Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Журналістика як творчість

311

рівень аналізу полягає в розгляді питання про форму журна-

лістських творів.

Під формою розуміються будь-які способи вираження змісту

як текстові, так і ілюстративні.

Стосовно друкованого видання чи програми радіомовлення й

телебачення прийнято говорити про такі елементи форми:

1) жанрові, під якими розуміються модифікації жанрів, різ-

номанітні добірки матеріалів, рубрики, розділи, цикли,

тематичні шпальти, номери чи передачі;

2) сюжетно-композиційні, до яких входять сюжет, компо-

зиція, характеротворення, шрифтове розв’язання, ілю-

стративне оформлення, поєднання записаних заздалегідь

сюжетів із прямим репортажем із студії тощо;

3) лексико-стилістичні, тобто мова, стиль, зображально-

виражальні засоби, тональність, індивідуальна манера

журналіста, стиль видання в цілому.

При цьому слід розуміти, що є різні рівні змістово-формальної

єдності:

1) окремого тесту;

2) смуги, шпальти, теле- чи радіопередачі;

3) газети, журналу, видання в цілому, радіостудії чи телека-

налу.

Журналістський твір як наслідок масово-інформаційної ді-

яльності досягає успіху за умов змістово-формальної єдності.

Художність, естетизм мають у журналістиці таке ж значення, як

і в літературі та інших видах мистецтва, незважаючи на прагма-

тичний, ужитковий характер цього різновиду духовної праці. Але

у зв’язку із специфікою журналістики на змістово-формальну

єдність впливають у ній такі чинники:

1) дійсність, життя, об’єктивна реальність у її загальних і

конкретних проявах; цей вплив може бути безпосереднім

і опосередкованим;

2) автор, його талант, світогляд, налаштованість на загально-

людські чи класові ідеали, його творча індивідуальність,

пристрасті й нахили, нарешті, просто компетентність

щодо даної теми;

3) тип видання, його засаднича спрямованість, традиції,

потреба у висвітленні того явища, що покладене в основу

матеріалу;

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

312

4) характер аудиторії, врахування інтересів адресата;

5) тиск власне професійних моментів (терміновість публікації,

ліміт місця в газеті тощо);

6) стереотипи й традиції, усталені норми в підході саме до та-

кого матеріалу (тематичні, жанрові та ін.).

Синтаксичному аспектові журналістики буде приділено значне

місце у професійній підготовці журналіста в курсі «Теорія та методика

журналістської творчості» та в цілому ряді дисциплін спеціалізації,

як-от: «Інформаційні жанри», «Аналітичні жанри», «Художньо-

публіцистичні жанри», «Техніка оформлення видання» тощо.

3. Прагматичний аспект визначається безпосередньою ре-

акцією читачів на публікацію чи радіо й телепередачу. Він вимі-

рюється кількістю відгуків – листів і телеграм, телефонних дзвін-

ків, усними пропозиціями відвідувачів, – що надійшли до редакції

після публікації журналістського твору. Свідченням найвищого

ефекту є звернення уваги на проблему владних структур: чи

безпосередньо завдяки публікації, чи опосередковано – завдяки

цілеспрямованому формуванню громадської думки.

Нові можливості для реалізації зворотного зв’язку та інтер-

активності надає Інтернет-журналістика. Сучасна онлайн-

публікація – особливий спосіб буття текстів у мережі. На відміну

від паперової журналістики, онлайн-публікація будується у формі

складної моделі, основними складниками якої є авторський ма-

теріал, читацькі коментарі до нього, пояснення автора з приводу

коментарів, нові відгуки читачів. Маятник уваги може розгойду-

ватися між авторською й читацькою позиціями до нескінченнос-

ті. Можливість коментування – не тільки свідчення зворотного

зв’язку, але й збагачення теми запропонованими читачами фак-

тами, оцінками, концептуальними розв’язаннями.

Важливою стороною журналістської творчості є редакторська

діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється

опрацювання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, ви-

правлення його відповідно до запитів видання, скорочення мате-

ріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка

робота над поліпшенням тексту. У цьому розумінні редактором

бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи

свої та інших авторів.

У вужчому значенні редакторська діяльність полягає в керівни-

цтві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних завдань,

Журналістика як творчість

313

змісту і характеру, організації творчого колективу для здійснення

певної мети, остаточному затвердженні матеріалів до друку чи ви-

ходу в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосіб-

на, а на головного редактора видання. Його діяльність є не менш

творчою, ніж інших суб’єктів масово-інформаційної діяльності,

але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов’язана з важ-

ливими організаційними функціями.

Свого часу видатний український журналіст і публіцист Ми-

хайло Драгоманов (1841–1895) у листуванні з представником

молодшого покоління Іваном Франком (1856–1916) сформулю-

вав важливі засади редакторської праці. У листі від 15 березня

1885 року він, узагальнюючи свій двадцятилітній досвід співро-

бітництва в часописах і власної редакторської діяльності, застері-

гав І. Франка, який тоді готувався до видання журналу «Поступ»,

від можливих помилок: «Не заражайтесь двома редакторськими

хворобами, – писав М. Драгоманов: – а) вважати публіку за дуже

дурнішу писателів, думаючи, що, мовляв, того й того публіка

не розбере, тим не зацікавиться й т. ін. Давайте усяку серйоз-

ну справу публіці, розказуйте просто, але серйозно, – і публіка

розбере. b) Не вважайте сотрудників дурнішими себе; підберіть

людей по власному вибору, вмовтесь з ними в основному, – а далі

дайте їм волю робити, – а особливо не одкладайте розмови про

справи пекучі до того часу, коли самі зберетесь поговорити може

й ліпше, ніж готовий сотрудник в готовій статті»

Ці поради: по-перше, поважати публіку й ставитися до неї як

до рівного собі співрозмовника і, по-друге, гарантувати свободу

творчості співробітниками редакції, умовившись з ними про

дотримання лише головних принципів, не втручатися в їхню

працю з приводу кожної дрібниці, – можуть правити за дорогов-

каз для кожного сучасного редактора.

«Редакторство, як і будь-яке ремесло, доведене до вершини

досконалості, – відзначав Іван Кошелівець, який упродовж ба-

гатьох років редагував провідний часопис української еміграції

«Сучасність», – може й повинно бути мистецтвом. Складність

редакторського ремесла починається з дрібниць, яким у нас

взагалі не надають значення: підбір шрифтів, формату, одноко-

Драгоманов до Франка 15 березня 1885 р.//Матеріали для культурної та

громадської історії Західної України. – К., 1928. – Т. 1: Листування І. Франка і

М. Драгоманова. – С. 106

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

314

вого зовнішнього оформлення цілості; зрештою, кожне число має

кілька сот тисяч друкованих знаків, і всі вони повинні стояти

на своїх місцях, без жодного зайвого. Коротше кажучи, у гарного

редактора журнал повинен радувати око читача, як красиве плат-

тя від Діора. А вже стосовно головного – планування: щоб кожне

число було нарівні з іншими й за змістом. А ще: можливо, найваж-

че – уміти й глибоко шанованому автору іноді сказати – ні»

Серед функцій головного редактора як найважливіші слід

відзначити такі:

1) формування обличчя видання, його інформаційної та

проблемно-тематичної спрямованості;

2) створення зорового образу видання, підбір шрифтів,

іміджевих знаків, ілюстративного матеріалу;

3) планування видання й роботи творчого колективу, визна-

чення змісту шпальт, створення рубрик;

4) проведення на сторінках видання політичних, господарсь-

ких, культурних та ін. інформаційних кампаній;

5) залучення до участі у виданні видатних політиків,

науковців, митців;

6) організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного

пошуку істини, зіткнень думок, відстоювання своєї позиції,

яка вияскравлюється при обговоренні її з опонентами.

Праця редактора виглядає настільки важливою, що в історії

журналістики часто періодизація того чи іншого видання

визначається іменем головного редактора, Наприклад, широ-

ко відомий феномен журналу «Новый мир» під час його реда-

гування Олександром Твардовським (березень 1950 – серпень

1954; червень 1958 – лютий 1970). Журнал, завдяки редакторові,

особливо у другий період, зібрав навколо себе найкращі сили

письменників, публіцистів, літературних критиків, які в умо-

вах тоталітарного режиму намагалися залишатися на загаль-

нолюдських позиціях і підтримувати своєю творчістю високий

рівень класичної російської літератури.

Це, природно, далеко не єдиний приклад визначального впли-

ву редактора на політику й позицію часопису.

Можливість творчості й пов’язаної з нею самореалізації

приваблює в журналістику (і, як бачимо, небезпідставно) тала-

новитих молодих людей.

Кошелівець І. Розмова в дорозі до себе: фрагменти спогадів та інше/Іван

Кошелівець – К.: Ред.. ж-лу «Всесвіт», 1994. – С. 233–234.

Журналістика як творчість

315

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

АРКУШ АВТОРСЬКИЙ (або друкований) – міра обліку обся-

гу тексту в журнальному та поліграфічному видавництві.

Один аркуш дорівнює 40000 друкарських знаків (букв, цифр,

розділових знаків, включаючи й інтервали між ними). Коли текст

віршований, то 700 рядків становлять аркуш. Ілюстративний

матеріал (малюнки, фотографії, креслення) вимірюється пло-

щею, яку він займає: 3000 кв. см. становлять один аркуш.

Найбільший газетний формат А 2 являє собою друкований

аркуш, у якому для тексту використано обидві сторони. Скла-

дений навпіл такий аркуш становить формат А 3. Складений

навпіл ще раз –- дає формат А 4.

Видавництва, звичайно, вимагають від авторів подання двох

примірників рукопису твору, надрукованого через два інтервали

з одного боку стандартного аркуша ЗО на 20 см., на якому

має бути ЗО машинописних рядків, а в кожному рядку по 57–

58 знаків, включаючи проміжки між словами. У такому випадку

друкований аркуш займає приблизно 22,5 сторінки тексту.

ТОК-ШОУ (від англійського «talk» – розмова і «show» – видовище,

вистава; дослівно – «розмовне видовище», «розмовна вистава») –

цілий напрямок у телевізійній журналістиці, змістом якого є

інформування глядачів за допомогою «розмови» (діалогу, полілогу)

перед телекамерою, а також залучення до обговорення піднятих

проблем аудиторії як у студії, так і поза нею (за наявності зво-

ротного зв’язку під час прямоефірних передач).

Оскільки не кожна розмовна програма є повноцінним ви-

довищем, то для їх позначення у вітчизняній традиції ще

вживається термін «контактна програма».

Напрямок ток-шоу найбільш демократичний у сучасно-

му телебаченні, оскільки дозволяє за допомогою кабельних і

радіорелейних багатоканальних ліній, а також супутникового

зв’язку істотно розширити втягнуту в дискусію аудиторію,

спонукаючи її до колективного пошуку істини. Демократичність

і універсальність ток-шоу виявляється і в багатоманітності

жанрів, де наявні елементарне інтерв’ю, бесіда, дискусія, теле-

дебати, прес-конференція, «круглі столи», «контрв’ю», судовий

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

316

теленарис, журналістське розслідування, телемости.

Про демократичність розмовних передач свідчить і їх тема-

тична широта. Тут спостерігаємо серйозну політичну переда-

чу (теледебати), розважальну підліткову або молодіжну про-

граму, інтимно-пікантну, розмову з героєм дня і т. ін.

Передачі в жанрах ток-шоу користуються великою

популярністю в телеглядача, приваблюючи його жвавістю,

безпосередністю, ненав’язливістю висновків, можливістю само-

му взяти в них участь, сидячи дома перед екраном телевізора

й телефонуючи в студію.

До журналіста ток-шоу висуває підвищені вимоги. Ведучий

контактної програми є, як правило, і її автором; він вигадує її

ідею, створює типовий сценарний план, складає уявлення про

інтер’єр студії, визначає коло запрошених осіб, складає питаль-

ник для розмови з ними і т. д. На його «розкрутку» працює його

команда. При цьому особливе значення має інтелект та освіта

журналіста, його зовнішня привабливість і чарівність, уміння

вільно володіти словом, дотепність, кмітливість, уміння негай-

но орієнтуватися в ситуації в студії і реагувати на зміни в на-

строях і думках аудиторії, робити точні резюме в кінці про-

грами та її частин.

На українському телебаченні існують такі ток-шоу:

на ISTV – «Свобода слова» (ведучий Андрій Куликов), на телеканалі

«Україна» – «Шустер Live» (ведучий Савік Шустер), на каналі

«1+1» – «Без Табу» (ведуча Ольга Герасим’юк), на СТБ «Давай одру-

жимось» (ведуча Оксана Байрак) та ін.

КУПЮРА (від фр. coupure – відріз) – вилучення фрагмента,

зроблене в тексті та сам вилучений фрагмент тексту. Ро-

бити купюри – скорочувати текст. Часто це диктується по-

требами розміщення твору на газетній шпальті. Тоді з нього

вилучаються найбільш неістотні фрагменти, відсутність яких

не завдасть особливої шкоди змісту.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

ЗБИРАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Спостереження як метод збирання інформації

та його види: відкрите і приховане,

включене і невключене.

Зовнішнє вивчення і бачення зсередини

при методі спостереження.

Вивчення документів і джерел

як метод збирання інформації.

Листи читачів як джерела інформації та робота

з ними в редакціях газет.

Інтерв’ю як метод збирання інформації.

Типи інтерв’ю. Підготовка до інтерв’ю.

Правила інтерв’ю

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

318

к було вже встановлено, журналістика – це передусім зби-

рання інформації. Лише на підставі зібраної зовнішньої

інформації можливе виготовлення внутрішньої інформації,

тобто створення власної концепції подій. У переважній же

більшості випадків журналістика займається пошуком новин

у інформаційних джерел і оприлюдненням, публікацією (тобто,

донесенням до публіки) повідомлень про них. Методам збирання

зовнішньої інформації і присвячено цей розділ.

Усе життя, а особливо на початку кар’єри, журналістові до-

водиться виконувати роль репортера – почесне амплуа в галузі

масово-інформаційної діяльності. «Журналіста ноги годують», –

недарма існує така професійна приказка. Зрозуміло, в даному

випадку мова йде про збирання зовнішньої інформації, нагро-

мадження фактів, а не про вироблення внутрішньої інформації,

зміст якої полягає в узагальненні й поясненні фактів.

Навряд чи справедливо, однак, стверджувати. Що журналіст,

досягнувши статусу нарисовця, оглядача чи фейлетоніста

звільняється від важкої професії збирання інформації і перехо-

дить тільки до її узагальнення, отримуючи її в готовому вигляді

з інших джерел. Досвід провідних журналістів, приклад, того ж

А. Аграновського, а ще К. Симонова, С. Алексієвич і багатьох

інших свідчить про те, що журналіст ніколи не припиняє зби-

рання інформації; можуть змінюватися лише його індивідуальні

підходи в залежності від персональних завдань, жанру, харак-

теру матеріалу.

Праця журналіста може бути порівняна з айсбергом.

Лише 1/9 його визирає над поверхнею океану. Це видима для

сприймачів частина масово-інформаційної діяльності – написа-

ний або усний текст. Але 8/9 маси крижаної гори ховається під

водою. Це величезна підготовча робота журналіста по збиранню

інформації, яка й лягає в основу матеріалу. Як правило, слабкі

журналістські твори виходять не внаслідок поганого вміння

працювати зі словом, опрацьовувати вербально вже зібраний

матеріал, а внаслідок поверхового уявлення про саму проблему,

що обрана за предмет статті чи нарису, недостатньої діяльності

в справі збирання інформації, утворення ситуації інформаційної

недостатності, що негайно позначається на якості кінцевого

результату журналістської праці – тесті.

Збирання зовнішньої інформації

319

Професійний журналіст не поспішає завершити процес зби-

рання інформації, розуміючи, що це вирішальна частина його

роботи. Наприклад, Анатолій Аграновський у листі до колеги

В. К. Четкарьова від 1 липня 1980 року розповів: «Деякі статті

я готую півроку, а одну (про офтальмолога Федорова) „збирав”

п’ять років. Але це зовсім не означає, що нічим іншим журналіст

у цей час не зайнятий. Пишуться інші статті, а „заповітна”

виношується»

Необхідність нагромадження великого обсягу інформа-

ції, різного роду даних і точок зору з проблеми як засада

масово-інформаційної діяльності стосується стратегічних жан-

рів журналістики, зокрема основи художньо-публіцистичної

творчості – нарису. «Гарні речі – свідчить видатний публіцист

Юрій Черниченко, – вони, на жаль, робляться повільно, тим біль-

ше якщо робить визнаний майстер, що несе відповідальність

за все, під чим стоїть його ім’я. Нарис Ф. Абрамова і А. Чистякова

у восьмому числі „Москви” за 1978 рік – названий „Нива жива і

мертва” – робився дев’ять років. Так, у всякому випадку, випли-

ває з самого нарису»

. Зрозуміло ж, під авторським терміном

«робився» слід розуміти не час написання тексту, а час збирання

матеріалу для нарису.

Враховуючи оперативність як вагому засаду інформацій-

ної журналістики, варто зважити й на принцип, проголоше-

ний щодо нарису Ю. Черниченком: «Повільно робиться – дов-

го живе»

. За приклад для нього правила творчість видатного

прозаїка, майстра «сільської прози» Федора Абрамова (1920–

1983). «Для мене, наприклад, – писав Ю. Черниченко, – абра-

мовський нарис „Навкруги та навколо” живий до сих пір.

З того нарису, думається мені, і абрамовський „Дім” виникнув,

і – у великій мірі – уся північна історія Прясліних»

. Тут іде мова

про художньо-публіцистичну повість “Вокруг да около” (1963),

яка була присвячена проблемам російського північного села, і

наступну романічну творчість Ф. Абрамова: трилогію «Пряслі-

Аграновский А. Из писем/Анатолій Аграновский//Вопросы литературы. –

1986. – № 3. – С. 196.

2 Черниченко Ю. О природе плохих вещей/Ю. Черниченко//Вопросы

литературы. – 1979. – № 6. – С. 23.

Там само.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

320

ни», що складалася з романів «Брати і сестри» (1958), «Дві зими

і три літа» (1968), «Дороги-роздоріжжя» (1971) і була відзначена

Державною премією СРСР 1975 року, і приєднаний до неї роман

«Дім» (1978). У даному випадку Ю. Черниченко загострив увагу

на тому, що письменник опанував спочатку тему як нарисовець,

публіцист, а вже потім як художник.

Класичний зразок в українській культурі: написання Панасом

Мирним спочатку подорожнього нарису «Від Полтави до Гадячо-

го» (1872, опублікований 1874 року в журналі «Правда»), а потім

створення на його тематичній підставі і за його мотивами рома-

ну «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872–1875, у співавторстві

з Іваном Біликом, опублікований 1880).

Наведені історичні приклади засвідчують тісний зв’язок

журналістики й художньої літератури, між якими постійно

перетікає творча енергія. Література і журналістика нагаду-

ють сполучені судини: рівень одного виду творчості негайно

позначається на другому. А відтак не лише для журналістики,

але й навіть для художньої літератури актуалізується проблема

збирання інформації, вивчення життя. Нагадаймо: від цього ета-

пу залежить загальний успіх журналістського й літературного

твору.

Існує лише три методи збирання зовнішньої інформації:

– спостереження,

– вивчення документів і джерел,

– інтерв’ю.

І. Спостереження – пасивний метод збирання інформації.

Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи

що-небудь, звертати увагу на когось, щось.

Кожен журналіст мусить бути пильним, уважним до дета-

лей спостерігачем. У багатьох випадках спостереження є по-

чатковим етапом підготовки матеріалу, є поштовхом, який

народжує потім обширний задум статті чи нарису, приводить

до журналістського розслідування. Але, як правило, завжди

в значному журналістському матеріалі наявні елементи, дже-

релом яким є метод спостереження. Це все те, що побачене

власними очима журналіста: портрети, інтер’єри, пейзажі

тощо. А відтак, спостереження, відіграючи ніби другорядну роль

у збиранні інформації, займає значне місце в журналістській

творчості, наявне в кожному розлогому матеріалі.