Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

малодоступний. Має два добрих льє (льє дорівнює 4444 м.

— С.М.) в довжину і півльє в ширину, переважно у своїй

верхній частині, оскільки на захід звужується і

понижується; повені його не затоплюють. На ньому росте

багато дубів..."

Подав Боплан і спосіб виготовлення козаками човнів для

морських походів. Вони мали довжину 60, ширину 10-12,

глибину — 8 стіп з двома стернами.

Мабуть, саме Боплан найдетальніше описав техніку

ординських нападів. За його даними, орда налічувала

близько 80 тис. нападників, коли її вів хан, або ж 40-50 тис.

— коли мурза. На своєму шляху ординці все спалювали,

нищили, а потім виводили з собою до 50 і навіть 60 тис.

руських (Roux) невільників, продаючи їх для служби на

галерах. "Цей бо народ живе тільки з грабунку".

Описані також татарські міста Гезлеве, Топе-Таркан

(Херсонес), Альма, Балаклава, Кафа (Феодосія) —

столичне місто Криму. Великий інтерес становлять

відомості про національний склад населення Кафи: "Татар

у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни.

Вони послуговуються купленими у татар невільниками,

яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12

грецьких церков, 32 вірменські і один костьол святого

Петра. Тут може бути 5~6 тисяч вогнищ, але понад ЗО

тисяч невільників".

Зображені страждання людей, які опиняються в

татарському полоні. Набіги татарів "відбуваються,

звичайно, на початку січня,

0 зимовій порі, щоб уникнути перешкод на шляху. Ні

болота, ні ріки тоді не можуть перешкодити їх просуванню

в будь-якому з тих напрямків, куди ведуть їхні шляхи..."

Найвпливовіші та найзавбачливіші підковують своїх коней

підковами з волового рогу.

"Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично

по 300, оскільки кожний татарин... веде за вуздечку ще

двох коней, що служать для запасу. їхній передній ряд

може займати вшир від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони

мають десь від 800 до 1000 коней, і займають понад 3,

навіть 4 великих льє... розтягуються на 10 льє... Дивне

видовище, оскільки 80 тисяч татар ведуть понад 200 тис.

коней: не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у

степу".

Така орда, зазначає автор, розподіляється на загони,

"заглиблюється в край", швидко грабує оселі, бере у полон

людей і так само швидко відступає, щоб уникнути

військової погоні. Зображено розподіл здобичі татарами:

"Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця,

коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без

жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне

рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної

наруги. їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних

вчинків, як, наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування

жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання

дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця здригнулися б, чуючи

крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей

народ і співає,

1 голосить, плачучи".

Є розповідь про наступ татар у літній час.

Багато матеріалу вміщено про життя, звичаї та боротьбу

козаків. "Ось як вони вибирають свого старшого... Якщо

обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то

дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, що)

недостойний і до такої посади нездатний, далі ж, однак,

урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно

послужити... що завжди готовий покласти своє життя за

своїх братів (так вони називають між собою один одного).

На ці його слова кожен плеще в долоні), вигукують

"Слава! Слава!" (в оригіналі "Vivat! Vivat." — СМ.). Потім

всі один за одним відповідно до свого рангу йдуть

вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них

служить за форму вітання... Ось так вони вибирають свого

старшого (General. — СМ.), що часто відбувається серед

Дикого поля. Влада гетьмана наближена аж до права

стинати голови і садити на палю тих, хто провинився".

Цікаві спостереження Боплана про звичаї українців, їх

етноніми ("русини або козаки"), назву берегів Дніпра;

руський берег, московський берег.

Без перебільшення скажемо, що "Опис України..."

Гійома Левассера де Боплана є історичним джерелом з

історії України непересічного значення. І як досі, так і в

майбутні часи всі історики, вивчаючи XVII ст., неодмінно

будуть до нього звертатися.

8.4. Визвольна війна середини XVII ст. та

Україна часу козацької державності в оцінці

іноземців

Низка праць іноземних авторів тією чи іншою мірою

відображає події періоду Визвольної війни українського

народу середини XVII ст. Це "Історія війни козаків проти

Польщі" П'єра Шевальє, "Пам'ятки про події в Польщі"

Альбрехта Станіслава Радзівілла, "Історія хана Іслам-Гірея

III" Мехмета Сенаї, "Повідомлення про походження і

звичаї козаків" Альберто Віміни, "Щоденник" Павла

Алепського, "Книги подорожі" турецького мандрівника

Евлїі Челебі, спогади члена шведського посольства до Б.

Хмельницького К. Гільдебрандта.

П'єр Шевальє був французьким офіцером, 1646 р.

командував загоном українських козаків, які перебували на

службі французького короля. Козацький загін брав участь

в облозі Дюнкерка 1646 р. Пізніше Шевальє став

секретарем французького посольства у Польщі (1648-1654

pp.), отже, володів необхідною інформацією. У вступі до

книжки під назвою "До читача" П. Шевальє писав: "Ця

історична книга подає деякі матеріали, що мають зробити

читання її приємним. З неї можна довідатись про досить

своєрідний спосіб ведення війни та боїв; хоробрі вчинки,

які нагадують подвиги героїв роману, ... ми знайдемо образ

мужа, який для того, щоб піднятися над іншими,

приводить в рух величезний механізм та наводить жах на

те королівство, якого ні всі могутні держави

християнського світу, ні навіть могутня імперія турків досі

не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який

вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний,

хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії".

П. Шевальє ніби прагне дотримуватись об'єктивних

позицій, але "правди козаків" не розуміє. Заголовок

"Історія війни козаків проти Польщі" мав означати, що

війну почали козаки, а не Польща. З легкої руки багатьох

попередників, не задумуючись, автор пояснює походження

слова козак від кози.

Згадується про сваволю в Україні польських панів.

Позиція автора добре виявлена у "Розвідці про землі,

звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків".

Козаки, за його описом, — це волоцюги, вояччина, що

багато разів піднімала заколоти, чинила спустошення.

Подібно до Боплана, Шевальє описав спосіб будування

козацьких човнів, ведення нічного морського бою з

турецькими галерами, будівництво і користування

козаками пересувними укріпленнями з возів. Є правдиві

оцінки панщини. "Селяни України... неначе раби... вони

зобов'язані працювати кінно або пішо три-чотири дні

щотижня для панів", обтяжені іншими платами, зобов'язані

"платити десятину від баранів, поросят і всяких земних

плодів... до того — погана поведінка з боку євреїв,

орендарів..." Подано характеристику релігії населення

України. Зазначено, що краща частина шляхти —

католицького чи реформаторського віросповідання.

Мабуть, не дуже точні свідчення про їжу козаків,

тенденційні — про любов до міцних напоїв. Проте, "хоч

цей народ любить напиватися більше, ніж будь-який інший

народ Півночі, все ж він напрочуд стриманий під час

війни". Чимало повідомлень книжки П.Шевальє

недостовірні, наприклад, про те, що Богдана

Хмельницького гетьманом призначив король, назва

Україна означає окраїну, а "мова козаків — це один з

польських діалектів".

Очевидно, загалом упереджене ставлення Шевальє до

козаків визначалося тим, що він перебував на службі у

поляків і використовував різні донесення й описи

польських гетьманів та урядовців, які в несприятливому

світлі зображували козаків. На цьому тлі дуже помітна

симпатія П.Шевальє в його "Розвідці про перекопських

татар" до татар: "Годі уявити собі менш порочних людей...,

вони надзвичайно щирі та вірні. Серед них зовсім немає

шахраїв та наклепників". Ось тільки вони не вважають

"злочином чи кривдою грабіж християнських країн, бо в

їхньому понятті християни — поганці та мерзотники".

У цьому творі ще більше наукових неточностей, ніж у

праці про козаків. Наприклад, автор стверджує: "татари...

по суті є скіфами".

Сюжет "Історії війни козаків проти Польщі", з зовнішнього

боку, достатньо точно і послідовно відображає саме

повстання Б. Хмельницького, головні битви, зокрема під

Корсунем і Пиляв-цями, дії М. Кривоноса та Ієремії

Вишневецького, правдивий опис становища Львова, що

оборонявся під проводом офіцера Арці-шевського, а потім

відкупився "за допомогою значної суми", похід під

Замостя. Потім описані події 1649 р., становища під

Збаражем, позиції татар, битви під Зборовом із багатьма

ситуаціями, в які потрапляли окремі польські вельможі,

причини замирення, суть миру короля з татарами (вісім

пунктів) і короля з Б. Хмельницьким (12 пунктів), тобто

статті Зборівського миру, які передані правильно. Вміщено

розповідь про дії козацьких військ під проводом

полковника М.С. Кричевського проти Радзівілла, про

смерть пораненого і полоненого Кричевського в таборі

литовського війська.

У розділі "Друга козацька війна" описані воєнні дії та

польсько-козацькі відносини 1649-1651 рр. У центрі уваги

— битва під Берестечком, її наслідки для козаків,

захоплення Києва Радзі-віллом, умови Білоцерківського

миру, які Шевальє передав 14 пунктами.

Незважаючи на пропольську суб'єктивну позицію П.

Шевальє, багато його оцінок, фактологічних свідчень,

міркувань заслуговують на уважний аналіз, зіставлення з

іншими джерелами та використання при висвітленні ходу

подій великої війни.

Помітним і відносно об'єктивним джерелом з історії

війни є "Пам'ятки про події в Польщі" литовського

гетьмана Альбрехта Станіслава Радзівілла. У Варшаві

польською мовою ("Раті^гпікі о сігіеіасп \у Роївсе") твір

видали 1980 р. відомі історики А. Пшебось і Р.

Желевський.

Радзівілл прагнув зображувати події об'єктивно, навіть

у тих випадках, коли розповідав про власні битви. Його

фраза "Когасу і рІеЬв рореіпііі піезгуспапе гЬгоапіе, ропіе\

¥а± піезіуспапе Ьуіу павге grzechy" ("Козаки і плебс

наробили нечуваних злочинів, але ж і наші гріхи були

нечуваними") і досі супроводжує численні праці про

польсько-козацьку війну середини XVII ст. А. Радзівілл

об'єктивно характеризує Б. Хмельницького, наголошуючи

на його дипломатичному хисті, з позицій учасника подає

дуже характерні риси дипломатії Росії, що вирізнялася

сильною напористістю не лише на Хмельницького, а й на

Польщу. Описаний випадок, коли російський посол у

Варшаві зажадав "скарання на горло" всіх тих, хто

помилково називав ім'я чи титули московського царя, як,

наприклад, Ярема Вишневецький, котрий назвав царя

Олексія Олександром.

Посол Гр. Пушкін зажадав, щоби польський сейм

ухвалив "кару на горло" для всіх, хто би помилявся при

титулуванні російського царя.

Чималу увагу приділив Радзівілл незгодам

внутрікозацької старшини, а також її виступам проти

Хмельницького, зокрема Прокопа Шумейка, Нечая,

Небаби та ін. Подана значна інформація про козацько-

молдавські стосунки.

Із польських сучасників війни, які залишили про неї свої

твори, відомі С.Твардовський, автор віршованої повісті

"Домашня війна" ("Wojna domowa") та В.Коховський,

автор чотиритомних "Анналів Польщі...", що вийшли

друком у 1683, 1688, 1698 та 1853 pp. і за семирічними

клімактеріями відображали воєнні лихоліття. Пізнішого

часу, вже у 1966 р. праця В.Коховського під заголовком

"Літа потопу" (Lata potopu") була видана у Варшаві.

В.Антонович писав, що В.Коховський — це

найдокладніший літописець про війни Б.Хмельницького.

Відомою є також праця Іоахіма Єрліча "Літопис або

хроніка" ("Letopisiec albo kroniczka"), написана з позицій

шляхтича, якого події війни змусили втекти зі своїх

маєтностей за 90 км від Києва і який дивився на козаків і

повстанців як на волоцюг і розбійників. Чи не найчастіше в

українській історіографії цитували львівського підкоморія

М'ясковського, який був членом делегації А. Киселя до

Богдана Хмельницького у січні 1649 р. і який у своєму

Діаріуші навів сумнівні для січня 1649 р. слова Хмель-

ницького про намір вибити весь руський народ з лядської

неволі по Львів, Перемишль і Холм.

В Польщі 1971 р. було здійснено видання польською

мовою книги Хаджі Мехмета Сенаї "Історія хана Іслам-

Гірея III" (переклад з турецької 3. Абрагамовича). Праця

містить чимало матеріалу про українсько-турецькі

відносини з турецько-татарських позицій. Дуже випукло

показані внутрішні відносини в Кримському ханстві, що

штовхали Іслам-Гірея III на союз з Б. Хмельницьким. До

1648 р. Іслам-Гірей III уже був на ханському троні чотири

роки, але за уряд у Криму вели боротьбу також вельможі

Шефер Газі, Іслам Газі Герей, Тугай-бей. "В Кримській

землі все так змішалося, — писав Сенаї, — як волосся на

голові негра. Внаслідок незгод і запеклої боротьби край

ішов до згуби". І нібито події в Україні, які дали великі

повноваження Тугай-беєві, розрядили становище.

Сенаї подає відомості про призначення татарських

емірів у орди, що йшли проти поляків, а Тугай-бея,

коменданта замку Феракерман, — верховним

командувачем над усіма ними. В деяких місцях описано

становище татарських військ в Україні, їх участь у воєнних

діях, перемоги і поразки; подані матеріали про

зовнішньополітичні дії Криму стосовно Хмельницького,

Польщі, Молдови, Туреччини.

Альберто Віміна як посол Венеції 1650 р. відвідав Б.

Хмельницького з метою схилити його до війни проти

Туреччини на боці Венеції. З-поміж багатьох його описів

дуже виразне зображення козацького гетьмана: "росту

скорше високого, ніж середнього, широкий в костях і

міцної будови. Його мова і спосіб правління вказують, що

він володіє розсудливою думкою і проникливим розумом.

У поведінці він м'який і простий, і тим з'єднує собі любов

вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні".

А.Віміна описав також побут гетьмана, обіди, вживання

горілки, пива, меду і вина, коли є гості, наголосив на

гуморі українців. Коли ж він похвалився, "яка то велика

Венеція і які широкі її вулиці, що самі її громадяни,

трапляється, в них блукають", один козак сказав, що з ним

таке трапляється у тісній хаті: коли посидить трохи за

столом, то вже не може втрапити у двері, щоб повернутися

додому.

Перед цим Віміна записав враження про високу

землеробську культуру в Україні, яка "не тільки може бути

поставлена поруч з найбільш культурними країнами

Європи, але й задовольнити вимоги найбільш завзятого

хлібороба". Позитивно відгукувався автор про характер

відносин у середовищі козаків, котрі відстоюють свої

погляди без чванства, а за мету вважають при цьому

"спричинитися для загального добра. Я сказав би, — писав

Віміна, — що ця Республіка може рівнятися

Спартанській".

Про страждання єврейського населення, викликані війною

середини XVII ст., писали єврейські автори.

Найголоснішою є хроніка Натана Ноти Ганновера "іашеп

тегиіап" (І. Франко передає: "Яван Мецуля"), або ж у

перекладі "Безодня". Ганновер розповідає, як "було побито

10 000 жидівських душ у Полон-ному", як 300 знатних

жидів разом з рабином Самсоном з Острополя були вбиті в

синагозі, як жиди тікали із Заславля, серед них і Ганновер,

до Острога і Межиріч, а звідтам — далі на захід, як лишали

золото, срібло і дітей, коні, вози, всі манатки і жінок...

Основний зміст хроніки Ганновера, (російською мовою під

заголовком "Богдан Хмельницкий: рассказ еврея

современника — очевидца о событиях в Малороссии за

1648-1652 гг" була видана 1878 р. в Одесі) передав I.

Франко (Див.: Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К,

1986. — Т. 43. — С. 190-193).

Проте чи не найбагатшим за інформацією про культуру

і побут українського народу є "Щоденник" Павла

Алепського, сирійського архідиякона, який супроводжував

антіохійського патріарха Макарія в його подорожі до

Москви 1654 р. і під час повернення 1656 р. Арабське ім'я

архідиякона — Буліс-аль-Хале-бі — Павло із міста Алеппо.

Павло Алепський зустрічався з Богданом

Хмельницьким, спостерігав національне піднесення в

Україні, яку називав "земля козаків", "країна козаків",

"держава козаків", сприймав події 1648-1656 рр. як справу

всього народу. "Козаки, оволодівши країною, розділили

між собою землю", "жителі всієї цієї землі — козаки,

заволодівши лісом, розділили землю на ділянки". У

"Щоденнику" подано відомості про минуле України від

часів Київської Русі, її захоплення Литвою і Польщею,

становище народу, про Хотинську битву, відносини Б.

Хмельницького з Туреччиною, Кримом, Молдовою,

Московією, Угорщиною. Докладно описано битву під

Жванцем, у тому числі зраду кримського хана, коли той

відділився від Хмеля і пішов у свою землю, забравши з

собою у полон із землі козаків до десяти тисяч осіб.

Дуже добре враження на ПАлепського справив Б.

Хмельницький. "Всякий, хто побачить його, здивується і

скаже: Так ось він, цей Хміль, якого слава й ім'я

рознеслися по всьому світу". На думку мандрівника,

козацький гетьман вів боротьбу з Польщею "для помсти і

звільнення свого народу від рабства й неволі". Із

"Щоденника" простежуємо, які категорії становили

соціальну структуру тодішнього суспільства. В ньому

згадуються посполиті, духовенство, ремісники, козаки,

міщани, купці, орендарі та ін. Описано міські укріплення,

повідомлення про татарські пограбування та полонення

людей, характер господарства, культуру землеробства,

врожайні поля, сади, городи, де "збіжжя заввишки людини,

неначе те море безкрає".

Мандрівник був вражений рівнем освіти українців.

Перше українське місто, куди вступили патріарх і його

супровід, було м. Рашків над Дністром. "Починаючи цим

містом, — зазначено в "Щоденнику", — себто по всій

козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже

дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть

здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають

порядок богослужби та церковний спів. Крім того,

священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони