Лекция - Наддніпрянська Україна на початку ХІХ ст

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА: Наддніпрянська Україна на початку ХІХ ст.

1798 р. – вихід «Енеїди» І. Котляревського.

Грудень 1825 – січень 1826 рр. – повстання Чернігівського полку.

1828 – 1829 рр. – перехід задунайських козаків у російське підданство.

1830 – 1831 рр. – польське повстання.

1846 – 1847 рр. – діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

Кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних і соціальних

змін і перетворень в Україні. Вони були спричинені новою геополітичною

ситуацією у Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до

складу якої входила велика частина українських земель аж до Дніпра. На південних

кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну воєнну

загрозу для українських земель.

У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичній

конфігурації. Після першого поділу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії

увійшли Галичина, частина Волині і Поділля. У 1774 р., після війни з Туреччиною,

Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. У 1775 р. до Австрії

була приєднана Буковина, інша частина Османської імперії. Після другого поділу

Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина,

Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина й Холмщина.

Серед українських земель, що у ХІХ ст. становили південно-західну частину

Російської імперії, вирізнялося чотири великі регіони: ЛІВОБЕРЕЖНА Україна,

СЛОБОЖАНЩИНА, ПРАВОБЕРЕЖНА ТА ПІВДЕННА (СТЕПОВА) Україна.

ЛІВОБЕРЕЖНА Україна (територія на схід від Дніпра) являла собою землі

з виразно відмінним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі

колишньої гетьманщини, яка протягом ХУІІІ ст. поступово втратила свій

напівавтономний статус. Найвирішальніші зміни відбулися у 1780-х роках. У

1781Lр. було скасовано полково-адміністративну систему. Гетьманщина була

поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які

підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернатора. У 1783 р. у цьому

регіоні було введено кріпацтво.

У 1831 р., під час уніфікації адміністративного поділу, на території колишньої

Гетьманщини були утворені Київська, Полтавська та Чернігівська губернії.

Лівобережжя у порівнянні з іншими регіонами було найбільш українським за

складом свого населення. Українці становили 98, 1 % місцевих жителів.

СЛОБІДСЬКА Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Столиця –

Харків. Українське населення становило – 85 %, бл. 15 % - росіяни, які проживали

переважно у містах. З 1824 р. по 1835 р. територія називалась Слобідсько-

Українською, а з 1835 р. – Харківською губернією.

ПРАВОБЕРЕЖНА Україна була більш строкатою з етнічного погляду. Це

зумовлено її особливою історичною долею – переходом у 1569 р. внаслідок

Люблінської унії з-під литовської під польську владу. У другій половині ХУІІ – на

початку ХУІІІ ст. Правобережжя стало тереном запеклих і кривавих польсько-

українсько-російсько-турецьких воєн. Через значні втрати населення польські й

сполонізовані магнатські родини Потоцьких, Чарторийських, Браницьких,

Сангушків та ін. змушені були розпочати повну колонізацію цього регіону. Аж до

польського повстання 1830 – 1831 рр. ця територія залишалася тереном польських

політичних і культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, в якому мовою

інтелектуального життя тривалий час була польська.

Правобережна Україна до середини ХІХ ст. стала регіоном, де змагалися один

з одним польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому

протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від

Речі Посполитої.

На відміну від інших регіонів ПІВДЕННА Україна не мала за собою

глибоких традицій. Це була територія «Дикого поля», яке до останньої чверті ХУІІІ

ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Через сприятливі умови Південь

України вважався казковим Ельдорадо, де можна швидко розбагатіти. Це

приваблювало великі маси людей. За рівнем приросту населення три

південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали

найвищі показники у Російській імперії. Засновувалися й збільшувалися нові міста:

виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадіння Бугу у Чорне море –

Миколаїв. Найбільше значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р.

Одеси.

У 1762 р. спеціальним маніфестом Катерина ІІ закликала селитися у степові

райони колоністів з-за кордону, які звільнялися від податків, дотримувалися

релігійних свобод тощо. Таким чином, у Південній Україні виникли компактні

поселення інших національностей. Багато молдаван вільно розмовляли українською

мовою. Вздовж берегової лінії Чорного моря тягнулися колонії болгарських і

сербських селян, які втікали сюди від турецької влади. Ще раніше у Новоросію

переселилися серби. Найбільшу групу чужоземних колоністів становили т. зв.

«чорноморські німці». У містах проживали італійці, вірмени і євреї. Більшість

населення Південної України (71, 5% у 1782 р.) становили українці.

З кінця ХУІІІ ст. українці проникають на Північний Кавказ, прилучивши

новий історичний регіон – Кубанську Україну. Напередодні ліквідації

Запорізької Січі там мешкало всього 20 тис. козаків. Після її зруйнування бл. 9 тис.

переселилися на територію Османської імперії, утворивши у гирлі Дунаю

Задунайську Січ. Декілька тисяч з тих козаків, що залишилися, перетворилися на

державних селян. Вони розчинилися серед нових прибульців, ставши нечисленною

групою. У 1792 р. Г. Потьомкін, створивши Чорноморську Січ, переніс її осідок на

Кубань, проголосивши офіційно цей регіон «Землями Чорноморської Січі». Це

відчинило двері для масового переселення сюди колишніх запорозьких козаків та

селян з Лівобережжя і Півдня. Чисельність українців серед населення Північного

Кавказу зросла з 2,4% у 1795 р. до 18, 6% у 1858 р.

Підросійська Україна у ХІХ ст. становила бл. 85% усієї української території.

Решта 15% припадали на західноукраїнські землі, які були приєднані до

Австрійської імперії, що належали до різних адміністративних одиниць

Габсбурзької монархії. З трьох частин західноукраїнських земель найпершою

ввійшла до складу Австрії ПІДКАРПАТСЬКА РУСЬ (ЗАКАРПАТТЯ) – у 1526 р.

у складі Угорського королівства вона підпала під владу австрійської імперії.

БУКОВИНА становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У

1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано

статус окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об’єднані разом

з польськими, які дістались Австрії після першого розподілу Польщі, у т. зв.

КОРОЛІВСТВО ГАЛИЧИНИ І ЛОДОМЕРІЇ. Ця перекручена на

австрійський лад назва означала Галицько-Волинське князівство. Королівство

було цілковито штучним утворенням, яке мало небагато спільного з

історичною традицією. У австрійській Галичині українці і поляки становили

кожен трохи більше 40%, євреї – бл. 10% населення. Поляки проживали

восновному у західній частині краю. У Східній Галичині їх частка становила

бл. 20 %. Більшість населення (2, 8 млн.) становили українці.

Галичина являла собою головне місце осідку єврейського населення в

Австрійській імперії. У середині ХІХ ст. тут проживало бл. 70% всіх євреїв

габсбурзької монархії.

Протягом ХІХ ст. сільське господарство складало основу крайової економіки.

В Буковині й Закарпатті переважало розвинуте тваринництво (насамперед

вівчарство). У цілому ж, українські землі як у Російській імперії були здебільшого

відсталими аграрними регіонами.

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ.

Початок українського відродження традиційно пов'язується з виходом у світ

першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798), першого твору нової

української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча «Енеїда» була

новим явищем української культури, а все ж таки мала глибоке коріння у минулій

козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія –

римських героїв і богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки,

свідчив про тісний зв'язок «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво.

Козацький міф становить підвалину модерної української національної

свідомості.

Захищаючи свої класові права, українська шляхта водночас відстоювала

автономні права України. У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії по

складанню «Нового уложення» (кодексу дворянських прав). Депутатом від

дворянства Лубенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка старого

козацького роду з Полтавщини. Під час роботи комісії він проявив себе як

прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні. Більшість

української верхівки, однак, не зайшла у своїх поглядах так далеко.

Наданням дворянських титулів з 1797 р. почала займатися спеціально

утворена у Санкт-Петербурзі комісія – Герольдія. Робота Герольдії тривала аж до

1835 р. і збудила сильний інтерес до історії серед провідної верстви українського

суспільства, а тим самим послужила поштовхом до національного відродження на

Лівобережжі.

Щодо питання про відновлення козацької армії, то позиція російського уряду

була прагматичною: він ладен був відновлювати козацьке військо лише у разі

воєнної загрози для Російської імперії, як-от війна з Наполеоном 1812 р., польське

повстання 1830 – 1831 рр. чи Кримська війна 1853 – 1855 рр. Тільки-но загроза

зникала, російські чиновники клали це питання «під сукно», побоюючись, аби ця

поступка не розпалила апетити українських автономістів.

Політичні настрої автономістів найкраще відбито у трактаті «История

Русов» – першій великій пам’ятці модерної української політичної думки. Дата

створення та автор її лишаються невідомими. Ймовірно, вона була написана на

Новгород-Сіверщині, між 1815 і 1825 р. «Историю Русов» було віднайдено в

одному з родинних архівів 1828 р., у 1830 – 1840-х рр. вона поширювалася у

рукописних копіях, а в 1846 р. її опублікував у Москві український історик Осип

Бодянський. Книга мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її

головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження

до складу Російської держави (1654). «История Русов» мала величезний вплив на

подальше формування ідеології українського національного руху.

Подальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження

одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які

надходили в Україну із Заходу. Французька революція кінця ХУІІІ ст. ліквідувала

владу французького монарха і старої аристократії, поширила поняття нації на інші

суспільні верстви. Французька модель нації послужила прикладом наслідування для

нових національних рухів, що ширилися на початку ХІХ ст. в усій Європі –

німецького, італійського, польського та ін. Український рух також відчув сильний

вплив французької революції, а також наполеонівських воєн. Сам Наполеон не

вступав із своїми військами на територію України. Наступальні дії тут вів його

союзник – австрійська армія Шварценберга. Нове українське дворянство загалом

було охоплене проімперськими патріотичними почуттями. Воно нічого не знало про

плани Наполеона утворити окрему українську державу «Наполеоніду», що, однак,

не заважало в поодиноких випадках висловлювати свою симпатію до французького

імператора.

В Україні, як і в інших східнослов’янських землях Російської імперії, вплив

Наполеонівської кампанії мав парадоксальний характер: з одного боку, перемога

над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов'янське

походження і зміцнила лояльність до імперії, з іншого – пробудила розуміння того,

що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання

виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білоруські

будителі.

Окрім впливу Французької революції, іншим сильним збудником для

українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ,

його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу. Вони

зруйнували старе ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого,

вульгарного, ствердивши, що саме з народного джерела інтелектуали можуть

черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У 1805 р. у

Харкові, столиці Слобідської України, за ініціативою місцевого діяча Василя

Каразіна, було відкрито університет, який став першим значним вогнищем

українського наукового і культурного життя. Тут утворився харківський

літературний гурток, який у 1820 – 1830-х роках відіграв значну роль у розвитку

нової української літератури. Душею цього гуртка був філолог Ізмаїл

Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альманах» – збірку народних

пісень і оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833 – 1838 рр. –

шість випусків «Запорожской старины». Його улюбленим студентом був Микола

Костомаров, який свої літературні проби поєднував із захопленням німецькою

філософією. До представників харківської романтичної школи належали Амвросій

Метлинський, Михайло Петренко, Петро Гулак-Артемовський та Левко

Боровиковський.

У 1818 р. вийшла «Граматика малоросисского наречия» Олексія

ПавловськогоLL– перша граматика живої народної мови.

РОСІЙСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ 1820 – 1830-х рр.

Наполеонівська кампанія поглибила кризу між державою і суспільством, яка

намітилася вже за часів правління Катерини ІІ. Під впливом ідеології Просвітництва

та поширення європейського стилю життя у Російській імперії з'явилося чимало

масонських лож і різних товариств. У 1818 р. масонські ложі виникли у Києві

«З’єднані слов'яни» та у Полтаві «Любов до істини».Серед їхніх членів були відомі

українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також

пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов, Михайло

Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського

національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали

політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших

таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до

опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали

специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич,

який виступав за від’єднання України від Росії і прилучення її до Польщі.

Цілком іншого характеру були ложі, які діяли на Правобережній Україні.

Їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським

масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали

відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну

Україну. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство

декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель. Крім Тульчина,

Південне товариство мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у

Новгороді-Волинському виникло «Товариство з’єднаних слов'ян», очолене

молодшими офіцерами братами Борисовими. Як і масонські ложі, декабристський

рух загалом проявляв байдужість до політичного майбутнього України.

Підготовлений Пестелем проект конституції під назвою «Руська правда» був

пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які населяють Російську

імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і

євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до «корінного російського

народу».

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14

грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського (Чернігівського) полку в

Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з

обома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Проте,

українські декабристи, насамперед «Товариство з’єднаних слов'ян», залишили

помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея

федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній

програмі українського визвольного руху.

Після загибелі Польської держави, у порівнянні з загальним занепадом

громадського і культурного життя в австрійській і прусській частинах Речі

Посполитої, східні окраїни стали центром польської культури. Завдяки дружнім

стосункам з царем Олександром І, князь Адам Чарторийський домігся створення у

1803 р. Віленської шкільної округи. Віленський університет став найбільшим

освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, а й у Російській

імперії і всій Східній Європі. Правобережні землі входили до віленської шкільної

округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до

Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні

заклади. Стараннями помічника Чарторийського, поміщика з Київщини Тадеуша

Чацького, весь край покрився мережею середніх шкіл. Вінцем заходів було

заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині. Кременецький ліцей з його

багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу

«Волинських Афін».

Усі ці заходи аж ніяк не зачіпали селянство, яке було майже поголовно

закріпачене. Тому, у 1820 – 1830-х рр. Правобережна Україна стала ареною

масових селянських повстань, очолюваних легендарним У с т и м о м К а р м е л

ю к о м. Повстанці атакували поміщицькі маєтки на Поділлі і розподіляли між

селянами панське добро. Хвиля повстань тривала аж до смерті Кармелюка.

У 1830 – 1831 рр. на польських землях, що приєднані були до Росії, а також на

Правобережжі відбулося повстання польських революціонерів. Однак українське

населення, як і польські селяни, не підтримали це повстання. Поразка повстання ще

раз довела польським революціонерам, що без підтримки посполитих (тб. селян)

їхня боротьба приречена на поразку.

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас

проявилася уже під час польського повстання 1830 – 1831 рр. Російський уряд

закликав селян на Правобережжі вступати до новосформованих козацьких загонів,

обіцяючи відновлення козацтва. Було сформовано вісім загонів по 1000 чол. у

кожному. Вони арештовували своїх поміщиків і передавали їх владі, натомість

селянству обіцяли звільнення від поміщиків. Селянство з ентузіазмом відгукувалося

на заклики російської влади, зраджуючи польських повстанців. Але російський уряд

не виконав усіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було

перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Також

було вжито заходів щодо посилення русифікації на Правобережній Україні. Зокрема

царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на

їх базі 1834 р. Київський університет. У 1838 р. на Правобережжі скасовано

церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно переведено у

православ’я.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська

адміністрація думала про депортацію цієї численної верстви до Сибіру чи на

Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики –

ДЕКЛАСАЦІЇ, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв.

Невдача повстання 1830 – 1831 рр. та російські репресії не зупинили

польських діячів. Близько 9 тис. з них виїхали в еміграцію, де утворили різні

політичні табори, готували нові політичні програми й очікували сприятливого

моменту для відновлення боротьби.

Правобережна Україна протягом 1830 – 1840-х рр. була полем битви між

російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у

запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

В українському національному відродженні 1820 – 1830-х рр. не було нічого

такого, що представляло б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські

патріоти – літератори, збирачі фольклору, укладачі історії та граматики – зберігали

лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження

поєднували зі службою у російських державних установах. У 1843 р. при канцелярії

київського генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду

давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація

історичних документів, що доводили б безпідставність польських претензій на цей

край і виправдовували б анти польську русифікаторську політику.

Свідоме використання українського руху у власних цілях було одним із

проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До повстання 1830 – 1831 рр.

Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку

ХУІІІ ст. аж до 1820-х рр. російська імперська модель ґрунтувалася на

традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося

вірнопідданого виконання своїх обов’язків та безумовної лояльності цареві. Його

віросповідання чи національна приналежність не бралася до уваги.