Курсова робота - Коліївщина - Хід, причини та наслідки

Подождите немного. Документ загружается.

280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через

Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни

Придніпров'я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької

Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.

Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної

України стала районом активних торговельних зв'язків з козацтвом

Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана

Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр.

пограбувала 424 коза-ків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з

рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від

рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу,

гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав

вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на

те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю

без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.

Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних

зв'язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з

Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них

були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже

цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна .

Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Пра-

вобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з'явився тут уже з

трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й

турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього

купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього

товарів і грошей на 1350 крб.

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише

на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната

Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах

не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби

вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв'язків селянського господарства з ринком у XVIII ст.

сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили

взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали

підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова

в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначе грунт за 6 крб. і 3 куфи

дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував грунт протягом 9

років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта.

Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12

наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху

розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в

першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з

північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні

райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в куплі та

продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у

«підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені

звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на

зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх

потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та

пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх

«підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського

господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху

товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Право-

бережної України втягувалось у зв'язки з ринком не лише в чиншових

маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на

чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в

руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд

(Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Ко-

стянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку,

їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час,

селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані»,

«заробні» грунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це

свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались

розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на

ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й

обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню

заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв'язок з ринком шляхом

продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок

малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми.

Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи

значні резерви найму.

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське

староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського

маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому

23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в

46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману

працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв'язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст.

було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці.

Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба

пам'ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що

«безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об'єкт

для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли

загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної

експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і

боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на

слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та

повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш

постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни

мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст.

досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян

підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням

феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою

рентою. Отже, якраз введення панщини з'явилось головною економічною

причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де

більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50

—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше

Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на

одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали

напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти

феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які

хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились

бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій

частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони

бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях

орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав

бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів

тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О. П.

Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що

найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де

феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де

переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де

управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю

— збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та

своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом

проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю,

за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних

товаровиробників [56-66 ; 4].

РОЗДІЛ 2 ХІД ПОВСТАННЯ

1.1. Початок повстання.

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні)

прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим

Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у

зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її

впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії).

Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть

Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством,

полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там

собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і

прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою

ним самим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,—

у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік,

озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-

433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії

(березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна

нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони

так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте

слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були

розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і

села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші

місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що

в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що

склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто

покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток

подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не

багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в

Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе

звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?»,

він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я

гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області

Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого,

пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років...». На Запоріжжі

утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З

повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми

дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на

заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на

рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в

шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі,

зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого

народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово

М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з

пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі

документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють

про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях,

розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що

таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна

вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного

чинника і роль управителя православних монастирів і церков на

Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на

цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У

цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила

полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для

організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за

абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його

діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для

дискредитації повстання, а в майбутньому - його придушення [214-216,7].

1.2. Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського

монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу

істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його

дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших

дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом,

агітатором й фанатичним оборонцем православ'я, чия діяльність буцім-то і

спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини.

Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій

літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його

головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна

традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває

історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-

Яворського - Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського

монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом,

освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж

інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають

скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. - ігуменом-настоятелем цієї

монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу

переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши

йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що

знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії.

Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону пра-

вослав'я: "исторгнуть его из зубов униатских". Проповіді Мелхиседека

знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась

релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в

церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не

викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека,

спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком

Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем

Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне

народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов

Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С.

Грушевський називав його діяльність "видатною", а Дм.Дорошенко

підкреслював, що "цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали

знову вертатися до православ'я".

Зміцнення позицій православ'я занепокоювало уніатів, тому

митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це

змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.

Всі дослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського

монастиря привітно зустріли в Петербурзі, йому була влаштована аудієнція

у Катерини II . Катерина II вручає йому листа до російського посла посла

при Варшавському дворі Миколи Васильовича Рєпніна де запропоновано

порушити питання про становище православних на Правобережній Україні.

Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився до прохань

православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як як вважає

Ю.Мариновський , що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішив

свої особисті , сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії було

юридично оформлено "шляхетство" роду лубенських Значко-Яворських, які

походили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб

"Косцеша".

Не всі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно

становища православних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав

уніатам припинити переслідування православних, а Г.Ю.Храбан дещо

обережніше твердить, що Мелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну

пропаганду. На наш погляд, друге твердження вірогідніше, що

підтверджується листом ігумена Христо-нопільського уніатського монастиря

Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграла діяльність

Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону про

релігійну толерантність.

Г.Ю.Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з

документів, які привіз мотронинський ігумен копію і через священиків

довело їх зміст до відома населення. Чутки про королівські привілеї

поширилися далеко на захід від Дніпра.

Може саме тут і криється таємниця так званої "Золотої грамоти"?

Історики сходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це

підробка. Але ж цікава думка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що

якийсь документ безсумнівно був в руках у поводирів повстання. Про

поїздку ігумена Значко-Яворського до Петербурга і Варшави було відомо. З

Варшави він привіз королівські привілеї, то чому б не розпоширюватися

поголосам, що такий документ був привезений і від Катерини II, але

розповсюджений таємно.

Заручившись підтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на

унію. За свою діяльність він був заарештований. Тільки в 1767 р. йому

вдалося втекти з тюрми.

Тут ми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек

участь у повстанні, чи було "висвячення ножів", легенда що переходить з

одного історичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський

доводить, що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в

Мотронинському Троїцькому монастирі не з'являвся, хоча залишався його

ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.