БШАТИСГИКА
Розділ 4
Основні принципи
доказової медицини
(М.П.
Сакун, 2005):
• використання науко-
во-медичної інфор-
мації лише наііівищо-
го рівня доказовості;
• постіііне оновлення
інформації про до-
сягнення медичної
науки і клінічної
практики;
• постійне ознайом-
лення всіх учасників
медичної галузі з до-
сягненнями науки і
практики;
• оптимальна діагнос-
тична доцільність;
• раціональна фарма-
котерапія:
• науково обґрунтова-
ний прогноз захво-
рювання;
• постійне підвищення
безпеки медичних
втручань;
• стандартизація ме-
дичних втручань;
• мінімізація еко-
номічних затрат;
• колективна
відповідальність за
високу ефективність
діагностичних і ліку-
вальних технологій;
• постійна оптимізація
діяльності національ-
них систем охорони
здоров'я.
146
фективних, часом шкідливих медичних утручань. По
суті цей принцип доказової медицини з.мінив світогляд і
кодекс лікарів. Тепер вони, крім гуманістичних аспектів
своєї діяльності, повинні вирішувати й інші, зокрема,
економічні проблеми, які також грунтуються на нау-
ковій інформації найвишого рівня. При такому підході
провідним у медичній практиці повинен стати
6ajTaHc
між економікою, доцільністю і гуманізацією всієї ме-
дичної галузі.
Принцип постійного оновлення інформації про досяг-
нення медичної науки і клінічної практики. Він сприяє
прискоренню використання її для опти.мізації діагнос-
тичного процесу, підвищення ефективності і безпеч-
ності будь-яких медичних утручань, покращення діяль-
ності наукових закладів і національних органів охорони
здоров'я. Цьому сприяють фахові видання, електронні
бази даних, доступ до яких здійснюється за рахунок .ме-
режі Інтернет, і часте перевидання сучасних провідних
довідників та інших форм друкованих видань.
Принцип постійного ознайомлення всіх учасників ме-
дичної галузі з досягненнями науки і практики. Цим са-
мим створюються умови для повсякденного контролю
своєї фахової діяльності шляхом співставлення її із
світовими здобутками. Він сприяє також покращенню
результатів наукових і клінічних досліджень, підвищен-
ню професіоналізму науковців, лікарів-практиків,
працівників державних органів охорони здоров'я всіх
рівнів.
Принцип оптимальної діагностичної доцільності пе-
редбачає максимальне використання всіх нині прийня-
тих методів обстеження хворих, зокрема анамнестич-
них, фізикальних, інструментальних і лабораторних,
причому в єдиному діагностичному комплексі. У діаг-
ностиці не слід надавати перевагу будь-яким методам,
навіть лабораторним і інструментальним, як більш чут-
ливим і інформативним. Не можна допускати, щоб в
історіях хвороби, замість даних щодо спостереження за
хворими, оцінювання їхнього стану, психічного і фізич-
ного здоров'я, були лише результати аналізів. Пере-
оцінювати їх не варто, тим більш ігнорувати клінічне
обстеження, зокрема анамнез, огляд пацієнта, паль-
пацію, перкусію, аускультацію.