Мигович І.І. Соціальна робота (вступ до спеціальності)

Подождите немного. Документ загружается.

проблемами, організацією, методикою, практичними навичками і

вмінням вести соціальну роботу серед різних груп населення. Між

наукою і навчальною дисципліною є певні відмінності. Так, головне

завдання теорії соціа льної роботи полягає в пізнанні тієї галузі

предметного простору, яка цілком або недостатньо досліджена. На-

вчальна ж дисципліна має завданням донести здобуті наукою знання

до студентів у найбільш сприйнятій і доступній рівню їх підготовки

формі. При цьому врах овуються нахили, майбутня спеціалізація,! місце

професійної діяльності тощо.

Завдання навчального курсу виражається в його цільовій

установці. Це - науково обгрунтовані передбачувані ре зультати

нав чаль-но-виховного процесу з даної учбової дисципліни, або модель

майбут-нього фахівця, що включає перелік вимог до обсягу знань,

вмінь, якостей, які він повинен набути і виробити в собі. Призначення

курсу з соціальної роботи полягає в тому, щоб озброювати студентів

знанням теорії і методики цього виду профе сійної діяльно сті,

прищеплювати практичні навички і здібності й” проведення серед

різних категорій громадян, які потребують соціального захисту й

підтримки, виховува-ти високі моральні, гуманістичні якості, потрібні

спеціалістам цього профілю.

Сучасний соціальний працівник - це фахівець в галузі соціальної

інженерії і технології. Як соціолог і педагог, він глибоко розуміється в

правових, моральних, психологічних регулятивах життєдіяльності

людей, здатний і готовий прийти їм на допомогу, надавати ЇЇ

кваліфіковано, доброзичливо і терпеливо. Випускник університету з

спеціальності “соціальна робота” для цього повинен:

- знати теоретичні й методологічні основи соціальної роботи, її

історичні корені, традиції, вітчизняний і зарубіжний досвід, сучасні

завдання, шляхи організації соціального захисту населення;

- мати навички соціально-психологічного і ситуаційного аналізу

та діагностики умов життєдіяльності різних соціальних груп;

- вміти проводити конкретно-соціологічні дослідження, прогно-

зувати розвиток соціальних процесів і враховувати їх результати в

своїй роботі, управлінській діяльності по регулюванню соціальних

конфліктів;

- володіти організаторськими здібностями” високою загальною

культурою, педагогічним хистом, бути комуніка бельним, товарись-

ким, співчутливим до чужого горя і труднощів, готовим до самопо-

жертви;

- мати необхідну медико-психологічну підготовку, спостереж-

ливість, уважність, милосердя, любов до людини, душевну щедрість,

витримку, о собисту скромність та інші високі морально-вольові

яко сті;- бути готовим надавати кваліфіковану юридичну допомогу

людям у системі громадського правосуддя;

- знати умови і порядок надання опікунства, здійснювати захист-

прав дитини;

- вміти працювати з особами, які маю ть відхилення в фізичному

психічному розвитку, зловживають алкоголем, вживають наркотики,

перестарілі, є інвалідами, зазнали дискримінації (на національному,

релігійному, політичному, ста тево-віковому, родинному і т.п. грунті),

відбули покарання за скоєні злочини або схильні до правопорушень

тощо.

Залежно від цільової установки і завдань будується структура,

зміст, послідовність вивчення складових частин курсу “Соціальна

робота”, використовуються різноманітні форми і методи аудиторних

занять, практики і стажування, самопідготовки і контролю.

Ця учбова дисципліна покликана відіграти важливу роль у

формуванні соціального працівника високої кваліфікації, а саме:

- разом із загальнонауковими, соціа льно-гуманітарними та

іншими спеціальними навчальними курсами та практиками допо могти

студентам стати справжніми профе сіоналами у соціальній сфері;

- розвивати у них творче мислення, вміння і бажання з

громадянських, гуманістичних позицій аналізувати і оцінювати со-

ціальні явища та конфліктні ситуації, компетентне і зацікавлено виз-

начати шляхи й спо соби оптимального розв’язання соціальних

проблем;

- виховувати в студентів високі моральні яко сті, діловитість,

професіоналізм і громадянськість, готовність і вміння утверджувати

гуманістичні ідеали й загальнолюдські культурні цінності, активно

проводити в життя соціальну політику Української держави, сприяти

гармонізації людських взаємостосунків;

- прищеплювати сту дентам навички комплексного управлінського

і психолого-педагогічного впливу на стан і поведінку груп, окремих

людей в екстремальних і конфліктних обст авинах для забезпечення

їх соціальних потреб та інтересів, захисту громадянських прав і

свобод.

Із сказаного випливає, що соціальна робота як самостійна наука

і навчальна дисципліна має складну інтегральну природу, її значення

в українському суспільстві не ухильно зростає. Свій творчий потенціал

вона реалізує через численні функції. Основними з них можна вважати

такі: гносеологічна, організаційно-виховна, “регулятивно-профілак-

тична, інформаційно-комунікативна, соціоінтеграційна, аналітико-

прогностична.Гносеологічна (теоретико-пізнавальна) функція

соціальної робо ти полягає в тому, що вона, як й інші науки, дає нові

знання про суспільне життя і проце си в ньому. Це сто сується

передусім глибокого проникнення нею в соціа льну структуру,

механізми адаптації ре соціа лізації, взаємодії, конфліктів на

особистісному

мікросоціа льному рівні тощо. Теорія і методика цієї роботи

доповідають і збагачують соціологічні, педагогічні, психологічні та

інші науки

Організаційно-виховна функція соціальної роботи означає вияв

гуманного ставлення до людини. Причому в умовах соціальних

потрясінь, економічної кризи ця робота спрямована насамперед на

тих хто опинився у найважчому становищі - безробітні, пенсіонері

інваліди, біженці, бездомні, “важкі” підлітки. Соціальна робота менш

всього пов’язана з повчаннями, а передусім сприяє створенню умов

для гідного життя людини як головного суб’єкта с успільств а допо магає

становленню і реалізації його інтересів. Це включає створення центрів

соціальних служб, розширення послуг, узагальнення і поширення на-

бутог о до свіду, іноваційну діяльність, зв’язки з державними

громадськими організаціями, органами місцевого самоуправлінні

створення асоціацій і т.д.

Регулятивно-профілактична ф ункція соціальної роботи пов’язані

з тим, що вона передбачає і приводить в дію правові, психологічні й

інші механізми попередження і подолання негативних явищ, орієнтує

по-ведінку особи в суспільстві. Ця робота допомагає по слаблювати

емоційну напругу в ньому, узгоджувати соціальні зв’язки і відносини

впливає на ситуації в мікросоціумі, інтенсифікує взаємодію між людь-

ми, організаціями та інститутами, сприяє вольовій регуляції по-

ведінки, самоконтролю особи формує нові соціальні ролі в клієнтів.

Інформаційно-комунікативна функція соціальної роботи випли-

ває з того, що вона виявляє, збирає, узагальнює і доводить до суб’єкті

відомості про людей, які потребують допомоги, вимагають втручань

соціальних служ б, створює банки даних про сім’ї і окремих осіб, яким

необхідний соціальний патронаж. Це робиться з дотримання правових

і етичних норм, сприяє формуванню зрілої громадської думки з

соціальних проблем, співчутливе ставлення до них суспільства.

Крім того, соціальні служби систематизують інформаційні ма-

теріали, законодавчі й інші правові акти, організую ть їх вивчення серед

населення. В засобах масової комунікації вони ведуть рекламі

соціальних послуг, пропагують ідеї соціальної допомоги і захисту лю-

дини, зміцнення і підтримки сім’ї, виховання дітей та підлітків

розвитку г уманних народних традицій. Звідси можна виділити, як

окрему, соціоінтеграційну функцію цієї на уки, навчальної дисципліни

і професійної діяльності, її суть в тому, що соціальна робота об’єднує

галузі знань на розв’язання комплексних проблем соціальної сфери,

спрямовує зусилля спеціалістів на створення об’єктивної, всебічної і

повної характеристики соціальної підтримки й захисту населення,

розробку спільних програм са-мореалізації особистості. В ряді країн

Заходу (Великобрит анія, Бельгія, США та ін.) благодійність,

опікунство та інші напрями соціальної роботи об’єднують широкі

верстви свідомих і активних громадян, є престижними, заохочуються

і стимулюються державою.

Аналітико-прогностична функція соціальної роботи зводиться

до вивчення нею тенденцій соціальної напруги в суспільстві, де-

мографічної ситуації, причин соціальног о і сімейного неблагополуччя,

стану і якості соціальної допомоги й захисту на різних рівнях, серед

окремих верств населення, ре альної потреби в них, з’ясування нових

проблем, передбачення проце сів соціа льного розвитку країни,

регіонів, громад (общин) і участь у формуванні відповідних програм,

планів, заходів.

Ця диференція функцій умовна, бо всі вони тісно пов’язані і

взаємодіють, доповнюють та розвивають одна одну. Соціальна робо-

та - єдиний, динамічний, багатоплановий процес, в якому органічно

поєднуються наукові знання, творчі пошуки, взаємні зусилля

працівників і клієнтів. Водночас вона об’єктивно необ хідна і с успільне

значима профе сія, що спирається на досягнення соціальних наук,

результати і нові запити практики. У країні формується особливий

державно-громадський механізм, покликаний своєчасно реагувати й

компетентне розв’язувати соціальні проблеми на всіх рівнях структури

суспільства до його головної клітини - конкретної особи.

Тем а 3. ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ Й ТРАДИЦІЇ

БЛАГОДІЙНИЦТВА

• Культурно-історичні передумови зародження благодійництва

в Київській Русі.

• Становлення системи соціальної опіки в Російській імперії.

• Сільська громада - центр соціальної роботи на Україні.

• Розвиток благодійництва на Закарпатті.

У розв’язанні гострих соціальних проблем, що нині стоять перед

українським суспільством, все більшого значення, поряд з вдоскона-

ленням державної системи захисту населення, набуває відродження і

розвиток благодійної діяльно сті різних організацій та уст анов і

спеціалізованих громадських об’єднань і приватних осіб. Благодій-

ність - це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин

не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови

існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості

суспільства ), надання їм по сильної допомоги в збереженні й

організації! своєї життєдіяльності, підт римання їх матеріально і

духовно. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції

й особливості, ознайомлення з якими становить не тільки

пізнавальний інтерес, але й практичну значущість для тих, хто працює

у соціальній сфері або мас намір зайнятися цією роботою.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є

здатність до співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на

чужу біду, прийти на допомогу. Ці людські якості існують здавна, з

часом змінюють форми і способи вираження. Не обділені ними й

слов’яни. Письмові згадки західних мандрівників давності засвідчують

їх гостинність, милість, чуйне обходження з полоненими. Турбув алися

слов’яни й про співвітчизників, які потрапили в біду. Так, Київська

Русь уклала з греками ряд спеціальних договорів “Про порятунок по-

лонених”. Ними визначалися взаємні зобов’язання щодо викупу

русичів і греків, у якій країні вони не знаходилися б, та повернення їх

на батьківщину (договори князів Олега - 911 й Ігоря - 945 рр.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов’янської душі,

на думку вчених (В.О. Ключевський), форму валися під впливом

особли-вих географічних і приро дних умов, серед яких слід виділити

безкрайність рівнинних і лісо степових просторів, поміркований

клімат, постійну необхідність колективног о захисту від войовничих

половців та інших сусідів. Духовність, культура слов’ян

розвивалисьтакож завдяки діяльно сті про світників Кирила і

Мефодія, які 898 р. створили для них єдину книжково-письмову

мову. Вона виявилася одним з важливих факторів становлення й

розвитку слов’янської цивілізації, тієї особливої духовності наших

пращурів, яким властиві доброзичливість, співстраждання (див.:

Українська душа. К., 1992, с. 3-35, 66-96).

Зауважимо, що самобутній характер наших попередників

формувався задовго до введення християнства у Київській Русі. Воно

у нашій країні модернізувал о ся, пристосову вало свої догмати до

уявлень східних слов’ян про добро і зло, богів-покровителів й інші

надприродні сили та земні явища. Вчення церкви про рятування душі,

людинолюбство, справедливість, доброчинність, скромність було

співзвучно слов’янській духовно сті і допомогло їй поширитися серед

нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль в йога

історичному розвитку, з т.ч. у піднесенні благодійності. Таку ж місію

виконували й Інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідують

гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із

п’яти своїх “стовпів” розглядає обов’язкову благочинність чере з

спеціальний податок і мило стиню. Саме тому Емерсон Ендрюс

обстоював тезу про те, що “матір’ю філантропії є релігія”.

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам гли-

боко сприйняв звернені до душі людини його положення, що заклика-

ють людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі

з них: “Блаж енні милостиві, бо помилувані вони бу дуть”, “Хт о просить

у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе - не відвертайтесь від нього”,

“Про дай добра свої та й убогим роздай”, “Тіштеся з тими, хто тішиться,

і плачте з тими, хто плаче”. Пройнявшись духом християнських по-

вчань, Володимир, за свідченням літопису, велів “усякому старцеві й

убог ому приходити на княжий двір, брати їжу, і питво, і гроші з казни”.

Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь

повелів зробити теліги, ку ди клали хліб, м’ясо, рибу, овочі , мед в

бочках, квас і возили по місту, питаючи: “Де хворі і старці, які не

можуть ходити?” Таким роздавали усе необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого

характеру, князь Володимир невдовзі (996 р.) видає Уст ав (або закон),

в якому згідно релігійних настанов доручає духовенству і церковним

структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями , притулками

для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів “десятину”.

Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для

свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягла

високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих

людей, богодільні, будинку для паломників, запровадження народних

свят, на яких виявлялася турбота про “годування” убогих, сиріт, вдів,

мандрівників, роздавалася їм велика милостиня. Не випадково про

князя Володимира за його чуйність, безкорисливість складено стільки

легенд, билин, оповідань. Його приклад наслідували інші

представники княжої влади та духовенства. Благочинна діяльність

набувала в Київській Русі все більш спрямованого й організованого

характеру.

Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське

училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Любили допомагати

бідним також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За Їх правління

був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який 1091 р.

побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив,

щоб повсюдно хворих доглядали і лікували безплатно. Особливою

турбото ю про бідних і нужденних відзначився, за переказами, Володи-

мир Мономах. Для багатьох поколінь на Русі мала велике виховне

значення складена ним “Духовна” (заповітна) своїм дітям, в якій

виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність

бути уважним до його потреб. “Якщо поїдете по землях своїх, - настав-

ляв Володимир Мономах, - не давайте ображати народ ні в селах, ні

на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напоїть,

нагодуйте бідняка, більше шануйте го с тя , звідки б до вас не

прийшов...”

У Печорському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців

Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а

також чернігівського князя Святослава, котрий після постригу під

ім’ям Миколи Святоши влаштував тут у XII ст. лікарню. Цю традицію

згодом продовжив єпископ Єфрем Переяславський, будівничий

“строєній банних і врачєвє”, інші добродії. За настановами святого

Агапіта, багато їх були “безмедниками”, допомагаючи усім

безкоштовно.

Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були

перервані, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-

монгольським нашестям, що виявилося важким випробуванням для

його життєз датності. В умовах краху державності й чужоземного вла-

дарювання на перший план в збереженні й об’єднанні духовних сил

народу об’єктивно висувається православна церква. Вона стала одно-

часно і єдиним пристанищем для потребуючих допомоги вбогих,

старців, немічних. Церква та монастирі повністю взяли на себе благо-

чинні функції, користуючись тим, що татарські хани, о собливо в

перший період панування над Руссю-Україною, поважливо ставилися

до дух овенств а, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви

й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу

про опіку тих, хто її потребував. У важкі часи національного гноблення

і розпорошення українських земель православна церква підтримувала

в наро ді духовність, віру в добро і справедливість, не давала за черствіти

серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат . Вона

надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження.

Татаро-монгольські спустошення завдали-непоправної шкоди

Україні, її суспільно-політичний розвиток ще довг о стримувало поне-

волення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські

впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів

Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На

складному шляху відродження і державотворення поступово розвива-

лися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два

провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Перший -

продовження традицій Володимира та інших князів, які показали

приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт й

інших страдників. Другий - посилення організуючого надала, вдоско-

налення форм і масштабів державної підтримки соціальне вразливих

“верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької

діяльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств - православних

громадських об’єднань. При них створювалися лікарні та інші благо-

чинні заклади. Так, у передмістях Львова ними в XIV ст. були відкриті

чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і “шпиталь для

людей вбогих, уломних, старих, як духовних і цивільних, так і ли-

царських” (дие.: 1. Усіченко, Ю. Віденський, О.Заграничний.

Ідоброта, і милосердя. К., 1996, с. 4). У Кам’янець-Подільському

функціонував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої

громади, де лікували хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани

Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів

були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, знали

запити своїх співвітчизників у низах, в критичних ситуаціях

намагалися допомогти найбільш знедоленим. Перед лицем

чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-

руських землях існува ли і зміцнювалися загал ом демократичні,

гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціа льного буття. В

основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648

року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорозького

війська, користуватися козацькими правами й свободами. На думку

Д.1. Яворницького, “запорізька община доходила до повного ідеалу

рівності, не відомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках;

пануюче тут нача ло рівності проходило скрізь: під час загальних

зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому,

при управлінні паланк овому, в усіх запорізьких школах, при загальній

трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях”. На

багатьох сторінках трьохтомної праці вчений пише про свободу,

рівність, самоврядність, “скорий, правий і повний суд”, що існуваз

на Запоріжжі. В Січі цінувалися лише “особисті до стоїнства -

хоробрість, досвід, розум, кмітливість”; тут всі справи вирішувалися

спільно, громадою, курінні о гамани турбувалися про козаків, як

батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом

користувалися після старшин і козацьких отаманів т.з. “зна тні радці”,

сизоусі діди, тобто колишні військовики, які опинилися старими ;

гостинність до прибулих не знала меж (докл. див.: Д.І. Яворнииький.

Історія запорозьких ко-заків. У трьох томах, т. І. К., 1990, с. 150,