Матяш І.Б. (ред.) Хрестоматія з архівознавства

Подождите немного. Документ загружается.

ЗА Розділ 1. Архівознавство як наука

го зберігання, установок у галузі комплектування, фондування, опи-

сування, історії архівів (що має евристичне значення) і багато інших

корисних відомостей. Історик в архівних розвідках і при аналізі до-

кументального матеріалу постійно застосовує і керується поняттями

фондоутворювача і фонду, колекції та ін. Свого часу перелічені по-

няття були істотними новаціями і предметом гострих дискусій в архі-

вознавстві. Тепер вони вже не щось зовнішнє стосовно джерелознав-

ства, а частина його необхідних засобів. «Фактами науки» є і сам на-

уково-довідковий апарат, оскільки він створюється шляхом науково-

го аналізу і синтезу емпіричної інформації. У такому випадку остан-

ню можна охарактеризувати як «факти для науки». Потік таких фактів,

що спрямовуються у світ науки, безупинний і складає необхідну умо-

ву розвитку історичного пізнання. Але це вже частина проблеми забез-

печення суспільства необхідною'йому документною ретроспектив-

ною інформацією.

З праці: Автократов

В.

Н. Теоретические проблемы

отечественного архивоведения,- М., 2001.- С. 91-99.

Переклад з російської

Б. Матяш

Старостін С. В.

ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО Й АРХІВОЗНАВСТВО:

ГРАНІ ВЗАЄМОДІЇ

У результаті взаємодії джерелознавства, архівознавства,

документознавства, історичної інформатики на межі цих наукових дис-

циплін поступово формується нова галузь знань. Джерелознавство,

на правах старшої сестри, постійно розширюючи коло джерел з історії

історичної науки, ще в XIX ст. включило до сфери своїх інтересів

аналіз документів, які створювалися безпосередньо в процесі діяль-

ності архівних установ, науково-довідкового апарату (інвентарів,

описів, оглядів, каталогів, путівників, законодавчих і нормативних

актів про архіви і діловодство тощо). Але ці пам'ятки частіше вико-

ристовувалися в інтересах історичної, а не архівної науки. До кінця

XIX ст. було накопичено «фактичний і логічний матеріал», який доз-

волив історикам і архівістам сформулювати основні положення про

предмет, зміст, структуру та методи джерелознавчого й архівознавчо-

Го

знання. Зберігачі архівів, відчувши зацікавленість держави, з од-

ного боку, та істориків-професіоналів - з іншого, оголосили про на-

родження нової науки - архівознавства

. Не випадковим був факт ви-

ходу впродовж останнього десятиліття XIX ст. чотирьох серйозних

ХРЕСТОМАТІЯ З АРХІВОЗНАВСТВА

посібників - з джерелознавства Ш. В. Ланглуа і Ш. Сеньобоса

та

дипломатики А. Жирі

у Франції, з архівознавства Й. Фейта, С. Мюл-

лера, Р. Фруїна

в Голландії і Ф. фон Леєра

' в Німеччині.

Згодом ці дві наукові дисципліни, що народилися в колі допоміж-

них історичних наук, еволюціонували по-різному. Джерелознавство

наприкінці XIX - на початку XX ст. одержало могутній заряд у вигляді

матеріалістичних та ідеалістичних концепцій теорії пізнання. Архі-

вознавство, чи, як його тоді називали, «наука про архіви» (Ш. В. Лан-

глуа

, Д. Я. Самоквасов

та ін.), усе більше ставало прикладною

(спеціальною) наукою, що обслуговує адміністративні й ідеологічні

функції держави. Архівознавство почали розглядати як комплексну

наукову та історичну дисципліну, що вивчає історію архівів та архів-

ної справи, теорію і практику роботи архівів в галузі доархівного збе-

реження, експертизи цінності, класифікації, фондування, обліку, опи-

сування, забезпечення збереженості документів та економіки архів-

ної справи. Оформляючись тоді-таки як інформаційна дисципліна,

архівознавство виробляло оптимальні форми і методи забезпечення

суспільства документною ретроспективною інформацією з практич-

ною та науковою метою.

Відчуваючи недостатність методів класичного джерелознавства

XIX ст., вітчизняні історики впритул підійшли до вивчення так зва-

ної «міграції рукописів», фондів, колекцій тощо (М. К. Любавський,

С. Б. Веселовський, Л. В. Черепній та ін.); до включення в методику

історичного пізнання історії мови, елементів текстологічного та

феноменологічного аналізу (О. О. Шахматов, О. О. Реформатський,

Д. С. Лихачов, М. Ф. Бєльчиков та ін.); до дослідження внутрішніх

структур фондів, колекцій, архівів (О. О. Зимін, С. О. Шмідт, О. Д. Сте-

панський, К. І. Рудельсон, Є. В. Старостін та ін.) і визначення їх інфор-

маційного потенціалу (І. Д. Ковальченко, В. М. Автократов, А. В. Єл-

патьєвський, Б. С. Ілізаров, В. П. Козлов, М. В. Ларін та ін.); до

комплексного вивчення дипломатики, діловодства та історії уста-

нов (О. С. Лаппо-Данилевський, С. М. Каштанов, Н. П. Єрошкін,

Т. П. Коржихіна та ін.); до включення методів психології в історичні

дослідження (П. І. Ковалевский, Б. Ф. Поршнєв, О. Я. Гуревич,

О. М. Шутова та ін.) і, нарешті, до визначення ступеня впливу дже-

релознавства й архівознавства на гуманізацію історичного знання

(О. М. Медушевська, М. Ф. Румянцева, Т. І. Хорхордінай ін.). Навіть

за обов'язкової залежності від твердої марксистської схеми розуміння

історичного процесу історична думка в Росії розвивалася паралель-

но західній. Неокантіанська парадигма, репрезентована мислителя-

ми Баденської філософської школи - В. Віндельбандом, Г. Ріккертом

та ін., помітніше вплинула швидше на російських філософів (О. І. Вве-

ЗА Розділ

Архівознавство як наука

денський, 1.1. Лапшин, Г. І. Челпанов, С. І. Гессен та ін.), ніж на істо-

риків. Серед колег-істориків у своїх філософських пошуках О. С. Лап-

по-Данилевський був ледве не одинаком, хоча й намагався створити

свою школу. У Росії (СРСР) не було, а головне - не могло бути того

інтелектуального протистояння позитивістської і неокантіанської

шкіл, що спостерігалося на Заході. І лише останнім часом зусиллями

О. М. Медушевської та М. Ф. Румянцевої

ці ідеї плідно розвиваються

в Історико-архівному інституті РДГУ.

Рух істориків і архівістів один до одного був зустрічним. Розши-

рюючи і збагачуючи свою методику, ті й інші розуміли, що на стику

джерелознавства та архівознавства знаходяться галузі ще маловив-

чені. Прозорливішим за інших був В. М. Автократов, котрий першим

сформулював положення про так зване «архівне інформаційне сере-

довище», розуміючи під ним сукупність документів, що складається і

зберігається в архівах («первинна інформація»), і пошукового довід-

кового апарату до них («вторинна інформація»), які в «сукупності ста-

новлять собою інформаційний потенціал середовища в цілому»

60-80-м рокам «притаманний напружений інтерес до розроблення

теоретико-методологічних проблем джерелознавства, який щороку

посилювався»,- писав один із кращих історіографів цієї науки І. Л. Бі-

ленький

. З ним не можна не погодитися. Саме в цей час у науку

входять терміни, що уточнюють сфери застосування джерелознавства:

«лінгвістичне, археологічне, етнографічне, соціологічне та інше дже-

релознавство»

. Поняття «архівне джерелознавство» також існувало

в історичній та архівознавчій літературі того часу. Ним оперували в

усних і письмових виступах В. М. Автократов, С. О. Шмідттаін. Ос-

танній його вживав у значенні вивчення джерел, що стосуються історії

архівної справи

У 90-ті роки до цієї проблеми повернулися два випускники кафед-

ри джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін - Є. В. Ста-

ростін та В. В. Кабанов. Інтерес до цієї теми активізували всеросійські

конференції з проблем взаємодії та взаємозв'язку архівознавства і

джерелознавства, що з 1994 р. проводилися у Всеросійському науко-

во-дослідному інституті документознавства та архівної справи

(М. В. Ларін, В. Д. Банасюкевич). Уже на 1-й конференції проф.

Й- В. Кабанов виступив з доповіддю «Архівне джерелознавство», ос-

новні принципи якої він повторив у [...] курсі лекцій - «Джерело-

знавство історії радянського суспільства» (М., 1997)

. Трьома рока-

ми раніше проф. Є. В. Старостін [...] познайомив слухачів зі своїм

Розумінням терміна «архівне джерелознавство»

. Перший автор, бу-

Дучи, мабуть, найвідомішим знавцем джерелознавства Росії XX ст.,

виділив характерні риси «архівного джерелознавства», протиставив-

ХРЕСТОМАТІЯ З АРХІВОЗНАВСТВА

ши його «друкованому джерелознавству» (термінологія - В. В. Каба-

нова). «Архівне джерелознавство,- писав він,- має справу, так би мо-

вити, з первозданним, «чистим» документом, створеним у надрах тієї

чи іншої установи, написаним тією чи іншою приватною особою».

Таким чином, до розряду «архівного джерелознавства» включалися

документи, не тиражовані для публічного використання. Друга риса

«архівного джерелознавства», на думку В. В. Кабанова,- його найті-

сніший зв'язок з архівною евристикою, і, нарешті, третя полягає в

методиці дослідження якого-небудь архівного документа (групи до-

кументів), особливо діловодного, як історичного джерела

Наше розуміння терміна «архівне джерелознавство» відрізняєть-

ся від положень, сформульованих проф. В. В. Кабановим.

Воно включене в ширше поняття «архівологія» і є його найважли-

вішою частиною. [...]. Архівологія формується на стику джерело-

знавства та архівознавства й займається виявленням і розробленням

найважливіших комплексів джерел з історії архівної справи та архівів:

описів, каталогів, путівників, справ, фондів, колекцій, архівів, про-

ектів архівних законів тощо. У ширшому сенсі «архівологія» не тільки

вивчає проблеми «архівного джерелознавства», але й досліджує всі

аспекти документування людського досвіду

. Відтак «архівологія»

має виняткове значення для правильного прочитання джерела. Істо-

рику, наприклад, надзвичайно важливо знати при підході до висвіт-

лення тієї чи іншої теми про розвиток принципів класифікації доку-

ментів у архіві або про форми і методи добору на зберігання доку-

ментів, інформацію яких він використовує; він має бути обізнаний

про всі переміщення, що коли-небудь відбувалися в сховищі, наскільки

повно зберігся той чи інший комплекс документів, які матеріали і з

яких причин передані до інших або знищені. Знання про лакуни в

документальному літописі країни так само необхідні для вірної ре-

конструкції минулого, як і відомості про наявність письмових

свідчень.

Не менш важлива інформація про чинні в той чи інший період

розвитку людського суспільства системи документування (не плута-

ти з організацією діловодства), про вплив на них політичних, еконо-

мічних, культурних, ментальних та інших чинників, знання яких може

убезпечити дослідників від зайвої витрати часу і нерідко від серйоз-

них помилок.

Отже, на відміну від проф. В. В. Кабанова, який окреслив пред-

мет «архівного джерелознавства» на підставі способу виробництва

документа («письмовий» антитеза «друкованому»), ми бачимо його

призначення в аналізі всього комплексу джерел («об'єктів культури» -

за О. М. Медушевською), створюваних у процесі функціонування дер-

ЗА Розділ 1. Архівознавство як наука 55

жавних, суспільних і приватних архівосховищ, рукописних відділів

бібліотек і музеїв, центрів документації та ін. Але це тільки, як гово-

рять математики, перше наближення до вирішення проблеми. Наступ-

ним кроком є комплексне вивчення всього процесу документування

людського досвіду. Об'єднання цих двох напрямків і дозволило нам

позначити галузь наукових знань, яку ми умовно назвали терміном

«архівологія».

Звичайно, це не винахід кабінетного вченого. Закордонні та вітчиз-

няні історики й архівісти так чи інакше натякали на існування цієї

галузі знань. Професор Школи хартій А. Жирі, автор ґрунтовного

підручника з дипломатики, «мріяв про майбутню теоретичну дисцип-

ліну, об'єктом якої стануть письмові документи всіх країн і часів».

Співробітники Міжнародного інституту бібліографії в перше десяти-

ліття свого існування (з 1895 р.) активно займалися проблемами до-

кументування в різних галузях людських знань. Під терміном «доку-

ментування» розумілася організація використання всього комплексу

письмових чи графічних джерел, представлених різного роду доку-

ментами, але головним чином - друкованими текстами. Документи

формують у цілому «графічну пам'ять» людства, своєрідну матеріаль-

ну основу наших знань. Близький до цього розуміння був В. М. Авто-

кратов, який, на жаль, тривалий час був захоплений безмежними мож-

ливостями застосування інформатики в архівній справі. У цьому

напрямку йшов Б. С. Ілізаров, що прагнув утвердити в нашій архіво-

знавчій науці концепцію «архівів - соціальної пам'яті суспільства».

Ніхто і ніщо у світі не зникає безвісти. Кожна людина, група лю-

дей чи суспільство, держава залишає більшою чи меншою мірою сліди

своєї діяльності. Як і будь-яка інша галузь наукових знань, «архіволо-

гія» має точки дотику зі спорідненими дисциплінами: джерелознав-

ством, бібліотекознавством, музеєзнавством, краєзнавством, інфор-

матикою тощо. Але якщо згадані наукові дисципліни мають справу

насамперед з «даністю», з тим, «що» збереглося, то «архівологія»

відповідає на питання, як ішов процес документування, роль у ньому

державного і приватного сектора, чому і як збереглося те чи інше

Джерело, комплекс документів, архів, бібліотека, музей та ін., які істо-

ричні пам'ятки мали бути, але не збереглися в силу відомих причин,

як впливає розвиток інформаційних технологій на збереженість до-

кументальної пам'яті суспільства, до якого типу письмової (архівної)

Цивілізації варто віднести те чи інше суспільство.

Існує, як мінімум, п'ять каналів інформації, з яких людина одержує

знання про минуле: через навколишню природу і предмети, за допо-

могою постійного спілкування з людським середовищем (у родині,

школі, на роботі, у суспільстві тощо), з музеїв, бібліотек і архівів.

ХРЕСТОМАТІЯ

АРХІВОЗНАВСТВА

На підтвердження рядків відомого поета: «...Из древней тьмы на

мировом погосте звучат лишь письмена» - зазначимо, що найбільш

інформативними є, звичайно, писемні пам'ятки з архівів, що наймен-

ше спотворюють наші знання про минуле. «Архівологія» у широкому

сенсі покликана вивчати в розвитку всю систему «джерелостворю-

вальних» чинників. Фахівець у цій галузі знань з однаковим інтере-

сом може досліджувати Степенну книгу епохи Івана Грозного, виявле-

ний архів Парфянського царства, замерзле у вічній мерзлоті мамонтеня

чи волею природи залишене в ґрунті, як у пробірці, повітря епохи

раннього палеоліту. На відміну від історика, археолога, палеонтолога

чи кліматолога він вивчає збережені свідчення про минуле життя

тільки в системі з іншими чинниками, виявляючи закономірності й

особливості складання пам'яті про минуле Землі й Людини.

Звертаючись до суспільних наук, зберігач соціальної пам'яті по-

винен запитати себе: чи адекватно сучасні суспільства документують

сьогоднішнє життя людського співтовариства у всьому його розмаїтті,

чи репрезентативно збереглися джерела, що відбивають реальний про-

цес, який відбувався у минулому, як убезпечити суспільство від фаль-

сифікації історії тощо.

У цілому предмет «архівології» окреслено, і нам слід системати-

зувати наші об'єктивні уявлення про нього. Залежно від поставлених

завдань методи і форми документування суспільної пам'яті можуть

розглядатися на рівнях особистості, родини, колективу, суспільства,

держави. Специфіка одержання знань у цій галузі вимагає постійно-

го застосування компаративістських методів.

Завдання фахівця в галузі «архівології» полягає в тому, щоб виді-

лити як загальні ознаки, властиві усім без винятку людським суспіль-

ствам, так і особливості, притаманні окремим країнам, конкретним

типам цивілізацій. Наприклад, недавня монополія КПРС на всі ас-

пекти політичного, соціально-економічного і духовного життя СРСР

створила унікальну архівну ситуацію в країні. Теоретичні установки

і практичні заходи партії постійно впливали на внутрішню роботу

архівів, що призводило до чергового перефондування документів,

вилучення паперів «ворогів народу» чи ідеологічно «шкідливих» за

змістом. Сліди цих вторгнень особливо помітні в старих описах, де

поруч з вилученими справами, як правило, стоїть штамп «вибула».

Природно, що в передрукованих описах читач уже нічого не знайде.

Сенс змісту документа затемнювала панівна політизована терміноло-

гія науково-довідкового апарату (путівників, довідників, описів, ката-

логів і т. п.), сумарний характер опису одиниць збереження не розкри-

вав усього багатства документів, що містилися в справах. У результаті

тривалого перебування в спецсховищах матеріали нерідко втрачали

ЗА Розділ 1. Архівознавство як наука 57

свою фондову приналежність. А нові покоління архівістів складали з

них колекційні зібрання, надаючи їм з метою обліку нові номери

фондів. Свою специфіку мають інші великі регіональні території.

Німецький світ (Німеччина і країни, що знаходяться під її впливом)

створив не схожу на романські держави реєстратурну систему діло-

водства та архівної справи. Нині в Німеччині запроваджено стандарт,

що передбачає обов'язкове збереження в архівах необхідних доку-

ментів на кожного мешканця країни на федеральному, регіонально-

му, земельному і місцевому рівнях. А скільки своєрідності в спосо-

бах документування містять східні країни (Китай, Японія, Таїланд,

Лаос та ін.)! Дотепер деякі племена африканського континенту, що

зберегли традиційні язичницькі вірування, узагалі не відчувають по-

треби збереження письмових свідчень про своє життя. Незважаючи

на різні форми розвитку писемних цивілізацій, в культурній історії

людства можна виділити чотири великі епохи:

1. Епоха усних архівів (...- до межі 4—3 тис. до н. е.).

2. Епоха глиняних архівів (межа 4-3 тис. до початку н. е.).

3. Епоха архівів з паперовими носіями (початок н. є - XX ст.).

4. Епоха електронних архівів (XXI ст - ...).

Визначення цих тимчасових рамок диктується перевагою того чи

іншого носія для листа при відомому збереженні та взаємному про-

никненні інших. Виділяючи загальні, властиві й більшості країн, оз-

наки, не можна забувати, що існують винятки, наприклад, деякі пле-

мена не створили своєї чи не прийняли чужої писемності.

У числі загальних ознак, генетично властивих процесу докумен-

тування, варто виділити «стихійність». Це положення з невеликою

корекцією стосується суспільств «відкритого» і «закритого» типу. Хоча

управлінська еліта різних країн дотепер тішить себе надіями, що за

допомогою урядових програм з управління документацією, створе-

них під твердим контролем державних архівних служб, національ-

них архівів та ін., вона зможе приборкати цей процес. Документи на-

роджуються не тільки державними канцеляріями. Історична цінність

окремого документа, що з'явився за межами діяльності урядових

інститутів, нерідко виявляється значно вагомішою, ніж тонни чинов-

ницької макулатури.

Суспільству, як і людині, властивий процес забування. Воно про-

сто не може зберігати усе. Ця природна селекція на рівні підсвідо-

мості в індивідуума набуває упорядкованих форм у групах людей,

суспільствах, державах. Обсяг збереженої інформації, відбитої в до-

кументах, не завжди прямо пропорційний розвитку культури суспіль-

ства. Відомо, що Великобританія, у порівнянні з іншими країнами,

залишає на постійне зберігання найменший відсоток створюваних

ХРЕСТОМАТІЯ З АРХІВОЗНАВСТВА

країною документів

—

менше

%. Водночас це одна із найкультурні-

ших країн, де турбота про минуле є осьовою лінією британського

менталітету. Констатуючи природний процес забування, властивий

усьому без винятку людському суспільству, слід вказати на вплив на

нього соціально-політичних, економічних, культурних та інших чин-

ників. Наприклад, демографічні зрушення, невірно потрактоване

почуття інтернаціоналізму, брак освіти, а також інші причини зроби-

ли російське село безпам'ятним. Та й не тільки село. І ця загрозлива

втрата історичної пам'яті відбулася на наших очах, і лише останні-

ми роками з'явилася слабка надія на те, що цей процес можна при-

зупинити.

Як і людина, суспільство любить зберігати таємниці. Багато чого з

того, що зараз прояснило б минуле, пішло назавжди разом із творця-

ми. Йдеться не про те, що зберігалося за сімома печатками в спецсхо-

вищах, а про те, що взагалі не фіксувалося в документах. Телефон -

найбільший злодій історії XX ст. Окремі випадки, як говорив прозор-

ливий Михайло Булгаков вустами Воланда, «викриттів» час від часу

проникають на сторінки друкованих видань, на жаль, іноді за допо-

могою швейцарської прокуратури. І тоді суспільство, що на рівні своєї

соціальної підсвідомості тільки висловлювало припущення щодо про-

цесів, які йдуть у вищих ешелонах влади, одержує документальне

підтвердження своїм здогадам. ХІХ-ХХ ст., що подарували сучасно-

му досліднику надто важливі кінофотофоноджерела, дозволили не

тільки прочитати, але почути й побачити нерухомі та рухомі зобра-

ження предмета своєї професійної уваги.

Невідомо, яку роль зіграє в XXI ст. швидкий розвиток мережі Інтер-

нет - цей колодязь без дна, що значно полегшує одержання інформа-

ції і одночасно ускладнює ознайомлення з її джерелами. У майбутньо-

му, мабуть, дослідники знайдуть надійні методи комплексного аналі-

зу електронних документів. Зараз же вони лякають істориків і архі-

вістів удаваною неможливістю прикласти до них традиційні методи

наукової критики (що вважати оригіналом, першоджерелом, як фіксу-

вати основні й другорядні атрибути на документі: резолюції, замітки

на полях тощо, чи має юридичну чинність документ, що залишився в

пам'яті комп'ютера, чи можна вважати комп'ютерну базу даних за

архів

як застосовувати до неї основні принципи архівознавства: прин-

цип походження, принцип територіальності тощо). Ці та інші питан-

ня були предметом обговорення архівістів на XIV Міжнародному кон-

гресі архівістів восени 2000 р. в Іспанії. Відповіді на них поки що не

отримані. Ясно одне, що розвиток «електронного діловодства», «вірту-

альних архівів» приведе до докорінного перегляду основ класичного

архівознавства.

ЗА Розділ 1. Архівознавство як наука

Існує ще одна загальна риса, що чітко вимальовується при читанні

середньовічних писемних пам'яток. Хроністи відображали в своїх

літописах надзвичайні події (сьогодні ми б сказали суспільного звучан-

ня): війни, епідемії, природні катастрофи, неврожай, мор, голод, народ-

ні повстання тощо, тобто безпосереднього порушення повсякденно-

го життя. Щоденне життя простих людей, їхня соціальна організація,

звичаї, праця, відпочинок і турботи мало цікавили переписувачів фа-

раона, римських скрибів, середньовічних хронікерів чи князівських

літописців. Відтак деякі історики, самі того не бажаючи, створювали

мінливу картину світу, де всі постійно воювали проти всіх. Насправді

ж мир, а не війна, переважав в історії людства.

Мірою поширення культури, безпрецедентного розвитку систем

комунікацій, подальшого одержавлення суспільства і, як наслідок,

відходу в минуле «традиційного світу» процес архівування захоплює

все нові й нові шари. Найдосконаліші архівні технології проникають

у найвіддаленіші куточки світу. Людська спільнота рухається до уні-

фікації. [...].

З книги: Старостин Е. В. Архивы России: Методологические аспекты

архивоведческого знания. Уч.-метод. пособие - М., 2001- С. 15-23.

Переклад з російської

Б. Матяш

Хорхордіна Т. I.

ВІД АРХІВОЗНАВСТВА ДО АРХІВОСОФІЇ?

ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ

[...]. Архівософія знаходиться на стику методології і теорії

наукознавства, філософії (культурології) та інформатики. Цілком оче-

видно, що тут слід об'єднати зусилля вчених і теоретиків різноманіт-

них дисциплін, адже саме міждисциплінарний підхід має характери-

зувати сучасну систему вищої освіти [...]. Видається глибоко симво-

лічним той факт, що системотвірним елементом при цьому виступає

наука про архіви, яка одержує, таким чином, новий потужний стимул

Для виходу з теперішньої інтелектуальної безвиході до повнокровно-

го життя і розвитку.

Справді, хіба не парадоксально, що по суті своїй усі вчені, вся

творча інтелігенція, включаючи і тих, що спеціалізуються на природ-

ничих науках, говорять про необхідність удаватися до вивчення пер-

шоджерел, реальної інформації, закодованої у справжніх документах,

як

До вихідного пункту будь-якого пошуку нового знання. Але чо-

мусь дуже рідко робиться природний, здавалося б, висновок про те,

ХРЕСТОМАТІЯ З АРХІВОЗНАВСТВА

що ця сукупність писемних та інших джерел, документна інформація

в її справжньому, оригінальному стані зберігається саме в архіві й

лише в архіві.

Джерелознавці й археографи усвідомили важливість застосуван-

ня такого підходу раніше за архівознавців. У статтях О. Д. Степан-

ського

, О. М. Медушевської

, у цілому комплексі статей і виступів

академіка Російської Академії Освіти С. О. Шмідта відзначається не-

обхідність відмови від «історико-установчого підходу» (О. Д. Степан-

ський), вимога розширити гуманітарний світогляд джерелознавця

з метою «охоплення» у якості предмета джерелознавства цілісної

системи «людина - твір - людина» (О. М. Медушевська), нарешті,

заклик відновити ту штучно загублену «кореневу систему», що збага-

чувала історіографію конкретними фактами, іменами і документаль-

ними джерелами, добутими краєзнавцями (С. О. Шмідт)

. Тільки ар-

хівознавство є в цьому сенсі «маргінальним» явищем у нашій сис-

темі науки й освіти. Воно залишається «монологічним» (у бахтін-

ському розумінні). Тим самим у теоретичному плані нібито узако-

нюється, легітимізується існування «китайської стіни» між сферою

людського духу, проявом його творчої свідомості та самосвідомості

і сферою збереження матеріалізованих слідів людського мислення,

тією рятівною нішею, де незалежно від зовнішніх, згубних для культу-

ри тоталітарних структур відкладалися свідчення безупинного діало-

гу людини з людиною, людини з природою, людини з вічністю.

Тоталітарний режим загальмував процес такого усвідомлення фе-

номену архівів, коли вони виступають у ролі сукупного джерела за-

гальногуманітарних знань. Тоталітаризм дегуманізував їх, а разом із

ними - і професію архівіста. Історія архівного будівництва радянсь-

кого періоду являє собою, по суті, перелік законів, постанов та інших

відомчих актів, що створює міфологізовану, містифіковану картину

суцільних перемог вітчизняних архівістів на чолі з «ленінським ЦК»

і вірними провідниками його курсу - Центрархівом (ЦАУ), Головар-

хівом (ГАУ) тощо - за відомим до болю одноманітним сценарієм не-

давніх років.

Архіви вижили, вони не могли зникнути вже тому, що існували в

єдиній системі з активною, дієвою людиною. У них уже зараз вияв-

ляється особлива властивість всесвітності, загальнолюдськості - од-

ного з феноменів культури в розумінні людинознавства XX ст. Мож-

на сказати, що з упровадженням такого підходу закінчується перед-

історія, доісторичний період вивчення архівів у межах окремого дер-

жавного утворення і починається їхня справжня історія. Адже жоден

дослідник культури (у широкому розумінні) не може обмежитися, ска-

жімо, масовою багатотиражною друкованою продукцією або іншими