Лекция по истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

Лекція № 1 Народи і держави на території України в стародавній період.

Геополітичне розташування України і його значення. Основні закономірності розвитку державності в Україні.

Першопочатки людського життя в Україні. Заняття і побут найдавніших груп населення. Неолітична революція IV-II тис.

до н.е. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї і Криму. Найдавніші державні утворення: кіммерійці, скіфи,

сармати, готи. Походження та розселення праукраїнських племен, їх перші державно-політичні об’єднання до VII ст.

Етапи слов’янського етногенезу. Праслов’янські племена. Історіософські концепції формування та розвитку українського

етносу. Історичні аспекти появи численних етносів в Україні, їх характерні риси.

Людська цивілізація на території України

Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степи утворюють найбільшу

рівнину на Землі. І хоч у кількох місцях її перетинають гори Тянь-Шаню, Уралу і Карпат, завдяки численним перевалам

цю рівнину порівняно легко перейти з кінця в кінець. На заході, в одній із найбільш благодатних і родючих її частин,

лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль в її історії, та нерідко ця рівнина ставала

центром життя кочових племен Євразії.

Перші антропоїдні предки людини з’явилися на Землі біля 3-4 млн. років тому. Прабатьківщиною людства

вважають Кенію, Танзанію, Ефіопію, Південносхідну Азію. Близько 1 млн. назад древні люди – археантропи – почали

мігрувати в Європу, яка на той час була погано пристосована для мисливства і збиральництва.

Україна – значить "земля, що лежить скраю". Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному

пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між

лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом.

Первинною соціально-економічною формацією в історії людства була первісна община, яка була заснована на

колективній власності на природні багатства і знаряддя праці. Упродовж свого існування ця формація пережила дві

стадії-епохи:

 Споживче господарство;

 Відтворююче господарство.

На меті первісного виробництва було створення необхідного продукту для забезпечення існування людини і

відтворення населення. Важливу роль у первісному суспільстві відіграли виокремлення племен і виділення

металообробної галузі як самостійного виробництва. Завдяки цим поділам праці значно підвищилася продуктивність

праці, з’явився додатковий продукт і обмін.

У залежності від домінуючого матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці, археологи поділяють історію

первісного суспільства на чотири періоди:

І. К’амяний вік (1млн. – 6/5 тис. р. тому):

стародавній (1млн. – 12 тис. р. тому):

 ранній;

 середній;

 пізній.

мезоліт, або середній (12 – 5 тис. р. до н.е.);

неоліт, або новий (5 – 4 тис. р. тому).

ІІ. Енеоліт, або міднокам’яний (4 – 3 тис. до н.е.);

ІІІ. Бронзовий (3 – поч. 1 тис. до н.е.);

VI. Ранній залізний (10 – 5 ст. до н.е.). Спочатку на Кавказі, а 6-5 ст. до н.е. в Україні і Південній Росії. Тривав

до утворення класових суспільств-держав.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. У цей час територію України населяли

пітекантропи (археантропи) та неандертальці. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ і, ймовірно, Балкани,

перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони мали незначного об'єму мозок, низький лоб,

масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки вже цілком сформувалися.

Близько 40 тис. років до н. е. в середині останнього льодовикового періоду з'явився кроманьйонець (або гомо-

сапієнс) — особина, від якої походить сучасна людина. Вона була порівняно високою на зріст, прямоходячою, із значно

розвинутими розумовими можливостями. Первісне стадо поступається місцем родовій общині із спільною власністю на

засоби виробництва. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванню поживи, ці люди, що

жили з мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя і знаряддя з

кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла із шкур та кісток. На зміну каменю приходить металевий спис і списометалка

як попередниця лука, що збільшило ефективність мисливства. Люди починають будувати штучні житла і шити власний

одяг.

Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної

України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Людиною було винайдено лук і стріли. Відбувається перехід

до скотарства. Змінюється техніка виготовлення кам'яних знарядь праці.

Неолітична революція. У період неоліту, який тривав на Україні з 6 до 2 тис. років до н. е., людство зазнало

глибших змін, ніж за попередні 2-3 млн. років. Відбувається розквіт родо-племінного ладу, чому сприяють сприятливий

клімат і родючі землі. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам'яним віком, він мав мало спільного з каменем.

"Революційне" значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у тому, що люди знайшли докорінно нові способи

добування поживи: скотарство і землеробство. Саме через виникнення продуктивного господарства вчені називають цей

період (на Україні тривав з 6 до 2 тис. років до н. е.) розитку людства неолітичною революцією. Замість збирання плодів

і полювання вони нарешті самі навчилися продукувати поживу. Можна говорити про подібні зміни в людському житті

спираючись на знахідки зроблені в мезолітичних стоянках: Журавська стоянка на Чернігівщині, Кирилівська в Києві,

Гребеники на Одещині, Фатьма-Коба і Мурза-Коба в Криму.

У неоліті було досягнуто значного прогресу у обробці каменю, зокрема його навчилися різати, шліфувати,

свердлити, що дало змогу виготовляти кам’яні сокири насаджені на палицю, перетворивши їх на основне знаряддя праці.

Такі знаряддя дали змогу людині освоювати ліси будувати житла, виготовляти човни. Людина освоюює виготовлення

глиняного посуду, кераміки, які дав змогу готувати рідку їжу зберігати запаси. Глина стала першим матеріалом штучно

створеним людиною. З’являється тканина.

Зміни в господарському житті людини викликали розвиток духовного життя, мистецтва. Оскільки полювання

поступово втрачає основне значення на зміну зображенням тварин приходить культ родючості, уособленням якого стало

зображення жінки. Культ був поширеним не тільки на території України, а й у Малій Азії та Месопотамії.

Саме в неоліті (6 тис. до н.е.) стає помітною балто-білорусько-українська етнічна єдність. У першу чергу, вона

помітна в культурі ямко-гребінчастої кераміки (назва походить від орнаменту), поселення якої знайдені на Чернігівщині,

Харківщині, Волині. Проте ця єдність була нетривкою і швидко розпалась.

Трипільська культура. Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з

так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період

свого розквіту між 3500 та2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило,

мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з

окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою

поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в

надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для

пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало

впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування

поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення

штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили

в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле

перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у

північних лісах.

Кочовики. Відкриття і поширення заліза започаткували нову еру в історії людства. Цікаво, що перші вироби з

заліза були виготовлені з уламків метеоритів ще в ІІІ – ІІ тис. до н.е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема у гробниці

Тутанхамона зайдено кілька предметів, оправлених в золото).

Кіммерійці. Вони були першим народом на території України, ім’я якого дійшло до нашого часу. У ассірійських

джерелах вони згадуються як “гамірра” Кіммерійці були іраномовним кочовим народом, що ІХ – VІІ ст. до н.е. панував у

Північному Причорномор’ї від Дону до Дністра. Уперше про них згадав Гомер в “Одіссеї” як про “уславлених

кобилодойців”. Також про них згадували Геродот, Каллімах, Страбон. Більшість вчених схиляється до думки, що

кіммерійці за своїм етнічним походженням є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.

Кіммерійці займалися кочовим скотарством. Провідне місце посідало конярство. Кіммерійці були як першим кочовим

народом, що перейшов до осілого способу життя (осіле скотарство), так і першим народом, хто почав на цих землях

виплавляти залізо з болотної руди. Першими на території України почали створювати добре укріплені городища.

Успішно здійснювали кіммерійці широкомасштабні військові походи в Малу Азію, зокрема в Урарту, Ассирію, Лідію.

Утворити повноцінну державу кіммерійцям не вдалося, хоча вони і мали своїх царів. У VІІ ст. до н.е. кіммерійців

витіснили скіфи. Деякі частини кіммерійців мігрували на Близький Схід, поселилися в Південному Причорномор’ї чи

були асимільовані скіфами. Згадки про них зникають після 570 р. до н.е.

Скіфи. У першій половині VІІ ст. до н.е. в Україну мігрували скіфи. Їх греки вважали найрозумнішим народом у

світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса – одним з наймудріших людей того часу. За відомостями стародавніх

істориків вони спочатку мешкали на території Середньої Азії чи степах між Каспієм, Уральськими горами, Кавказом, але

під натиском сусідніх племен – масагетів – змушені були перейти в Північне Причорномор’я, а потім в Передню Азію.

Північний Кавказ довгий час був надійним тилом для скфів, де вони спокійно черпали продукти сільського

господарства, кольорові метали, залізо, поповнювали свої війська. Скіфи першими освоїли метод лиття металу за

восковими моделями. Подібно до кіммерійців скіфи широкомасштабні військові походи в Малу Азію. Доходили до Сирії,

через що египетський фараон Псамметіх І змушений був відкупатися від нападників щедрими дарами. Біля 28Wр. під

владою скіфів знаходилася Мідія, доки мідійський цар Ксіаксар не запросив на бенкет скіфських царів і, напоївши, не

перебив їх усіх, після чого скіфські загони мігрували до Північного Причорномор’я. Завдяки військовим походам скіфи

зазнали сильного впливу давньосхідної культури Ассирії, Вавілону, Мідії.

Повернувшись з Передньої Азії і підкоривши собі місцеве населення, скіфи утворили у другій половині VІІ ст. до

н.е. у Північному Причорномор’ї політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст.

до н.е.

У V ст. до н.е. Скіфію відвідав Геродот і описав її населення. За відомостями Геродота, територія Скіфії

нагадувала за формою рівносторонній чотирикутник, що розташовувався у межиріччі Дону і Дунаю. Усе населення

країни поділялося на царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-скотарів і скіфів-орачів. Імовірно, що дві останні групи

належали до нащадків трипільців (дехто з учених вважає їх праслов’янами). Розрізнялися і напрямки діяльності скіфів.

Якщо для царських скіфів і скіфів-кочівників основним заняттям були військові походи, то для скіфів-орачів –

землеробство. Панівне становище в соціально-політичній сфері займали царські скіфи, які всіх інших вважали своїми

рабами.

Поступово у V ст. до н.е. відбувається перехід від патрірхально-родових до рабовласницьких відносин родо-

племінний союз перетворюється на рабовласницьку державу на чолі з царем. У основі управління централізованою

державою лежала не “східна деспотія”, а “варварська демократія”. Влада царя обмежувалася радою скіфських племен та

народними зборами усіх воїнів.

Розквіт держави припадає на ІV ст. до н.е., коли їхня столиця розташовувалась на території сучасної Запорізької

області. У цей час скіфи активно торгували з грецькими колоніями Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикапеєю, а також з

Македонією, Істрією, римськими колоніями. Було започатковано карбування скіфської монети У суспільних відносинах у

скіфів панував патріархат з чіткою системою соціальної диференціації. Звичною була полігамія.

Кожен дорослий скіф був воїном, що володів різноманітними видами зброї. У вихованні воїнів існували досить

жорстокі традиції: скіфський воїн пив кров першого убитого ворога, знімав скальпи, кастрував полонених, часто робили

чаші для пиття з черепів ворогів, зі шкіри правої руки робили сагайдак для стріл, кожного сотого полоненого приносили в

жертву богові війни Арею, приносилися в жертву полонені і богині родинного вогнища Табіті, повелителю неба Папою.

Скіфський лук, що стріляв на 100 – 120 метрів не мав на той час аналогів. Усе життя скіфів було пронизане військовими

традиціями, війна була основним джерелом збагачення.

У світову історію ввійшла їхня перемога у 513- 514 р. до н.е. над перським царем Дарієм, що на чолі 700-тисячної

армії перейшов Дунай, щоб покарати скіфів за набіги на підвладні йому області.

Скіфська релігія була політеїстичною і була синтезом трипільської культури, скотарських тотемів, міфології

греків. Віровідступництво, відмова від традицій предків жорстоко карались (мудрець Анахарсис, друг філософа Солона, і

цар Скіл були убиті родичами за прихильність до еллінських обрядів; при цьому скіфи виконували поліційні функції в

Афінах, що вважалося серед греків огидною справою).

Важливим джерелом пізнання скіфської культури є грандіозні скіфські кургани. Серед найвідоміших на території

можна назвати Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-оба, Гаймонова Могила, Товста Могила. У світову культуру увійшли

“скіфська тріада” – скіфський тип зброї, “звіриний стиль”, специфічна збруя верхових коней. Скіфського походження

слова “спако” (собака), “голос”, “топор”.

У ІІІ ст. до н.е. починається занепад скіфської держави. Під ударами сарматських племен територія Скіфії

поступово зменшується, доки не обмежується лише Кримом, де утворюється Мала Скіфія, що проіснувала до ІІІ ст. н.е.

Сармати. Сформувавшись у поволзько-приуральських степах, союз кочових іраномовних племен – саматів –

ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям. У Північному Причорномор’ї вони з’явилися не раніше

другої половини ІІ ст. до н.е. і проживали тут близько 600 років. У західному напрямку сармати просувались кількома

хвилями. Спочатку лідерами просування були царські сармати і язиги, що дійшли до Дунаю у ІІ ст. до н.е. Пізніше нову

хвилю експансії очолили роксолани, що здійснювали походи на Таврійський півострів і римську провінцію Мезія у І ст.

н.е. Третю хвилю очолили алани, які здійснювали широкомасштабні військові дії на Кавказі, Малій Азії, Мідії, Криму.

Завдяки великому переселенню народів алани проникли на Британські острови, Іспанію, Галлію, Північну Африку. Після

поразки від гуннів у 372 р. рештки сарматського племінного союзу переходить у VІ – ІХ ст. у передгір’я Кавказу, де

вливається до Хозарського каганату.

На думку проф. В.Тменова, алани, що осіли передгір’ях Кавказу, стали основою алано-оської (осетинської)

ранньосередньовічної народності.

Одне з перших достовірних повідомлень про сарматів зустрічається в “Історії” Полібія (205 – 123 р. до н.е.).

римський історик Пліній писав, що вони поділялися на декілька народів з різними назвами: язиги, алани, роксолани.

Назва “сармат”, або “савромат” походить від іранського “саоромант”, що означає “підперезаний мечем”. Таку назву дали

їм античні автори.

У своїй масі сармати були кочовиками-скотарями і побутом мало відрізнялися від скіфів. Сарматське суспільство

перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових. Особливістю суспільного розвитку

були пережитки матріархату. Сарматські жінки як чоловіки їздили на конях і володіли зброєю, беручи участь у

військових походах. Сарматські жінки не вступали в шлюб доти, доки не вб’ють свого першого ворога. Звідси бере

початок легенда, записана Геродотом про те, що сармати походять від шлюбів скіфів з амазонками, за що їх ще називали

“жінкослухняними”. У стародавніх джерелах збереглось кілька імен сарматських цариць – Томирис, Амага.

У військовій справі сармати перевищили скіфів. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), одягнутої у залізні

панцирі, озброєної довгими списами та мечами, атакуючої зімкнутим клином (за Тацитом) не могло витримати жодне

військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кавалерії, потрапивши у Європу, суттєво вплинула на формування

середньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я. VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період Великої грецької

колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н.Кравченко, І.Черняков)

вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу

проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а

«колонії» – грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI —

IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на

гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії,

та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і

тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну – нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну – колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких

не вистачало в Греції; зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих,

хто зазнав поразки, мігрувати;

7} етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали

багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та

Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст, У другій половині

VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За

ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику

«Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними

осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-

Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-

економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала

місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така

структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за

своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні

збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни полісів, за винятком рабів, іноземців та

жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І

ст. до н.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в

Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н.е. на Керченському та Таманському

півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів

об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два

періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н.е. Характерними рисами цієї доби були

виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в

житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне

планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст);

започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з

варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням

приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н.е. — IV ст. н.е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти

Риму (89—63 рр. до н.е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається

прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були

нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську

імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення

полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська

експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала

смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та

Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-

перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню

державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому

населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин.

По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я, По-четверте,

різнобічні контакти сприяли поширенню античної культури.

Велике переселення народів. На зміну іраномовним народам прийшли нові хвилі кочівників, що рвалися за

здобиччю до багатих європейських країн. Цей процес в історії отримав назву Великого переселення народів. Початок

Великому переселенню поклав у 70 рр. ІV ст. конгломерат тюркських кочових народів що назвалися гунами .

Боротьба з готами, гунами, аварами. Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну

сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II—VI ст.) Частиною

цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст, як нам відомо зі свідчень

Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса

разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова

гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем „хіба що протягом одного року»

(Йордан). В 375 р. гунни переправилися через Дон і вторглися у володіння готського королівства. Анти виступили на

їхньому боці у війні з готами. Зазнавши поразки від гуннів, Германаріх покінчив життя самогубством. У 375 р. готів

перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами

могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну

Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті Аттіли у 475Wр. гунська держава

поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Як стверджує М.WБрайчевський, антська держава

завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні

походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів,

які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське

місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.

Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у

творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території

України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї,

якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України.

Слов’янський етногенез

У історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Вирішення цієї проблеми

дає змогу з’ясувати ареал зародження народу джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Писемні згадки про слов'ян. Концепції археологів щодо ранніх етапів історії українського народу, точніше його

предків, лишаються значною мірою гіпотетичними. Більш достовірні знання дають нам писемні джерела.

Перші згадки про ранньослов'янські племена з'являються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія

Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди. Венеди — перша відома нам назва слов'ян чи їх частини.

Вперше про них згадує в "Природничій історії” Пліній Старший (23-79 рр. н. е.) Він писав, що сучасні йому племена

венедів жили на північний схід від Карпат, поміж германцями й сарматами. Про венедів також говориться у "Германії"

Тацита (55—120 рр. н. е.) та "Географії" Птолемея (89-167 рр. н. е.). Про антів і склавинів розповідається в працях

візантійських авторів VI ст. н. е. - Йордана ("Гетіка"), Прокопія Кесарійського ("Війни з готами"), Маврикія Стратега

("Стратегікон") та ін.

Термін «слов'яни» вперше вживають візантійські історики Прокопій Госевдо-Кесарійський, Іоанн Єфеський,

Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про походження та діяння гетів», або

«Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Саме у «Гетиці» міститься інформація про розпад

єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст.

вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавини (Подунав'я).

Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

Історя України І тисячоліття є історією праслов’янських і слов’янських племен. У 10 ст. поняття “слов’яни”

зникає, змінюючись на назви конкретних племен і племінних союзів. Предками східних слов’ян є давні (пра-) слов’яни,

етногенез яких до кінця ще не визначений. Одним з перших згадав про слов’ян римський історик Пліній Старший у праці

“Германія”. Пізніше про них писали Феофілакт, Птоломей Клавдій із Олександрії, Тацит, автори Павтингерових таблиць.

Немає ясності у походженні терміна “слов’яни”. Одні вважали, що в його основі лежать поняття “слава” чи

“слово”, римські історики виводили його від слова “склавини” (від нім. der Sklave – раб, анг. slave – раб). Слов’янознавці

Центральної Європи припускали, що слово походить поняття “людина”. Радянський дослідник А.Марр виводив слов’ян

від скіфів-сколотів. Л.Нідерле припускав, що пояснити термін “слов’яни” неможливо взагалі.

Серед великої кількості теорій, що пояснюють походження слов’ян слід виділити наступні:

Дунайська теорія. Уперше спробував пояснити походження слов’ян літописець Нестор, який у “Повісті

минулих літ” писав: “По довгих часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська”. Ця фраза

стала ключовою у виникненні дунайської теорії. Ця теорія протягом ХІІІ – ХV ст. була домінуючою у працях польських

та чеських хроністів. Послідовниками цієї теорії у ХІХ ст. були російські вчені С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.

Скіфо-сарматська (азіатська) теорія. Теорія виникає у добу Середньовіччя. Її було викладено на сторінках

Баварської хроніки (ІХ ст.). грунтується теорія на визначенні предками слов’ян скіфів і сарматів, які прийшли з Передньої

Азії і осіли південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався центр, з якого розселились слов’яни на північ і

захід.

Вісло-дністровська теорія. Започаткована теорія чеським славістом Л.Нідерле у праці “Слов’янські

старожитності” (1902). За припущенням дослідника, балто-слов’янська єдність існувала вже у ІІ тис. до н.е. після розпаду

цієї єдності з’явилися слов’яни, які розселилися між Віслою і Дніпром. Центром слов’янських земель Л.Нідерле вважав

Волинь. Прихильниками теорії у різні часи були М.Фасмер, Н.Шахматов, В.Петров.

Вісло-одерська теорія (концепція). Обґрунтували теорію польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекановський,

Т.Лер-Сплавинський у 30-40 рр. ХХ ст. за цією теорією розвиток слов’ян пов’язують з лужицькою культурою, що була

поширена в період бронзи та раннього заліза. Таким чином локалізується ареал розселення праслов’ян між річками

Віслою та Одрою.

Дніпро-одерська теорія. Теорія виникла в 50-60 рр. ХХ ст. внаслідок роботи польського археолога В.Гензеля. і

російських істориків П.Третьякова, М.Артамонова, Б.Рибакова. Власне, теорія є продовженням вісло-одерської теорії.

Проаналізувавши археологічні та лінгвістичні матеріали дійшли висновку про необхідність розширення ареалу

розселення слов’ян між річками Дніпро і Одрою. За цією теорією на межі ІІІ і ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота

розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були і германо-балто-слов’янськи. Такий розподіл

пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у ІІ тис. до н.е.

Сучасні українські вчені-археологи В.Баран, Р.Терпиловський, Д.Козак розвинули дніпро-одерська теорію,

визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку становлення слов’янського

етносу переживає кілька етапів:

 на межі ІІІ – ІІ ст. до н.е. процес розвитку слов’ян відбувався у межиріччі Вісли і Одри частково

поширюючись на Волинь;

 у ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е. центр формування слов’ян зміщується до Дніпра.

Дніпро-бузька теорія. Запропонована сучасним українським ученим В.Мокієнком. він стверджує, що

найдавнішою слов’янською культурою є зарубинецька (ІІ ст. до н.е. – IV-V ст. н.е.). Для неї було характерне

трупоспалення, землеробство, мисливство, рибальство, бортництво. Уперше знайдена біля с.Зарубинці, що знаходяться

на відстані 80 км від Києва. Ареал її поширення простягався до меж Харкова, Луганська, басейну Дністра. На польських

землях зарубинецька культура з’єднувалася з пшеворською культурою.

Слід відзначити, що на території України існувало близько десяти значних археологічних культур, які мали

аналоги германській, фракійській, кельтській, балтській культурам, а балто-слов’янська спільнота перестала існувати

лише у ІWтис. н.е.

З упевненістю можна стверджувати, що найдавніші протослов’янські скотарські та землеробські племена

наприкінці ІІІ і у ІІ тис. до н.е. розселились між Дніпром на сході, Карпатами на півдні, Одрою на заході і Балтійським

морем на півночі.Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в

землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та

найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі

землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло

собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього

він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на

кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте,

розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова

доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом

розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та

сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Східні слов'яни у VI—VII ст.

Антська держава

Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну

формацію антів. Хоча є думки про те, що не можна пов’язувати державу антів зі слов’янами, зважаючи на брак доказів.

Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об'єднувала слов'янські

племена, а також ті, що заселяли простори України, — рештки готів, греків, іранців. Для антського суспільства початку

н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило

орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню

надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури.

Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній

власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово

відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів,

підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.

Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося

політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії, На чолі антської держави стояли зверхники — царі,

наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі

історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу

обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь, М.WГрушевський саме з

цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й були наші українські племена,

що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних

джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники,

належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен»

У давнину землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на

півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Внаслідок розселення

слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і

східна. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України, У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про

які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні

об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було

Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ, Сусідами полян

були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між

Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Межі їхнього

розселення охоплювали Верхнє Поволжя, простори Валдаю, узбережжя Західної Двіни та басейну Ільменю й Чудського

озера. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто — Смоленськ.

Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та

племенні княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною

культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що Ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої

соціальне-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше

селищ — «гнізд». У володінні общини перебував

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога

найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні

прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії,

сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни

продовжували розселятися.

Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії.

Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших

східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й

тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-

дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30 –

40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і

культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому

скандінави називали ці землі "Гардарікі", що значить "країна укріплень".

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи

якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а

важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів,

соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних

сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум

їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто

влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-

мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби

східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби

цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські

племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше

прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі

більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.