Лекції з Історії України

Подождите немного. Документ загружается.

гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському цареві та

передавши владу лівобережному гетьману. Йому не вдалося реалізувати державну ідею, за

яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувала кінець національно-визвольної

боротьби та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі

спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території

Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну

соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий

період.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Москвою, Річчю

Посполитою і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя,

Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини, Правобережжя – під владою Речі

Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і

Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими

державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Список літератури

1. Історія України/під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997.-с.94 – 113.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI

століття: навчальний посібник. Видання третє. - X.: ООО “Одісей”, 2002.-с. 206 – 215.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – 2-ге вид.,

перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003.-с. 188-213.

4. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів

неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і

доповнене. – К.: “Каравела”, Львів: “Новий Світ – 2000”, “Магнолія плюс”, 2003.-с.92 –

97.

5. Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: посібник для

старшокласників та абітурієнтів. – К.: А.С.К., 1999.-с.54 – 60.

Тема 9. Гетьманщина. Позбавлення України автономної державності

(кінець ХVП - ХVІІІ ст.)

План

1. Становлення Гетьманщини

2. Іван Мазепа та загострення україно-московських протиріч

3. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України,

його остаточна ліквідація

1. Становлення Гетьманщини

Після занепаду Правобережної України в другій половині XVII ст. все більшого

значення набуває новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у

наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі

автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави

на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764р. самого інституту гетьманства, а на

поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в

незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки

Національно-визвольної війни. її територія в адміністративному відношенні поділялася на

10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський,

Переяславський, Прилукський, Полтавський, Стародубський, Чернігівський) зі столицею

у Гадячі, а згодом у Батурині та Глухові.

Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою

радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була

Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар,

підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий.

На чолі полку стояв полковник. До полкової старшини відносилися обозний,

писар, суддя, осавул і хорунжий. Вона виконувала ті ж адміністративно-військові функції,

що й відповідна генеральна старшина, але в масштабі полку.

Полки, в свою чергу, складалися з 7-20 сотень, які очолювалися сотниками їм

належала вся повнота влади. Найближчими помічниками сотників були писар, осавул і

хорунжий, як правило із заможних козаків.

Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас

тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне

обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського

наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ,

що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи - представники останнього

на місцях.

2. І. Мазепа та загострення у країно-російських протиріч

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Москвою стало

гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.).

Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду

української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській

академії, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна

Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І.

Самойловича. У 1687 р., коли гетьмана І. Самойловича змістили, його наступником

обрали І. Мазепу.

Це був складний для України час. „ Коломацькі статті " 1687 р. (договірні статті

між гетьманом і московським урядом) ще більше обмежували автономні права і так

розчленованої країни. Крім того, роки гетьманування І. Мазепи припадають на царювання

Петра І, роль якого в Росії останнім часом занадто ідеалізується.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі

українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі

збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про

формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні

землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилося в

руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства зі спадковою

владою, титулами, землями і залежними селянами. Відбулося посилення усіх форм

експлуатації селян, козаків і міщан, що призвело до загострення соціальних суперечностей

в українському суспільстві. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала

помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі народні

маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

В той же час, своєю політикою він зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і

культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською

діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська

колегія здобула статус академії.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати

добрі відносини з Москвою. Навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого

московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що

тривали близько 20 років. І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав

йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у

1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка прагнула

отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій

війні. Але у 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ,

спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні

проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів

полягали у наступному:

- Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув

цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з

прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

- Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і

матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення

вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у

війні як „гарматне м'ясо ". Політика Петра І викликала обурення в Україні,

козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

- У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною,

аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило в Україну. На його бік перейшов І.

Мазепа з 4 - 6 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом

Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилися

підтримувати гетьмана.

До цього призвела по-перше соціальна політика гетьмана. Як вже зазначалося

вище, надто далеко він відірвався від життєвих потреб народу і не користувався

популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І. Мазепи був несподіваним, а справжні його

причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємний.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти І. Мазепи, представивши його

зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та злякавши

населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська

під командуванням князя Меньшикова знищили столицю І. Мазепи - місто Батурин,

вирізавши 6 тис. жителів. Була зруйнована Запорозька Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708

- 1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив

зрадниками.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського

населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва — вирішальна битва

Північної війни, яка завершилася поразкою Карла XII та І. Мазепи. Вважається, що до

поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок

поранення не міг особисто керувати боєм.

І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії.

Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня (2 жовтня за новим

стилем) 1709 р. гетьман помер.

У квітні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали гетьманом

генерального писаря Пилипа Орлика, автора „Пактів і Конституції прав і вольностей

Запорозького війська". Вихідним положенням цієї Конституції була теза про незалежність

України.

Конституція передбачала цілу низку реформ у сфері духовної та виконавчої влади.

Зокрема, гетьманську владу повинна була обмежувати виборна Генеральна Рада (мала

складатися з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку

та делегатів від запорожців). Скасовувалися державні монополії, відкупи й податки тощо.

Конституція загалом була пройнята широким демократизмом.

В цілому, хоч цей документ і не був запроваджений в життя, він став видатною

пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції.

У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими татарами брав участь

у поході на Україну, де після кількох перемог над армією І. Скоропадського дійшов навіть

до Білої Церкви, але потім після зради татар зазнав поразки й емігрував до Європи. Там П.

Орлик, разом з однодумцями, намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці

намагання виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну

3. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій

України, його остаточна ліквідація

Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації

автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого

резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана. Цілеспрямовано звужувалося

вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.),

були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і

Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722

р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної

адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці

Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з

бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини,

відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724

рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія.

Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося

займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити

українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної ситуації політика

„залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.

Готуючись до війни з Туреччиною, уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) у 1727 р. дозволив

обрання нового гетьмана (Малоросійську колегію було ліквідовано в тому ж 1727 р.). Ним

став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який здійснив судову

реформу, ревізію земель, знизив експортні мита, дещо реформував гетьманську

адміністрацію. У той же час, значно обмежувалася українська автономія, до фінансових

справ залучалися представники Росії.

Слід також зазначити, що у 1734 р. запорожцям, які з 1709 р. змушені були

проживати на території Кримського ханства, було дозволено повернутися і заснувати так

звану Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя).

В цілому, захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські

впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції

Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) російський уряд 16 років не дозволяв обирати

гетьмана, а для управління Україною запровадив колегіальний орган під назвою

„Правління Гетьманського Уряду" (1734-1750). Він складався із трьох представників

української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали

рівні права, але фактичним головою був князь О. Шаховський, а після нього - князь І.

Барятинський.

Під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.), таємно повінчаної з

українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство.

Олексій переконав імператрицю розпустити „Правління Гетьманського Уряду" і

відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750-

1764 рр.). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був

звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом,

завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав,

німецьку, французську й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став

президентом Петербурзької академії наук.

К. Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління

Української держави, добивався спадковості гетьманства. Але в умовах централістичних

прагнень Російської імперії подальший розвиток української автономії був неможливим.

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів

остаточно ліквідувала автономний устрій України:

– у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках

відновленої Малоросійської колегії (1764-1786) на чолі з генерал-губернатором

графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію

української автономії;

– у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. її землі були роздані царським

фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-

різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали

політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775—1828

рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

– у 1781 — 82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

– у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було

ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися

полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а

приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в

російській армії.

В 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію.

Ще раніше, після встановлення офіційної назви „Російська імперія" (1721 р.),

Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.

Таким чином, протягом майже століття Гетьманщина була основним центром

політичного життя України. Хоча росіяни тримали під контролем її зовнішні стосунки та

воєнні кампанії, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини

здійснювались українцями, їм належала вирішальна роль в судах, фінансах, армії.

Самоврядування сприяло піднесенню української шляхти. Саме Гетьманщина була для

політичних діячів XX ст. зразком українського самоврядування. Та хоча зовнішні форми

автономії гетьманської України були скасовані, збереглися основи нового національного

відродження українського народу — державно-національні традиції, які після занепаду

княжої Русі-України ожили в Українській Гетьманській козацькій державі. Збереглася,

витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної

Української держави. За цю ідею і в XIX, і в XX ст. цілі покоління боролися й віддавали

своє життя.

Українська козацька держава зберегла й українську націю від культурно-

національної асиміляції з сусідніми народами. Після того, як занепали огнища культури,

козацька Україна зі своїм духовним центром у Києві залишалася форпостом національно-

культурного життя для всіх українських земель

Український народ зберіг у своїй пам'яті незабутні сторінки Гетьманщини, які

допомогли започаткувати нову добу в історії України.

Список літератури

1. Історія України/Під ред. В. А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - с. 114 - 125.

2. Кормич Л. І., Багацький В. В. Історія України від найдавніших часів і до

XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО „Одісей", 2002. -

с. 216 - 235, 239 - 241, 245 - 247.

3. Король В. Ю. Істрія України. - Київ: „Феміна", 1995. - с. 56 - 58, 61 - 62, 69 -

73.

4. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навч. Посіб. - 2-ге вид.,

перероб.

і доп. - К.: Знання-Прес, 2003. - с. 214, 219 - 242.

Тема 10. Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперії

План

1. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в XIX

ст.;

а) Наддніпрянщина під владою самодержавства

б) Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії

2. Суспільно-політичний і національний рух в Україні на початку XX ст.

3. Революція 1905–1907 рр. та Україна

4. Трагедія Першої світової війни

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України в

XIX ст.

а) Наддніпрянщина під владою самодержавства

Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель опинилася під владною Росії. В

Україні царизм здійснював колоніальну політику, намагаючись передусім знищити сліди

давньої автономії.

Територія України, яка входила до складу Росії була зрештою поділена на три

генерал-губернаторства і дев’ять губерній (Волинську, Катеринославську, Київську,

Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську і Чернігівську). Кожна

губернія складалася з повітів, а ті, у свою чергу, із міст і сіл.

Генерал-губернатори в межах підпорядкованих їм територій мали майже

необмежену владу і здійснювали гнобительську політику царизму. Важким тягарем на

плечі населення України лягло утримання багатотисячної російської армії.

Царизм усіляко зміцнював в Україні самодержавний кріпосницький лад і,

опираючись на російських поміщиків, які отримали в Україні великі землі, охороняв

станові привілеї українських і польських поміщиків.

За становою ознакою населення України було поділене на дворянство,

духовенство, міських і сільських жителів. Перші два стани не оподаткувалися. Селяни ж,

які становили майже 80% більш як 12-мільйонного населення України, були кріпаками,

позбавленими елементарних прав, несли головний тягар податків і повинностей.

У першій половині XIX ст. в суспільно-політичному житті продовжували панувати

кріпосницькі відносини. Переважну більшість земель утримувало в своїх руках

дворянство, а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави. Так

напередодні реформи 1861 р. у поміщиків було понад 70% всієї землі та близько 60%

загальної чисельності селян. Селянське господарство поступово набуває

підприємницького характеру, зростає його товарність, поглиблюється галузева

спеціалізація, застосовується досконала техніка землеробства, розвивається товарне

землеробство і тваринництво.

Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії на середину XIX ст.

збували на ринку близько 60% хліба, а 40% продавали господарства селян. Збільшення

виробництва хліба на продаж було ознакою розпаду старих відносин.

Розширювалися площі і під вирощування технічних культур, що було характерним

лише для частини поміщицьких господарств, зокрема маєтків, які займалися цукровими

буряками. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури було відведено значні

ділянки землі. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад у Полтавській та

Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, а в Катеринославській

та Херсонській – льон. У поміщицьких господарствах нагромаджувалася товарна

продукція внаслідок посилення феодальної експлуатації. Переважною формою такої

експлуатації селян була панщина, яка часто перевищувала 3 дні

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і

формування капіталістичних відносин у першій половин XIX ст. був дальший розвиток

промисловості. Настав початковий стан промислового перевороту.

В 1825 р. налічувалося уже біля 650 промислових підприємств (без винокурень), а

в 1860 р. їх було вже близько 2330.

Головне місце у промисловості України посідало виробництво цукру, яке

становило 80% загальноросійського. Розвивалася суконна промисловість (160 фабрик),

підприємства військового спорядження (завод “Арсенал” у м. Києві, порохові заводи в

Шостці, корабельні в Херсоні та Миколаїв тощо).

Машинобудування стримувало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці

50-х років у Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. зріс видобуток

вугілля, який в Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Застосування найманої праці й використання техніки у промисловому виробництві,

а також розвиток товарно-грошових відносин призвели до занепаду поміщицьких

мануфактур. Продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою.

Із збільшенням кількості промислових підприємств зростають міста. З 1811 по