Лекції з Історії України

Подождите немного. Документ загружается.

Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу –

Річ Посполиту.

Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб.

Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був

проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і

Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося

приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення

литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою

державою.

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі,

прийняла католицизм.

Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії

можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський

орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя

католицизму.

Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на

Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона

мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово

занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку

Московського князівства і Кримського ханства.

Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті

кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її

території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від

Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р.

кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку

нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86

великих грабіжницьких нападів на українські землі).

Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.),

внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи.

Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського

вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але

поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до

цих пір пов’язував спільних монарх.

1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами

Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка

дістала назву “Республіка” (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем,

сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське

князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві,

переходили під владу безпосередньо Польщі.

Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:

− Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий

статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

− На українську територію поширювалися через Польщу нові форми

соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації

суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

− Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської

духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

− Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у

містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і

купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона

займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

− В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти,

судочинства, діловодства.

Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було

об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських

земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина –

Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526

р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514

р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства

Литовського).

2. Україна в складі Речі Посполитої

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно

вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням

7,5 млн. і загальною площею 815 тис. км

. Поляки заселяли лише 180 тис. км

цієї

території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій

території не перевищувала 2 млн.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що

опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові),

Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав),

Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм.

Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та

урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та

латинській і польській мовам.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися

система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом

прав, привілеїв, обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко

визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає

спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30

найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії

Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті

нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії,

охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати

сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно

надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю

заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати

короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було

заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо

зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб

мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну

православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає

католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало

багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст

мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано

самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-

Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50

багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А

більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були

дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.

При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко.

Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже

виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно

обмежене. У XV–XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи

будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути

обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити

на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба,

що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в

ремісничих цехах.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю

безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали

позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з

яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське,

шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи

підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої

володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р.

фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в

феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою.

Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною.

Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три

дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах,

таких, як Галичина, та Волинь.

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч.

Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом,

Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід

за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші

в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської

корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До

середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили

кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова

система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний

народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з

ворогом.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу

Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски,

обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.

3. Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських

землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-

шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула

розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у

складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська,

більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі – православ’ю та бажала

ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна

з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух

у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу

на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут

Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові

міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти

заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією,

Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі

громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі,

Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли

участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський,

І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них

у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої

Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали

просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з

католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван

Федоров надрукував книгу “Апостол”.

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на

українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану,

котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до

католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням

католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної

православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було

б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але

визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і

божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів

зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці

зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися

переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками

про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими

єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була

проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало

утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала

слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і

переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій

було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема

зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на

чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання –

під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596

рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці

громили маєтності церковників – прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він

навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об’єднав

військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У

1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства,

відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва

єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву

(польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним

явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом

гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана

нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута,

відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка – Якова Острянина, який

розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро

Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в

першій половині XVIІ ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А. Смолія – К: Альтернативи, 1997 р. – с. 57 – 77.

2. Король В.Ю. Історія України – Київ: “Феміна”, 1995 – с. 32-38.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – К.: Знання-

Прес, 2001 – 93-114.

4. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. – К: МАУП, 2001.

– с. 44-54, 59-71.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних

спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.-К:

“Каравела”, Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія-плюс”, 2003. – с.59-65.

Тема 6. Козацька доба

План

1. Причини зародження козацтва

2. Сутність українського козацтва

3. Реєстрове козацьке військо

4. Організація Запорозької Січі

5. Адміністративно - політичний устрій Січі

1. Причини зародження козацтва

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в

собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-

ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та

релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме

специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен

як українське козацтво.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника

академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво"

(промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі

погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього

процесу.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV -

першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на

спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня

південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла

Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені

південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали

сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної

весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів,

ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму

більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі

платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися

королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники

та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із

посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них

почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель,

насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного

Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від

тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу

було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося

постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до

місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу

татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи

бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове

населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу

окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу

роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель

на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними

факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та

національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

2. Сутність козацтва

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці

під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької

мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських

козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського.

Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В

Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї

людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної

віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь

кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для

переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення

господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут

збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі,

Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і

промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої

праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з

убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори

Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали

складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком

спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу,

хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних

козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й

військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали

старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався

вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу,

полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення,

виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на

“волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони

займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і

не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення"

міщан.

3. Реєстрове козацьке військо

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви.

Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави

"неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити

проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі

ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути

цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну

службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків,

повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але

через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля

Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500;

1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і

записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків".

Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого

були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося