.

У 1802 р. відбулося ще одне реформування губерній

України: Малоросійська була поділена на Чернігівську з

центром у Чернігові та Полтавську з центром у Полтаві;

Новоросійська — на Катеринославську, Таврійську та

Миколаївську губернії. Останню через рік (1803 р.)

названо Херсонською і відповідно перенесено її центр.

Отже, на початку XIX ст. орієнтовно на сучасній

державній території України існувало дев'ять російських

губерній: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська,

Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська,

Українсько-Слобідська. Останню 1838 р. перейменовано