Лекции по астрономии (укр)
Подождите немного. Документ загружается.
сек
км
3000
. У деяких квазарів спостерігаються хмари викинутої речовини, що
говорить про вибуховий характер явищ, що в них відбуваються.
Хімічний склад атмосфери квазарів мало чим відрізняється від складу
атмосфер звичайних зір, але розподіл інтенсивності випромінювання у
неперервному спектрі квазара і поляризація випромінювання вказують на
синхронну природу випромінювання.
Особливістю квазарів є: значний надлишок випромінювання в
інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектра, змінність блиску з
характерним часом близько року. поблизу деяких квазарів видно викиди –
велетенські потоки речовини, що уподібнює квазари з радіогалактиками і
галактиками Сейферта.
У 1965 р відкрили квазари – квазізоряні галактики. Ці об’єкти подібні до
об’єктів але з меншим радіовипромінюванням. У наш час їх відносять до
квазарів і вважають, що все це – недовговічні стадії розвитку галактики.
Інтерпретація властивостей квазарів зустрічає ряд труднощів: якщо ці
об’єкти дуже далеко, то необхідно знайти дотепер невідомі процеси, які
призводять до виділення величезної кількості енергії. Щоби позбавитись цих
труднощів можна вважати квазари відносно близькими тілами, а великі
червоні зміщення спектральних ліній віднести на рахунок явищ пов’язаних з
швидким віддаленням. Можливо квазари – великі плазмові утворення з
масами порядку мільярда сонячних, які випромінюють енергію і викидають
гарячий газ внаслідок свого гравітаційного тиску.
Розподіл галактик в просторі
Якби галактики були розподілені в просторі рівномірно, то виконувалась
би теорема Зелінгера
,4
)(
)1(
mN
mN
де
)(mN
– інтегральна функція блиску.
До 1934 р Хабл на фотографіях, отриманих на 2,5 – метровому телескопі,
підрахував кількість галактик до
m
20
на 1283 ділянках неба. Він виявив, що
на один квадратний градус неба в середньому припадає 131 галактика з
зоряною величиною до
.20
m
. Підрахунки показали, що на всій небесній сфері
налічується до
6
104,5
галактик до
.20
m
В 6 – метровому телескопу доступні галактики до
m
24
, а кількість таких
галактик ~
9
104,1
. Хабл визначив, що теорема Зелінгера правильна для всіх
вибраних напрямів. Це означає, що в середньому розподіл галактик у
просторі не лише однорідний, а і ізотропний, тобто однаковий в усіх
напрямах.
Але детальний аналіз показав, що у масштабах менших за 40 Мпс
галактики утворюють групи і скупчення. Приклад скупчень: наша Галактика,
туманність Андромеди (М 31), туманність Трикутника (М 33), Велика і мала
Магелланові Хмари та ще декілька зоряних систем менших розмірів
утворюють Місцеву групу в яку входить близько 35 галактик.
Кожна велика галактика має декілька супутників. Для Нашої Галактики
це: Велика і Мала Магелланові Хмари та ще вісім карликових галактик.
Зараз відомо близько 4000 скупчень галактик, в яких налічується сотні і
тисячі систем. В середньому діаметр такого скупчення до 8 Мпс. Одне із
найбільших скупчень є скупчення в сузір’ї Волосся Вероніки і знаходиться
на відстані ≈ 70 Мпс і займає ділянку діаметром ≈ 12º. В цьому скупченні
налічується близько 40000 галактик. Дотепер вивчено всього близько 1
0
0
об’єму доступного для спостережень Всесвіту, але вивченого зроблено
висновок: розподіл речовини у всесвіті має комірчасту структуру. Галактики
розташовані у стінках комірок, розділених великими порожнинами
(кавернами).
Як виявила група естонських вчених для всіх вивчених скупчень
кінетична енергія галактик більша як у три рази перевищує енергію їх
гравітаційної взаємодії. Якби це відповідало дійсності, то галактичні
скупчення розвалювались би за 1 млрд. Років. Те, що скупчення існують і
сьогодні свідчить про наявність у навколишньому світі прихованих речовин
та маси, які концентруються у скупченнях галактик і утримують їх як єдине
ціле у продовж при наймі 10 млрд. років. Ця ситуація називається віріальним
парадоксом. (теорема про віріал: сума подвоєної кінетичної енергії і
потенціальної енергії дорівнює нулю). Можливо, річ у тому, що галактики
оточені швидкими протяжними оболонками – коронами із слабких
карликових зір. Але не виключено, що скупчення галактик як єдині
структури стабілізуються „нейтринними хмарами”, в які ці галактики неначе
„вкраплені”. Ця гіпотеза виникла після того, як отримали певні свідчення, за
якими нейтрино мають масу спокою, що не дорівнює нулю. Швидкості
нейтрино приблизно через 300 років після початку розширення Всесвіту
стають значно меншими від швидкості світла. Їх гравітаційна взаємодія
призводила б до утворення до згаданих „хмар”. Існують гіпотези про
існування принципово нових частинок, що залишаються невидимими для
спостерігача та існування яких проявляється лише при їх гравітаційній
взаємодії зі звичайною для нас речовиною.