Лекция - Включення країн східної Європи в зону впливу Радянського Союзу
Подождите немного. Документ загружается.
Включення країн східної Європи в зону впливу Радянського Союзу.
1. Формування світової системи соціалізму;
2. Створення органів багатосторонньої співпраці країн соціалістичної
співдружності;
3. Югославсько-радянські відносини наприкінці 40-х початку 50-х років;
4. Створення організації Варшавського договору;
5. Угорські події 56 року, події в Чехословаччині 68 року і Польщі 81 року.
Після закінчення другої світової війни радянське керівництво сподівалося
використати свою перемогу і створити систему держав, які підтримають СРСР. Тобто
створення буфера, системи, організації соціалістичних держав. Але для того, щоб
створити систему першим кроком повинно було стати створення самих держав. На кінець
війни Червона Армія знаходилася на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини,
Румунії, Болгарії, Східної Німеччини і Східної Австрії. СРСР допомагав звільненню але
не утримував своїх війська на території Югославії і Албанії. Треба відмітити що на цих
територіях до другої світової війни не було розгалужених систем демократії. Тому для
СРСР створення своєї моделі було більш зрозумілим саме в цих країнах. Перехід від
однієї моделі авторитаризму до іншої був не дуже різким. Перші кроки СРСР по
утворенню цієї системи викликали негативну реакцію на заході. І боротьба за Східну
Європу була однією з причин холодної війни.
Але перемога СРСР і неможливість впливу заходу силовими методами полегшило
завдання СРСР. Перші кроки за допомогою Червоною Армією і органу наркомату
внутрішніх справ. Це були світові методи. Потім поступово проходила ілюзія виборів.
Треба було зробити радянські уряди легітимні, тобто спочатку створювався необхідний
клімат для цього, потім відбивалися всі невдоволені, після цього провадилися вибори а
потім проходило нормальне радянське життя. Останньою країною з цього перечня була
Чехословаччина де процеси встановлення радянської влади закінчилися в 48 році.
Основне завдання для СРСР створення єдиної політичної прорадянської моделі.
Основні ознаки цієї моделі: культ особи; авторитарна влада; використання методів терору
і підпорядкування всіх сторін життя інтересам держави (навіть приватне життя). Фактично
за межами цієї системи з проряданських країн залишилася тільки Югославія. Що
стосується міждержавних відносин СРСР не розглядав ці країни як рівноправні партнери.
Навіть формально розрізнялися відносини СРСР з іншими країнами. Існували відділи, які
керували усіма сторонами життя держави. Там був міжнародний відділ і відділ
міжнародної інформації (контролював відносини з країнами Східної Європи). В усіх
структурах влади існували радянські радники. У міністра фінансів в Болгарії був
радянський радник. Це стосувалося всіх ведучих посад. Існувало 3 основні принципи
відносин СРСР з Східними країнами:
- соціалістичного інтернаціоналізму. Сталін казав “інтернаціоналістом є той хто
неухильно сприяє посиленню радянської держави”, тобто вся діяльність присвячена
інтересам СРСР;
- принцип демократичного централізму. Мав на увазі пірамідальна структура влади, тобто
є центральний комітет на чолі з Політбюро (Президія) на чолі з генеральним (першим)
секретарем, після цього Пленум ЦК КПРС, потім республіканські комітети партії, обласні,
районні.
- керівна роль комуністичної партії. За 30-40 років після 17 року СРСР зумів відповідаючи
своїм інтересам створити систему, яка б плідно працювала. Існувала паралельна партійна
бюрократія. Є проблема освіти – є міністерство освіти. Є міністр освіти але паралельно з
ним є завідувач відділом освіти в центральному комітеті ЦК КПРС і рішення, яке
приймається з того чи іншого приводу треба узгодити з завідувачем відділу. І так всі
державні структури. Партія контролювала будь-який процес в країні. Система
номенклатури – пірамідальний характер давав можливість контролювати кадрове питання.
призначення на будь-яку посаду ішло тільки за узгодженням з партійним комітетом.
СРСР заключив двосторонні договори з усіма країнами соціалістичного табору.
Вони були однотипні – розвивати дружбу, зміцнювати безпеку, вдосконалювати
економічні, культурні відносини. Тобто після створення системи двосторонніх відносин
СРСР поступово переходить до створення багатосторонньої соціалістичної дипломатії.
Першим кроком повинно було стати створення міжнародної комуністичної організації. І
після того як в 43 році за вказівкою Сталіна було розпущено комуністичний інтернаціонал
комінтерн постало питання, що створити замість цього. В вересні 47 року нарад
представників комуністичних партій (9 чоловік) в Польщі (Шклярська Поремба –
містечко). Було створено першу післявоєнну організацію яка об’єднувала комуністичні
партії Східної Європи – Комінформ. Штаб-квартира повинна була бути в Белграді,
повинні були видавати єдину газету “за міцний мир за народну демократію”. Але
насправді Комінформ використовувався як система контролю. Якщо виникло питання
Угорщини до Румунії то вони вирішували це питання через Комінформ.
Наступним кроком був крок спровокований планом Маршала. СРСР заборонив
соціалістичним прийняти участь. В 49 (книжка – 5-8 січень) році створюється Рада
Економічної Взаємодопомоги. Учасниками спочатку були Болгарія, Угорщина, Польща,
Румунія, СРСР, Чехословаччина. Потім приєднувалися країни соціалістичного табору,
соціалістичної орієнтації (Лаос, Куба, Ангола). Але з одного боку це не було конкурентом
плану Маршала, але за умов соціалістичного контролю і виробництва РЕВ мала позитивну
роль. Механізм, який вона запропонувала (зниження цін, відсутність митних кордонів) дав
змогу використовувати невеликий потенціал. Тобто на протязі 40-х років СРСР вдалося
створити механізм який здавалося міг працювати десятиліття. (Коли виникла проблема
міністра оборони в Польщі, СРСР запропонував свою допомогу – призначити Маршала
Ракасовського, який за походженням був поляк). Але вже на кінці 40-х років виникає
головна біль у Сталіна і вона мала назву Югославія, яка з самого початку займала
особливу позицію. І вона мала для себе всі підстави. Югославію звільнили самі югослави
під керівництвом союзу комуністів Югославії. Спочатку проблем не було, але на якомусь
етапі, коли на керівника Югославії почали давити це почало його дратувати. Вони йшли
одним комуністичним шляхом, але Югославія сама хотіла вирішувати свої питання.
Сталін на це піти не міг, почали давити на Югославію.
48 рік в Албанії виникають внутрішні проблеми, які могли б спровокувати
теоретичну втручання Великобританії з території Греції і Туреччини. Тіто направляє
керівнику Албанії (Інвері Ходжі) пропозицію: давайте ми тихенько введемо війська в
Албанію. Інвер Хаджа наябіднічав Сталіну. Він розумів що рішення розумне, але воно
прийнято без поради зі Сталіним. Починається відхід від апріорної лінії Кремля. Ми теж
щось вміємо робити. Наступним кроком була незгода Югославського уряду видачі на
прохання даних в тому числі і секретних про Югославську економіку. З’являється
телеграма Молотова – це недовір’я до радянських працівників і вияв недружелюбності.
Одразу ж після телеграми СРСР відкликає частину радників і військових і цивільних.
З’являється записка відділу зовнішньої політики. Югославія претендує на роль лідера на
Балканах, не радиться, займається антимарксистською політикою. Представники
югославської компартії запрошуються зустрітися, побалакати і підкоритися.
Запропонували зустрітися в Києві. Йосип Тіто не погодився, а полетів до Бухаресту,
точніше не він, а його делегація. Взнала про що мова і додому. Фактично всі відносини з
Югославією були перервані. Згортається торгівля, відкликаються радники. Тобто ізоляція
з боку соціалістичного блоку. В листопаді 49 року Комінформ приймає резолюцію
“Югославська компартія під керівництвом вбивць і шпигунів”. Сталін не мав жодного
сумніву, що існування югославського керівництва якщо не на години а на дні, він не
зможе довго утримати владу. Але авторитет Тіто був великий, що країна об’єдналася
навколо свого лідера і встояла.
Після смерті Сталіна в 55 році Хрущов на чолі зі своєю допомогою поїхав
вибачитися. Югославія була мостом між соціалізмом і капіталізмом. Вона зайняла вигідну
для себе позицію. За рівнем життя були близько до капіталістичних країн.
Після того, як було налагоджено відносини з Югославією, після смерті Сталіна,
коли було прийнято рішення про вступ Західної Німеччини до НАТО, 14 травня 55 року
було підписано договір в Варшаві про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу. Його
підписали Албанія, Болгарія, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Польща,
Румунія, СРСР і Чехословаччина. Тобто це було фактично створення військово-
політичного блоку у відповідь на розширення НАТО. Було домовлено в рамках
Варшавського договору створити об’єднане командування, тобто кожна країна виділяла
якийсь військовий контингент і було створення командування на чолі з цим
контингентом. Першим керівником був Маршал Конін. Головним договором був
Політичний Консультативний Комітет. В нього входили представники на дуже високому
рівні, а інколи він скликався з представників держав. Варшавський договір був укладений
на 20 років з автоматичним продовження на 10 років. В 66 році з нього вийшла Албанія.
На середину 50 років СРСР мав досить потужну, впливову міжнародну систему.
В червні 56 року в місті Познань трапилися заворушення робочих – проблеми
економічного характеру (дрібна платня). Це була фактично перша спроба підйому
робочого руху, яка була роздавлена військами. Одночасно це спровокувало кризу в
Компартії Польщі. 56 рік після смерті Сталіна проходять спроби реформувати відносини в
самих Компартіях і тому Польщі було запропоновано, щоб партію очолив Гомулка –
авторитетна людина, що постраждала від Сталінських репресій. Але це викликало
застережену реакцію з боку керівництва СРСР. І тому на пленум, який був обрати
керівника Польської компартії приїжджає сам Хрущов. Були проведені дуже серйозні
консультації і Хрущов погодився для того, щоб зберегти вплив, щоб Гомулка став
лідером. І перша спроба яка могла б спровокувати конфлікт була розумно розв’язана.
Хрущов пішов на компроміс.
Але в Угорщині ситуація була більш складною. Командував тоді Ракоші – кращий
учень Сталіна. Разом Ракоші прем’єр-міністр був Імре Надь. Погляди цих двох людей не
збігалися. Ракоші був консервативним сталінським послідовником. Імре Надь спробував
змінити політику абсолютної залежності політики залежності від СРСР. Ракоші зняв з
поста прем’єр міністра Імра Надя. СРСР знімає Ракоші і на його місце стає Гере.
В жовтні 56 року в Будапешті починаються заворушення (студентська демонстрація).
Спочатку вимоги студентів носили реформаторський характер. Через день повсталі
захоплюють радіо, телеграф, телефон. ЦК Компартії Угорщини вирішує поновити Імра
Надя на посту прем’єр-міністра, але паралельно Гере оголошу події контрреволюційними,
пропонує розійтися. Одночасно звертається з пропозицією СРСР ввести війська в
Будапешт. Туди прибувають Мікоян і Суслов щоб вивчити обстановку. Починається
фактично громадянська війна. Працівників органів держбезпеки страчували на вулиці.
СРСР приймає рішення ввести війська в Будапешт. Тим більше Імра Надь називає ці події
демократичним рухом. Проголошує розпуск військ, проголошує амністію і починає
формувати нові збройні сили. Тому реакція СРСР була адекватною. СРСР водить свої
війська, обирається перший секретар. Імра Надь вибрав невдалий момент, бо в США в цей
час проходили вибори і їх не стосувалося що робиться в світі. 23 (в книжці – 24 жовтня)
жовтня операція “вихор” 9 дивізій входять в Угорщину а потім ідуть на Будапешт. В ході
цієї операції загинуло 4000 угорців і 760 солдат-офіцерів СРСР. Імра Надь сховався в
Югославському посольстві. Але йому пообіцяли залишити життя, він вийшов, його
схопили, відвезли в Румунію і після суду стратили.
Втручання СРСР зупинило громадянську війну. Наслідку були б більш складними,
якщо СРСР не втрутився.
Ситуація була принципово іншою в Чехословаччині 68 року. коли Чехословаччина
спробувала абсолютно мирним шляхом провести мирні реформи під назвою соціалізм з
людським обличчям. Був нормальний процес, який не відходив від соціалізму. Але це
було питання ідеології і тому СРСР безпідставно вводить війська Варшавського договору
в Чехословаччину. Чехословацький народ фактично не спричинив опору, до нього
звернулися керівники (президент), (студент Ян Палах здійснив самоспалах в якості
протесту). Якщо 56 рік Західні країни проковтнули, після 68 року і було зрозуміло що
СРСР не зупиниться на використанні сили.
З’являється доктрина Брежнєва. Два блоки цієї сторони. Це доктрина обмеженого
суверенітету для східних країн. З іншого боку це фактичний поділ країн Європи на сфери
впливу. Західні країни погодилися: ми не втручаємося в ваші відносини, а ви не
втручайтеся в наші.