Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
471
Розділ 12
коване впровадження української мови. Зокрема, П.Скоропадський із цього приводу
зазначив: «Я особисто вважав, що державною мовою на Україні повинна бути укра-
їнська, але нічого не мав проти того, щоб з часом обидві мови, тобто російська і
українська, були рівноправні»
74
.
На державному рівні вживалися серйозні заходи зі впровадження української
мови. Офіційні документи публікувались у «Державному вістнику» українською. По-
при переважання на зібраннях уряду російської мови, журнали засідань Ради міні-
стрів і Малої Ради міністрів, як правило, перекладалися українською. Велике значення
надавалося українській науковій термінології. Зокрема, в Державній канцелярії при
департаменті законодавчих справ була утворена термінологічна комісія зі знавців
української мови. На неї «покладалося розроблення української термінології в сфері
державного права та редагування з боку правильності державної мови ріжних зако-
нопроектів і других актів»
75
. Голова комісії користувався правами начальника відділу
департаменту міністерства. Прикметно, що до роботи комісії залучалися фахівці на
тимчасовій основі, отримуючи за кожне засідання 25 крб, утворювалися й галузеві
термінологічні комісії. Зокрема, при міністерстві шляхів сполучень
76
.
Слід зазначити, що Б.Бутенко належав до тих небагатьох міністрів, які приділяли
значну увагу впровадженню в апараті та службах МШС української мови. Вже 17 трав-
ня він видав наказ про українізацію міністерства. Зокрема, у ньому наголошувалося:
«Наказую твердо пам’ятати, що в Українській Державі державна мова є українська».
Визначалася ціла низка заходів зі впровадження державної мови в офіційне діловод-
ство. Особлива увага приділялася телеграфу, де вводилися посади коректорів, які
мали «виправляти телеграми більш важливого змісту». Керівники залізниць насам-
перед мали подбати про заміну офіційних реквізитів – печаток, штемпелів, бланків, а
також придбати для друкарень українські шрифти. Б.Бутенко також видав інструкцію
керуючим залізницями організовувати курси української мови. У штаті міністерства
була введена посада інспектора цих курсів
77
.
Приступаючи до виконання обов’язків військового міністра, генерал О.Лігнау в
наказі від 15 травня серед інших завдань розбудови збройних сил вимагав: «Все діло-
водство, всі офіційні відношення неухильно вести на державній мові. У всіх установах
і частинах організувати невідкладно курси українознавства, маючи на меті доведення
у найближчий час знання державної мови до належної високості»
78
.
МВС наприкінці липня видав наказ про вживання української мови у поштово-
телеграфному відомстві. В документі констатувалося, що українська мова є держав-
ною. Начальникам округ наказувалося домагатися того, щоб співробітники пошти,
телеграфу і телефону під час виконання службових обов’язків, включаючи й листу-
вання, вживали лише українську. Нові працівники мали «володіти як в слові, так і
письмі українською мовою»
79
.
Особливої гостроти набуло впровадження української мови в судочинстві. На
думку П.Скоропадського, міністр М.Чубинський чудово розмовляв українською, знав
українську літературу, задовго до революції писав статті українською мовою. Але,
будучи неупередженим у питанні національному, він намагався підібрати собі висо-
кий за своїми знаннями і моральними принципами персонал. І тому доводилося йти
проти українських діячів, «які хотіли якоїсь… українізації на шкоду справі правосуд-
472
Розділ 12
дя»
80
. Ці слова на захист міністра юстиції гетьман писав у 1919 р., трохи раніше, ніж
Чубинський став денікінським обер-прокурором, виявивши всю міру «українського
патріотизму». На службу урядові Півдня Росії пішли колишні міністри В.Колокольцев,
Б.Шуцкой та ін.
В умовах ослаблення гетьманського режиму питання вірності державних служ-
бовців урочистій обітниці стало неактуальним. Порушення зобов’язань перед Україн-
ською Державою і Ясновельможним паном Гетьманом було досить поширеним серед
цивільних урядовців і масовим у військових. Причин такого явища кілька. По-перше,
переважна більшість службовців присягали новій владі з необхідності забезпечення
свого матеріального побуту. По-друге, далеко не всі розділяли концептуальні заса-
ди будівництва Української Держави як самостійної, базованої на регенерації права
приватної власності, відновлення поліцейських структур тощо. І нарешті, оголошення
гетьманом грамоти про федерацію з небільшовицькою Росією стало моральним при-
кладом і водночас індульгенцією на порушення присяги.
Першим груповим відреченням від обітниці були дії десяти міністрів-кадетів,
які, протестуючи проти українізації складу уряду, висловилися «за зміцнення дер-
жавності на всій протяжності колишньої Російської імперії»
81
. Це призвело до від-
ставки Ради міністрів. Але за місяць з цих же позицій змушений був виступити й
П.Скоропадський, фактично відмовившись від державної самостійності України. З по-
чатком антигетьманського повстання командири корпусів, чимало старшин, включаю-
чи й начальника особистої охорони гетьмана, перейшли на бік Директорії. Більшість
генералів пішли до Добровольчої та інших білих армій. Слід зазначити, що у мему-
арах П.Скоропадський гнівно засуджував генералів Грекова, Осецького, Єрошевича
й інших за відступ від військової присяги. Водночас осуду на адресу тих, хто став
на службу «білій справі» (міністри В.Колокольцев, А.Покровський, Б.Шуцкой та ін.),
гетьман не висловлював
82
.
Оцінюючи роботу урядового апарату та місцевих адміністрацій, П.Скоропадський
писав: «Я далеко не хочу сказати, що центральні управління працювали добре, було
чимало людей непідходящих за своїми знаннями і своїми моральними якостями, але
для дезинфекції всіх цих установ був потрібен час»
83
. Дійсно, сім із половиною міся-
ців – це надто короткий термін для налагодження продуктивної діяльності в галузі
державного управління.
І все ж створення законодавчої бази функціонування державної служби до-
зволило формалізувати відносини працівників органів виконавчої влади з державою,
відсепарувати їхній склад, мінімізувати політизацію управлінських кадрів, особливо
середньої ланки. Це також дало змогу уніфікувати структуру урядових установ і міс-
цевих адміністрацій, визначити обов’язки і права державних службовців, створити
умови для їхнього кар’єрного росту. Взяті у комплексі заходи правового, організацій-
ного та матеріального характеру сприяли підвищенню ефективності інституту держав-
ної служби як важливого владно-управлінського інструменту розбудови Української
Держави.
473
Розділ 12
Посилання до розділу 12
1 Державний вістник. – 1918. – 16 трав.
2 Там само.
3 Крах немецкой оккупации на Украине (по документам оккупантов). – М., 1936. – С.121.
4 Державний вістник. – 22 черв.
5 Там само. – 5 черв.; ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.14.
6 Державний вістник. – 1918. – 10 серп.
7 Там само. – 3 жовт.
8 Там само. – 16 черв.
9 Скоропадський П. Спогади. – К.; Філадельфія, 1995. – С.187.
10 Державний вістник. – 1918. – 5 черв.
11 Українське державотворення. Невитребуваний потенціал: Слов.-довід. – К., 1997. –
С.126.
12 Там само. – С.127; Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–
1921 рр. – К., 1998. – С.85-90.
13 Чикаленко Є. Щоденник. – К., 2004. – Т.2 (1918–1919). – С.78.
14 Державний вістник. – 1918. – 26 черв.
15 Там само. – 14 лип.
16 Там само. – 26 черв.
17 Там само. – 17 серп.
18 Там само. – 6 верес.
19 ЦДАВО України. – Ф.2469. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.116-117.
20 Державний вістник. – 1918. – 22 лип.
21 Сідак В. Спеціальні служби в період Української революції 1917–1920 рр. – С.113-114.
22 Державний вістник. – 1918. – 22 лип.
23 Там само. – 4 серп.; 6 верес.
24 Там само. – 1918. – 20 лип.
25 Скоропадський П. Спогади. – С.170.
26 Державний вістник. – 1918. – 20 лип.
27 Там само.
28 Там само. – 5 лип.
29 Там само. – 26, 29 трав.
30 Там само. – 11 лип.
31 Там само. – 29 лип.
32 Скоропадський П. Спогади. – С.205.
33 Державний вістник. – 11 лип.
34 Там само. – 21 верес., 5 жовт.; ЦДАВО України – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.1.
35 Державний вістник. – 31 трав.
36 Там само. – 3 верес.
37 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.80.
38 Державний вістник. – 1918. – 8 верес.
39 Там само.
40 Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р.: Протоколи і стенограми
пленарних засідань. – К.; Нью-Йорк; Філадельфія, 1999. – С.304-305.
41 Бойко О. Формування території української незалежної держави в часи Української ре-
волюції (1917–1921 рр.) – К., 2007. – С.40.
474
Розділ 12
42 Краткий отчет деятельности делегации крымского правительства в Киеве с 26 сентября
по 16 октября 1918 г. // Крым. архив. – 1996. – №2. – С.62-74.
43 Українське державотворення. Невитребуваний потенціал: Слов.-довід. – С.29.
44 Державний вістник. – 1918. – 17 серп.; ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.6. –
Арк.160.
45 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.92.
46 Науково-документальна збірка до 90-річчя запровадження державної служби в Україні
/ Упоряд. А.Вишневський. – К., 2008. – С.104.
47 Там само.
48 Державний вістник. – 1918. – 11 лип.
49 Нова рада – 1918. – 29 трав.
50 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.47-50 зв; Державний вістник. – 1918. – 5
лип.
51 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.5-8.
52 Державний вістник. – 1918. – 5 лип.
53 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.50.
54 Державний вістник. – 1918. – 5 лип.
55 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.103 зв.
56 Державний вістник. – 1918. – 5 лип.
57 Там само.
58 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.10. – Арк.78-78 зв.
59 Там само. – Арк.77, 101.
60 Державний вістник. – 29 лип.; Науково-документальна збірка до 90-річчя запровадження
державної служби в Україні. – С.106.
61 Там само.
62 Державний вістник. – 11 липня.
63 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.4. – Арк.93 зв.
64 Там само. – Спр.6. – Арк.237.
65 Скоропадський П. Спогади. – С.164-165.
66 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.108.
67 Там само. – Спр.12. – Арк.99.
68 Там само. – Арк.51, 55.
69 Там само. – Арк.37, 263.
70 Там само. – Спр.10. – Арк.119.
71 Державний вістник. – 1918. – 1 жовт.
72 Там само. – 1 серп.
73 Дорошенко Д. Історія України. – Т.2. – К., 2002. – С.73-75.
74 Скоропадський П. Спогади. – С.258.
75 Державний вістник. – 1918. – 22 черв.
76 ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп.1. – Спр.12. – Арк.56.
77 Державний вістник. – 1918. – 6 верес.
78 Там само. – 22 трав.
79 Там само. – 14 верес.
80 Скоропадський П. Спогади. – С.258.
81 Голос Києва. – 1918. – 20 окт.
82 Скоропадський П. Спогади. – С.178.
83 Там само. – С.159.
Державотворчий
процес в УНР
доби Директорії
Розділ 13.
476
Розділ 13
477
Розділ 13
Щ
е в жовтні 1918 р. у редакції «Нової Ради» на
запрошення В.Винниченка відбулися збори
окремих провідних українських лівих по-
літиків, а саме С.Єфремова, А.Ніковського, К.Мацієвича (УПСФ),
В.Садовського (УСДРП), Ф.Швеця (Селянська cпілка) та М.Шапова-
ла (УПСР), які розглянули можливість збройного виступу проти
гетьманського режиму. За подібні дії тоді висловилися лише
В.Винниченко та М.Шаповал
1
.
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в міністерстві шляхів та-
ємно зібралися 14 осіб, серед яких були, зокрема, А.Мaкapенко,
генepaл Осeцький, полковники B.Tютюнник і М.Apкaс, полковник
Є.Kоновалець з кількома провідниками січових стрільців, пред-
ставники партій українських соціалістів-революціонерів, соціал-
демократів, соціалістів-федералістів та очільники планованого
повстання В.Винниченко і М.Шаповал. С.Петлюри на цих зборах
не було, але на вимогу січових стрільців і за попередньою згодою,
даною В.Винниченкові, його було введено до складу Директорії
заочно. Отже, саме тієї ночі було обрано Директорію. Головою її бу-
ло визначено В.Винниченка, членами: С.Петлюру (есдек), Ф.Швеця
(представник есерів та «Селянської спілки»), О.Андрієвського
(соціаліст-самостійник) та А.Макаренка (безпартійний, представ-
ник залізничників)
2
. Усі вони були досить молодими людьми:
А.Макаренкові було 35 років, Ф.Швецю – 36, В.Винниченку – 38,
С.Петлюрі – 39, О.Андрієвському – 40. «Директорів» було обра-
но одноголосно. Передбачалося, що Директорія буде владою до
часу повалення режиму П.Скоропадського, після чого її змінить
представницька влада. Спочатку було вирішено, що тільки три
«директори» (В.Винниченко, С.Петлюра та Ф.Швець) будуть голов-
ними «директорами», а решта – тимчасовими – «допоміжними»,
проте згодом всі члени Директорії отримали рівні права
3
.
Головним осередком повстанців було обрано м. Біла Церк-
ва, де дислокувалися січові стрільці. 16 листопада стрільці пору-
шили обітницю вірності (присягу) і виступили зі зброєю в руках у
напрямку Києва з метою звалити чинну владу. У ході здійснення
перевороту було досить вдало використано гетьманську грамо-
ту про федерацію з Росією від 14 листопада, невирішеність зе-
478
Розділ 13
мельного питання, міжнародну військово-політичну обстановку (зокрема, розлад у
німецько-австрійських військах через поразку Австро-Угорщини у війні та революції
в Німеччині). Вже в перші дні повстання було мобілізовано і озброєно 30 тис. селян
4
.
15 листопада у першій відозві Директорія оголосила себе державним спадкоємцем
Української Народної Республіки
5
. 26 листопада у постанові «Про заборону всякої
агітації і підбурювання проти влади Української Народної Республіки та її державної
незалежності» Директорія іменує себе вже як «тимчасове республіканське прави-
тельство», яке обрав народ в особі соціалістичних і демократичних партій, закликає
не закладати «совіти депутатів» і цим самим «вносити безладдя і забирати владу в
свої руки», а натомість під страхом кари оголошує, що «влада на місцях, по селах,
по містечках та містах належить органам народного самоврядування та комісарам
народного правительства Директорії»
6
.
Опанувавши столицю 14 грудня, члени Директорії прагнули знов повернути
Україну на народоправчий (за суттю – соціалістичний) шлях розвитку. Керівництво
країною й контроль над державним апаратом перебрав на себе створений Директорі-
єю ще в середині листопада Український військовий революційний комітет (УВРК) на
чолі з В.Чехівським, який проіснував до 17 грудня. Державна нарада, що відбулася 12-
14 грудня 1918 р. у Вінниці, вирішила процес державотворення в УНР спрямувати по
компромісному – «третьому шляху», в основу якого покладено прагнення побудувати
державу радянського зразка (з трудовими радами і владною вершиною – Трудовим
конгресом України) з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям.
Утілити ці наміри в життя мав сформований 15 грудня тимчасовий уряд УНР – Рада
комісарів народних міністерств (В.Чехівський – голова). Уже 15 грудня Рада народних
комісарів постановила:
• звільнити всіх політичних в’язнів, крім тих, хто обвинувачується у вчинках проти
Української Народної Республіки, доручивши переведення цієї справи коміса-
рам внутрішніх справ, юстиції та військового, а в разі потреби і закордонних
справ у порозумінні з командною владою та комісією по увільненню політичних
в’язнів;
• доручити окремій комісії з комісарів юстиції, внутрішніх справ та представника
Революційного комітету поставити арешти добровольців, дружинників тощо
на законний шлях та зосередити цих арештованих в окремих місцях, про що
негайно увійти в порозуміння з командуванням;
• надати права комісарам усовувати тимчасово урядовців, не виключаючи това-
ришів міністрів
7
.
Становище нової влади було тяжке. Та велика армія повстанців, що забезпечила
тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу
її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити
панську землю. Україна була оточена ворогами з усіх боків. Становище уряду було
важке й тому, що всередині його не було єдності, не було спільної лінії в політиці.
Єдине, що об’єднувало уряд, була боротьба проти гетьмана. Частина гетьманських
міністрів була заарештована, інші виїхали або переховувались. Значну частину дер-
жавних службовців було звільнено. Був навіть проект ліквідувати Українську академію
наук «як витвір гетьманату».
479
Розділ 13
Серед українських політиків обговорювалось, звичайно ж, і питання: чи з від-
новленням УНР буде відроджено й Українську Центральну Раду? Є.Чикаленко з цього
приводу занотував у щоденнику однозначну позицію тогочасних провідників України:
«Директорія, власне Винниченко, боячись конкуренції, рішуче проти того, щоб пусти-
ти Грушевського до уряду»
8
. Очевидно, зіграла роль і пам’ять про втрату Центральною
Радою свого авторитету вісім місяців тому. Втім, оперуючи гаслом боротьби проти
диктатури, керманичі УНР мусили принаймні висунути на порядок денний аналог
попереднього представницького органу революційної демократії.
24 грудня Директорія затвердила склад постійного уряду В.Чехівського. Уряд
формувався за національним та партійним принципом делегування міністрів комі-
тетами партій і з відповідальністю партій за своїх міністрів. Голова Ради народних
міністрів впливу на формування кабінету не мав, а одержав призначення до готового
органу і як наслідок очолював уряд радше технічно. Такий принцип формування уряду
та його склад критично оцінювались тогочасними політиками. До складу уряду УНР
увійшли міністри: В.Чехівський (голова, міністр закордонних справ), О.Мицюк (вну-
трішніх справ), М.Шаповал (земельних справ), Д.Антонович (мистецтва), М.Білінський
(морських справ), Б.Матюшенко (народного здоров’я), І.Штефан (пошт і телеграфів),
Б.Мартос (продовольства), С.Остапенко (торгу і промисловості), О.Осецький (в.о. вій-
ськових справ), П.Холодний (в.о. народної освіти), С.Шелухін (в.о. юстиції), В.Мазуренко
(в.о. фінансів), Л.Михайлів (в.о. праці), П.Пилипчук (керуючий міністерством шляхів),
І.Липа (керуючий управлінням культів при міністерстві освіти), а також – державний
контролер Д.Симонів, товариш в.о. державного секретаря І.Сніжко та голова управ-
ління преси – О.Назарук
9
. Згодом (у січні 1919 р.) в складі уряду відбулися певні змі-
ни: міністрами стали А.Ревуцький (єврейських справ), І.Огієнко (в.о. народної освіти),
Б.Мартос (фінансів), О.Греков (в.о. військових справ), М.Корчинський (в.о. державного
секретаря).
Члени Директорії мали контролювати діяльність урядових підрозділів за та-
ким поділом: В.Винниченко – міністерства справ внутрішніх, закордонних, праці та
державний секретаріат; С.Петлюра – міністерства військових та морських справ, а
також мистецтва і народного здоров’я; П.Андрієвський – міністерства юстиції, продо-
вольства, управління культів та державний контроль; Ф.Швець – міністерства зі справ
земельних, народної освіти, фінансів, торгу і промисловості; А.Макаренко – міністер-
ства пошт і телеграфів та шляхів
10
.
Деякі міністерства зазнали ґрунтовних перетворень. Правовою підставою ор-
ганізації та діяльності МВС слід розглядати наказ Директорії від 10 грудня про засну-
вання при ній Відділу внутрішніх справ, яким завідувач Відділом наділявся правами
міністра внутрішніх справ. Організаційна структура МВС залишалась майже незмін-
ною до завершення правління Директорії УНР. Важливим напрямом роботи МВС у
цей період була заміна гетьманської державної варти на народну міліцію за законом
від 4 січня 1919 р.
Законопроекти, підготовлені МВС на початковому етапі роботи (грудень
1918 р. – лютий 1919 р.) та в умовах воєнно-політичної ситуації до кінця 1919 р.,
умовно можна поділити на дві категорії: перша – ті, якими скасовувались або замі-
нювалися закони, що були прийняті за доби гетьманату; друга – нові законодавчі та
480
Розділ 13
інші нормативні акти. Законопроектну роботу в МВС здійснювала законодавча комісія.
Головним напрямом цієї роботи була підготовка актів з упорядкування структури МВС,
регламентації організації та діяльності народної міліції, Кошу охорони республікан-
ського ладу, громадських формувань з охорони порядку.
Було посилено адміністративний тиск на робітництво, діяльність профспілок не
відновлено, заборонено з’їзди і конференції профспілок. 20 грудня 1918 р. 15 вояків
Директорії зробили безпідставний трус у приміщенні союзу профспілкових робітни-
чих організацій у Києві. Як повідомляла «Робітнича газета», після трусу вояки вчинили
«безглуздий розгром всього майна союзів і робітничих культурно-економічних орга-
нізацій, які там містилися»
11
. Згодом погроми у профспілковому центрі повторилися
ще двічі. Є.Коновалець пояснював таке ставлення директоріальної влади до проф-
спілок тим, що у більшості профспілкових організацій членами були більшовики
12
. А
комендант Києва Кириєнко, приймаючи делегацію від профспілок, заявив, «що всіх
делегатів від профспілок треба розстріляти»
13
. На таку позицію нової соціалістичної
влади Уцентрпроф відповів 15 січня 1919 р. публікацією «Звернення до Директорії»
з вимогами свободи коаліцій, зборів, демонстрацій для всіх громадян, у тому числі
й державних службовців. І хоча 16 січня під тиском профспілкових організацій мініс-
терство праці УНР розпорядилося дозволити збори представникам профспілок, вони
вже не змогли набути своєї ваги в державному житті України.
26 грудня 1918 р. з’явилася Декларація Директорії УНР, в якій, зокрема, вказу-
валося: «Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони і постанови гетьман-
ського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день.
Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту
прав робітничих фабричних комітетів»
14
. Крім того, було зазначено, що Директорія
«одмінила всі закони й постанови гетьманського уряду, направлені проти інтересів
трудящих класів і шкідливих для всього громадянства» і як «Верховна Влада Україн-
ської Народньої Республіки» (уповноважена силою і волею трудящих класів) усіма
цими заходами «довершила перший акт соціального та національно-політичного ви-
зволення українського народу «. Обіцялося, що на країну очікує новий етап розвитку
соціальної революції, і право управління й порядкування краєм повинно належати
тільки тим класам, які творять матеріальні та духовні цінності, а саме – «лише класам
працюючим – робітництву й селянству». Вищим органом влади в такій республіці мав
стати Конгрес трудового народу України – революційне представництво організова-
них працюючих мас. Обіцялося, що він «матиме всі верховні права і повновласність
рішати всі питання соціяльного, економічного та політичного життя Республіки»
15
. Це
мав бути свого роду передпарламент, позаяк скликатися він мав «не по удосконале-
ній формулі виборів, якої додержати зараз неможливо». За мирного ж часу його мав
замінити представницький орган – Установчі збори.
Державний суверенітет розглядався в Декларації з урізаних демократичних
позицій, адже його джерелом визначався не весь український народ, а лише «класи
працюючих», тобто порушувалися основні засади демократії – можливості всіх гро-
мадян брати участь у формуванні державної влади та рівності всіх громадян перед
законом. Отже, попри наявності в Декларації елементів західноєвропейського парла-