Лекция - Україна у післявоєнний період. Десталінізація
Подождите немного. Документ загружается.
Нове українське керівництво сприйняло відведену йому роль; але його
особливий статус не міг не провокувати зростання амбіцій. Під впливом цих
факторів у 1957 р. ЦК КПУ прийняло рішення з вимогою передати
Українському Держплану функції планування та контролю над всією
республіканською економікою. Це рішення було найсильнішим виявом
прагнення економічного автономізму ЦК КПУ за сорок років існування
радянської влади в Україні.
Посилення позицій республіканської еліти були пов'язані з реформою
управління промисловістю. Територія республіки у травні 1957 р. була
поділена на 11 економічних адміністративних районів, управління якими на
основі територіального принципу здійснювали т.зв. раднаргоспи. Таким
чином було нанесено істотний удар всесоюзній, міністерській бюрократії.
Майже вся промисловість України перейшла у підпорядкування
республіканського уряду.
Намітилися серйозні зміни у суспільному житті. Смерть Сталіна та
хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектуальний
клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка
журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні
нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та
літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та
літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському
житті стала поява цілого нового покоління молодих
інтелігентів-"шестидесятників": Ліни Костенко, Дмитра Павличка,
Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини
Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника,
Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена
Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960–1980-х р.
стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.
Рух "шестидесятників" склав опозицію системі, але опозицію в рамках
системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися "зверху". Натомість
11
кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді
дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна
партіяV– Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї
організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних
вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували
зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права
націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була
розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна,
В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч.
Л.Лук'яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-
річне ув'язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи "українських
юристів", у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації:
"Український національний комітет" та т.зв. "ходорівську групу".
У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар
був спрямований проти нового покоління, української інтелігенції – у Києві,
Львові та інших містах арештували Івана Світличного, братів Богдана та
Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не було представлено
звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської
націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер
відвертої розправи. У захист арештованих виступили представники
української інтелігенції – депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах,
депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, авіаконструктор
О.VАнтонов, кінорежисер С.Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і
Василь Стус під час прем'єри у київському кінотеатрі фільму "Тіні забутих
предків" закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.
Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав
працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Це була перша праця
українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка містила розгорнуту
програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у "самвидаві" і
тішилася великою популярністю серед української інтелігенції. Її
12
максимальна вимога виглядала скромно – повернення партійного
керівництва до принципів ленінської національної політики (книга Дзюби
буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса). Однак,
покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію
аргументами, що мали слугувати підставою для легальної критики
русифікаторського курсу. Написана з великим талантом й ерудицією, книга
Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського
руху й сильно спричинилася до формування його ідеологічного обличчя.
У 1960-х рр. оформився організований рух кримських татар, які були
насильно вивезені у 1944 р. зі своєї батьківщини на спецпоселення до
Казахстану і Середньої Азії. Цей рух набрав як легальних (посилання
петиційно радянських органів з вимогою дозволити повернутися до Криму),
так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі Мусою
Джамільовим) форм. У вересні 1967 з кримських татар було знято
звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною, яке у 1944 р.
послужило приводом для їхнього виселення. В 1967 р 100 тис. кримських
татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише
900 сімей. Решту внаслідок перешкод з боку державних і партійних органів
змушені були повернутися на місця попереднього проживання.
Зародження дисидентського руху було відображенням політичної
кризи у радянському суспільстві. Після викривальної промови на ХХ з'їзді
КПРС та гострої критики всього, що було пов'язано з культом Сталіна, воно
потребувало нового виправдання своєї влади. Сталінські репресії, твердив
Хрущов, не випливали з характеру справжнього соціалізму; навпаки – вони
були його "викривленням", відходом від "ленінського курсу". Звільнений від
цих викривлень, соціалістичний лад мав довести свою історичну перевагу
над капіталізмом. Ця ідея була покладена в основу нової програми партії,
прийнятої на XXII з'їзді КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). За двадцять років,
запевняв Хрущов, Радянський Союз дожене і пережене США по всіх
показниках суспільного виробництва.
13
Хрущов був дуже нетерпеливим у здійсненні свого проекту. Він
вимагав негайних господарських чудес і з безпосередністю неосвіченного,
але впевненого у собі партійного керівника видавав наліво і направо поради
та прикази, де, що і як вирощувати (славетна кукурудзяна кампанія), з
якою швидкістю водити трактори під час орання землі, як писати вірші,
малювати картини і т.п. Його найбільшою помилкою було, однак, фатальне
нерозуміння того, що насправді сталося на Заході у післявоєнні десятиліття.
Він старанно вираховував, скільки тон заліза має виробити Радянський Союз
на душу населення, щоб перегнати США. Іронія полягала в тому, що США,
як й інші промислово розвинуті країни, у той час розвивали нові технології,
які не потребували такої кількості металу. На Заході повним темпом йшла
науково-технічна революція, що базувалася на використанні нових
матеріалівV– напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і перегнати
західний капіталізм, але не розумів, що він біжить у цілком протилежну
сторону. Хрущов став перед потребою нової модернізації країни, у відповідь
на виклик, який кидала неефективній радянській системі господарства
повоєнна науково-технічна революція. Однак його програма модернізації
більш відповідала початку, а не другій половині XX ст.
Не в усьому його зусилля були марними. Саме за часи Хрущова був
запущений у космос перший супутник (1957) та виведено на орбіту першого
космонавта (1961). Це було серйозним викликом Заходу. Почалася велика
програма освоєння цілинних земель (залишається досі, однак неясним, чого
більше принесло розорення цілини – користі чи шкоди). Але сільське
господарство було ділянкою, в якій хрущовські реформи зазнали
найбільшого провалу. У 1963–1964 рр. у містах не вистачало продуктів
харчування.
Невдача з реформами у сільському господарстві привело до конфлікту
між Хрущовим й українським керівництвом. Якщо б Хрущову вдалося
добитися успіху з освоєнням цілинних земель, це б докорінно змінило
традиційну роль України як великої житниці Російської імперії. Сільське
14
господарство республіки мало зосередитися на виробництві м'яса, молока,
цукру та ін. продукції. Однак Україна не виконувала покладених на неї
сільськогосподарських планів. На січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС
Хрущов гостро критикував Підгорного за невміння керувати сільським
господарством. Постійна критика привела до сильного охолодження його
стосунків з українськими партійними лідерами, яке й так вимагало
зменшення втручання Москви у справи республіки. Київське керівництво
почувало себе загроженим, особливо після того, як Кириченко, якого воно
вважало наступником Хрущова, був переведений на другорядну посаду.
Господарська криза та пов'язане з нею наростання масового
невдоволення послужили фоном, на якому невдоволеній
лібералізацією партійній еліті вдалося усунути Хрущова від влади.
У жовтні 1964 р. відбувся тихий переворот, в результаті якого Хрущова
відправили на пенсію. Українські партійні лідери відіграли не останню роль
у московському перевороті. Після усунення Хрущова пост першого
секретаря зайняв виходець з України, член "дніпропетровського клану"
Леонід Брежнєв.
Як не дивно, перші роки правління Брежнєва у Москві
супроводжувалися посиленням автономного курсу українського керівництва.
Це посилення було пов'язано з фігурою нового першого (з липня 1963 р.)
секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Було б наївним спрощенням вважати, що
у своїй автономній політиці вінта його найближче оточення керувалися
патріотичними мотивами. Хоча він й хвалився своїм козацьким
походженням, однак, як це видно з його спогадів і щоденникових записів,
Шелест не дуже-то розумів різницю між українським і російським козацтвом.
Його українська мова за довгі роки партійної кар'єри "вивітрилася", й ставши
першим секретарем ЦК КПУ, він змушений був її "студіювати". Шелест
ніколи не погоджувався з тим, що Україна є радянська колонія (цю тезу йому
доводилося вислуховувати від українських інтелігентів). Але найкраще
15
спосіб його думання відображає порада, яку йому дав Підгорний і з якою він
повністю солідаризувався: "Петро, держись лінії такої, якої ти держався.
Україна і Росія, якщо вони розділяться, то не буде і Союзу. Не буде Союзу!
На кого ж, якщо не друг на друга, нам рівнятися?"
Його політика відображала ті зміни, що сталися у статусі республіки
та, відповідно, республіканської партійно-державної еліти у післявоєнні
десятиліття. У першу чергу, проукраїнський курс місцевої еліти диктувався
бажанням збільшити свою реальну владу й пов'язані з нею привілеї,
обмежуючи втручання московського центру у внутрішні республіканські
справи. Питань розвитку національної мови і культури стали символом у
конфлікті між центральною і республіканськими політичними елітами.
Важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних
міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі
чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у
зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не
міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо розглядала це як
загрозу своїм новонабутим правом. Як засіб спротиву вона обрала мовне
питання, наполягаючи, щоб місцеві чиновники знали українську мову.
Усунення Хрущова створило добру можливість для перегляду його
освітньої реформи. У 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю. Даденков
підготовлював республіканську реформу, яка передбачала надання переваги
при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі
суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова
мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники
мали друкуватися в першу чергу українською мовою і т.п. Реформу
Даденкова зупинила "директива з Москви". Але уже у 1971 р. він вимагав
переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє
управління українського міністерства освіти. Подібні заяви робив й сам
Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молоддю у Київському
16
університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним
умовам, мають друкуватися українською мовою.
Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і
привілеїв створила сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості.
Особливо це помічалось на Східній Україні, в першу чергу у традиційно
зрусифікованому середовищі великих міст. Ситуація кінця 1960-х років
нагадувала розвиток подій доби "українізації" кінця 1920-х років. Головна
відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше у склад Української
РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром
"українізації" Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до
посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні
десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що тормозило
їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір
капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс.
Оскільки ці області були найбільш свідомими під оглядом національної
ідентичності, економічний розвиток України у 1960-х роках впливав на
зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.
Автономістський курс Шелеста був так довго можливим, як довго в
радянському суспільстві залишалися живими ліберальні здобутки
хрущовської "відлиги". Хоча репресії й продовжувалися – у листопаді 1967 р.
у Львові був засуджений В’ячеслав Чорновіл за підготовку
документального збірника "Лихо з розуму" про розправу над українською
інтелігенцією – але до кінця 60-х років ліберальної атмосфери збереглися
хоча б скромні ознаки. Поворотною точкою стала розправа над "празькою
весною" 1968 р. Петро Шелест, який був один із найактивніших
прихильників введення радянських військ до Чехословаччини (він
побоювався поширення "контрреволюційних" настроїв в Україні), не міг собі
уявити, що розправа над чеськими прихильниками "соціалізму з людським
лицем" означатиме кінець українського контрольованого автономізму.
17