Навчальній посібник Джерелознавство історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Після цього у довільній формі вказувалося на виняткове

значення записаного слова як гаранта людської пам'яті,

свідка волі володаря на зразок: "щоб помилка забуття не

траплялася у вирі подій на шкоду нащадкам, королі і

володарі своїми рішеннями встановлювали, щоб їх давні

грамоти та спостереження свідків увічнювали..." Лише

після такої похвали записаному слову, грамоті називали

осіб, яким адресувалася грамота та викладалася суть волі

короля. У низці грамот воля короля широко деталізувалася.

Наприклад, у грамоті Опольського князя Владислава 9

грудня 1372 р. про надання Львову 100 франконських ланів

зазначено: "...відтепер даємо, даруємо і дозволяємо у повне

і всіляке застосування цим міщанам, жителям і їх

правдивим та законним нащадкам, які народилися і

народяться... зі всіма користями, луками, пасовищами,

болотами, лісами, дібровами, чагарниками, орною землею

й облогом, млинами, ставками, рибними місцями, водами,

приточними річками..., даємо і надаємо і всю свободу

осаджувати всіх і кожного кметя та колона на згадані 100

ланів і свободу від усіх наших сплат, податків, зборів і

відкупів протягом 20 років..."

В кінцевому протоколі зазначено дату підписання грамоти,

дуже часто приурочену до певного релігійного свята, пере-

числено осіб, присутніх при схваленні документа.

У Державному історичному музеї Росії в Москві

зберігається оригінал митної грамоти молдавського

господаря Олександра Доброго, даної львівським купцям

на певні торговельні пільги. Грамота написана 8 жовтня

1408 р., детальна і поширена за текстом, у ній

регламентується величина мита на численні товари в

багатьох місцевостях Молдавії.

Грамота починалася словами: "Милостію Божією мы,

Александр воєвода господар землі Молдавської, чиним

знаменито із сим листом нашим усім, кто нань узрит ілі его

услишит, оже єсми доконали з радцЯми і містчани

Ілвовского міста і с усім посполством їх і учинили єсмо

уставицтво о митах у нашой землі і доконали єсми с ними,

штобы ходили у нашої землі із своїми торговцями. А мита

єсми їм так поставили і улєгчили, штобы давали у нашой

землі мито так: найпервоє головное мито Сочавское, на

іскладі, от сукна от гривну три гроши; А коли

ймуть.купити татарских товар у Сочаві, ілі шолк, ілі перец,

ілі камхи, ілі тебенки, ілі тельян, ілі грецкої квас, от гривну

у Сочаві по три гроши...

... А кто ідет до Ілвова на головное мито у Сочаві: от

скота один грош, од десяти овець один грош, а от кобыли

по шесть гроши, а од каждого коня по шесть гроші, од сто

білиць один грош, од ста лисиць десять гроші, от сто

овчины суранный чотири гроші, от сто кожі ягнячиїх два

гроші, от сто кожі скотіїх пятьдесят гроші..."

Встановлювались мита на різні товари і на різні напрями.

У ЦДІА України у Львові зберігається привілей волоського

господаря Влада II аналогічного змісту, наданий

львівським та купцям інших країн 1439 р. на вільну

торгівлю з його краєм.

Отже, практика суспільно-політичних та економічних

відносин покликала до життя величезну кількість різних за

формою і змістом правових установчих документів.

Загальнодержавне значення мали акти, що надходили від

великих князів, королів, господарів, хоч неодноразово вони

захищали у правовому відношенні тільки окремих осіб,

яким адресувалися.

Акти, що виходили від церковних сановників і

цивільних вельмож, також мали силу закону, бо вони

підтримувалися центральною і всією системою влади.

Законодавчі акти передусім захищали інтереси держави та

привілейовані верстви суспільства, на які спиралася

держава у своїй політиці, і водночас тримали у покорі

народ.

ЛІТЕРАТУРА

Волинські грамоти XVI ст. —

К., 1995. Грамоти XIV ст. —

К, 1974.

Історія Львова в документах і матеріалах. — К., 1986. — С.

15-18, 20-22, 23-26.

Історія України в документах і матеріалах. Київська Русь і

феодальні князівства ХІІ-ХШ ст. — К, 1939. — С. 118-133.

Літопис Руський за Іпатським списком. — К., 1989. —

С. 20-22, 439-440.

Правда Руска. Пам'ятник законодатний права руского з XI

віку /Уложив др. Кость Левицкий //Часопись правнича. —

Львів, 1895. — Рочник 5. — С. 141-191.

Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) /Упорядкував

Мирон Кап-раль. — Львів, 1998.

Хрестоматія з історії Української PCP з найдавніших

часів до кінця 50-х років XIX ст.: Посібн. для вчителів. —

К, 1959. — С. 74-76.

* * *

Розов В. Українські грамоти XIV в. і першої половини XV

в. — К, 1928. Макарчук Степан. Привілеї міста Львова

(XIV-XVIII ст.). Рецензія // Вісн. Львів, ун-ту. Серія іст. —

1998. — Вип. 33. — С. 286-290. Юшков C.B. Русская

Правда. — M., 1950.

Розділ 4

ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

X-XVI СТ. ПОЛЬСЬКОГО

ТА ЛИТОВСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

4.1. Давні польські хроністи, які писали про

Україну X-XVI ст.

Створена 1113-1118 рр. у Києві "Повість минулих літ"

стала підсумком тривалої традиції давньоруського

літописання. В неї ввійшли як протографи попередні

літописні зводи 996-997 рр., 1072-1073 рр., 1093-1095 рр. У

той час коли Нестор, Сильвестр або Мстислав працювали

над твором в Києві, подібну роботу в Кракові, що 1038 р.

став столицею Польщі, у 1112-1116 рр. проводив автор,

який, можливо, походив з Франції. Він написав історичний

твір "Хроніка польська" ("Chronica Polonorum"). Автору

"Хроніки польської" історики дали ім'я Галла Аноніма.

Вона доведена до 1113 р. До історії України мають

найбільше відношення опис походу Болеслава Хороброго

на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на

Русі. "Хроніку польську" Галла Аноніма переклав

польською мовою 1923 р. Р. Гродецький (Anonim, t. zw.

Gall. Chronika polska, przelozyl i opracowal R. Grodecki

(Krakуw, 1923). Існує також російський переклад (Галл

Аноним. Хроника и деяния князей или правителей

польских. — М., 1961).

Відносини польського королівства і польських князівств з

Києвом та Галицько-Волинським князівством відображені

у "Хроніці поляків" Вінценті Кадлубека

, в якій давня

історія Польщі доведена до 1202 р. Щоправда, хід подій

подано без хронології. В. Кадлубек звеличував роль

католицької церкви, а польський народ романтично

відносив до числа античних, виступав проти феодальної

роздробленості. Хроніка В. Кадлубека при зображенні

відносин Польщі з Руссю не позбавлена домислів і

перекручень, виправдання польських претензій на руські

землі. Є відомості про Романа Мстиславовича, яких немає

у Іпатському списку. В оригіналі праця опублікована в

серійному виданні історичних джерел (Monumenta Poloniae

histуrica. — Lw., 1872. — Т. 2. — S. 191-455).

Невеликі блоки історичної інформації з історії Галича та

ранньої історії Великого князівства Литовського є також у

Хроніці польській (Chronicon polonorum) Яна із Чарнкова,

доведеній до другої половини XIV ст.

"Аннали чи хроніку..." Польського королівства ("Annales

seu cronicae incliti regni Poloniae Opera") до 1480 p. написав

Ян Длугош. Твір складався з 12 книг. Автор широко

використав давньоруське літописання, в тому числі цитати

з літописів, що не збереглися. Ян Длугош був краківським

каноніком від 1436 p., секретарем кардинала

З.Олесницького (1439-1455 pp.), вихователем дітей короля

Казимира IV. Під кінець життя став архієпископом

Львівським. Витяги з руського літописання подавав мовою

оригіналу (Opera omnia. — Krakуw, 1893, — V. 1-14;

Грюнвальдская битва. — M.; Л., 1962; Roczniki czyli

Kroniki slawnego Krуlewstwa Polskiego. Ksiзgi 1-4. —

Warszawa, 1962-1969; Дослідження: Bobrzyсski M., Smolka

St., Jan Dmgosz. — Krakуw, 1892).

Характерною рисою стилю Я. Длугоша було

переказування довгих промов, які нібито виголошували

зображувані ним історичні діячі. Цю манеру перейняв від

нього послідовник "Анналів чи хроніки..." Я. Длугоша Б.

Ваповський, який "Історію Корони Польської і Великого

князівства Литовського" присвятив подіям 1480-1535 pp.,

кожного разу наголошуючи на потребі польсько-

литовської унії.

До типу джерельних праць відносять польські історичні

твори кінця XV—XVI ст., в яких широко розглядалися

українські сюжети. Найбільше історики використовують

"Трактат про дві Сарматії" (1517) М.Меховського (1456-

1526 pp.). Від цього твору і до наших днів якоюсь мірою

зберігається традиція називати українські землі давнього

періоду Сарматією. Україна-Русь описана як "друга

Сарматія". Деякі тогочасні та пізніші польські автори

Бєльський, Стрийковський, Сарницький під сарматським

народом розуміли лише шляхту.

Дуже багата на матеріали з історії України і Білорусі до

другої половини XVI ст. "Хроніка польська, литовська,

жмудська і всієї Русі" (1582) Мацея Стрийковського (1547-

1582 pp.). Для її написання автор використав багато джерел

руською мовою. На нього посилалися Феодосій

Сафонович, Самуїл Величко й інші українські автори.

Хроніка С. Стрийковського була написана польською

мовою. В. Антонович, який ґрунтовно студіював хроніку,

дав їй дещо суперечливу оцінку: "Хроніка відзначається

багатством матеріалу, так як Стрийковський мав під

руками численні руські літописи, литовські, німецькі. Але,

крім того, ми знаходимо в його хроніках новий матеріал —

етнографічний, він багато мандрував і збагатився багатьма

етнографічними відомостями... Але при такому достоїнстві

хроніка Стрийковського страждає великим недоліком: він

позбавлений критичного таланту, від чого саме багатство

матеріалу шкодило йому... Він робить спробу групувати

матеріали, але це йому не вдається... розповідає про одні і

ті ж події по декілька раз... бере виписку з літопису

Биховця, переробляє її поетично і робить із неї

розмальовану історичну повість... Історична достовірність

втрачається зовсім".

Певні відомості про західні українські землі подані у

працях Марціна Кромера, упорядника королівського архіву

й автора його опису "Invertarium archivi regni". На основі

архівних документів М.Кромер написав "Опис Польщі"

("Descriptio Poloniae") і працю "Про походження і діяння

роду поляків" ("De origine et rebus gestes Polonorum"),

доведену до 1548 p.

Жоден історик українського козацтва не обходиться без

"Хроніки Польської" Марціна Бєльського (1495-1575 pp.),

до-повненої^ його сином Йоахімом Бєльським і доведеної

до 1586 р. Вдруге Йоахім Бєльський продовжив хроніку до

1597 р. і видав саме продовження під заголовком "Dalszy

ci^g kroniki polskiej, zawierajacy dzieje od 1587 do 1597".

Саме в "Хроніці" M. Бєльського (або Бєльських)

розповідалося про перший датований виступ українського

козацтва під 1489 p., коли під командуванням сина

польського короля Казимира IV Яна Ольбрахта "подоляни,

русь і козаки" двічі завдали поразку татарам на Поділлі.

При цьому особливо відзначились козаки, які добре знали

ті місця.

Згадку М. Бєльського про українське козацтво

використав Гвагнін (Gwagnin), чи Гваньїні Олександр

(1534-1614 pp.), польський хроніст італійського

походження, котрий перебував на службі у польському

війську. В 1578 р. він склав "Опис Сарматії Європейської",

що 1611 р. був перекладений польською мовою. Цей

найраніший переклад в Україні зберігається у Науковій

бібліотеці Львівського університету та Центральній

науковій бібліотеці HAH України в Києві. "Хроніка

Європейської Сарматії" — монументальний твір, що

складається з десяти частин: перша присвячена історії та

географії Польщі; друга — Великого князівства

Литовського; третя — хроніка "Руської землі", четверта —

Пруссії, сьома — Великого князівства Московського та ін.

Усі книги охоплюють більшість країн Європи від

Гренландії до Греції та від Франконії до Московії.

Кожна книга, в свою чергу, поділяється на частини.

Наприклад, "Хроніка землі Руської" має частину "Про

руські князівства і їх народи", в якій коротко даються

міркування про походження назви Русь, відомості з історії

давньоруської держави, найвпливовіших княжих родів

Острозьких, Заславських, Пронських, Чарторийських,

Сангушків та інших, з особливою увагою до роду

Острозьких. Друга частина "Хроніки Руської землі"

присвячена "Опису границь і провінцій Руської землі":

Білої Русі, що "коло Києва, Мозиря, Мстиславля, Вітеб-

ська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі...",

Чорної Русі, що в "московській Русі навколо Білого озера",

потім — до Азії, Червоної Русі, розташованої біля гір, які

називаються Бескидами. Народ у Русі — "слов'янський,

руський, грецький і вірменський". Описані міста України,

найповніше Київ, Львів, Кам'янець. Київ характеризується

як "найстаріше і просторе місто..., що колись було

столицею всієї руської землі". Гіперболічно змальовано

родючість Подільської землі. "Ця країна... так плодородна і

багата, що орач, кинувши в землю які-небудь зерна,

одержує стократний прибуток. А поля і луки на диво

настільки врожайні, що ледь видно з трави роги волів..."

Описані вулики і мед у лісах, птиці, звірі. "Раніше ту

землю населяли алани, готи, гети, кімани, половці,

роксолани, церкасани (черкаські козаки — ?), що там і

зараз над Дністром мають свою провінцію". М.

Ковальський вважав, що цей опис не оригінальний, а

текстуально близький до опису М.Мєховського.

Згадано про вигідне природно-географічне положення

Кам'ян-ця для оборони проти татар.

Дуже детально описано Львів, хоч, на нашу думку, опис

теж не оригінальний. "Славне місто Львів" — це "руське

місто..., засноване і назване за іменем руського князя

Льва". Місто "оточене двійними стінами і могутніми

башнями, до того ж валом і глибоким ровом... В ньому є

два замки, один в місті, а другий, прекрасно укріплений,

розташований над містом, на дуже високій горі, його видно

за 10 миль. В цьому місті є архієпископська столиця, там

проживає і руський митрополит, в ньому немало церков

римської і грецької релігії. Мають свою церкву і вірмени..."

В третій книзі міститься розділ "Опис половців, ятвягів і

запорозьких козаків". Однак найбільше відомостей про

козаків подано у третій частині третьої книги, що має назву

"Про козаків низових, яких звичайно називають

запорозькими". Тут описано місця проживання козаків,

топографію Запорозької Січі, дніпровські пороги й

острови. Виділено Томаківку, де жила більшість низових

козаків. Розповідається про походи на турків і татар,

внаслідок яких козаки "немалу шкоду наносять туркам і

татарам, вже не раз руйнували Очаків, Техінію, Білгород і

інші землі..." "Добре, що вони існують, — зазначав

Гваньїні, — і живуть постійно на Дніпрі і островах". У

старі часи козаки "ходили в перекопські степи ради

добування звіра", "робили напади на татар, не дивлячись на

їх чисельну перевагу". Взимку козаки

розходились в

найближчі міста як Київ, Черкаси, Брацлав, Білу Церкву і

ін., заховавши свої човни в безпечному місці біля Дніпра

на острові і залишивши декілька сот людей в курені..."

Хоча вже незабаром після появи праці Гваньїні його

почали звинувачувати в плагіаті (М. Стрийковський,

котрий служив під командою Гваньїні у Вітебському

гарнізоні, зробив це першим, заявивши, що Гваньїні списав

текст з його рукопису). Безсумнівно, Гваньїні насправді

використав фактологічні матеріали з хронік Бєльських,

Кромера, Стрийковського й інших попередників, але

багато явищ узагальнив по-своєму. Стосовно українських

козаків він давав дуже позитивні оцінки. Це останнє

послужило тому, що його хроніку широко

використовували українські автори XVI-XVIII ст.,

починаючи від автора Густинського літопису.

Отже, повідомлення і висновки польських хроністів XII-

XVI CT. не завжди точні, часто повторюються в різних

авторів. І все-таки саме в них неодноразово віднаходимо

унікальні та достовірні факти з історії України, які не

збереглися в інших джерелах.

4.2. Польські та литовські акти

загальнодержавного значення

В період перебування українських земель у складі

Великого князівства Литовського, Руського і

Жемайтійського та у складі Польського Королівства діяли

різні державні політичні, військові, судові, міські й інші

органи влади та установи, що займалися правовим

регулюванням суспільних відносин, управлінням

поточними державними справами, містами, громадами та

ін. Ці установи здійснювали діяльність насамперед за

допомогою документів актового і діловодного характеру.

Виділимо види установ, які залишили створені ними

документи, що є для нас історичними джерелами:

1. Король, Великий князь і їх канцелярії.

2. Польський і Литовський сейми, сеймики земель.

Люблінський сейм 1569 р., що був своєрідним польсько-

литовським, виробляв умови унії. Збереглось дві редакції

"Щоденника" Люблінського сейму.

3. Міські магістрати в містах магдебурзького права,

наприклад, у Львові (з 1356), Ратному (з 1420), Луцьку (з