Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Збирання зовнішньої інформації

341

На користь записаного на магнітофонну стрічку інтерв’ю го-

ворить те, що об’єктові буде неможливо відмовитися від своїх

слів, якщо навіть він захоче це зробити згодом; плівка правитиме

за документ у разі скарги на неточність публікації.

Найкращим варіантом технічного забезпечення інтерв’ю є

поєднання записів у блокноті найголовніших тез і положень із

записом повного тексту розмови на диктофон. Це дозволить спо-

лучити переваги кожного методу і усунути деякі їх вади.

Нехай ці міркування будуть враховані молодими журналіста-

ми в їхній подальшій професійній діяльності.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ДАЙДЖЕСТ (англ. digest – стислий виклад, резюме) –

у сучасній журналістиці скорочений або повний передрук

матеріалів інших видань.

Як правило, до такого передруку систематично вдають-

ся провінційні друковані газети, які мають слабку кореспон-

дентську мережу і відчувають брак інформації й поповнюють

її недостачу за рахунок столичних видань. Наявність великої

кількості дайджестів – ознака низького фахового рівня видання.

Свідченням журналістської майстерності є наявність у газеті

чи журналі значної кількості ексклюзивних матеріалів, тобто

таких, що виготовлені саме для цього видання його кореспон-

дентами та оглядачами.

Але навіть авторитетні газети з глибокими традиціями

сьогодні не обходяться без передруків найбільш цікавих

матеріалів з інших видань, вміщуючи їх у рубриках «Наші передру-

ки», «Дайджест» тощо. Для читачів такі рубрики цікаві, оскільки

в них часто із скороченням малоістотних частин уміщуються

сенсаційні, непересічні твори та праці, які збагачують читача

новими знаннями, несподіваними інтерпретаціями фактів.

Первісно дайджестами називалися адаптовані для масового чи-

тання твори світової класики. Великі за обсягом романи стиску-

валися до розміру брошурки, що потребувала невеликого часу для

ознайомлення й дешево коштувала. За допомогою такого видання

можна було за півгодини «пройти» «Сагу про Форсайтів» Д. Голсуорсі

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

342

чи «Війну і мир» Л. Толстого. Зрозуміло, що такі дайджести могли

дати тільки псевдознання і аж ніяк не знайомили читачів ні з

реальною філософською концепцією, ні з образним світом творів.

Тим паче, що будь-який переказ обов’язково містить у собі еле-

менти вибірковості, а, отже, й інтерпретації.

ЛІДЕРИ ДУМОК – особи з високим рівнем поінформованості,

а відтак і аргументації власних оцінок і думок, до яких звер-

таються за роз’ясненнями інформації менш активні грома-

дяни, що залежать від їх позицій в розуміння подій. За даними

П. Ф. Лазарсфельда, вплив медіа на суспільство здійснюється

через двоступеневий потік інформації. Першими її споживача-

ми є лідери думок, які найбільш уважно читають якісні газети й

журнали, переглядають випуски телевізійних новин, володіють

широким спектром інформації, глибокими знаннями з питань

політики, економіки, культури; наділені особливою здатністю

до ведення бесіди, більш чуйні, готові допомогти, а тому ви-

кликають симпатію. Через міжособистісну комунікацію або

через комунікацію у невеликих колективах вони пропонують

свої оцінки, ідеї й думки решті суспільства. Таким чином, вплив

медіа на громадянство виявляється непрямим, а опосередко-

ваним лідерами думок, які відіграють виключно вагому роль

у формуванні громадської думки.

Термін «лідери думок» вживають і на позначення найголовніших

газет, які репрезентують на національному інформаційному

ринку якісну пресу. Для Великобританії це «The Financial Times»

i «The Times», для Німеччини – «Die Frankfurter allgemeine Zeitung»,

для США – «The Washington Post», ін.

МАС–МЕДІА (від англ. mass media – масовий посередник, від

лат medium – середина, щось проміжне) – термін, який у су-

часному суспільстві використовується як синонім до понять

«журналістика» і «засоби масової інформації». Насправді його

значення зовсім інше.

Слово «мас-медіа» в англо-американській інформаційній

традиції з’явилося в 1920-х рр. на позначення журналістики

саме як масового комунікативного каналу. Не випадково цей

термін виник у світі західної демократії і в Радянському Союзі

практично не вживався. Поняття «мас-медіа» наголошує на по-

Збирання зовнішньої інформації

343

середницьких комунікативних функціях журналістики, які

вона не відігравала (й не могла відігравати) в тоталітарному

суспільстві. У тоталітарному суспільстві журналістика відіграє

функцію інформувати аудиторію про постанови й ухвали

верховної влади й мобілізовувати громадян за допомогою агітації

й пропаганди на здійснення цих ухвал. Влада не передбачає об-

говорення своїх рішень, залучення до нього широких народних

мас. Як тільки процес гласності виникає й розгортається, він

приводить до загибелі тоталітарного режиму.

Концепція журналістики як мас-медіа передбачає викори-

стання органів масової інформації для створення широкого

комунікативного середовища, де ведеться жвавий діалог між

усіма частинами суспільства (політичними, соціальними,

професійними, національними, віковими, гендерними та ін.),

сторони шукають порозуміння і взаєморозуміння, де кожен

учасник комунікації передбачає, що він має право голосу й буде

почутий усіма іншими.

Журналістика виступає масовим посередником у таких

аспектах:

1) суб’єктно-антропологічному, який полягає в тому, що ор-

гани масової інформації забезпечують зв’язок і взаємодію

людини з реальністю;

2) сенситивному, який полягає в тому, що журналістика

наповнює життя людини сенсами, значеннями, людина

пізнає лише той світ, який створений у мас-медіа;

3) суспільно-політичному, який полягає в тому, що медіа

від імені суспільства ставлять перед владою проблеми,

які потребують розв’язання, стають посередником між

владою, громадянським суспільством та бізнесом для дій

в інтересах суспільства.

Поняття «мас-медіа» має вживатися по відношенню до того

типу журналістики, який і справді відіграє в суспільстві роль

масового посередника.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

ВИГОТОВЛЕННЯ

ВНУТРІШНЬОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Публіцистика як серцевина, стрижень журналістики.

Об’єкт і предмет публіцистики.

Виявлення проблемної ситуації в публіцистиці.

Вимисел у публіцистиці.

Головні елементи структури публіцистичного

твору: оповідач, публіцистична ідея,

публіцистичний конфлікт

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

346

к уже мовилося, ми виходимо з тієї концепції, що

журналістика є не лише діяльністю по перенесенню

зовнішньої інформації від індивідуальних джерел до масової

аудиторії, але й способом виготовлення внутрішньої інформації.

Щоправда, внутрішня інформація створюється не всіма

журналістами, а лише тими, хто виконує спеціальну роль огля-

дача, нарисовця, есеїста. Це журналісти особливо визначного

рівня, що досягли великого авторитету в своїх виданнях, чиє

слово, думка й позиція цінуються так само високо, як і дум-

ка спеціаліста в тій чи іншій галузі суспільного життя. Своєю

багаторічною працею вони завоювали авторитет у читачів і

дістали право на створення публіцистичної інформації.

У сучасному журналістикознавстві наявний і інший погляд

на дану проблему. «Давня суперечка, – пишуть автори новітнього

дослідження, – чи є публіцистикою новинарна інформація – без-

глузда: будь-яке повідомлення, надруковане в ЗМІ, що розра-

ховане на певне сприйняття аудиторією і несе на собі відбиток

особистості автора, – публіцистичне»

. Однак, таке широке розу-

міння публіцистики навряд чи утримається в нашій науці. Воно

по суті ототожнює її власне з журналістикою. Тому ми надалі

будемо виходити з традиційного уявлення про дану галузь духо-

вної діяльності людини.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її сер-

цевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня

оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє

функції і завдання журналістики: бути історією сучасності,

впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко

не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, – для

цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний

життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, бли-

скучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово «публіцистика» виникло в німецькій мові («Publizistik»),

але в свою чергу постало з латинського слова «publikus», що

в перекладі означає – «суспільний, народний». З німецької

мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й

в українську.

Основы творческой деятельности журналиста: учебник/Ред.-сост.

С. Г. Корконосенкео. – СПб.: Знание, 2000. – С. 141.

Виготовлення внутрішньої інформації

347

Публіцистика – це своєрідний тип творчості, предметом

якого є актуальні явища й важливі питання поточного життя

суспільства, а метод їх освоєння характеризується, поєднан-

ням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення,

внаслідок чого створюється нова духовно-інтелектуальна

цінність (публіцистичний твір), спрямована на досліджен-

ня, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу

на громадську думку й суспільну свідомість.

«Публіцистика, – стверджує відомий журналістикознавець

Йосип Лось, – це словесна сфера моделювання свідомості, вияв

незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й

морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної

практики, всеохопний засіб формування особистості, площина

вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй,

втілення їх культурної ідентичності»

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні

функції публіцистики:

1) формувати громадську думку і

2) викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості

критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє

про сучасні проблеми, – він роз’яснює й переконує, полемізує й

викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних

творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового

дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість

розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її

науковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні

журналістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зва-

жену й точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного

реципієнта свою правоту, переконати його не вибухом емоцій,

не почуттєвими доказами, а цифрами, фактами, логічними ар-

гументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації.

Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки

і слова, міцна й надійна, а головне – достовірна, аргументацій

на база – ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про

Лось Й. Д. Правда слова/Йосип Лось//Публіцистика і тенденції розвитку

світу: Зб. наукових статей. – Львів, 1999. – С. 9.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

348

публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект

публіцистичної творчості, її об’єкт і предмет. Об’єкт публіцистики –

уся реальна дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це – наука

й мистецтво, виробництво й економіка, транспорт і енергетика,

побут і мораль, шкільництво і культура. Не можна вказати якоїсь

сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита

для пильних очей публіциста.

Предмет публіцистики – це соціальна дійсність, суспільно-

політичний аспект виробничих, економічних, моральних, ми-

стецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика – це

суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина –

це два глибоко й тісно взаємопов’язані між собою боки єдиного

предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною

досліджує функціонування суспільної людини у створеному са-

мою ж людиною соціумі. Причому естетична вісь «світ – людина»

доповнюється третім компонентом – «я», який позначає активну

авторську присутність у структурі публіцистичного твору.

Іншими словами, публіцистика досліджує суспільний

зміст і вартість фактів реальності, їх етичну міру, відношення

до справедливості, добра і зла, суспільного ідеалу. У цьому виді

творчості на перший план виходить осягнення суспільного,

морального, загальнолюдського значення та цінності фактів і

явищ життя, чи йдеться про промислове (сільськогосподарське)

виробництво, наукове відкриття, художній твір, долю людини.

Публіцист – соціальний письменник, будь-які факти реальної

дійсності цікавлять його як суспільні явища, а не в своєму влас-

ному, іманентному змісті.

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський

у нарисі «Коротка новела», що був уперше опублікований у газеті

«Вечірній Київ» 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі

«Вечірні розмови». Автор замислився над газетною сторінкою

оголошень про шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кож-

ним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська

історія. «І подумалось мені, – розповідає далі М. Рильський, – що

світова література, яка обертається навкруг любовних та ро-

динних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що

слова вірність і зрада, кохання і обов’язок, чеснота і розпуста

Виготовлення внутрішньої інформації

349

не покривають усього того значного, що буває межи людьми»

Для доведення цієї думки автор «Вечірніх розмов» розповів одну

давню київську історію.

З цих спостережень видатного поета й публіциста випливає

стратегічний, методологічно важливий висновок. Його можна

сформулювати так: якщо світова література не вбирає в себе

всього розмаїття людських відносин, то журналістика здат-

на зробити це, будучи гнучким відгуком на сучасність, спо-

собом її оперативного відображення й пізнання, маючи

можливість практично бездоганного охоплення невичерпно

багатої дійсності.

У вигляді дефініції можна запропонувати таку вербальну фор-

мулу: журналістика більш широка і містка сфера духовної

діяльності людини, ніж література.

Це зовсім не означає, що незабаром мистецтво як недо-

статньо широка форма відображення дійсності поступиться

місцем документальній літературі чи навіть інформаційній

журналістиці. Цього насправді ніколи не станеться. У мистецтва,

художньої літератури і публіцистики, літератури документальної

свої завдання. Один вид творчості ніколи не вичерпає завдань

другого; мова лише йде про розширення місця й значення

журналістики в суспільній свідомості людства в новітню епоху.

Література пов’язана з розв’язанням стратегічних духов-

них завдань людства. Журналістика – з розв’язанням тактич-

них, злободенних завдань. Історія сучасності (журналістика)

більш містка, ніж власне історія. У склад першої увіходить

більша кількість компонентів, подій, героїв, персонажів, які

з погляду історії виявляються неістотними й не заслуговують

на відображення в ній і не знаходять там свого місця.

Змістова універсальність об’єктивно передбачає й багато-

аспектність форми журналістського твору, яка має більше

рівнів вимірів, ніж поетика художньої літератури, включає

в себе не лише образний, але й понятійний дискурс. Ці мож-

ливості журналістики реалізуються в публіцистиці.

Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто

на рівні спеціаліста, але найважливіше – він повинен уміти по-

Рильський М. Т. Коротка новела/Рильський М. Т. Зібр. тв.: У 20 т. – К., 1988. –

Т. 18. – С. 432.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

350

вернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну,

політичну значимість, розкрити моральний, філософський, лю-

динознавчий зміст.

В основі праці публіциста – відкриття суспільних колізій,

аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв’язку

з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його

твору виникають такі завдання:

1) віднайдення «первісних фактів», тобто встановлення

сукупності фактів, що породжують проблему; відокрем-

лення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вив-

чення;

2) вироблення гіпотези «первісних фактів», припущення про

їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

3) дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової

інформації, так званих «вторинних фактів» через вивчен-

ня документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків

широкого кола учасників події, проведення численних до-

даткових інтерв’ю;

4) перевірка гіпотези «первісних фактів», встановлення

хронологічного перебігу подій, причиново-наслідкових

зв’язків, генезису, структури і т. ін. явища;

5) створення остаточної концепції, перехід від гіпотези

до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й

оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозу-

вання впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх

використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про до-

кументальну творчість. Але насправді документалістика – лише

частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості,

тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов’язаний з фактами реальної

дійсності, а художні образи – з авторськими міркуваннями,

утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти

дійсності, дати, цифри, імена реально існуючих осіб спричи-

нюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як

одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від

образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагаль-

нення багатьох подібних явищ.