Навчальній посібник Джерелознавство історії України
Подождите немного. Документ загружается.
Значну й оригінальну історичну інформацію містить
Львівський літопис, автором якого вважають Михайла
Ганушевського, службовця військової канцелярії Богдана
Хмельницького. Літопис формально охоплює період від
1339 р. до 1649 p., отже, написаний у середині XVII ст. В
ньому до 1629 р. подані лише окремі фрагменти історії,
згадуються чи коротко характеризуються окремі події. Про
багато ж років взагалі нічого не написано, крім зазначення
року, наприклад, 1502, 1503, 1504 — і так аж до 1517 р.; за
1518 р. написано: "Битва (у) Сокаля була". Після цього
знову роки лише зазначалися без жодного тексту. З 1524 р.
подана скупа інформація: "Татари були на Подолю і
Чурилова замку доставали"; 1525 р.: "Турци Рогатин
доставали". Знову нічого про події за 1526-1541 pp.; під
1542 р. записано: "Саранча о Матці Божой"; 1548 p.:
"Ярослав погоріл", 1549 p.: "Арсеній — владика умер
львівський"; 1590 р.: "Татаре Галич спалили"; 1591 p.:
"Дорожня була, жито було по золотих 9 колода". Літопис
вирізняється антиуніатською позицією. Під 1592 р.
осуджено місію православних владик Іпатія, владики
Володимирського, і Кирила Терлецького, владики
Луцького, "до папіжа", якому доповіли, що "ми суть
присланії на тоє, абихмо унію прийняли от вшистких с
посполитої шляхти, і от священиков, і от людей". "Он
(Папа. — С.М.) тому рад бувши барзо, одослал їх до
короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу
мучають християн, як слуги і предтечі антихристові".
З кінця XVI ст. аж до 1639 р. літопис написаний у тій
самій манері, але з цікавими повідомленнями: 1594 р.:
"Татаре вишли були і Галич спалили, шкоди много
учинили"; 1595 р.: "Мор був великий в Перемишлі і
Львові"; 1596 р.: "В п'яток світлий земля ся трясла.
Наливайко до Венгер ходил"; 1597 р.: "Наливайка
загублено" тощо. Під 1620 р. є розповідь про королевича
Владислава, який через Львів їхав до Волох і у Львові
зустрівся з Сагайдачним: "...коли виїжджал зе Львова с
кам'яниці арцибіс-купії, Сагайдачний у ворот стоял і
поклонился ему, а он руку ему положил на голові і мовил
так: "Взявши на помоч Господа Бога, ото з вами сміле іду
противко неприятелем нашим".
Українські історики мало використовували інформацію з
цього літопису про шкоди Львову, які заподіяли козаки Б.
Хмельницького і татари в час повернення з-під Замостя. У
1648 р.: "Воду отняли були козаки, рури поперетинавши,
Замку Високого добили і люд вистинали, также по
кляшторах все побрали і по церквах. І люд єдин татаре
вибрали, другий от меча погинул, третій — от голоду,
четвертий — от повітря. У церкві Святого Юр'я трупа 54
забитих людей, і татарин, на самий престол упадши,
розбився. У бернардинов русі ж, що була поутікала для
оборони, на п'ятсот і большей постинано, также і в місті, на
ратушу, на валах".
Дуже реалістично обґрунтовуються в літописі причини
виступу Б. Хмельницького проти Польщі, причини союзу з
татарами, методи війни, тяжкі умови війська, втрати від
пошесних хвороб "на барзі на бігунки", передано умови
Зборівського миру.
Близьким до Львівського за часом написання, тематикою
та манерою викладу матеріалу є Хмільницький літопис,
названий так за місцем походження (м. Хмільник на
Поділлі, недалеко від Волині та Історичної України). Автор
коротко описав історичні події на Правобережній Україні
за 1636-1650 рр., у хронологічному порядку подав
відомості про повстання під проводом Павлюка, Павла
Бута, К. Скидана. Найповніше описані події перших років
національно-визвольної війни. Названі перемоги під
Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, міститься
інформація про дії Кривоноса біля Немирова, Махнівки,
Животова, Бердичева, Тульчина, про облогу Збаража. Як і
у Львівському літописі^ названі ті біди, які принесла війна.
Крім кривавих розправ військ польських гетьманів над
народом, лиха, що завдали татарські орди, поширювався
голод після неврожайних років, пошесні хвороби. Автор
літопису співчував людям.
Події в Галичині і на Волині в XVI—на початку XVII ст.
висвітлюються в літописі, який був відкритий всього
півстоліття тому в архівних паперах Московського
історичного музею російським академіком М.
Тихомировим. Літопис має назву "С крайчики Вельского
речи потребит вибрані". У 1951 р. він був опублікований у
журналі "Исторический архив", книга VIII, під назвою
"Острозький літописець" (зміст засвідчує, що він
написаний в Острозі. — СМ.). У 1970 р. "Острозький
літописець" був перевиданий у Києві; 1994 р. у збірці
літописів "Галицько-.Волинський літопис" він вийшов у
Львові. "Острозький літописець охоплює 1500-1636 рр.
Записи лаконічні, рідко який має півсторінки. Лише під
1633 р. більше розповідається про боротьбу між
православ'ям і католицизмом. У центрі розповіді —
острозькі події, коли княгиня Острозька, вдова по гетьману
Хоткевичу, "пановала і напускала в Острог єзуїтів, іже през
них много злого сотвори православним" (з 1621 р.),
"розмаїтими способами примушувала до унії... поотбирала
маєтності церковнії і ґрунти і ні при чом церкви
пооставалися". У 1636 р. за велінням княжни єзуїти
"рострясли" гріб її батька князя Олександра
Костянтиновича Острозького, "добилися до склепу" і
звідти забрали кості князя та понесли до костьолу. "А
княжна кості перемила, золками пахучими переклала.
Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропили і
ім'я перемінили Станіславом. І попровадили до Ярославля і
там поховали подлі матки своєї". Дуже хвилююча
розповідь про повстання в Острозі "на Воскресеніє
Христово" і про його жорстоке придушення. Острозький
літописець подає відомості не лише про цікаві та
драматичні події, а й дуже переконливо описує культурно-
політичну атмосферу своєї епохи.
Збереглося два списки Межигірського літопису,
складеного в Межигірському монастирі біля Києва. В
одному його списку міститься розповідь за 1392-1620 рр., в
іншому — за 1608-1700 рр. Подібно до Львівського,
Хмільницького, Острозького, також Чернігівського,
Добромильського, Підгорецького й інших літописів,
Межигірський відносять до так званих місцевих літописів.
7.2. Історичні твори XVII ст.
Хроніка Феодосія Сафоновича та
"Синопсис"
У другій половині XVII ст. в Україні було написано два
історичних твори, які за жанровими особливостями ніби
продовжували традицію літописання, насамперед манерою
початку розповіді "від сотворенія міра" чи від патріарха
"Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від
літописного жанру — в них перевага надавалася
висвітленню проблем історичного розвитку за тематичним
принципом, а не за роками. При цьому помітна загострена
увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були
визначальними. Тобто на українській історіографії, як і на
мистецтві, позначилися барокові впливи.
Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича,
написана 1672-1673 рр., і "Синопсис", виданий друком
1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита
Інокентія Гізеля.
"Виникнення цієї групи історичних творів, — пише в
передмові до сучасного видання "Хроніки" Феодосія
Сафоновича професор Юрій Мицик, — свідчило про новий
етап у розвитку історіографії, який характеризувався
переходом від літописання та накопичення історичних
знань до історичної науки".
Феодосій Сафонович був ігуменом Київського
золотоверхого Михайлівського монастиря. Це засвідчує
заголовок твору: "Крой-ника з літописцов стародавних, з
святого Нестора Печерского Киевского, а также з кройникъ
полских о Русиі отколь Русь почалася, и о первых князех
руских, и по них далших наступаючих князех, и о их делах
собраная працою иеромонаха Феодосия Софоновича,
игумена монастыря Михайловского золотоверхого
киевского, року от сотвореня світа 7180, а от Рождества
Христа 1672".
Рік написання — це рік падіння гетьмана Дем'яна
Многогрішного і початок гетьманування Івана
Самойловича, коли в українському суспільстві
зароджувалася автономістична ідеологія.
За літописною традицією, Ф. Сафонович починає свою
розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем
Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді
пояснення про те, звідки походить назва слов'ян (чи то від
Словенного моря, чи від славних своїх справ і кохання у
славі, а не в скарбах); звідки назва россіян (від широкого
розсіяння по світу), ототожнює ім'я слов'ян з іменем
сарматів, "що від Сармата назвалися", повторює легенду
про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і Трувора,
які із собою і назву русі принесли, "бо того краю варяги...
Русь називалися". Так само просто пояснюються назви
слов'янських племен й інші питання.
Дуже знаменним є "Предословие". В піднесено
патріотичному стилі автор починав: "В Руси я уродившись
в віри православной, за слушную речь почиталем, абым
відал самъ и иншимъ руским сномъ (синам. — СМ.) сказал,
отколь Русь почалася и як панство (держава. — СМ.)
Руское за початку ставши, до сего часу идетъ. Кождому
бовімь потребная есть речь о своей отчизнь знати и
иншимъ питаючимъ сказати, бо своего роду не знаючих
людей за глупых почитають..."
Весь твір складається з трьох книг: "Хроніки о Русі", і з
додатків "Хроніки о початку і назвиську Литви", "Хроніки
о землі Полскій".
В першій книзі "Хроніки о Русі" 28 глав: "О початку
словен і русі"; "О перших князех руских"; "О забытью
князей киевских Дира и Оскольда и о княженьи
Рюриковомъ"; "О княжении Олги в Киеве, о помете над
древляны и о крещеніи ее"; "О княжении Святослава
Игоревича в Києве" тощо.
Двадцять восьма глава має назву "О змові Давыдовычовъ і
Всеволодовича на Изяслава князя Киевского. О забытю
Игоря, о войні Изяславовой з Давыдовичами и о примирю з
ними". Остання дата першої частини "6656 літо" — 1148 р.
У другій книзі — 31 глава. В першій главі розповідається
про війну князя київського Ізяслава з князем суздальським
Гургієм, сином Володимира Мономаха, про перемогу над
"Ізяславом от Гургія" (Юрія Долгорукого. — СМ.) і про
князювання Гургійове в Києві. В останній главі йдеться
про повторне Мстиславове княжіння на Галичі й "о значній
його над венграми і ляхами перемозі". Тут же читаємо про
похід Данила з братом, коли він взяв "Бересте, і Угровськ, і
Верещин, і Столп, Комов і всю Україну" (в розумінні
країну. — СМ.). Це було 1217 р. Закінчується друга книга
повідомленням про побудову Данилом міста Холм і про те,
що "стала єпіскопія в Холмі".
У третій книзі "Хроніки о Русі" висвітлюються події від
"первого пришестия татар" і впродовж наступних років
Галицько-Волинського князівства. Остання 28 глава —
"Про війну Болеслава Самовитича з помочю князя Льва
Индриха, князя Братиславського, за Столицю Краківську".
Ця частина хроніки Ф.Сафоновича практично збігається з
часом, описаним у Галицько-Волинському літописі після
1218 р.
Отже, "Хроніка" Ф. Сафоновича у багатьох відношеннях
повторює південноруські літописи за Іпатським списком.
Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.
Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з
інших хронік, у тому числі польських та ін.
Після "Хроніки о Русі" подана "Кройника о початку и
назвиску Литви. И о князех литовских, и о делах их, из
сториков полских и руских собранная, през того ж
иеромонаха Феодосия Сафоновича, игумена..." У цій книзі
розповідається, як року 1331 Ольгердъ... з войском
литовским, з Кориетевичами, князями новгородскими,
пошол на татар на Силнею Воду, минувши Черкасы,
споткал великую орду. Там крепко бывшися с татарами
убил трех цариков татарских".
Цікавою в "Кройници..." є інформація про родовід
українських князівських родин, зокрема князів
Вишневецьких. Як відомо, деякі історики, серед них і
Любомир Винар, прагнуть довести рюри-ковицьку
генеалогію Вишневецьких. Інформація ж з цього приводу,
подана Ф. Сафоновичем, з такими висновками не
узгоджується. В "Кройніці..." розповідається, що Ольгерд,
одружившись з дочкою вітебського князя Юліаною,
охрестився. Він мав від неї шістьох синів, які всі в "руску
віру" похрестилися. Перший і старший Володимир
одержав київське княжіння. У нього народився син
Олелько. Другий син Ольгерда Іван Звіздовіт отримав
землю Подільську, третій — Симеон Лінегвіней став
князем мстиславським, четвертий — Андрей Вигуньт
княжив на Трубеську, п'ятий — Костянтин отримав
княжіння у Чернігові й на Чарторийську, став
родоначальником князів Чарторийських; шостий — Федір
Сангушко став предком князів Коширських, Ковальських,
Сангушків.
Коли ж померла Юліана, Ольгерд одружився на доньці
тверського князя Марії. І від неї мав 12 синів: Ягела, який
став польським королем, Скіргела, Свидригела, Бориса,
Корибута, "з которого князі Вишневецькі..." та ін.
Три книги "Кройники..." містять значну кількість
історичної інформації, яку Ф. Сафонович почерпнув із
джерел поза руськими літописами Іпатського списку.
Вважають, що та частина твору Сафоновича, яка має назву
"Кройніка о Русі", написана на основі якогось пізнішого
зводу південноруського літописання ХІ-ХШ ст. —
"особлива редакція Південноруського зводу кінця XIII ст."
Згаданий уже Ю.Мицик запропонував називати ту
редакцію Золотоверхим літописом. Проте для українського
читача XVII ст. найбільшою новизною вирізнялися
частини "Кройники...", присвячені історії Литви і справам
литовських князів, так само "Кройника о землі Полской".
Для написання цих частин ігумен Золотоверхого
Михайлівського монастиря використав хроніку
М.Стрийковського, хроніку О. Гваньїні, "Полінодію" 3.
Копистенського, твори Б. Ваповського, М. Кромера та
інших авторів, а для "Хроники о землі Полской" також
"Хронику Польщі" Марціана та Йоахіма Бєльських. Однак
при висвітленні подій з кінця XVI ст. і до 1672 р.
Сафонович широко послуговувався власними
спостереженнями, свідченнями очевидців.
Крізь весь твір Ф. Сафоновича чітко простежується
позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та
Православної церкви. Хоч зовні він іде за "Повістю
минулих літ" і приймає версію про запрошення варягів, але
занадто возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за
те, що вибрав православну віру, а не якусь іншу
"мерзскую". Заслуги Володимира Мономаха вбачає у тому,
що він "Русь..., разорванную своим разумом и мужеством в
едино злучил и в монархию албо самодержавство по-
старому привел". Возвеличував Сафонович галицько-
волинських князів Романа Мстиславовича і Данила
Романовича, якого називає королем. Простежуються
симпатії автора до тих литовських князів, які залишалися
вірними православ'ю. Так, він із захопленням пише про
Костянтина Коріатовича, котрий відмовився стати
польським королем, щоб не хреститися в віру "лядцкую з
руской". Суперечливим є ставлення Ф. Сафоновича до Б.
Хмельницького. Він то схвалює позицію гетьмана
стосовно польських королів Владислава IV і Яна Казиміра,
то різко його засуджує за те, що допустив "мордерства"
поляків над руськими. Не схвалював Сафонович союзу Б.
Хмельницького з татарами.
Джерелознавчий аналіз "Кройники..." Ф. Сафоновича,
порівняння її з давніми руськими літописами, історичними
творами польських та інших авторів засвідчує, що вона
містить значний пласт оригінальної історичної інформації з
давньоруських часів та з історії Великого Князівства і
Польського Королівства, історії козацтва та з інших
питань, зокрема з періоду кількох десятиріч перед
створенням "Кройники...", вміщеної в додатку "Хроніка о
землі польській"
Подібний до хроніки Ф. Сафоновича за жанровими
особливостями інший тогочасний історичний твір
"Синопсис", що 1674 р. вийшов друком з благословення
києво-печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Після
цього твір перевидавався багато разів: 1678 р., 1680 р., у
наступні 200 років витримавши близько ЗО видань. Слово
синопсис у грецькій мові вживалося на означення
збірників оповідань, які подавалися в хронологічній
послідовності. Окремі джерелознавці приписували
авторство "Синопсиса" І. Гізелю (1600-1683 рр.).
Допускають, однак, що його укладачем міг бути чернець
Києво-Печерської лаври Пантелеймон Ко-хановський.
У початковій частині твору автор (чи автори)
"Синопсису" ще рясніше, ніж Ф. Сафонович, заповнював
опис найдавнішої історії численними
малоправдоподібними легендами і небилицями. Йдеться
тут про поділ світу між синами Ноя, про те, що ім'я
слов'яни одержали від "славных ділес своих", тому давали
"сыном своим имена": Святослав, Ярослав, Мстислав,
"сиречь "Метайся о славі", Мечислав та ін. Розповідається
також про те, як римський Август-кесар заповідав не
дратувати слов'ян війною; як назва россіяньї по багатьох
країнах пішла, "а потом россы прозвашася". Тут же сказано
про "князя росека Мосох", про Сармацею, що ніби
"прозвася" так греками через "єхидні" очі у народу того
краю. Подано пояснення слова козаки (від вождя на
прізвисько Козак), слова москва (від Мосоха); що
"Владимір Святославич, от кореня Августа, кесара
римского, владевшего всею все-ленною", обняв
князювання на "всю Россію Полунощную, Восточную,
Полуденную, Білую и Черную" та ін.
Далі вміщені невеликі оповідання про ідолів Перуна,
Волоса, Позвіда, Ладо, Купала, Коляду (шостий ідол), а
також Усяяда, чи Осляда; Корша, чи Хорса; Дашуба, чи
Даждьбога; Стриба, чи Стрибога й інших, хрещення
Володимира та його шлюб, хрещення всього народу
київського і "всея Россіи".
Назва ж Видубицького монастиря походить ніби від того,
що в тому місці у Дніпрі було затоплено ідола, а люди
йшли і говорили: "Выдыбай, наш господарю Боже,
выдыбай!" й ідол виплив.
Укладач "Синопсису" ніби зовсім не турбувався про
джерельну основу своїх версій тих чи інших подій. У
цьому сенсі "Синопсис" у порівнянні з "Хроникою..." Ф.
Сафоновича не робить кроку вперед у розвитку історичної
думки. Головне для авторів "Синопсису" — ствердити
перевагу християнства над язичницькою релігією,
возвеличити ідею самодержавства. До хреста повів весь
народ "великій самодержец россійский Владимир".
У дусі християнської космополітичної традиції
"Синопсис", здається, зовсім не помічає етнічних
відмінностей між Руссю Південною чи Білою і Руссю