Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

князі рускиї татаром голдовали, і царі татарскиї, єдин по

другом наступаючи, своїх баскаков, альбо отаманов, то

єсть старост, над Руссю постановляли. Коториї сидячи в

Русі, дань од Русі вибирали, суди судили і, як хотіли,

розказовали. Од царей теж татарських і князі руськиї

ставляни бували". Так, зазначається, було до 1381 р. (6889

р.), поки руськиї князі не розбили Мамая на Куликовому

полі. Розповідається про царевбивства в Золотій Орді, як

вбивав брат брата, син батька, починаючи від Батия і аж до

Мамая, темника спочатку, який 6869 р. (1361 р.) вбив сина

царя Хадира, що після замордованя свого батька (Хадира)

"ледве седмь дній вибуши, от царя темника Мамая був

вигнаний і забитий року 6869 (1361)".

Саме в цьому, зовсім не перекладному, а самостійному

розділі простежується дуже близька до сучасної українська

мова: "Той безбожний цар Мамай, розпитавши у своїх

совітників о Батиї, як землю Руськую повоевав, князей

позабивав, городи попустошив і под свою владу подбив,

сам той Мамай еще барзо научен от диявола, умислив

пойти на Русьскую землю, мовячи: "їж я всю землю

Русьскую барзей, ніж Батий, спустошу, тільки які ліпшиї і

милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми

татарами жити".

В українському списку викинуті більшість молитов, але

загальний сюжет залишений. Список виконаний у ХУ-ХУІ

ст. Цінність становить не лише мова, дуже близька до

народної, тут простежується ідея українського

патріотизму, образно передана роль у битві Дмитрія

Боброка, "родом з землі волинської", який "барзо нарядне

своїх ушковав і порядне". У ході ж самої битви, "в осьмую

теди годину дунув вітер полудневий ззаду їх, тогди

Волинець великим голосом крикнув: "Княже Володимире,

прийшов час!" і рекл: "Братія милая, дерзайте, сила Божия

помагаєт нам". Богатири зась руськиї вийшли з дуброви і

кинулися на татар, як ясниї соколи на журавлів. Татаре,

обачивши знагла много полков руських, зтривожилися,

крикнувши же: "Русь мудра, молодших вперед нас

виправили, а се самі богатирі рицари засядськиї йдуть".

Отже, "Книга о побоїщі Мамая, царя татарського от

князя Володимерського і Московського Дмитрія" може у

багатьох відношеннях розглядатися як оригінальний твір

українського письменства XV ст. Переклад засвідчує

високий рівень літературної творчості в Україні, широку

наукову ерудицію її автора, розуміння ролі солідарності з

дружніми князівствами у боротьбі проти спільного

татарського ворога.

В Україні XV—XVI ст. були відомі в перекладах

популярні в Європі такі повісті, наприклад, "Історія о

Аттілі, королі Угорсь-ком". їх значення як джерел полягає

в тому, що вони відображають тодішній рівень історичних,

географічних, філософських, етнологічних та інших знань

в Україні, є пам'ятками мови й освіти.

6.2. Агіографічна література

Твори агіографічної літератури за жанром — це розповіді

про житія святих (ario — святий, графо — пишу). Цей

жанр давав велику можливість для повчань, проповіді

християнської моралі, формування бажаного стереотипу

поглядів на церкву.

Поряд зі схваленими церквою житіями святих збереглося

дуже багато списків оповідань на біблейські теми, які були

плодом вільної творчості, що кожного разу відходила від

догматів віри. У літературі такі твори дістали назву

апокрифів (апокрифос — таємний, підробний). Апокрифи

писалися про Адама й Єву; третього Адамового сина

Ламеха; пророка Мойсея, царів Давида та Соломона, іноді

взагалі про надуманих персонажів. У згаданому томі

"Українська література XIV-XVI ст.", наприклад, вміщені

апокрифи про Ламеха, бунт Люципера й ангелів, Соломона

і Кітовраса, про "Хожденіє Богородиці по муках". Останній

твір дуже цікавий з огляду світського сприйняття Бога,

порядків на землі та небі, у пеклі, бачення Божого

розуміння справедливості покарань за гріхи. Сюжет такий:

Богородиця захотіла подивитися, як грішників карають у

пеклі. Зі своїм проханням вона звернулася до архангела

Михаїла: "Тогда Михаїл казав отворитися пеклу, а гди

отворилося пекло, виділа пресвятая Богородиця множество

мужей і жен, а они плачуть і кричать веліїм гласом". I так

пресвятая Богородиця ходила від одних грішників, що

мучилися в пеклі, до інших і все запитувала Михаїла: "Что

сії душі согрішили?", а Михаїл все пояснював, хто

мучиться за те, що не вірив у Бога, а хто за те, що

нехрещений або за те, що отця і матір гнівив, інші ж за те,

що обмовляли людей злими словами, до церкви не хотіли

вставати, що лихву брали, церковне добро на свої пожитки

обертали, "а то попаді, коториї по смерті мужей своїх блуд

творять" та ін.

Важко сказати, чи "Хожденіє Богородиці по муках"

було просто народним баченням правопорядку, створеного

Богом, чи пародією на християнське вчення про пекло і

рай. Однак під кожним оглядом твір наповнений багатою

художньою фантазією й є цікавою літературною пам'яткою

свого часу.

Згадані пам'ятки церква не схвалювала. В лоні

монастирського затворництва писалися твори, що мали

відображати офіційний православно-християнський погляд

на віру в Бога, дотримання його заповідей, на

скороминучість земних благ і цінності вічного блаженства

в раю. Свої ідеї автори таких творів ілюстрували

прикладами божих угодників, які відреклися від радостей

мирського життя, влади та багатства і в ім'я Бога йшли на

всілякі обмеження тілесних потягів і вигод, проводячи час

у молитві, в духовних устремліннях до Бога. Описи життя

угодників прикрашалися різними знаменнями, чудами,

спокусами дияволів, перемогами над бісами тощо. Так

з'явилася численна література, що дістала назву житій

святих.

Для прикладу коротко переловімо "Житіє Николая

Святоши". Николай був сином Давида Святославовича,

князя чернігівського, внуком Святослава Ярославовича,

князя київського і чернігівського. Мав братів Ізяслава та

Володимира, з якими князював. Але під впливом великої

віри в Бога покинув князювання і пішов (постригся) в

Києво-Печерський монастир. Три роки відбував

послушаніє в поварні, "своїми руками рубав дрова і носив

їх на плечах з берега в монастир". Після цього Николай був

приставлений охороняти монастирські ворота, де також

пробув три роки. Нарешті перевели його для служіння при

трапезах. Підтримував зв'язок зі своїм лікарем сиріянином

(родом з Сирії) Петром, який хотів відмовити Николая від

монашого життя, але з цього нічого не вийшло. Коли ж

лікар захворів, Николай дуже молився за нього і

молитвами своїми вилікував Петра.

Та якось Николай закликав до себе Петра і повідомив, що

через три місяці він відійде з цього світу. Петро почав

плакати і просити, щоб Николай вблагав Бога, аби замість

нього помер Петро. Зайшли в печеру, де вже було

приготовлене смертне ложе. Петро знову почав просити

Николая, щоб йому лягти на те ложе, а не Николаю. І так

сталося через три місяці. Николай після того ще прожив ЗО

років у молитвах і угодництву Богові. Після його смерті

князь Ізяслав, коли хворів, одягав вбрання покійного

Николая Святоши і виздоровлював. Те саме робив Ізяслав,

коли вирушав на війну. Його захищало вбрання Святоши.

Одного разу Ізяслав согрішив і через це не посмів одягнути

вбрання Святоши, коли йшов на війну. На війні він

загинув.

Хоч житія писалися церковнослов'янською мовою,

київське середовище позначилося на мові житій своїми

українізмами, як, наприклад, у житії Николая: "дивлюся",

"брате Петре!", "сірих і убогих", "не тужи, Петре!", "а

мертвії", як гласить Ісаія, "дерзай, брате!" та ін.

Збірники житій святих дістали назву патерики (лат.

pater — отець), тобто оповідань про святих отців. Збірники

житій у коротких редакціях мали ще назву прологи, а

збірники поширених редакцій називалися четьї-мінеї.

З циклу житій святих середньовічна Україна має дуже

оригінальну пам'ятку "Києво-Печерський патерик", який

склали ченці Печерського монастиря за доби його високого

розквіту перед нападом Батия. Головними авторами

патерика були Нестор-Літописець, чернець Полікарп, один

із творців частини Київського літопису — зводу Полікарпа,

єпископ Симон, який помер 1226 р. Нестору, зокрема,

належить сказаніє, чому монастир прозвано Печерським,

житія преподобного отця Феодосія та про інші його діяння.

Нестор був автором житія святих Бориса і Гліба. Єпископу

Володимирському та Суздальському Сімону належать

"Слово про будову церкви Печерської", "Послання до

Полікарпа", багато перекладів житій із грецької мови.

Полікарп був автором оповідань про Спиридона

Проскурника, Аліпія Іконника та ін.

Хоч автори "Києво-Печерського патерика" зосереджували

увагу на богоугодних діяннях преподобних отців, у їхніх

оповіданнях проступає немало деталей, що відображали

світське життя: про взаємини між монастирем і князем,

князівською владою; господарську діяльність монастиря,

торгівлю; ставлення людей до монастирів, що не завжди

було довірливим і прихильним; про народні вірування,

впливи на них християнства та ін. Вміщено також сюжет

про конфлікт між монастирським лікарем Агапієм і

князівським лікарем вірменином; про спробу залучити до

будування монастиря іноземних майстрів (греци і обези);

про те, як брат Володимира Мономаха Ростислав втопив

печерського "старця" Григорія за образливі слова на адресу

військової дружини (1093) тощо. Житія витримані в дусі

"гласу" Божого. Автори повчають, як боротися з бісами і

як їх обдурювати. Особливо важливо їх впізнавати, бо біси

здатні з'являтися перед благовірними ченцями в ликах

таких самих благородних ченців або й самого Ісуса

Христа. Неодноразово розповідається, як мудрий чернець,

розпізнавши біса, але не кажучи цього, заставляє його

крутити жорна, тягати колоди, виконувати іншу важку

роботу.

Один з дослідників Києво-Печерського Патерика Дмитро

Абрамович вважав, що джерелом народної демонології

були саме "Житія святих", а не дохристиянські вірування,

як вважалося раніше.

Характерною рисою патериків було те, що вони належали

до найчитабельніших книг українського народу. На це

звернув увагу Михайло Грушевський. "Патерик і Кобзар,

— зазначав він, — се були дві найпопулярніші українські

книги". Відомо, що батько Тараса Шевченка Григорій

Іванович кожного вільного вечора читав для односельчан

Патерик. "Можемо понарікати на нашу стару інтелігенцію,

на нашу літературу і культуру, що вона не вложила в руки

нашого громадянства твору кориснішого з соціального і

інтелектуального погляду, більш життєвого, більш

соціального, ніж сей доморідний відгомін

пізньовізантікської монахоманії, — писав М. Грушевський.

— Але факт зістається фактом. Не "Слово о полку

Ігоревім", не "Закон і благодать", не літопис, а Патерик

став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з

початком нашого друкарства — неустанно

передруковуваним твором старого нашого письменства,

"золотою книгою" українського письменного люду,

джерелом його літературної утіхи і морального поучения".

Найвідомішими є такі редакції "Києво-Печерського

Патерика", зроблені при переписуванні давніших списків:

— тверського єпископа Арсенія, виконана 1406 р.;

— ченця Києво-Печерського монастиря Касьяна з 1462

р. (Касьянівська редакція);

— дячка Нестерця з Сокаля на Волині, виконана на

основі Касьянівської редакції в Печерській лаврі 1553-1554

рр. і підписана: "Я, многогрішньїй раб божий инок

Алексій, старець монастиря Печерського, родом з Волыни.

Дал єсми сію книгу, глаголемую Патерик Печерский..."

До ранньої церковної літератури слід віднести такі

пам'ятки, як "Поученіє Кирила, єпископа Туровського"

(1171-1182), "Посла-ніє до смоленського пресвітера Фоми"

Климентія Смолятича.

Окремо виділяють так звані паломницькі твори, "Житія

святих" та інші жанри церковної літератури, отже, мають

джерелознавче значення і як пам'ятки характеру та форм

культури свого часу, і як твори, що містять значні пласти

раціональної історичної інформації.

6.3. Літературно-публіцистичні твори XV—

початку XVII ст. Полемічні твори

Українська література XV—XVII ст. за жанрами,

тематикою, художніми засобами, а особливо за ідейним

спрямуванням була дуже різноманітною. її творили такі

автори, як Юрій Дрогобич (Котермак, 1450-1494 рр.), який

був ректором Болонського університету, професором

астрономії та медицини; латиномовний український поет і

публіцист Павло Русин (XV-пoчaтoк XVI ст.); видатний

публіцист і поет Станіслав Оріхівський; український і

польський латиномовний поет, автор славнозвісної

"Роксоланії" (1584 р.) Севастян-Фабіан Кленович (1550-

1602 рр.), автори різножанрових літературних пам'яток

Григорій Чуй-Русин із Самбора, Григорій Тичинський-

Рутенець, Іван Туробінський-Рутенець, Симон Пехалід,

Василь Загоровський, Ісаїя Кам'янчанин та ін. Хоч

українська література XV-XVI ст. характеризувалася риса-

ми, властивими для інших європейських літератур, вона

мала і своє обличчя. Творчість українських літераторів

була пронизана ідеями патріотизму, проповіддю

справедливих суспільних відносин і державного порядку,

розумінням важливості розвитку науки й освіти для

підростаючого покоління.

В когорті українських освічених людей XV ст. першим

стоїть ім'я Юрія Дрогобича. Його твір "Прогностична

оцінка 1483 р.", тоді ж видрукуваний у Римі, став першою

друкованою працею українця. Він також написав трактат

про сонячне затемнення 20 липня 1478 р., зробив спробу

визначити географічні координати Москви, Кафи, Львова,

Дрогобича. Кредо своєї праці й творчості Юрій Дрогобич

визначив першими рядками Вступу до книги

"Прогностична оцінка 1483 року":

"Більшість тепер виставля напоказ свої праці,

святотче, Дбаючи щонайпильніш про

честолюбство та зиск. Я ж мої книги у світ

випускав з єдиним бажанням: Роду людському аби

тільки корисні були".

Література і поезія XV-XVI ст. — це творчість доби

Відродження (Ренесансу), і для неї дуже характерне є

нав'язування до образів, богів і символів античної епохи,

акцентування на значенні записаного слова. Особливо це

чітко простежується в поезії Павла Русина з Кроеного:

"Лета вічним сном повила б

Дідону, Канув би Еней, хоч яку

мав славу, В млявий той потік, —

та Вергілій-вчений Вдарив у

струни".

Поезія, за Павлом Русином, береже для людей Землі

все, що свого часу заслуговувало захоплення, дивувало

своєю красою, будило думку і чуття.

Часто використовуються мотиви християнських чеснот, а

також біблейських легенд Старого і Нового Заповіту,

наприклад, у Герасима Смотрицького:

"Спасеніє Христово Бог содія поереді

земля, На кресті руці прострі, всі к

себі приємля".

Такі ж мотиви пронизує творчість Андрія Римши. Є

багато віршів анонімних авторів, також сатириків і

гумористів, скажімо, Яна Жоравницького, що майстерно

звіршував вічний мотив невірної жінки:

"Чи єсть в Луцку

білоглова, Як та пані

Ключникова? Хоча й вік

подойшлий має, А

розпусти не встидає.

Убирається в форботи,

Леч не дбає про

чесноти". Нащо моди

єй, офіри? Аби були

каваліри! Лиш

малженок idem з двора

— Внет тут молодиков

чвора! З ними учти і

бєеєди — Не вертайся,

мужу, тедиі Ой ти,

мужу, необачний! Зроби

жоні бенкет смачний:

Змаж ю лоєм з дхлого

хорта, А чей зженеш з

шкури чорта. Смаруй

кієм над статечность

Hex забуде про

вшетечность".

У публіцистиці особливо плодовитим був Станіслав

Оріхів-ський, який навчався в Краківському, Віденському,

Болонському і Падуанському університетах. Найвідоміші

його праці — "Зразковий підданий", "Промова на

похоронах Сігізмунда І", "Напучення королеві польському

Сігізмунду Августу", "Хрещення русинів", "Целібат",

"Розрив із Римом". У "Напученні королеві польському

Сігізмунду Августу" Оріхівський критикував шляхетське

свавілля, підлабузництво, пихатість, хамелеонство і

хабарництво придворних, закликав короля дбати про нижчі

верстви населення. Свої твори письменник підписував

іменем Станіслав Оріхівський-Роксолан.

Цікава спадщина Василя Загоровського, зокрема його "Ду-

ховне завіщання", написане 1577 р. в ординській неволі для

своєї дружини Малуші з Володимира.

Подібно до того, як Оріхівський хоче бачити у своїх

творах ідеального короля, так Василь Загоровський у

своєму тестаменті, адресованому дружині та дітям,

виступає ідеальним шляхтичем і батьком. Він дає

настанови стосовно виховання синів, повчає їх, щоби

росли справедливими, не гнобили одновірців, успад-

ковували добрі звичаї. "Духовним завіщанням" частину

добра призначає на володимирську церкву, святого Іллі,

шпиталь і школу, утримання дяка, який мав би навчити

дітей прихожан добре читати і співати, переписувати

церковні книги.

Багату полемічну літературу викликала до життя

Берестейська церковна унія 1596 р. Безсумнівно, за

зовнішньою релігійною оболонкою велась гостра боротьба

навколо питань соціального і національного життя

українського народу, його дальшого політичного шляху

розвитку, орієнтації на західні чи національні традиційні

цінності.

Серед прихильників унії виявилися церковні діячі

Іпатій (Адам) Потій — єпископ брестський і