Курсова робота - Коліївщина - Хід, причини та наслідки

Подождите немного. Документ загружается.

Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків

— убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні

охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну,

відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого

православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли

за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла

Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було

пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю

Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й

шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього

видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них

участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно

посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали

до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників,

розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола

чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького

поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,— сягнула 300 чоловік,

здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на

поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».

Місто Сміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало

такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100

кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його по-

хід був облитий кров'ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав,

Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що

утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і

комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були

зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і

євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав,

радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву,

древнє українське місто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з

найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й

противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань — центр

західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарів

особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном

як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва

(zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в

Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь

Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.

По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському

старості князю Яблоновському,— торгове і досить укріплене містечко зі

значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000

поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Ді-

знавшись про гайдамацькі наїзди,— говорить Липоман,— до 200 сусідніх

дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів

захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку,

але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта від-

крити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за

життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й

замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло,

їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на

списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись

селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].

1.4. Уманська різня

Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння

Уманню – могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном

фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В

арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її

власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки

надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими

повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі

надії М.Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону,

ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з

нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням

зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М.Залізняком,

користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.

Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав

старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно

встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с.

Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І.

Гонта з сім'єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.

Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що

перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів

про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом - Орадовкою ).

Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум,

знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка

Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про

події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він

«був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але

і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його

можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також

відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся

постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу

роль в повстанні 1768 р.

Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка

козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На

загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми

не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете

залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від

нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з

М.Залізняком. З'єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від

Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання

надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати,

що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.

Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина

повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша - з боку

Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника,

селяни і козаки не знали втоми - вони кілька разів підряд кидалися на

зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю.

Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.

Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе

фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки

небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх

творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства

кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива

боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а

повстання 1768 р. як «Уманська різанина».

Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити,

що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній

жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в

пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ

відповідав тим же - фізичним знищенням представників пануючих станів.

Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти - народні маси добре розуміли

це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх

пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки

переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані -

понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв

мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над

шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися

розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських

творів (замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно

відомо (і це відзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта

врятували десятки (якщо не сотні) людей - представників різних станів, а

також дітей і людей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися

помітно гуманніше, чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров'ю,

що залила, всю Правобережну Україну.

1.5. Організація життя на захоплених М.Залізняком територіях.

Новий етап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і

ряду інших районів Правобережжя. Необхідно було організувати

господарське життя на звільненій території, створити народні органи влади і

забезпечити їх нормальне функціонування. І слід зазначити, що в умовах

озброєних зіткнень, що не припинялися ні на один день, із загонами

польської шляхти М. Залізняк і його найближчі сподвижники зробили для

цього багато що, дуже багато що. Вони проявили себе справжніми

народними керівниками.

Резиденція повстанців знаходилася в урочищі Карповці біля Умані.

Згадані вже О. Поламаний і О. Бочка говорили в Коші: «Цей імянующийся

полковник Железняк має управітельную резиденцію над оним містом

Уманню і цілою губернією Уманською, і всякі між тамтешніми жителями

розправи проізводить». Характерний, що М. Залізняк виступив рішучим

супротивником необгрунтованих репресій з боку повстанців і фізичного

знищення поляків, що знаходилися на території, зайнятій селянсько-

козацьким військом. Між обома сторонами налагоджувалися нормальні

взаємини, в яких релігійна і етнічна приналежність була такою, що далеко не

визначає. Нам добре відомо про соціальні акції, зроблених М. Залізняком і

його сподвижниками на території, зайнятою повстанською армією. Було

проголошено звільнення селян від влади польської шляхти, знищення

панщини і інших феодальних повинностей. Типовою в цьому відношенні

була діяльність отамана Павла Тарана у Володарці. Згідно свідоцтвам

очевидців подій, він, «наказавши всій Володарській волості селянству в

містечку зібратися, останньому заборонив на панщину ходити і нічого

панського не робити...». У містечку і навколишніх селах організовувалося

селянсько-казацьке самоврядування, яке «відсторонило колишніх

приказчиків», здійснило перепис майна і прибутків поміщиків і ін. У своє

користування селяни отримали також робочу худобу з магнатських маєтку

Аналогічні дії повстанців зафіксовані і інших районах Правобережжя,

звільнених від влади польських феодалів. У Каневі, наприклад, згідно

повідомленню П. А. Румянцева до Петербургу Катерині II (червень 1768 р.),

запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхти почали «фундирувати там

порядки економічні, до чого вже і визначений від них економ з тамтешніх

жителів городовий писар грецького ісповеданія»: [219-222, 7]

Всемилостивейшая, державнейшая, великая государиня

императрица и самодержица всероссийская, государиня всемилостивейшая!

Вашему императорскому величеству всеподданнейше я доносил, от

15 числа текущего месяца, о вышедших в Переяслав из Польши поляках:

Луке Вилуцком и Яне Малчевском, которые, по возмущению в своей

стороне, ищут, до успокоения того, чтоб им не возбранено прожить под

покровительством в империи вашего величества. А от 12 июня рапортует ко

мне полковая переяславская канцелярия, что в тот день с таковыми-ж

просьбами прибыли в оной-же город: старосты каневского Потоцкого

губернатор Игнатий Новицкий, губернатор-же корсунский Семен

Носачевский, да каневский козацкий полковник Антон Зеллер и порутчик

Петр Мадераш, капралов два и рядовых жолнеров двадцать три, первые со

многими своими фамилиями. И при сем случае означенный губернатор

Новицкий, который еще до прибытия своего в Переяслав прислал сюда с

преждевышедшим поляком Малчевским детей своих, отношением полковой

канцелярии объявил; 9-го числа сего июня вооруженных тридцать человек

козаков, въехавши в город Канев, прислали одного к нему козака, объявляя,

что они, в силу указа вашего императорского величества, от кошевого войска

запорожского туда посланы и требовали, чтоб он губернатор у них явился

для принятия повеления, и когда он просил показать себе указ, то они письмо

ему и показали под титулом вашего импораторского величества,

подписанное запорожским атаманом куреня уманского, которого прозвание

он позабыл, с приложением печати запорожской, и в то-же время напали на

замок, зажгли город и умертвили многих из шляхетства и служащих; и когда

видел, что, к их-же стороне преклоняся, так сами полские козаки, яко и

обыватели тамошние, содействовали разорению замка, он, поели недолгой

обороны, принужден был бежать, спасая жизнь свою, чрез Днепр в границы

державы вашего императорского величества. Вслед за прибытием в

Переяслав означенных поляков, прислано в тамошнюю полковую

канцелярию от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством, с

нарочным того-ж местечка обыватедем Сергеем Споришем доношение,

показуя, что они, предваряя намерения господ своих, яко-бы на погубление

их взяться, и видев, что и попы свои за одно с теми сделались на них

гонители, призвали к защищению своему запорожских козаков, которые,

когда от послушания им отрекся губернатор, сожгли замок, и требуя, как им

поступать дальше, от той канцелярии совета и наставления. А и присланные

с сим нарочные своим также допросом согласно, как и губернатор Новицкий

показал о вышеописанном происшествии, и что когда из местечка Канева

полковник Зеллер с жолнерами бежали за границу российскую, то

запорожцы гнались за ними по Днепру лодками и настиг некоторых предали

смерти, и возвратясь живут и до днесь в местечке в Каневе, учреждая там

порядки экономические, к чему уже и определен от них экономом из

тамошних жителей городовой писарь греческого исповедания. Жиды-ж де,

как в Каневе, так и в других тамошних местечках, все при сем случае

умерщвлены и ни единого нигде уже не осталось. Я не будучи снабден ни

откуда никаким повелением на нынешний случай обстоятельств польских,

следственно и сведения прямого не имею о том, что до сих дел касается; а

зная, что корпус войск вашего величества, в Польше находящийся, действует

оружием против злонамеренных конфедератов, то как из уведомлений, в

Малую Россию присылаемых, открывается, что во всей окружности местечка

Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется

до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого,

восстают против владельцев своих, и в своем возмущении приняли тут

средства жесточайшие, а напротив другие, поборники римского исповедания,

нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства

производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен

протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря

Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители

собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных. Сам-же

староста каневский Потоцкий не кажется мне, чтоб когда был усердно предан

интересам вашего императорского величества, по рассуждению сего, что как

об нем теперь, так и о других, видать нельзя, с которой стороны находятся. И

не имевши себе наставления, кого в сих близ границы лежащих местах, при

нынешнем смятении защищать должно, но если-же на мне, по высочайшей

вашего императорского величества воле, лежит должность охранять целость

границ и жителей, дабы иногда в неведении не причинить досады

добронамеренным и не попустить-бы недоброжелательствующим

распространять свои озорничества не только над доброжелательными

поляками, но и на самих подданных на границах живущих, осмеливаюсь при

донесенни о вышеписанном вашему императорскому величеству

всенижайше просить на все то высочайшего указу, дабы я по тому все точно

соблюл, что к преуспеянию высочайших интересов вашего величества

нужно, и как поступать по нынешним (?) каневских жителей и тому

подобным, если произойдут. Но теперь, поелику не знаю, чтоб от вашего

императорского величества даны были на сей случай какие особенные

поведения запорожским козакам, в моей команде находящимся, а по

поступкам их считая быть каковой либо разбойнической партии, восприял

сии меры, что навидавшись, если они в показанном местечке польском и

ныне находятся при своих предприятиях, предосторожно б туда, дабы они

под видом повеления вашего императорского величества не произвели собою

вредных следствий, отправить команду, состоящую в пятидесяти человек

карабинеров и ста козаков малороссийских, при офицере, для взятия оных

пристойным и тихим образом, прежде однакож осведомясь, для каких

причин туда они пришли. Вышеобъявленным-же чинам с фамилиями и

жолнерам польским даны в Переяславе квартиры, и приличное благодеяние

велел я оказывать [12] .

Зерна свободи, посіяні,, М.Залізняком і іншими козацькими

отаманами рясно проростали в душах людей, виявлялися в їх діях і вчинках.

Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичних документів

поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянами

фольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення

селян, звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив

майже всі правобережні українські землі. Один з керівників володарських

маєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що

власники бігли або були знищені на території від Володарки до

Староконстянтинова. У іншому документі повідомляється про припинення

дії королівської влади в Богуславському, Корсунському, Канівському,

Звенигородському, Черкаському, Черніговському, Білоцерковському і інших

староствах, а також Смілянському, Жаботинському Косоватому,

Мошинському, Межирицькому, Леснянському і Тетієвському ключах.

Безумовно, цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М.

Залізняка. Керівник повстання виступив ініціатором створення спеціальної

повстанської канцелярії, в якій вирішувалися різні господарські питання,

розглядалися скарги населення і виписувалися пропуски за межу ремісникам

і торговим людям. Наприклад, відомо, що в межах земель Правобережжя під

надійною охороною повстанців і в цілковитій безпеці знаходилися турецькі

купці (про це ми дізнаємося з листа М.Залізняка каймакану м. Балта Якуб-

Ага).

У різні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за

підписом М.Залізняка. Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних

документів повстанців надзвичайний красномовно. У одному з них від 13

червня 1768 р. М.Залізняк призначив якогось Федора Осадчого старшим

містечка Теплик і Теплицького ключа і поставив йому в обов'язок, «аби він...

у доброму стані стримував, як то: аби мав владу судити, радити і у всяких

випадках добрі справувати, добрим добре воздавати, а злих бунтівників

смертельними киями карати...». Універсал свідчить, що представники М.

Залізняка на місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.

У якому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході

повстання? Які нові елементи з'явилися в повстанській ідеології? Що є в

даний час у розпорядженні учених документи не дають повної відповіді. Вже

під час першого допиту в Каргопольському карабінерному полку (26 червня

1768 р.), тобто коли доля його була фактично вирішена наперед, М. Залізняк

основне завдання своєї боротьби убачав в «викорінюванні конфедератів», що

показалися в Польщі, знищенні феодалів і їх прибічників, «де скільки

знайдено буде». Визнання керівника Коліївщини мало чим відрізнялося від

інших повстанських отаманів. Так, Семен Неживий на допиті в Київській

губернській канцелярії стверджував, що виступив разом с М.Залізняком «для

захисту від поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання,

що не хочуть прийняти унію християнського народу і що нібито поляки

збивають на нових російських монетах державну корону і високий е. і. в.

портрет»30. На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман

Павло Таран і інші учасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві.

Проте, враховуючи супутні ним обставини, очевидно, сподіватися на

щиросердість визнання керівників повстання не доводиться.

Правдивішими, такими, що відображають настрої і сподівання

народу, були інші документи М. Залізняка і його найближчих сподвижників,