Лабораторна робота - Данило Галицький

Подождите немного. Документ загружается.

Контрольна робота з історії України

за темою:

«Данило Галицький – видатна постать української

історії»

Данило Галицький – видатна постать

української історії.

Вступ.

1. В тяжкі часи роздробленості. Боротьба за об’єднання

українських земель.

2. Внутрішня та зовнішня політика Данила в 40 – 60 роки ХІІ

століття.

Висновки.

Галицько – Волинське князівство займало північно – східні схили

Карпат, а на південь від них – територію між ріками Дністер і Прут, тобто

охоплювало всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейську і Белзьку

землі, частину Лемківщини і Закарпаття. Тут були родючі землі в широких

річкових долинах, а також великі лісові масиви і значні поклади кам’яної

солі, яку вивозили в усі сусідні країни. На території Галицько – Волинської

землі виникли великі міста: Галич, Володимир – Волинський, Перемишль,

Львів і т.д. Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною,

Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню торгівлю. Крім того,

землі князівства знаходилися у відносній безпеці від кочівників. Ще до

завоювання цих земель Володимиром Великим слов’янські племена дублів,

бужан, волинян, тиверців та білих хорватів, які їх населяли, створили тут

досить міцні племінні княжіння, з великими містами і досить розвинутою

економікою. Значний економічний підйом був основою могутності місцевих

бояр, які вели постійну боротьбу за обмеження влади місцевих князівських

династій і за незалежність від Київського великого князя. Територію

тиверців, розташовану в басейні Дністра і Пруту, приєднав до Київської

держави Святослав Ігоревич, а басейни рік Сяну і Бугу та Закарпаття –

Володимир Святославович, котрий заснував місто Володимир. Після смерті

Ярослава Мудрого Волинь закріпилась за його нащадками з династій

Мономаховичів та Ізяславичів, а Галичина – за династією Ростиславичів. З

ослабленням Київської Русі в 1141 році виникло Галицьке, а в 1146 році –

Волинське князівства. Перше досягло найвищої могутності при Ярославі

Осмомислі (1152 – 1187), друге – при Романі Мстиславовичі.

Коли в першій чверті ХІІ ст. в південно - східних наших степах

показалася перша татарська орда , вона не застала вже на Руси єдиної

держави, подібної до держави Ярослава Мудрого та його синів. Українсько –

руська земля давно вже розпалася на окремі землі – князівства і серед цих

земель Київ вже не відігравав роль політичного центра. Такий центр

утворився на західно – українських землях, у Галичині, яка відокремилася ще

в кінці ХІ ст.. Київське, Чернігово – Сіверське та Переяславське князівства

через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових

торгівельних шляхів та ін..) економічно та політично занепадають. Іншою

була ситуація в південно – західній частині Русі, де в1199 р. з’явилося нове

державне об’єднання – Галицько – Волинське князівство. Майже впродовж

півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних

слов’ян.

Виникненню та піднесенню Галицько –Волинської держави сприяла

низка чинників:

 вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала

вплив центральної влади, природні умови робили ці землі

важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство

розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

 необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку

Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

 енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205)

та Данила Романовича (1238-1264);

 існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло

економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний лад Галицько – Волинської землі хоча і мав ряд своєрідних рис,

в головному був схожий з державним ладом інших князівств і земель

Південно – Західної Русі. Верховна влада в Галицько – Волинській державі

належала князеві (іменованому князем усієї Русі, королем, принцепсом), який

спирався на бояр і місцеву знать. Князі Галицько – Волинської землі мали

судові повноваження. Вони очолювали також усю військову організацію

князівства. Князеві належало право збору податків, карбування монет і

розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягування

митних зборів. Атрибутами влади князів були корона, герб, печатка, прапор.

Великі князі прагнули здійснювати вплив і на церковну організацію,

використовуючи її у своїх інтересах. Єпископи призначалися за згодою

великого князя, і лише потім вони висвячувалися в сан митрополитом.

Прерогативою великокнязівської влади було керівництво

зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Князівство

домоглося широкого міжнародного визнання, установило зв’язки з Польщею,

Угорщиною, Римом, Німеччиною й іншими країнами Європи. Важливим

кроком у розвитку державної самостійності князівства стало визнання

константинопольським патріархом галицької митрополії.

Часто об’єднувані для зручності в історичних дослідженнях Галичина і

Волинь у ХІІ – ХІІІ ст. були цілком різними князівствами. Чи не найбільша

вражаюча відмінність між ними – у природі верхівки кожного князівства.

Влада князя (короля) не була безмежною. Важливу роль грали боярська

рада, князівські з’їзди, що вирішували питання миру, війни, укладали

договори. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але іноді і

за бажання князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду лише з

власної ініціативи, не враховуючи думку бояр.

Система місцевого управління була досить розвинутою. Містами

керували тисяцькі і посадники, яких призначав князь. Вони зосереджували в

своїй особі адміністративну, військову і судову владу, а також мали право

збору з населення данини та різного мита – важливої частини князівської

доходів. Округами – воєводствами управляли воєводи, котрі мали не тільки

військово – адміністративні, але й судові повноваження.

Територія Галицько – Волинської землі розділялася на волості, якими

управляли призначені князем волостелі. Волостелі в межах своєї компетенції

мали адміністративні, військові і судові повноваження.

Для ведення судових розглядів по незначних справах, виконання

деяких поліцейських функцій у межах сільської громади обиралися старости.

Вони цілком підкорялися місцевій князівській адміністрації, вищі посади в

якій займали в більшості випадків бояри. Однак зберігалися і елементи

племінної демократії. Так, для обговорення найбільш важливих питань іноді

збиралося народне віче.

Хоча князь у Галицько – Волинській землі, принаймні в окремі

періоди, вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем,

фактично він залежав від боярства, яке усіма засобами прагнуло обмежити

його владу, використовуючи в той же час князя як знаряддя для охорони

власних інтересів. Галицькі бояри були дуже свавільними, багатими й

могутніми на всіх руських землях. Вплив цієї аристократії був настільки

всепроникним, що Галичину часто вважають ідеальним зразком

олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом

та абсолютистським Володимиром і Москвою являв собою третій різновид

політичного устрою Київської держави. Винятково велика влада галицьких

бояр значною мірою пояснюється їхнім походженням. На відміну від бояр в

інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини,

галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед із місцевої

племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а

узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі

наштовхнулися на аристократію, що вже вкоренилася й була готова

обстоювати власні інтереси. Завдяки відносно стабільному правлінню

Рюриковичів протягом чотирьох поколінь бояри мали досить часу й

можливостей, щоб стати на ноги. Крім того, багато з них торгували сіллю, що

забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне

економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити

собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через

віддаленість Галичини від Києва великому князеві було важко втручатися в

місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало

зразок панування аристократії, але й можливість звертатися до чужинців за

допомогою проти князів.

Зате бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були

вилиті на більш традиційний штиб. Більшість з них прийшли в ці землі у

складі дружин своїх князів, що часто призначалися або знімалися за волею

Києва, який завдяки незначній віддаленості справляв більший політичний

вплив на це князівство, ніж Галицьке. Бояри ці отримували земельні

володіння за службу князеві. Волинська знать залежала від княжої щедрості й

тому виявляла йому відносно більшу відданість і підтримку. Власне, з цієї

причини об’єднати обидва князівства змогли саме волинські князі, а не

галицькі.

Після відокремлення Галичини від Києва, використовуючи всі засоби –

як чесні, так і нечесні, хитрому князеві Володимирку (1124-1153) вдалося

підпорядкувати своїй владі все князівство і згодом успішно протистояти

намаганням великих князів київських впливати на розвиток подій у Галичині.

Спираючись на це досягнення, його обдарований син Ярослав Осмомисл

(1153 – 1187) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра.

Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав підтримував дружні стосунки

з угорцями та Фрідріхом І Барбароссою з Німеччини. Ярослав був натурою

сильною й палкою, часто нестриманою у своїх поривах, але був добрий

політик та добрий господар. Він ще більше скріпив своє Галицьке князівство,

зробившись одним з найпотужніших руських князів свого часу. Торгівля

збагачувала землю й давала князю ресурси для утримання сильного війська й

активної закордонної політики. Столиця держави Галич став великим

торговельним та культурним осередком. Тут можна було зустріти купців зі

сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи, і

пам’яткою цих впливів лишилися останки Пантелеймонівського храму , що в

своїй архітектурі і в красотах носить риси двох стилів: візантійського й

романського. Саме місто було дуже добре укріплене.

Одначе зовнішній силі держави не зовсім відповідали справи

внутрішні. Вже за Володимира дуже велике значення придбала боярська

верства, що перетворилася помалу в родову та земельну аристократію з

колишніх дружинників. Бояри претендували на участь у владі, домагалися,

щоб князь нічого не робив без боярської думи (ради), захоплювали вищі

уряди. Уже в часи Володимирка боярські «коромоли» стають язвою,

болячкою галицького життя. За Ярославського правління бояри стали

настільки впливовими, що примусили князя, який перебував у апогеї

могутності, зректися своєї другої жінки Настасії і згодом спалили її на

вогнищі. Помираючи (1187) Ярослав Осмомисл поділив свою державу між

синами – Олегом (сином Настасії) та Володимиром (сином шлюбної жінки

Ольги Юріївни). Одначе, як тільки він помер, бояри вигнали Олега і

Володимир залишився князем сам. Та він не мав позитивних прикмет свого

діда і батька, був п’яниця та розпусник. З боярами він не вмів дати собі ладу,

і ті збунтувались проти нього і вигнали з Галича (1188). Вони запросили до

себе на князівство талановитого Романа Мстиславича волинського, внука

Ізяслава ІІ київського з дому Мономаховичів.

Та зразу це призвело до великої усобиці. Володимир Ярославич утік зі

свою родиною до Угорщини шукати помочи. Король Бела ІІІ дійсно прийшов

з військом, витіснив Романа й зайняв Галич, одначе не повернув його

Володимирку, а проголосив себе за «короля Галичини» й залишив своїм

намісникам у Галичу сина Андрія (1189). Бояри спочатку були задоволені з

того, бо фактично самі правили краєм. Але скоро угри дались усім взнаки. Та

і взагалі на все населення чужоземна окупація справила дуже прикре

враження. Особливо постало проти неї православне духовенство, і київський

митрополит почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку

землю з-під влади чужинця. Син Івана Берладник зібравши невелику

дружину намагався це зробити, та угри побили його й узяли в полон, де він і

помер від ран. Тим часом Володимир втік від короля Бели, у якого був у

полоні і подався до імператора Фридриха Барбароси прохати про допомогу.

Але останній був зайнятий приготуванням до свого хрестоносного походу і

йому було не до галицьких справ. Він тільки доручив польському королю

Казимиру Справедливому, як своєму васалу, допомогти Володимиру. Коли

Володимир з польським військом явився в Галичину, всі зустріли його з

радістю, угрів вигнали, і Володимир знову сів у Галичині. Ця перша угорська

окупація тяглася недовго, всього рік. Володимир до своєї смерті (1199)

князював у Галичі, спираючись між іншим на протекцію свого дядька

Всеволода Суздальського. З його смертю припинилася династія

Ростиславичів, бо два сини Володимира залишилися в Угорщині і більше вже

на Україну не повернулися.

Хоч Володимир врешті знов сів на престол, він став залежати від бояр

більше, ніж будь – коли. Цей прикрий епізод став типовим, що часто

повторювався протягом наступних п’ятдесяти років: сильний князь об’єднує

землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його

слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для

втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з’являється інший

сильний князь і не опановує ситуацію.

Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче

значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть

епохальні, наслідки для всієї Східної Європи. Людина, що здійснила таке

об’єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1199 – 1205),

найвидатніший князь на цілій Україні – Руси ХІІ ст. За короткий час йому

вдалось сполучити в одних руках Галичину і Волинь і створити нову велику

державу, яка об’єднала українські землі від Карпат до Дніпра.

Утворення Галицько – Волинської держави мало велике значення, це

був сильний політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаю

чого Києва. У своїй об’єднаній державі князеві довелося повести досить

рішучу боротьбу з галицьким боярством, що виступало проти посилення

княжої влади. У ній Роман Мстиславич не гребував ніякими засобами, щоб

тільки знищити зухвалу боярську опозицію. Літописець говорить, що його

улюбленою приказкою було: « Не знищивши рою, не поласуєш медом; не

буде пахнути коріння, поки його не потовчеш!». У 1203 році Роман

оволодіває Києвом та стає великим князем. Він також підкорив князів

чернігівських, приєднав до своїх володінь Переяславщину та Київщину.

Територія майже всієї Південно – Західної Русі перебувала під владою

Романа Мстиславича. На зламі ХІІ – ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь

Галицько – Волинське князівство не поступалося Священній Римській

Імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств середнього

Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя

поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави

Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів

західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг – Дністер витісняє

занепадаючий шлях « із варягів – у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що

свідчить пропозиція Папи Римського 1204 року в обмін на прийняття князем

католицизму коронувати його. В останні роки життя він запропонував

модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення

князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам,

запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель

старшому сину з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори

київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано

успішних походів на половців, разом із тим він заглибився далеко на північ у

польські та литовські землі. Прагнення розширити межі своїх і без того

величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 році йдучи

польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне

об’єднання, яке він створив, протрималося всього шість років – занадто

короткий час, щоб із нього могло викристалізуватися якесь стійке політичне

ціле.

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між

князями, боярські інтриги, посилилося чужоземне втручання – ці три вічних

нещастя, які врешті – решт розвалили держави, що він так невтомно її

будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові – два роки, й

галицькі бояри прогнали їх разом з їхньою вольовою матір’ю, княгинею

Анною. Вдова Романа з дітьми спочатку зачинилась у Володимирі на Волині,

але, боячись, що бояри видадуть її ворогам, втекла потай з міста до Польщі.

Польський король Лєшко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила

вислав до Угорщини, до короля Андрія. З цього часу для молодих

Романовичів настали часи, повні тривог, а для Галичини – сорокалітній

період усобиць, дуже красномовно названий в галицько – волинському

літопису « Великим мятежем».

Спочатку Галичину захопили три Ігоревичі. Але вони не знайшли

спільної мови з галицькими боярами, та не бажаючи ділитися владою з