Курсова робота - Коліївщина - Хід, причини та наслідки

Подождите немного. Документ загружается.

були, становили органічну частку світогляду трудящих мас. його ніколи не

вдавалось викорінити з народної свідомості. Тут були безпорадними будь-які

зусилля панівного класу, його найхитромудріші і най-підступніші заходи,

зрада певної частини повстанців, зокрема представників старшини і міського

патриціату, розпалювання правлячою верхівкою ворожнечі серед трудящих

різних національностей.

Природні для народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися

завжди з особливою силою саме під час великих народних повстань. У XVIII

ст. антифеодальна боротьба на Правобережній Україні була найбільшим

напруженням класової боротьби в Речі Посполитій взагалі. Атмосферу

близької бурі в Польщі, на думку сучасників, раз-у-раз наелектризовували

народні повстання і постійний рух незадоволеного рабським становищем

українського селянства Під впливом широкого гайдамацького руху на

Україні напередодні 1768 р., в Польщі з'явився так званий «Проект

конфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитої

повставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи

тиранії.

Цей документ, відомий ще під назвою Торчинського маніфесту

, був

поширений на Україні в 1768 р. на польській і українській мовах. Він свідчив

не лише про намагання принаймні якоїсь частини пригноблених об'єднати

свої зусилля проти класового ворога, але й про наявність у повсталих певної

програми дій. Адже саме ця сторона антифеодальних повстань особливо

мало досліджена істориками. Нам відомі в деталях факти повстання, його

причини, картина його придушення, але ми дуже мало, а то й нічого не

знаємо про те, що думали повстанці, яка була мета їх дій. Думається, що саме

з цим зв'язане властиве деяким історикам певне перебільшення моменту

стихійності і безпорадності селянських повстань.

У ТорчинськОму маніфесті є виразно сформульована вимога ліквідації

кріпосницької системи, запровадження спадкового права селян на їхній

землі, права користування лісними угіддями, обмеження підводної

повинності. Маніфест вимагав допуску селян до органів місцевого

управління. Автори його загрожували панам знищенням і недвозначно

натякали на часи Богдана Хмельницького та Костки Наперського. Сама по

собі ця згадка говорить про свідоме прагнення до об'єднання антифеодальних

сил України й Польщі. Автор чи автори Торчинського маніфесту відчували

наближення широкої хвилі антифеодальних рухів у Речі Посполитій і,

користуючись з сприятливої ситуації, звертались до селянських мас різних

національностей з такими словами: «Настав час вибитися з рабського стану,

якого не терплять наші брати в жодній спадковій монархії і навіть в

турецьких володіннях».

Про те, що Торчинський маніфест мав під собою широку соціальну базу,

інакше кажучи, був виразом думок і прагнень широких кіл населення не

лише частини, але й всієї Речі Посполитої, говорять його реальні наслідки.

Налякані можливістю об'єднаних дій пригноблених у Речі Посполитій,

правлячі кола видали законодавчий акт про обмеження влади шляхти над

селянами. Заборонялося свавільно страчувати селян. Це був перший за

довгий ряд віків акт обмеження, або, принаймні, спроба обмеження влади

феодалів у Речі Посполитій. Ми маємо тут яскравий приклад того, як класова

боротьба поступово вносила зміни у феодальне законодавство.

Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають

на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в

околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною

формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-

у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до

своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з

Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини»,

як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем

зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина

також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих.

Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви,

Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд

Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,—

селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі,

непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства,

що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний

тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи

про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком

справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-

кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут

зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви,

Криму і навіть Німеччини.

Виступи польських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х

роках XVIII ст., тобто в розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж

до 80-х років. «Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина.

Могутній антифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово

«гайдамака» було співзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на

визволення з-під кріпацького ярма. З цього боку український народ має ще

одну підставу пишатися рухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час

українські повстанці показували зразки героїзму своїм братам по долі

багатьох країн.

З свого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювали

необхідність об'єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску.

Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після

Торчинського маніфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до

польських селян», написаний на Україні, під час повстання 1768 р.

«Громадяни коронні,— писалося в цьому зверненні українських повстанців

до польських селян,— б'є ваш час. Ми надсилаємо до вас ватажків, яким

просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдома жінок своїх коханих, дітей

своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що бог дасть нам, правовірним,

перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщо знищите зміїне плем'я

— панів, що п'ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше, але ви не хотіли

йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішно визволятися

на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже, автори цього

звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанців для

кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братів

по класу.

В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської

війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв

мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про

те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він

іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім'ї Дону, але

бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв'язок між

антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив

ще Д. Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що

«початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки

були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен

гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема.,

був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з

малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а

потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній

Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв'язався з

козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.

Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав

участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також

гайдамака Дем'ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо

також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання

до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців

бореться славнозвісний Максим Залізняк.

Омелян Пугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні

підстави припускати, що саме під час перебування на погайдамачченій

Україні у нього і визрів план загальнонародного повстання. Так само, як

царський уряд побоювався поширення гайдамацького руху на територію

Росії, він боявся і поширення руху Пугачова на Лівобережну Україну, вживав

заходів, щоб «злодеи Пугачова» не дісталися на Запоріжжя. Останнє в очах

як російського, так і польського урядів було розсадником сваволі і

бунтарства. Саме тому незабаром після придушення селянської війни 1773—

1775 pp. Рада при височайшому дворі ухвалила «истребить кош», що і було

здійснено в червні 1775 р.

Переляк панівних класів і урядів Польщі та Росії в зв'язку з Коліївщиною,

наступним повстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в

Росії під проводом О. Пугачова був такий великий, що все наступне століття

пройшло в спогадах і побоюваннях повторення селянської війни. Панівні

класи Російської імперії значною мірою враховували можливість загально-

російського повстання селян, коли розроблявся проект скасування кріпосного

права в 1861 р.

Особливо посилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в

зв'язку з подіями великої французької революції. Відомості про діяльність на

Україні агентів революційного французького уряду в цей період

підтверджуються тим, що в Конвенті не раз ставилося питання про

перспективи антифеодального руху на Україні. Як свідчать різні документи,

селяни в цей час частенько нахвалялися вчинити з своїми панами «по-

французьки»

. Ожили спогади про мужніх керівників Коліївщини.

Творилися легенди про закатованих героїв, які ніби живуть і в певний час

прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися, зокрема, чутки

про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ від панщини. Щоб

запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству, заборонялися

будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв'язку з цим були

заборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечках

України і на які з'їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так із

більш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося в

спеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»

В країні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальні

комісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприяти

виникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на

Волині. Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в

історію. Селян хапали і ув'язнювали за кожне необережно кинуте слово,

віддавали на тортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для

усунення можливості повстання-була також заборона продавати українським

і білоруським селянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що

можна було використати для виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито

аналогічних заходів на території Польщі, але там були інші способи

утримання селян в покорі. Там здавна в кожному більш-менш значному селі

стояла озброєна шляхетська сторожа. З її допомогою повстання

придушувались в самому зародку. Цим значною мірою пояснюється та

«довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей, незнайомих з

конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, поряд з

поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах

формування рабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші

повстання польських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було

легше сховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька

залежність та відповідно менший нагляд за селянами.

Хоч великого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х

роках напруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно

свідчило про наявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької

системи. «Грізним явищем для феодального господарства по всій Речі

Посполитій були постійні втечі і переходи селян. Протягом всієї другої

половини XVIII ст. тисячі селян тікали з Малої Польщі, де був особливо

жорстокий визиск, на українські землі. В свою чергу із Західної України

селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід і південь України» .

Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в

місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість

традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували

представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене

ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини.

Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села

хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за

участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р.

селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис.

селян. Воно

' також зазнало поразки, але пам'ять про нього живила дух опору

феодальному визиску в наступних поколіннях.

Значних розмірів досягли селянські рухи в Західній Польщі, на землях, що

були відторгнуті від Польської держави мілітаристською Пруссією.

Загострення класової боротьби тут у другій половині XVIII ст. було зв'язане з

посиленням панщини і політикою онімечення населення. Тяжкий соціальний

визиск і національні переслідування в Сілезії створили умови, близькі до тих,

які існували на Україні напередодні Коліївщини. Не дивно, що місцеві

селяни раз-у-раз згадували гайдамаків і коліїв.

Великі селянські повстання, що відбулися в Польщі, на Україні, в Росії, Литві

і Білорусії, викликали жваву реакцію в усіх шарах європейського суспільства.

Кращі люди Російської держави гаряче закликали до знищення феодально-

кріпосницької системи.

Добре розумів історичне місце Коліївщини і зв'язок селянських повстань на

Україні з революційними подіями в процесі знищення феодалізму в Європі

геніальний український поет і мислитель Т. Г. Шевченко. Він бачив зв'язок

між українськими антифеодальними рухами і аналогічними рухами в Росії,

між Коліївщиною і селянською війною на чолі з Пугачовим. Невипадково він

зв'язував згадки про них у вірші «Москалева криниця»:

Минали літа тихо, тихо, і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над

Уралом.

Жодна подія з історії України не хвилювала так поета, як гайдамаччина.

Головна ідея його «Гайдамаків» — знищення кріпосництва і пропаганда

нової Коліївщини. Т. Г. Шевченко хотів показати онукам гайдамаків шлях до

визволення, шлях можливий, на його думку, тільки через нову велику

селянську війну. В такій війні Шевченко вбачав загибель не лише польського

і українського панства з його тиранією, але й російського царизму. «Згинув

давній Вавілон,— каже поет,— згине і сучасний Вавілон».

Наростання антифеодальної селянської боротьби в 40-х роках XIX ст.

пробудило активний інтерес прогресивно настроєної інтелігенції в Росії до

подій на Україні XVIII ст. В зв'язку з цим цензурний комітет всіляко

перешкоджав виданню шевченківських «Гайдамаків».

Велике враження Коліївщина справила на польську демократичну

інтелігенцію. И. Лелевель, вчений, історик, громадський діяч і революціонер,

людина, про яку з пошаною говорили К. Маркс і Ф. Енгельс, роздумуючи над

боротьбою українського селянства, вважав її явищем прогресивним і

необхідним не лише для України, але й для Польщі. «Магнати і старости,—

писав Лелевель,— разом з єзуїтами і орендарями кували кайдани козакам.

Пани і управителі звикли поводитись з селянами, як з рабами... вихід був

один — повстання». І це повстання для нього було «видовищем

зворушливим і прекрасним», бо це був захист прав людини, її гідності і

людської цінності. Аналогічні думки висловлював і Тадеуш Кремповецький,

видатний польський громадський діяч, а також інші прогресивні діячі

Польщі XIX ст.

Серед польських організацій першої половини XIX ст., що мали на меті

ліквідацію в країні кріпацтва, на особливу увагу заслуговує громада під

красномовною назвою «Умань». Коли членам організації «Умань» закидали,

що їх назва символізує возвеличення різні і розбою, вони відповідали, що їм,

дітям Умані, шляхті, випало взяти ім'я цього театру жорстокостей, щоб перед

небом, вітчизною і людьми сповнити покуту за провини своїх батьків.

Панівні класи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю.

Словацький, іронізуючи над переживаннями представників шляхетського

табору, писав: «Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс

українських, тремтиш, коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице

Келинських (Келинський швець, організатор повстання в Польщі за часів

Костюшка). Може зіткнувся з примарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто

ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина для Словацького була виявом натхненного

духу вічного революціонера.

Коліївщина будила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах,

де ще існував феодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р.

лунав заклик до селян йти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти

за прикладом українців і словаків. В цих закликах говорилося, що «не слід

боятися нових Робесп'єрів і Гонт, бо терор розчистить дорогу правді і

справедливості».

Таким чином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна

українського народу, що не стихала протягом всього XVIII ст. і

кульмінаційним моментом якої була Коліївщина 1768 р., мала широкий

розголос і вплив на антифеодальну й визвольну боротьбу інших народів.

Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла за рамки чисто

стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тих

селянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували

собою агонію феодального ладу і кріпосницької системи.

Саме тому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний

кінець, наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні

десятиліття і не лише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також

і в інших країнах Східної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще

молодий і несвідомий своєї історичної місії, паросток нової революційної

сили, майбутнього робітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску

повсталого селянства, прагнення до об'єднання з братами по класу сусідніх

країн, прагнення, яке такою мірою ще не виявлялось в історії попередніх

селянських повстань.

Відійшли в минуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам'ять

про мужніх борців, що стояли біля джерел класового єднання братніх

народів, соратників у боротьбі за світле майбутнє [9, 97-109].