матеріали архівної періодики, зокрема журнали “Архівна справа” (1926-1931 р.), “Радянський
архів”, “Архів Радянської України” (1932-1933 р.), “Бюлетень Центрального архівного
управління УРСР”, “Архіви України” (з 1965 р.), “Студії з архівної справи та
документознавства” (з 1996 р.) та ін. На сторінках періодики висвітлювався досвід роботи
архівних установ, подавалася інформація про нові надходження, спорудження архівосховищ і
архівних комплексів. Усе це є джерелом для дослідження історії та організації архівної
справи. До четвертої групи джерел належать інструктивні та довідково-інформаційні
матеріали органів та установ архівної сфери. Йдеться про службові інструкції, правила,
путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи. З
певною мірою умовності до цієї групи відносять самі архівні фонди, облікову документацію,
акти експертизи, каталоги і тематичні картотеки, програми інформаційних систем тощо.
Джерельне значення мають і наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи,
матеріали науково-практичних конференцій. Це п'ята група джерел, які є здебільшого
носіями вторинної інформації і насамперед історіографічним джерелом архівознавства. Як
окрему групу слід виділити мемуари, спогади, щоденники і листування істориків,
архівознавців та архівних працівників. Хоч кількість джерел цієї групи досить обмежена,
проте збереглися спогади М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Костомарова, О.Оглоблина,
Н.Полонської-Василенко та ін. істориків, особові фонди видатних архівознавців.
Комплексно використовуючи джерела всіх вказаних груп, архівознавство збагачується
новими знаннями, узагальненнями, теоретичними положеннями, поповнюється
маловідомими фактами з історії та практики архівної справи.
Архівознавство, будучи порівняно молодою наукою, має широку історіографію. Її
можна трактувати як галузь знань про історію розвитку архівознавчих досліджень. Завдання
її як предметно-проблемної історіографії полягає в тому, щоб дати відповіді на такі питання:
1) які проблеми архівознавства досліджено з достатньою повнотою?
2) які архівознавчі питання висвітлено частково або неповно чи невірно?
3) які проблеми не порушувалися і не досліджувалися?
Структурність аналітичних відповідей на ці питання, їхній синтез становлять
історіографію архівознавства, оскільки дають цілісне уявлення про витоки архівознавчих
знань, основні етапи і здобутки їхнього розвитку, достовірність і повноту дослідження
теоретичних і практичних аспектів архівної справи, дозволяють прогнозувати і програмувати
дальші дослідження.
До завдань історіографії джерелознавства належить вироблення наукової періодизації
розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування
внеску вчених у розвиток архівознавства.
Як уже зазначалося, архівознавство в Україні має давню традицію, але трансформація
архівознавчих знань у науку відбувалася в середині та 2-й половині 19 ст. Цей процес
проходив майже одночасно на українських землях, які були в складі Російської та Австро-
Угорської імперій. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-
Могилянської академії, університету Святого Володимира та Київської археографічної
комісії (1843-1921 р.), київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл.
Збирання давніх актів, підготовка і публікація “Архива Юго-Западной России” (1858-1914 р.),
“Актов, относящихся к истории Западной России” (1844-1853 р.) супроводжувалися
розробленням теоретичних та методологічних питань архівістики. Наголос було зроблено на
джерелознавчі та археографічні аспекти архівної справи. Відпрацьовувалися методики
пошуку, відбору, оцінки, описування давніх актів, принципів їх публікацій, вироблялися
підходи до понятійно-категоріального апарату архівознавства. Біля витоків української
архівістики
– 15 – стояли таки видатні вчені, як М.